Незважаючи на всю образливість статті, журналісти мають можливість ухилятися від відповідальності. Статтею 47-1 Закону "Про інформацію" передбачено, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Закон дає визначення, що оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
При такому формулюванні визначення оціночних суджень, суди найчастіше відмовлять у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що фрази, які ображають відповідача, є оціночними судженнями, і, відповідно, ніхто не може бути притягнений до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Так, закон захищає свободу слова. Зокрема ст. 34 Конституції України та ст. 10 Конвенції з прав людини (далі — Конвенція), яка була ратифікована Україною 17.07.1997 року, передбачено, що кожен має право на свободу слова, на вільне виявлення своїх поглядів та переконань.
Проте, хоча свобода слова є невід'ємним атрибутом демократичного суспільства, у захисті цього права є межа. Необхідно знаходити належний баланс між правом на захист честі та гідності та ділової репутації осіб, з однієї сторони, та свободою думки та слова — з іншої. Зокрема, відповідно до ч. -З ст. 34 Конституції України здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Аналогічні положення містить також Конвенція.
Журналісти надзвичайно часто користуються можливістю, наданою їм законом, і при можливості кожну фразу, якою не задоволена особа, називають оціночним судженням, навіть якщо текст викладений як розповідь про певні обставини.
Проте слід зважати, що не будь-яке судження є оціночним. Суди не визначили для себе критерії, за якими певні висловлювання слід визнавати оціночними судженнями, і жертвами такої невизначеності стають честь та гідність особи.
Перш за все, закон встановлює вимогу, що оціночні судження не повинні містити фактичних даних. Самі по собі судження є результатом психічної діяльності людини і виражають ставлення особисто автора до певної події. Посилання, що судження не повинно містити фактичних данних обумовлює те, що особа, яка є споживачем інформації, повинна вирізнити, що висловлене є саме оціночним судженням, а не подією, фактом, що мали місце, і зробити правильний та адекватний висновок. Законодавство забороняє поширювати недостовірну інформацію і кожна особа вправі розраховувати на те, що інформація, яка доводиться до н відома, є правдивою. Твердження про те, що, наприклад, особа притягалася до кримінальної відповідальності, викладене як факт, що відбувся, і є таким, що підлягає доведенню, оскільки споживачу інформації було представлене в якості факту, а не оціночного судження. Отже, автор цих слів або має докази того, про що він стверджує, або просто вигадує і має притягатися до відповідальності. Проте, якщо висловити позицію, що певна особа має звички, як у осіб, які притягалися до кримінальної відповідальності, то такий вислів є власним судженням автора, оскільки маючи певні уявлення про особу, він дає їй характеристику, яка є його власною думкою.
Показовим у вирішенні даних справ стала "Справа Лінгенса", при віріщенні якої Європейським судом з прав людини було сформульовано основні позиції стосовно оціночних суджень. На думку суду, слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а наявність оціночних суджень — ні.
Законом "Про інформацію" передбачено, що оціночними судженнями є висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Сам по собі сатиричний коментар певної події є особистим ставленням особи до обставин у літературній обробці, що не змінює природи висловленого, а саме того, що це особисте ставлення особи до події. Конвенція не містить таких положень, але в даному випадку наш законодавець поступив мудро, включивши дані застереження, оскільки.. вони сприятимуть правильному розумінню суті оціночних суджень і сприятимуть правильному вирішенню справ.
Суди при вирішенні справ повинні ретельно досліджувати суть висловленого, і у разі, якщо особа висловила не оціночні судження, а факти про події, необхідно вказувати у рішенні, що суд не визнає поширену інформацію оціночними судженнями, оскільки в ній містяться фактичні дані про особу.
Крім того, як українські суди, так і Європейський суд з прав людини, підкреслюють, що оціночні судження можуть носити не тільки позитивне забарвлення, але можуть бути і такими, що негативно сприймаються особою. Так, зокрема у Постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" № 4 від 31 березня 1995 року вказано, що критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак якщо при цьому допускаються образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання у приватне життя тощо), то це може тягти за собою відшкодування моральної шкоди.
Закон містить застереження, що оціночними судженнями не можуть бути образи. До поняття "образа" в даному випадку можна підійти двояко, оскільки сама по собі фраза може бути образливою для конкретної людини, зачіпати її почуття та гідність, тобто характеризувати ставлення людини до висловленого як образливе. Проте, як образа може виступати фраза, яка висловлена не з метою поширення інформації, а з метою принизити особу, особливо якщо вона висловлена в непристойній формі. Тут не може йти мова про захист права на свободу слова, оскільки у даному випадку захисту підлягатиме честь та гідність ображеної особи. Суди при розгляді справ досить часто звертають увагу на те, в якій формі було висловлене судження і чи є воно прийнятним у спілкуванні між людьми. Хоча практика Європейського суду з прав людини має випадки, коли навіть використання таких слів, як "ідіот", визнавалося оціночним судженням.
Важливим є питання, чи зможе захистити себе людина від відвертої брехні, яка викладається як оціночні судження. Зрозуміло, що ображена особа буде вимагати доказів правдивості висловів, проте специфіка даної категорії справ полягає у тому, шо оціночні судження не підлягають доведенню, їх правдивість підтвердити неможливо. Тому з огляду на це такі вислови як "аморальний" не піддягають доведенню, оскільки вони є результатом психічної діяльності їх автора, його особистим висновком, право на вираження якого захищається законом.
Проте, автор робить ці висновки з певних фактів, доводити які цілком можливо. Зрозуміло, що кожен бажає, щоб вони були достовірні, оскільки журналіст, подбавши про те, щоб матеріал було викладено як його особисту думку, не завжди дбає про достовірність даних, що і спричиняє непорозуміння. Постає питання, чи захищаються законом оціночні судження, які базуються на неправдивих відомостях. З цього приводу слід звертатися
до практики Європейського суду з прав людини, яку деколи використовують українські суди при вирішенні справ.
При вивченні практики вирішення подібних справ Європейським судом з прав людини одразу привертає увагу те, що суд ретельно зважує кожне спірне слово, зміст, який укладався у нього, загальний контекст статті, обставини, які спричинили таке викладення матеріалу, особу ображеного, а також те, чи добросовісно журналіст перевіряв інформацію, яка стала джерелом оціночних суджень. Українські суди у більшості випадків так ретельно не аналізують матеріал статті, іноді навіть доводиться бачити, що суди виокремлюють образливі фрази із загального контексту і вказують в рішенні, що дана фраза не стосувалася позивача.
При вирішенні таких справ Європейський суд притримується раніше встановленої практики, проте, детально аналізуючи всі обставини справи, знаходить вирішення, яке захищає реально порушені права. Він детально аналізує суть думки та контекст, в якому вона була викладена, і не завжди захищає судження, викладені як оціночні, якщо вони не мають достатніх фактичних підстав. У . деяких справах суд вказує, що навіть у випадку, коли твердження зводиться до оціночного судження, необхідність втручання може залежати від того, чи є достатні фактичні підстави для висловлення такого оціночного судження, оскільки навіть оціночне судження, яке не має під собою фактичних підстав, може бути таким, що не підлягатиме захисту.
У вже відомій "Справі Лінгенса" поряд із застереженнями, що правдивість оціночних суджень не повинна доводитись, міститься посилання на те, що суд зважив на те, що факти, на яких пан Лінгенс ґрунтував свої оціночні судження, були незаперечними, як і його добросовісність.
Українським законодавством, зокрема ч. 6 ст. 17 Закону "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" передбачено, що журналіст та/або засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював її перевірку.
Окрім того, необхідно звернути увагу на те, що ст. 47і Закону "Про інформацію" містить вимогу, що оціночні судження не повинні бути наклепницькими. На сьогодні законодавство не дає визначення поняттю "наклеп", його визначення містилося у Кримінальному кодексі УРСР від 28.12.1960 року, який зараз є нечинним, і означало, що наклепом є поширення неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу. Очевидно, що законодавець зазначенням того, що вислови не повинні бути наклепницькими, ставить вимогу перевіряти дані, на яких базуються оціночні судження, оскільки висловлення оціночних суджень на підставі неперевірених чи неправдивих відомостей в ЗМІ є поширенням вигадок, які не захищаються законом.
Стосовно необхідності перевірки фактів, практика Європейського суду з прав людини має випадок, коли для двох журналістів підставою для звільнення від відповідальності за висловлення доволі серйозних звинувачень були ті обставини, що журналісти провели достатньо серйозне розслідування справи та вислухали думку декількох експертів стосовно досліджуваної справи, і вже на підставі всіх досліджених обставин справи зробили свій висновок. Суд у своєму рішенні зазначив, що журналісти мали доволі серйозні підстави для висловлення саме таких суджень. Можна цілком справедливо припустити, що у випадку, якби в суді не було доведено, що журналісти добросовісно проводили журналістське розслідування, їх могли притягти до відповідальності.
Європейський суд з прав людини ставиться з. великою увагою до інформації щодо суспільно значущих справ, зокрема справ щодо діяльності політичних діячів. У рішеннях Європейського суду з прав людини наголошується на важливості ролі преси в демократичному суспільстві, зокрема їй відводиться роль "сторожового пса суспільства". У рішенні по "Справі Лінгенса" суд сформулював свою позицію стосовно ролі преси у суспільстві і можливості висвітлення політичних питань. Він зазначив, що "свобода преси дає громадськості одну з найкращих можливостей дізнатися про ідеї та позиції політичних лідерів і сформувати свій погляд на них. Відповідно, межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи. На відміну від останньої, перший неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадського загалу і, як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості. Безсумнівно, п. 2 ст. 10 дає можливість захищати репутацію інших осіб, тобто всіх людей, і цей захист поширюється і на політиків також, навіть коли вони не виступають як приватні особи; але у цьому разі вимоги такого захисту мають розглядатися у зв'язку з інтересами відкритого обговорення політичних питань".