На відміну від Цивільного кодексу від 18 липня 1963 року, який у ст. 50 визнавав недійсною угоду, яка прямо суперечить цілям юридичної особи, зазначеним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах, чинне законодавство не містить норми, аналогічної вищезазначеній. З 1 січня 2004 року питання визнання договорів недійсними регулюється Цивільним або Господарським кодексами (далі — ЦК, ГК) залежно від контрагента договору. Договір між суб'єктами господарювання регулюється ГК відповідно до ст. 1 цього Кодексу. Норми ЦК згідно з ч. 1 ст. 2 поширюватимуться на договір між суб'єктом господарювання — юридичною особою та фізичною особою. Так, цивільно-правовий правочин, укладений юридичною особою, може бути визнано недійсним на підставі ч. 2 ст. 203 Цивільного кодексу, яка зазначає, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Органи юридичної особи згідно з ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу діють відповідно до установчих документів (статуту), в яких відповідно до ч. З ст. 88 Цивільного кодексу вказується мета юридичної особи. Водночас, ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу визнає недійсним господарське зобов'язання, укладене з порушенням господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), зміст якої складають права та обов'язки, встановлені законодавством та засновницькими документами (статутом).
Продаж підприємством товару за ціною, що не передбачає отримання прибутку, на перший погляд може суперечити меті діяльності підприємства, зазначеній у статуті. Але якщо підприємство укладає таку угоду, це може означати, що таким чином воно, наприклад, запобігає збиткам (якщо, зокрема, підприємство реалізовує швидкопсувний товар). До того ж, законодавство визнає підприємництвом господарську діяльність, що здійснюється підприємцями на власний ризик і має на меті одержання прибутку (ст. 42 Господарського кодексу). Як зазначає Вищий арбітражний суд у роз'ясненні "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 року (п. 12), під цілями юридичної особи треба розуміти не лише її основні виробничо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і незаборонені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основних цілей, що стоять Перед юридичною особою. До того ж, коло угод, які вправі укладати господарюючі суб'єкти, не визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності. Підприємства та організації можуть укладати й різноманітні угоди, які є похідними, супутніми їх основній діяльності і випливають з останньої. Отже, угода на продаж товару за ціною, нижчою від собівартості, може мати на меті запобігання збиткам та, відповідно, не суперечить меті підприємства, зазначеній у статуті — отримання прибутку від здійснення господарської діяльності.