Найсуттєвішим з усіх майнових прав інтелектуальної власності на твір є право на його використання (опублікування твору, відтворення його будь-яким способом та у будь-якій формі, переклад, публічне виконання, продаж, передання в оренду тощо) — адже саме його реалізація спрямована на одержання прибутку. Автори творів, які відповідно до ст. 435 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) є первинними суб'єктами авторського права, на практиці надзвичайно рідко самостійно використовують свої твори шляхом їх опублікування, виконання чи відтворення — у переважній більшості випадків вони передають свої права на використання творів іншим особам, прагнучи отримати за це певну вигоду у вигляді авторської винагороди. Але при цьому необхідно пам'ятати, що будь-які інші (окрім авторів) особи згідно зі ст. 443 ЦК та ч. 1 ст. 32 Закону "Про авторське право і суміжні права" (палі — Закон) вправі використовувати твір лише за згодою його автора (за винятком випадків вільного використання творів, зазначених у ст. 444 ЦК та статтях 21 — 25 Закону). Найпоширенішою ж формою надання автором згоди на використання його твору є укладення авторського договору, правильне та ретельне складання якого забезпечить авторам належний захист їх як особистих немайнових, так і майнових прав на створені ними твори, а користувачам дозволить набути окремі права на використання цих творів, яких не матимуть інші особи, що допоможе їм відшкодувати витрати на відтворення та розповсюдження творів й отримати певний прибуток.
Чинне законодавство не містить визначення авторського договору, але проаналізувавши відповідні норми ЦК та Закону, можна дійти висновку, що ним є угода, сторін, за якою одна сторона (автор) передає чи зобов'язується передати іншій стороні (користувачеві) право використовувати твір певним чином або ж право розпоряджатися твором у тому чи іншому обсязі, а користувач зобов'язується сплатити авторові за це певну винагороду. Оскільки авторський договір є різновидом цивільно-правових договорів, то на відносини, які ним опосередковуються, поширюються і загальні норми цивільного права (наприклад, щодо форми правочинів), і відповідні норми зобов'язального права (зокрема, щодо порядку укладення договорів, виконання зобов'язань, відповідальності за їх порушення тощо).
Слід звернути увагу, що на практиці досить часто замість авторського договору використовують ліцензійний договір. Це пояснюється тим, що у главі 75 ЦК, яка присвячена договорам щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, не міститься згадки про авторський договір, оскільки в ній не розмежовано види договорів щодо об'єктів авторських і суміжних прав та об'єктів права промислової власності. Натомість положеннями ст. 1107 ЦК передбачено, що до договорів, на підставі яких може здійснюватись розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, належать: ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності, ліцензійний договір, договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності та договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності. Але оскільки наведений перелік не є вичерпним (адже згадана правова норма допускає укладення й інших договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності), ніщо не заважає авторам та користувачам укладати саме авторський договір. Ліцензійний же договір на твір є, фактично, лише різновидом авторського договору — відповідно до змісту ст. 1109 ЦК за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог закону.
Серед усіх класифікацій авторських договорів (за критеріями характеру об'єкта договору, способу використання твору тощо) найбільше практичне значення має їх поділ за ознакою обсягу прав, що надаються (досить часто сторони договору навіть у самій його назві вказують, яке право на використання твору передається — виключне чи невиключно). Згідно з ч. 3 ст. 32 Закону за авторським договором про передачу виключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має виключне авторське право) передає право використовувати твір певним способом і у встановлених межах тільки одній особі, якій ці права передаються, і надає їй право дозволяти або забороняти подібне використання твору іншим особам (при цьому за особою, яка передає виключне право на використання твору, залишається право на використання цього твору лише в частині прав, що не передаються). Таким чином, за авторським договором про передачу виключного права на використання твору тільки одна особа набуває авторських майнових прав у межах, встановлених договором, і має повноваження як використовувати твір визначеним у договорі способом, так і забороняти будь-якій іншій особі подібне використання. За авторським же договором про передачу невиключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має авторське право) передає іншій особі право використовувати твір певним способом і у встановлених межах. При цьому за особою, яка передає невиключне право, зберігається право на використання твору і на передачу невиключного права на використання твору іншим особам (ч. 4 ст. 32 Закону). Також слід зазначити, що у ч. 3 ст.1108 ЦК поряд із виключною та невиключною ліцензіями, які за визначенням повністю збігаються з вищенаведеними визначеннями авторських договорів про передачу виключного та невиключного права на використання твору, визначено й такий вид ліцензії, як одинична — вона видається лише одному ліцензіату й виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності в обмеженій цією ліцензією сфері, але при цьому не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта в зазначеній сфері.
Необхідно враховувати, що за ч. 6 ст. 32 Закону права на використання твору, що передаються за авторським договором, завжди вважаються невиключними, якщо тільки договір прямо не передбачає передачу виключних прав на використання твору. Аналогічне правило закріплене й у ч. 4 ст. 1109 ЦК щодо ліцензійних договорів — вважається, що за ліцензійним договором надається невиключна ліцензія, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.
Автором твору є фізична особа, яка власною творчою працею створила будь-який об'єкт авторського права — літературний чи художній твір, комп'ютерну програму тощо. Повнолітні та дієздатні автори укладають авторські договори самостійно або ж діють через своїх повірених (попередньо уклавши з ними договір доручення), а за малолітніх та недієздатних осіб авторські договори підписують їх батьки чи опікуни. Неповнолітні автори у віці від 14 до 18 років здійснюють усі свої авторські права самостійно, без будь-якого втручання батьків та піклувальників — адже згідно з п. 2 ч. 1 ст. 32 ЦК такі особи вправі самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом.
Досить поширеними є ситуації, коли твір створено творчою працею двох або більше осіб — у такому випадку стороною авторського договору виступають усі співавтори. Відносини ж, що складаються усередині колективу авторів, відповідно до змісту ч. 1 ст. 13 Закону та ч. З ст. 436 ЦК можуть бути визначені угодою між ними (як правило, в ній йдеться про порядок вказівки імен, про умови розпорядження спільною роботою, розподіл гонорарів тощо). Також на стороні автора в авторському договорі можуть виступати спадкоємці померлого автора. Однак при цьому спадкоємець повинен підтвердити наявність у нього авторських прав, надавши свідоцтво про право на спадщину або ж рішення суду про визнання конкретної особи спадкоємцем авторських прав.
Щодо другої сторони авторського договору, то нею є користувач твору — як правило, це юридична особа, що займається видавничою, театральною, кінематографічною чи іншою аналогічною діяльністю, хоча іноді (але доволі рідко) на практиці зустрічаються й випадки, коли на стороні користувача виступають фізичні особи.
Авторський договір відповідно до вимог ч. 1 ст. 33 Закону повинен бути укладений у письмові формі. Виняток з цього правила передбачено лише для договорів про використання (опублікування) творів у періодичних виданнях (газетах, журналах тощо) — такі договори можуть укладатися й усно. Зазвичай, видавництва, театри, студії та інші особи, що постійно використовують твори, мають спеціально розроблені стандартні бланки договорів, які заповнюються й підписуються сторонами, але письмова форма може бути надана договору не лише шляхом складання єдиного документа, який підписується сторонами, а й іншими способами, що передбачені у ст. 207 ЦК. Недодержання ж сторонами авторського договору вимог закону щодо обов'язкової письмової форми договору не тягне за собою визнання його недійсним — у такому разі діє загальне правило, передбачене ч. 1 ст. 218 ЦК щодо позбавлення сторін у разі виникнення спору права посилатися на показання свідків для підтвердження факту укладення договору. ]Водночас, сторони зберігатимуть можливість доводити факт укладення договору письмовими доказами та засобами аудіо- й відеозапису.
В авторському договорі мають бути визначені строк його дії, спосіб використання твору, територія, на яку поширюється передане право, розмір і порядок виплати авторської винагороди, а також усі інші умови, щодо яких за вимогою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди (ч. 2 ст. 33 Закону). При цьому якщо сторони все ж таки не узгодили у договорі умови про строк його дії та територію, то ця прогалина усувається самим законодавством — адже відповідно до ч. З ст. 1110 ЦК (положення якої можна застосувати й до авторського договору за аналогією права) у разі відсутності у ліцензійному договорі умови про строк договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності, але не більше ніж на п'ять років. У випадку ж відсутності у договорі умови про територію, на яку поширюються надані права на використання об'єкта інтелектуальної власності, дія ліцензії поширюється на територію України (ч. 7 ст. 1109 ЦК).
А от умови про авторську винагороду та спосіб використання твору є істотними умовами авторського договору, які не можуть бути визначені законодавством (у ст. 441 ЦК наведено лише перелік способів використання твору, а постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав" від 18. 01. 2003 р. N° 72 встановлено граничну межу, нижче якої авторська винагорода бути не може), тому їх відсутність свідчить про те, що договір є неукладеним.
Переважна більшість авторських договорів припиняється внаслідок закінчення строку, на який їх було укладено. Як правило, за цей час сторони встигають виконати усі свої обов'язки за договором (що відповідно до ст. 599 ЦК є самостійною підставою припинення зобов'язань), проте навіть у разі, коли твір автора фактично використано не було (байдуже, з яких причин), сплив строку договору все одно припиняє його дію. Звісно, за взаємною згодою сторін строк дії договору може бути й подовжений шляхом укладення додаткової угоди до нього, але якщо автор твору проти цього заперечує, авторський договір припиняється.
Підставою для припинення авторського договору може бути й смерть автора, але лише у тому разі, коли предметом авторського договору був ще не створений чи не закінчений твір — наприклад, при укладенні договору про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності. За таких обставин ніхто, крім автора, не в змозі виконати його обов'язки за договором, оскільки зобов'язання мало особистий характер — адже друга сторона договору (видавництво, театр, кіностудія тощо) була зацікавлена у створенні твору саме даною особою. А от авторський договір на вже існуючий твір зі смертю його автора не припиниться — його права та обов'язки за договором перейдуть до спадкоємців. Також, за загальним правилом, встановленим ст. 609 ЦК, припиняються зобов'язання і внаслідок ліквідації юридичної особи (зрозуміло, що у авторському договорі нею може бути лише користувач) — адже ліквідація є такою формою припинення юридичної особи, при якій вона перестає існувати без переходу прав та обов'язків у порядку правонаступництва до інших осіб.
Можливо припинення авторського договору й внаслідок його розірвання за згодою сторін (це може статися з найрізноманітніших причин — наприклад, через відхилення користувачем твору у зв'язку з його непридатністю, відмови автора від доопрацювання наданого твору тощо). Оскільки за ст. 654 ЦК розірвання договору вчиняється у тій самій формі, що й договір, який розривається, зрозуміло, що припинення договору внаслідок його розірвання має відбуватися шляхом укладення сторонами відповідної угоди. А от якщо згоди сторін щодо розірвання договору не досягнуто, припинити його на вимогу однієї зі сторін може лише суд і тільки у разі наявності істотного порушення договору другою стороною (чи в інших, спеціально передбачених законом, випадках). Крім того, необхідно враховувати й положення ч. 3 ст. 1110 ЦК, за змістом яких у разі відсутності у ліцензійному договорі умови про строк договору будь-яка зі сторін може від нього відмовитися після спливу п'ятирічного строку від дня укладення договору за умови письмового повідомлення про це другої сторони за шість місяців до розірвання договору.
Визначаючи момент, з якого авторський договір слід вважати припиненим, необхідно керуватися нормою, закріпленою в ч. 3 ст. 653 ЦК, згідно з якою зобов'язання припиняється з моменту досягнення сторонами домовленості про розірвання договору, а якщо договір розривається у судовому порядку — з моменту набрання законної сили рішенням суду про розірвання договору. Інша справа, коли йдеться про розірвання договору у порядку ч. 3 ст. 1110 ЦК: за таких обставин договір слід вважати припиненим з моменту спливу шести місяців з дня, коли одна із сторін довела до відома іншої своє бажання розірвати договір.