Відповідно до ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу (далі — ЦК) за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. А таке право у кредитора виникає з моменту укладення відповідного договору.
Згідно зі ст. 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Позовна давність є поняттям диспозитивним та за відповідною домовленістю сторін може бути збільшена, про що сторони мають укласти відповідний договір у письмовій формі (ч. 1 ст. 259 ЦК). Водночас, Господарський кодекс (далі — ГК) у ч. 1 ст. 223 зазначає, що при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені ЦК.
Відповідно до фундаментального загальноправового принципу пріоритету спеціального закону перед законом загальним для врегулювання правовідносин у сфері господарювання застосовується ГК, якщо в ньому міститься норма щодо конкретної ситуації. Звідси випливає висновок, що ГК не дозволяє збільшення строку, передбаченого ЦК, в межах якого суб'єкт господарських правовідносин може звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права чи інтересу. Водночас, норма ст. 223 ГК вказує на те, що строк реалізації господарсько-правової відповідальності у конкретних випадках може бути встановлений цим Кодексом.
Подвійність регулювання цього питання Цивільним і Господарським кодексами викликає на практиці ситуацію, коли дія договору, укладеного на невизначений термін, триває, а строк позовної давності, перебіг якої почався в момент укладення договору, скінчився. Тож, у випадку укладення відповідного договору сторонам слід скористатися наданою цивільним законодавством можливістю збільшити позовну давність або застосувати її лише за заявою однієї зі сторін до суду. Норма ст. 223 ГК не дозволяє застосовувати передбачені ЦК подовжені строки позовної давності (п'ять років до вимог про визнання недійсним пра-вочину, вчиненого під впливом насильства або обману, десять років до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину), тож немає прямої заборони збільшувати позовну давність, передбачену господарським договором, або взагалі її не застосовувати.
Вищий арбітражний суд неодноразово надавав роз'яснення щодо питань застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів. У роз'ясненні № 01-6/438 від 16 квітня 1993 року викладено його позицію щодо застосування строку позовної давності у випадку укладення договору майнового найму без зазначення строку (на невизначений строк): якщо договір майнового найму укладено без зазначення строку, перебіг строку позовної давності слід обчислювати після закінчення строку, вказаного в письмовому попередженні наймодавця, але не менше трьох місяців з моменту направлення попередження" (п. 4).
Тож уникнути ситуації, коли дія договору триває, а строк позовної давності скінчився, цілком можливо.