Основний закон України (ч. 2 ст. З Конституції) визначає, що утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Однією із форм захисту законних прав людини, порушених злочином, є право на порушення кримінальної справи за скаргою потерпілого. Так, у ч. 1 ст. 27 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) визначено, що кримінальні справи про такі злочини як: умисне легке тілесне ушкодження — ст. 125 Кримінального кодексу України (далі — КК), побої — ч. 1 ст. 126 КК та самоправство — ст. 356 КК щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого.
Законодавець, визнавши вказані злочини такими, що не становлять великої суспільної небезпеки, наділяє потерпілу (вірніше, постраждалу) особу правом ініціювання порушення кримінальної справи та підтримання нею обвинувачення в судовому засіданні (ч. 1 ст. 27 КПК). Разом з тим, порушення кримінальних справ, так званого приватного обвинувачення (статті 125, 126, 356 КК) значно ускладнено, а фактично існує рестрикція, тобто обмеження права постраждалої особи у зв'язку з недосконалістю чинного кримінально-процесуального законодавства та не завжди правильною практикою його застосування, що значно звужує можливість людини реально захистити свої законні права, порушені злочинними діями. З різних причин до цього часу вказана проблема не отримала достатнього висвітлення, розроблення та належного законодавчого вирішення.
ЗА ВІДМОВОЮ ВІДМОВА
Так, у випадку заподіяння їй тілесного ушкодження, особа, не знаючи про ступінь його тяжкості, як правило, звертається з заявою до органу дізнання (міліції). Після перевірки заяви, а головне — отримання акта судово-медичного освідування з висновком про те, що особі заподіяно легкі тілесні ушкодження, орган дізнання виносить постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за відсутністю в діянні складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КІШ), про що повідомляє заінтересовану особу (заявника). Кримінально-процесуальний закон не встановлює вимог до змісту та форми цього процесуального документа, а тому заявнику орган дізнання надсилає лише коротке повідомлення, деколи вказуючи на те, що за захистом своїх прав він може звернутися до суду.
Дійсно, відповідно до закону (ч. 3 ст. 98 КПК), справи приватного обвинувачення, тобто ті, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого (постраждалого), окрім передбачених винятків (ч. З ст. 27 КПК), можуть бути порушені тільки суддею. Але у вказаному випадку порушення суддею кримінальної справи за ст. 125 КК формально буде суперечити закону. А тому суддя, як правило, виносить постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Саме так і діяв суддя Київського місцевого суду м. Сімферополя, коли розглядав заяву гр. Г. щодо умисного заподіяння легких тілесних ушкоджень. Підставою для прийняття такого рішення суддею та винесення ним постанови про відмову в порушенні кримінальної справи стала нескасована постанова органу дізнання (дільничого інспектора міліції) Київського райвідділу м. Сімферополя про відмову в порушенні кримінальної справи за тим же фактом (п. 11 ч. 1 ст. 6 КПК).
У подальшому постанову судді про відмову в порушенні кримінальної справи, відповідно до ч. 3 ст. 99і КПК, заінтересована особа або її представник (статус якого чинний КПК не визначає), має право оскаржити протягом семи днів з дня одержання копії постанови в апеляційному порядку. З огляду на необхідність дотримання усіх законних вимог (строки, процедура, форма, зміст), передбачених статтями 349, 350 чинного КПК, для пересічного громадянина, який не є фахівцем у галузі права, це далеко не завжди посильне завдання.
ПЕРЕТВОРЕННЯ ПОТЕРПІЛОГО НА СКАРЖНИКА
Вдумаємося, незаконне рішення органу дізнання, який вийшов за межі наданих йому повноважень та виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, породжує "законні" підстави для прийняття такого ж рішення суддею? Як наслідок, не виконуються завдання кримінального судочинства (ст. 2 КПК), а головне — не забезпечується належним чином гарантоване Конституцією право людини на ефективний захист від злочинних посягань.
Розглянемо можливий варіант вирішення цієї проблеми на початковому етапі. Чинним КПК передбачено право оскарження заінтересованою особою, або її представником, постанови органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи протягом семи днів з дня отримання копії цієї постанови прокуророві або до місцевого (районного, міського) суду за місцем розташуванням органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову (статтями 99', 236і КПК). Але згадаймо, що орган дізнання, відповідно до ч. 1 ст. 99 КПК, надсилає заявникові лише повідомлення про відмову в порушенні кримінальної справи, а не копію постанови. А оскарження такого повідомлення чинний закон (КПК) не передбачає.
І тільки після скасування прокурором чи суддею постанови органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи, постраждала особа може звернутися до суду зі скаргою щодо порушення та розгляду справи приватного обвинувачення. Але і за наявності такого рішення далеко не кожний постраждалий у вказані строки та з дотриманням передбаченої законом процедури зможе це зробити. Що і сталося у випадку з гр. Г, який попри всі намагання так і не зміг захистити свої права.
Вважаємо за необхідне звернути увагу, що саме своєю постановою про відмову в порушенні кримінальної справи орган дізнання "перетворює" постраждалого-заявника в скаржника, який змушений звертатися вже не за захистом своїх порушених злочином прав, а оскаржувати рішення державного органу (дізнання). Зрозуміло, як посадові особи цього органу дізнання (міліції) в наступному будуть ставитися до скаржника, а тим більше захищати його права та інтереси — особистість скаржника не є для них симпатичною, проте у справах приватного обвинувачення постраждала від злочину особа змушена скаржитися, захищаючи свої законні права.
Таким чином, потрібно визнати, що головну роль у захисті своїх прав у справах приватного обвинувачення відіграє не потерпілий — постраждала від злочину особа, а недосконалий закон та хибна практика його застосування органами дізнання. Вважаємо, що орган дізнання, слідчий, прокурор не вправі виносити постанову про відмову в порушенні кримінальної справи у разі встановлення, що особі заподіяно умисні легкі тілесні ушкодження, мали місце побої чи самоуправство (статті 125, 126, 356 КК). При цьому слід узяти до уваги те, що у справах приватного обвинувачення, відповідно до ч. 1 ст. 99 КПК, закон дозволяє відмовити в порушенні кримінальної справи тільки при відсутності підстав до порушення кримінальної справи. А в указаному випадку підстави до порушення кримінальної справи наявні. Це — ознаки злочину, який чинним процесуальним законом віднесено до справ приватного обвинувачення (ст. 27 КПК) та які мають свої особливості їх порушення. Ось чому заяву особи, незалежно від органу, якому вона була подана (дізнання, досудового слідства), необхідно у всякому разі направляти до суду, якому і належить право її вирішення — порушення чи відмови в порушенні кримінальної справи, а також закриття справи за примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим (п. 6 ч. 1 ст. 6 КПК).
Інакше потрібно визнати, що орган дізнання, який прийняв рішення та виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, тим самим вирішив і питання про звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин. Але ж, відповідно до Основного закону держави, це є компетенцією тільки суду, а чинний кримінально-процесуальний закон (ч. З ст. 98 КПК), визначає підсудність вказаних справ — судці.
Вбачається правильною з цього питання позиція Пленуму Верховного Суду України, який у своїй постанові від 2 липня 2004 р. "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів" (п. 25) зазначив: "Суди зобов'язані забезпечити належний розгляд заяв громадян про злочини, справи про які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, і не допускати фактів необґрунтованої відмови у порушенні цих справ", і там само (п. 27): "Суддя не вправі відмовити у прийнятті скарга потерпілого про притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 125, ч. 1 ст. 126, "ст. 356 КК, якщо скарга надійшла до суду з прокуратури чи з інших компетентних органів у порядку, встановленому п. З ч. 2 ст. 97 КПК". На жаль, Пленум . Верховного Суду України не визначився з питання, як повинен діяти суд (суддя) у тому випадку, коли орган дізнання за заявою (чи скаргою) постраждалого у справі приватного обвинувачення виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи?
Враховуючи наведене, доречно згадати, що у багатьох рішеннях Європейського суду з прав людини вказується також на необхідність дотримання розумного строку розгляду справи коли це стосується прав та інтересів людини.
Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи орган дізнання приймає без урахування думки і бажання постраждалої особи, що є важливим і обов'язковим для справ приватного обвинувачення. Як наслідок, щорічно тисячі людей не мають можливості реалізувати своє законне право на ефективний захист від злочинних посягань. Крім того, і це слід теж визнати, вказана недосконалість кримінально-процесуального закону створює умови для зловживань з боку як посадових осіб органу дізнання, так і суддів, породжує почуття безкарності у правопорушників, моральне приниження постраждалих.
Для усунення прогалин у законодавстві, вирішення вказаної проблеми та реального забезпечення права людини щодо захисту від злочину, пропонуємо доповнити ст. 98 чинного КПК новою ч. 4 наступного змісту:
"У разі встановлення, що в діянні особи наявні ознаки злочину, який передбачено ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 Кримінального кодексу, орган дізнання, слідчий, начальник слідчого відділу, а також прокурор, якщо він не прийняв рішення про порушення кримінальної справи, направляють заяву постраждалої особи і матеріали перевірки до суду для розв'язання питання про можливість порушення кримінальної справи та протягом доби письмово повідомляють постраждалого про прийняте рішення і його підстави". Відповідно, чинну ч. 4 ст. 98 КПК вважати частиною 5.
Внесення вказаних змін до чинного та проекту КПК, на нашу думку, буде сприяти подальшому удосконаленню національного кримінально-процесуального законодавства, а головне — зміцнить гарантії і збільшить можливості ефективного захисту конституційних прав громадянами нашої держави та іншими особами, які цього потребують.