Права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду та лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна протиправними діями (бездіяльністю). Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.
За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.
Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу він може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або виправити пошкоджене.
До матеріальної відповідальності згідно із Кодексом Законів про працю (далі — КЗпП) можуть бути притягнені абсолютно всі категорії працівників, починаючи від державних службовців і посадових осіб і закінчуючи некваліфікованими робітниками. Законодавство не виключає притягнення до матеріальної відповідальності також неповнолітніх працівників, але при цьому суд буде ретельно перевіряти наявність обставин, вказаних у ст. 137 КЗпП (ступінь вини працівника та конкретні обставини, за яких шкоду було заподіяно).
Правові норми інституту матеріальної відповідальності поширюються також на випадки заподіяння прямої дійсної шкоди працівниками суб'єктам підприємницької діяльності та фізичним особам, які використовують найману працю і з якими працівники перебувають у трудових відносинах.
Працівник не може бути притягнений до матеріальної відповідальності, якщо він не порушив своїх службових обов'язків. Службові обов'язки можуть визначатися законодавством, колективним, трудовим договором, іншими локальними нормативними та індивідуальними актами. Поширена практика визначення кола обов'язків, зафіксованих у посадових інструкціях, документах, котрі визначають порядок проведення робіт, вимоги до якості виготовленої продукції, виконаної роботи.
Не можуть бути підставою для притягнення до матеріальної відповідальності невиконання незаконно покладених на працівника трудових обов'язків, а також його проти-правність поведінки у тих випадках, коли працівник діяв при обставинах крайньої необхідності. Законодавство про працю визначення крайньої необхідності не надає. Тому до правовідносин з притягнення до матеріальної відповідальності за аналогією має вживатися визначення крайньої необхідності, передбачене в ст. 16 Кримінального кодексу України (дія з метою усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі або правам громадян, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна усунути іншими засобами і коли заподіяна шкода менш значна, ніж шкода, якої вдалося запобігти).
Пряма дійсна шкода — це основний елемент юридичного складу, коли працівник зобов'язаний покрити матеріальну шкоду і який надає право підприємству, установі, організації (або власнику підприємства, установи, організації чи уповноваженому ним органу) притягнути працівника до матеріальної відповідальності.
До категорії прямої дійсної шкоди належать:
Водночас нестягнена з боржника неустойка не завжди може бути віднесена до прямої дійсної шкоди. Це — типовий неодержаний прибуток. Саме як прибуток стягнена неустойка відбивається у даних бухгалтерського обліку.
Було б неправильно під неодержаними прибутками, які названі у ч. 4 ст. 130 КЗпП, розуміти валовий дохід — виручку від реалізації або (у торговельних організаціях) суму торгових надбавок, знижок та націнок. Аналогічним чином не можна під неодержаними прибутками розуміти дохід, який у свій час законодавством визнавався об'єктом оподаткування і (схематично) дорівнював валовому доходу з відрахуванням матеріальних затрат підприємства.
Дійсна шкода має розумітися як шкода майну у більш широкому розумінні (як майно та майнові права, котрі відображаються у балансі підприємства як його активи). Пряма дійсна шкода означає безпосереднє зменшення цих активів.
Неможливо притягнути працівника до матеріальної відповідальності за відсутності причинно-наслідкового зв'язку. Це відображено в ч. 1 ст.130 КЗпП словами «працівники несуть... відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству... внаслідок порушення...». Порушення має бути причиною шкоди, а шкода має бути наслідком порушення. Причинно-наслідковий зв'язок — це категорія філософська, однак в юриспруденції вона виражена цілком конкретно. ; Притягнення до матеріальної відповідальності можливе лише за наявності вини працівника. Підставою для настання матеріальної відповідальності може бути не лише злочинний намір, а й вина через необережність. Найчастіше працівники притягуються до матеріальної відповідальності якраз за наявності вини в формі необережності. Інколи форма вини є підставою диференціації меж відповідальності працівників. Так, п: 1 ст. 133 КЗпП установлює обмежену матеріальну відповідальність за зіпсуття матеріалів через недбалість, у тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих працівнику у користування. За умисне знищення та умисне зіпсуття того ж майна установлена повна матеріальна відповідальність (п. 5 ст. 134 КЗпП).
Ст. 133 КЗпП не припускає покладання на працівника матеріальної відповідальності за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику. Ризик — це поняття, що характеризує діяльність (вчинки) працівника, і як ознака може свідчити про порушення ним правил виконання робіт, службових обов'язків, але може бути властива й правомірній поведінці працівника.
Ст. 132 КЗпП встановлює, що працівники несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Це означає, що при заподіянні працівником підприємству прямої дійсної шкоди в розмірі, котрий менше середнього місячного заробітку, працівник зобов'язаний покрити цю шкоду повністю.
Якщо ж пряма дійсна шкода, заподіяна працівником підприємству, перевищує середній місячний заробіток працівника, в останнього відшкодовується лише сума, що дорівнює середньому місячному заробітку. Проте така межа відповідальності діє лише у тому разі, коли працівник притягується до матеріальної відповідальності за одне правопорушення. Якщо ж ним вчинено кілька правопорушень, то і загальна межа його відповідальності буде дорівнювати середньому заробітку за кілька місяців (кількість місяців дорівнює кількості правопорушень).
Таким чином, за загальним правилом, при перевищенні розміру прямої дійсної шкоди середнього місячного заробітку працівника на нього покладається обов'язок відшкодувати частину шкоди, яка визначається, виходячи не з розміру шкоди, а з розміру середнього заробітку працівника.
Трудове право не визначає понять правопорушень, що продовжуються і тривають. Тим часом ці поняття можуть використовуватися при притягненні працівника до матеріальної відповідальності. Якщо бухгалтер постійно припускався однієї і тієї самої помилки при підрахуванні середнього заробітку робітників, що упродовж тривалого часу призводило до надмірних (незаконних) виплат на їх користь, то було б неправильно кожен випадок підрахуван-ня середнього заробітку і визначення розміру виплати на користь кожного окремого працівника вважати окремим правопорушенням і за кожен такий випадок притягувати працівника до матеріальної відповідальності у межах середнього місячного заробітку. Більш правильним було б всю сукупність таких порушень кваліфікувати як одне правопорушення, що продовжується, за яке працівник несе матеріальну відповідальність лише один раз у межах середнього місячного заробітку.
Відповідно до законодавства обмежену матеріальну відповідальність несуть:
Відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, якщо:
Повна матеріальна відповідальність працівників — це покладення на працівника обов'язку повністю відшкодувати заподіяну підприємству пряму дійсну шкоду без будь-яких обмежень.
Межі матеріальної відповідальності працівників за шкоду, завдану підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або.втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір, встановлюються законодавством.
При спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, пов'язаних зі зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність.
Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність установлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації. Письмовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади).
Перелік робіт, при виконанні яких може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, умови її застосування, а також типовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність розробляються за участю профспілкових об'єднань України та затверджуються Міністерством праці України.
Відповідно до ст. 138 КЗпП на власника у суді покладається тягар доведення наявності умов, передбачених ст. 130 КЗпП. Нагадаємо, що у ст. 130 як умова притягнення до матеріальної відповідальності безпосередньо чи побічно названа наявність не лише прямої дійсної шкоди, порушення працівником трудових обов'язків, причинного зв'язку між порушенням і шкодою, а й вини працівника.