ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ
11.07.2005 N 01-8/1222
Господарські суди України
Про деякі питання практики вирішення спорів,
пов'язаних із застосуванням законодавства
про захист економічної конкуренції
(за матеріалами справ, розглянутих у касаційному
порядку Вищим господарським судом України)
У порядку інформації та для врахування у розгляді справ
надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів, судові
рішення у яких переглянуто в касаційному порядку Вищим
господарським судом України.
1. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а
також органи адміністративно-господарського управління та контролю
є суб'єктами господарювання у розумінні статті 1 Закону України
"Про захист економічної конкуренції" ( 2210-14 ).
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою
апеляційного суду, визнано недійсним рішення територіального
відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення)
про порушення управлінням паливно-енергетичного комплексу
(далі - УПЕК) законодавства про захист економічної конкуренції та
накладення штрафу (далі - оспорюване рішення). Судове рішення
мотивоване тим, що УПЕК не є суб'єктом господарювання, а тому не
може нести відповідальність за статтею 50 Закону України "Про
захист економічної конкуренції" ( 2210-14 ) (далі - Закон) з
огляду на таке:
- відповідно до статті 52 Закону ( 2210-14 ) органи
Антимонопольного комітету України накладають штрафи на об'єднання
та суб'єктів господарювання;
- згідно з частинами першою та другою статті 3 Господарського
кодексу України ( 436-15 ) (далі - ГК України) суб'єкти
господарювання можуть здійснювати господарську діяльність з метою
одержання прибутку (підприємництво) і без мети одержання прибутку
(некомерційна господарська діяльність);
- органи місцевого самоврядування та їх підрозділи не
підпадають під визначення суб'єктів господарювання, наведене у
статті 55 ГК України ( 436-15 ).
- згідно з пунктом 1.1 Положення про УПЕК (далі - Положення),
УПЕК є виконавчим органом міської ради;
- органам державної влади та органам місцевого
самоврядування, згідно з частиною четвертою статті 43 та частиною
третьою статті 52 ГК України ( 436-15 ), не дозволяється
здійснювати як підприємницьку, так і некомерційну господарську
діяльність.
Не погоджуючись із судовими актами, Відділення у касаційній
скарзі до Вищого господарського суду України просило їх скасувати
з огляду на неправильне застосування господарськими судами норм
матеріального і процесуального права, зокрема, статті 1 Закону
( 2210-14 ). Скаргу мотивовано тим, що згідно з пунктами 1.3, 1.4
Положення, УПЕК є юридичною особою, веде самостійний баланс, має
поточні та інші рахунки в установах банків, гербову і круглу
печатки, штамп, фірмові бланки, має право укладати угоди, що
відповідають меті та завданням його діяльності. Крім того,
Відділення наголошувало, що попередні судові інстанції не дали
належної оцінки поданим доказам господарської діяльності УПЕК.
Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин
справи правильність застосування судовими інстанціями норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про необхідність направлення справи на
новий розгляд з огляду на таке.
Застосувавши до спірних правовідносин норми ГК України
( 436-15 ) судові інстанції дійшли висновку, що УПЕК не є
суб'єктом господарювання у розумінні ГК України і відповідно у
Відділення відсутні підстави для накладення на УПЕК штрафу,
оскільки стаття 52 Закону ( 2210-14 ) надає органам
Антимонопольного комітету України право накладати штрафи на
суб'єктів господарювання.
Натомість, за змістом статей 2, 8 ГК України ( 436-15 )
органи місцевого самоврядування, не будучи суб'єктами
господарювання, є учасниками господарських відносин і наділені
господарською компетенцією.
Згідно з частиною першої статті 41 ГК України ( 436-15 )
законодавство, що регулює відносини, які виникають у зв'язку з
недобросовісною конкуренцією, обмеженням та попередженням
монополізму у господарській діяльності, складається з цього
Кодексу, закону про Антимонопольний комітет України, інших
законодавчих актів. Норми ГК України, які спрямовані на
регулювання відносин щодо захисту економічної конкуренції, мають
загальний характер і передбачають подальше врегулювання цих
відносин спеціальним законодавством, зокрема Законом ( 2210-14 ).
Статтею 1 Закону ( 2210-14 ) визначено поняття суб'єкта
господарювання, а також встановлено, що суб'єктами господарювання
визнаються також органи державної влади, органи місцевого
самоврядування, а також органи адміністративно-господарського
управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва,
реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності.
Судові інстанції при вирішенні питання про правомірність
застосування Відділенням норм Закону ( 2210-14 ) повинні були
виходити з визначення терміну "суб'єкт господарювання", що
міститься в статті 1 Закону, і який підлягав застосуванню в даному
випадку. Тобто висновок судів першої та апеляційної інстанцій про
те, що УПЕК не є суб'єктом господарювання, з посиланням на норми
статей 3, 42, 43, 52, 55 ГК України ( 436-15 ), є помилковим.
З урахуванням викладеного, Вищий господарський суд України
рішення господарського суду та постанову суду апеляційної
інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд.
2. Розпорядження органу Антимонопольного комітету України про
початок розгляду справи про порушення законодавства про захист
економічної конкуренції є актом державного органу у розумінні
статті 12 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ), а тому господарському суду підвідомчі справи зі
спорів про визнання таких розпоряджень недійсними.
Ухвалою господарського суду, залишеною без змін постановою
суду апеляційної інстанції, провадження у справі за позовом
господарського товариства (далі - Товариство) до територіального
відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення)
про визнання недійсним розпорядження адміністративної колегії
Відділення про початок розгляду справи (далі - оспорюване
розпорядження) припинено на підставі пункту першого частини першої
статті 80 ГПК України ( 1798-12 ). Судові рішення мотивовано тим,
що оспорюване розпорядження за своєю правовою природою не є тим
актом, який відповідно до пункту першого частини першої статті 12
ГПК України може бути предметом судового розгляду в господарських
судах, оскільки оспорюване розпорядження лише відображає певні
факти, а саме - фіксує факт початку розгляду справи за ознаками
певного порушення, що не тягне за собою правових наслідків для
Товариства і не свідчить про безпосереднє порушення прав і
законних інтересів Товариства у зв'язку прийняттям цього
розпорядження.
Суд апеляційної інстанції, крім того зазначив, що оспорюване
розпорядження приймалося не Відділенням, а адміністративною
колегією Відділення - посадовими особами відповідача і що
Товариством не подано доказів невідповідності оспорюваного
розпорядження вимогам чинного законодавства або компетенції
адміністративної колегії Відділення.
Не погоджуючись із судовими актами, Товариство у касаційній
скарзі до Вищого господарського суду України просило їх скасувати
і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скаргу мотивовано порушенням судовими інстанціями норм
матеріального і процесуального права - статті 124 Конституції
України ( 254к/96-ВР ), статті 12 ГПК України ( 1798-12 ), а також
рішень Конституційного Суду України, у зв'язку з чим Товариство
було позбавлено права на судовий захист.
Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин
справи правильність застосування судовими інстанціями норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суду
України дійшов висновку про необхідність скасування судових рішень
та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції з
огляду на таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що в оспорюваному
розпорядженні йдеться про початок розгляду справи проти суб'єктів
господарювання, в тому числі Товариства, у діях яких вбачаються
ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції,
передбаченого пунктом 1 частини другої статті 13 та пунктом 2
частини першої статті 50 Закону України "Про захист економічної
конкуренції" ( 2210-14 ) у вигляді зловживання Товариством
монопольним (домінуючим) становищем на ринку хліба та
хлібобулочних виробів шляхом вчинення дій, що можуть призвести до
ущемлення інтересів споживачів, які були б неможливими за умов
існування значної конкуренції на ринку, та встановлення таких цін
реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов
існування значної конкуренції на ринку.
Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України
( 254к/96-ВР ) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини,
які виникають у державі.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 (з урахуванням
припису частини п'ятої статті 5 ГПК України ( 1798-12 )
господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах про
визнання недійсними з підстав, зазначених у законодавстві, актів
державних та інших органів, які не відповідають законодавству і
порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та
організацій.
В абзаці першому пункту 1 роз'яснення президії Вищого
арбітражного суду України від 26.01.2000 N 02-5/35 ( v5_35800-00 )
"Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з
визнанням недійсними актів державних чи інших органів" зазначено:
"Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих
органів, тобто офіційний документ, який породжує певні правові
наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних
відносин і має обов'язковий характер для суб'єкта цих відносин".
Згідно з частиною другою статті 12-1 Закону України "Про
Антимонопольний комітет України" ( 3659-12 ) рішення
адміністративної колегії Відділення приймається від імені
Відділення, а не від імені посадових осіб Відділення.
З огляду на викладене, оспорюване розпорядження підпадає під
ознаки акта державного органу в розумінні статті 12 ГПК України
( 1798-12 ), тому Товариство вправі було звернутися до
господарського суду з позовом про визнання його недійсним.
Що ж до висновку про наявність чи відсутність порушення, у
зв'язку з виданням цього акта, прав та охоронюваних законом
інтересів позивача, то його може бути зроблено виключно за
результатами розгляду справи по суті, який судовими інстанціями не
здійснено.
Безпідставно припинивши провадження у даній справі, суд
першої інстанції припустився порушення вимог частини першої
статті 80 ГПК України ( 1798-12 ), а апеляційна інстанція не
виправила цієї помилки.
Виходячи з наведеного, Вищий господарський суд України ухвалу
господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції
скасував, а справу передав на новий розгляд.
3. Порядок прийняття рішення органом Антимонопольного
комітету України у справі про порушення законодавства про захист
економічної конкуренції вважається порушеним, якщо рішення
підписано не уповноваженою на це особою.
Рішенням господарського суду задоволено позов міської ради до
територіального відділення Антимонопольного комітету України
(далі - Відділення) про визнання недійсним рішення
адміністративної колегії Відділення про порушення законодавства
про захист економічної конкуренції (далі - оспорюване рішення).
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оспорюваним
рішенням міську раду зобов'язали виконати дії, які законом не
віднесено до її повноважень.
Постановою суду апеляційної інстанції рішення господарського
суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Постанову
мотивовано тим, що оспорюване рішення прийнято в межах компетенції
Відділення і тому немає підстав для визнання його недійсним.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
міська рада просила скасувати постанову суду апеляційної
інстанції, а рішення місцевого господарського суду залишити без
змін. Скаргу мотивовано неправильним застосуванням судом
апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема, статті 19
Конституції України ( 254к/96-ВР ), статті 46 Закону України "Про
захист економічної конкуренції" ( 2210-14 ) (далі - Закон),
статті 12-1 Закону України "Про Антимонопольний комітет України"
( 3659-12 ), пункту 2 статті 59 Закону України "Про місцеве
самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ).
Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин
справи правильність застосування судовими інстанціями норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про необхідність скасування судових рішень
та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції з
огляду на таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено:
- оспорюваним рішенням визнано антиконкурентними дії міської
ради щодо перешкоджання створенню нових підприємств та зобов'язано
в місячний термін з дня отримання рішення припинити порушення
законодавства про захист економічної конкуренції;
- в оспорюваному рішенні зазначено, що підставами для його
прийняття була заява суб'єкта підприємницької діяльності
(далі - СПД) про те, що міська рада чинить перешкоди в погодженні
місця розташування автомобільної стоянки з мийкою, щодо якої є
рішення сесії про надання дозволу на підготовку матеріалів
попереднього погодження на її влаштування;
- Відділення не надало суду доказів, які свідчили б про
наявність рішення СПД здійснювати свою діяльність в іншій
організаційно-правовій формі, ніж та, в якій його було
зареєстровано і про відмову в державній реєстрації;
- міську раду не наділено повноваженнями щодо здійснення
державної реєстрації відповідного підприємства.
Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що
неправомірність дій міської ради полягала у перешкоджанні
створенню СПД нового підприємства шляхом неприйняття рішення щодо
його заяви про погодження розташування автомобільної стоянки з
мийкою.
Натомість, в обґрунтування касаційної скарги міська рада
також зазначила, що оспорюване рішення підписано "В.о. голови
адміністративної колегії". Цей довід заслуговує на увагу, підлягає
перевірці і оцінці у сукупності з іншими доводами сторін з огляду
на таке.
Частиною третьою статті 12-1 Закону України "Про
Антимонопольний комітет України" ( 3659-12 ) передбачено, що
адміністративну колегію Відділення очолює голова Відділення або
його заступник. Ця норма не передбачає наявності такої посадової
особи, як "виконуючий обов'язки голови адміністративної колегії".
Судові інстанції повинні були з'ясувати правовий статус
особи, яка підписала оспорюване рішення, оскільки додержання
порядку його прийняття (в тому числі, підписання) безпосередньо
стосується питання щодо дійсності даного акту державного органу.
З урахуванням викладених обставин, Вищий господарський суд
України рішення господарського суду та постанову суду апеляційної
інстанції у даній справі скасував, а справу направив на новий
розгляд.
4. Пропозиція органів Антимонопольного комітету України щодо
добровільного повернення суб'єктом господарювання коштів,
отриманих внаслідок порушення законодавства про захист економічної
конкуренції, не підпадають під ознаки рекомендацій таких органів у
розумінні статті 46 Закону України "Про захист економічної
конкуренції" ( 2210-14 ).
До господарського суду звернулось акціонерне товариство
(далі - Товариство) з позовом до територіального відділення
Антимонопольного комітету України (далі - Відділення) про визнання
недійсним рішення адміністративної колегії Відділення про
порушення Товариством законодавства про захист економічної
конкуренції та накладення штрафу (далі - оспорюване рішення).
Рішенням господарського суду визнано недійсними
пункти 3, 5 і 6 резолютивної частини оспорюваного рішення, як
такі, що не відповідають нормам чинного законодавства.
Постановою суду апеляційної інстанції рішення господарського
суду скасовано повністю і прийнято нове рішення, яким у
задоволенні позову відмовлено. Постанову мотивовано тим, що
рішення господарського суду прийнято з неправильним застосуванням
норм матеріального права, а викладені в рішенні висновки не
відповідають обставинам справи.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Товариство просило скасувати постанову апеляційної інстанції та
залишити в силі рішення господарського суду, оскільки судом
апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального
права.
Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин
справи, правильність застосування судовими інстанціями норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- оспорюваним рішенням Товариство визнано суб'єктом природної
монополії на ринку "транспортування природного газу розподільними
трубопроводами";
- дії Товариства згідно частини другої статті 50 і пункту 1
частини другої статті 13 Закону ( 2210-14 ) визнано зловживанням
монопольним становищем шляхом застосовування різних умов до
рівнозначних угод без об'єктивно виправданих на те причин, що
призвело до порушення інтересів суб'єкті в господарювання;
- на Товариство накладено штраф і запропоновано привести
договори на транспортування природного газу у відповідність до
Правил подачі та використання природного газу в народному
господарстві України ( z0281-94 ).
Стаття 1 Закону України "Про природні монополії" ( 1682-14 )
містить визначення поняття природної монополії, а відповідно до
вимог статті 10 названого Закону суб'єкти природних монополій
зобов'язані дотримуватися встановленого порядку ціноутворення,
стандартів і показників безпеки та якості товару, а також інших
умов та правил здійснення підприємницької діяльності, визначених у
ліцензіях на здійснення підприємницької діяльності у сферах
природних монополій та на суміжних ринках.
Тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку
про те, що Товариство діяло в даному разі саме як природний
монополіст, а не як "звичайний підприємець".
Вищий господарський суд України не взяв до уваги посилання
скаржника на "право вносити пропозиції у вигляді протоколу
розбіжностей в разі незгоди з умовами запропонованого договору",
оскільки чинним на час укладення договорів Цивільним кодексом
Української РСР ( 1540-06 ) таке право не передбачалося. Крім
того, із встановлених судовими інстанціями обставин справи
вбачається, що споживачі послуг з транспортування природного газу
розподільними трубопроводами не мали у межах визначеного
оспорюваним рішенням ринку інших (альтернативних) джерел одержання
таких послуг, ніж у Товариства.
Стосовно пункту 6 оспорюваного рішення, яким Відділення
пропонувало Товариству у добровільному порядку повернути суб'єкту
господарювання кошти, отримані внаслідок порушення законодавства
про захист економічної конкуренції, то як вбачається із
встановлених судовими інстанціями обставин справи, положення цього
пункту не тільки не є обов'язковими для Товариства, але й не
підпадають під ознаки рекомендацій органів Антимонопольного
комітету України у розумінні статті 46 Закону ( 2210-14 ),
оскільки мають характер пропозиції і розраховані виключно на їх
добровільне виконання. Натомість, рекомендації органів
Антимонопольного комітету України підлягають обов'язковому
розгляду органами чи особами, яким вони надані. Оскільки елемент
обов'язковості в зазначеному пункті оспорюваного рішення
відсутній, то немає підстав для визнання цього пункту недійсним,
незалежно від того, повернуто Товариством відповідні кошти чи ні.
Питання, пов'язані з поверненням цих коштів, можуть бути предметом
окремого спору.
За таких обставин Вищий господарський суд України дійшов
висновку про законність і обґрунтованість постанови суду
апеляційної інстанції.
5. Факт зайняття суб'єктом господарювання монопольного
(домінуючого) становища на ринку доводиться органами
Антимонопольного комітету України на підставі відповідного
дослідження, проведеного у порядку, передбаченому Методикою
визначення монопольного становища суб'єкта господарювання на ринку
( z0317-02 ).
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою
суду апеляційної інстанції, задоволено позов акціонерного
товариства (далі - Товариство) до територіального відділення
Антимонопольного комітету України (далі - Відділення) про визнання
недійсним рішення адміністративної колегії Відділення про
порушення законодавства про захист економічної конкуренції та
накладення штрафу (далі - оспорюване рішення). Судове рішення
мотивовано тим, що Відділенням не доведено факту зайняття
Товариством монопольного становища на ринку, а також ознак
зловживання ним монопольним становищем, передбачених статтею 13
Закону України "Про захист економічної конкуренції" ( 2210-14 )
(далі - Закон).
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Відділення просило скасувати судові рішення і прийняти нове
рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Касаційну скаргу
мотивовано неправильним застосуванням судами норм матеріального
права, а саме Закону ( 2210-14 ) та Методики визначення
монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на
ринку ( z0317-02 ) (далі - Методика).
Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин
справи правильність застосування судовими інстанціями норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про наявність підстав для скасування цих
судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої
інстанції з огляду на таке.
Судом першої інстанції у справі встановлено, що:
- у ході перевірки діяльності Товариства на ринку послуг з
ремонту індукційних лічильників електроенергії Відділенням
встановлено факт зловживання Товариством монопольним становищем на
ринку шляхом встановлення монопольно високих тарифів в
2001-2002 роках;
- оспорюваним рішенням дії Товариства визнано порушенням
законодавства про захист економічної конкуренції і на нього
накладено штраф;
- Відділенням не доведено правомірність викладених в
оспорюваному рішенні висновків щодо визнання Товариства
монополістом на ринку, оскільки обґрунтовуючи такий висновок
Відділення посилалось на матеріали дослідження ринку, які не
містять даних про період їх складання та є дослідженням з іншої
справи. Дослідження та оспорюване рішення містять різні дані щодо
конкурентів Товариства на ринку відповідних послуг, а тому не
можуть бути належним доказом того, що Товариство займає монопольне
становище на ринку;
- твердження Відділення про встановлення Товариством
монопольно високих тарифів на послуги з ремонту електролічильників
є необґрунтованими та недоведеними.
Апеляційний суд також виходив з того, що Відділенням не було
підтверджено належними доказами монопольне становище Товариства на
ринку, оскільки згідно з листом управління містобудування та
архітектури 48 підприємств області отримали ліцензії на право
здійснення робіт з монтажу внутрішніх інженерних мереж, систем,
приладів і засобів вимірювання, а лічильник електроенергії є
складовою частиною комплексу обладнання та засобів для
вимірювання, а тому ці підприємства можуть конкурувати з
Товариством на ринку.
Суб'єктом правопорушення, передбаченого статтею 13 Закону
( 2210-14 ), може бути лише суб'єкт господарювання, який займає
монопольне (домінуюче) становище на ринку.
Порядок визначення монопольного становища на ринку
передбачено Методикою ( z0317-02 ). Пункт другий Методики
встановлює які дії може в себе включати визначення монопольного
становища суб'єктів господарювання на ринку.
Підпунктом 7.1 пункту 7 Методики ( z0317-02 ) передбачено
спосіб визначення часових меж ринку. Тобто для підтвердження факту
зайняття певним суб'єктом монопольного становища на тому чи іншому
ринку товарів та послуг, органи Антимонопольного комітету України,
як правило, кожного року повинні здійснювати відповідне
дослідження у передбаченому Методикою порядку.
Отже, господарські суди для того, щоб дійти висновку про
недоведеність монопольного становища Товариства на ринку ремонту
електролічильників у 2001-2002 роках, повинні були оцінити усі
надані Відділенням докази, що стосуються підстав визначення
монопольного становища позивача на ринку.
В матеріалах справи є надані Відділенням документи, що
свідчать про фактичний перелік учасників ринку з ремонту
лічильників. Крім того, суду надані документи, що стосуються
загальної кількості лічильників, які було відремонтовано кожним з
учасників ринку, інші документи щодо дослідження ринку з ремонту
лічильників електричної енергії. Зазначені документи стосуються
предмету спору, тобто порядку і умов визначення монопольного
становища Товариства на ринку.
Проте відповідні докази попередніми судовими інстанціями
оцінено не було, що призвело до неповного дослідження ними
обставин справи.
Що ж до висновку апеляційного господарського суду про
відсутність монопольного становища через наявність інших
підприємств, що мають ліцензію на здійснення монтажних робіт, у
тому числі і електролічильників, то оскільки ця діяльність не
включає ремонт електролічильників, зазначена оцінка не відповідає
умовам визначення монопольного становища, встановленим Методикою
( z0317-02 ), а отже такий висновок не відповідає нормам
матеріального права.
З урахуванням викладених обставин Вищий господарський суд
України судові рішення у даній справі скасував, а справу направив
на новий розгляд до суду першої інстанції.
6. Факти неодноразового неподання інформації на запити
органів Антимонопольного комітету України не є триваючим
порушенням у розумінні статті 42 Закону України "Про захист
економічної конкуренції" ( 2210-14 ), а утворюють самостійні
(окремі) порушення законодавства про захист економічної
конкуренції.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою
суду апеляційної інстанції, відмовлено у задоволенні позову
господарського товариства (далі - Товариство) до Антимонопольного
комітету України (далі - АМК України) про визнання недійсним його
рішення про порушення Товариством законодавства про захист
економічної конкуренції (далі - оспорювань рішення), а зустрічний
позов Відділення задоволено частково - з Товариства стягнуто штраф
і пеню. Судові рішення мотивовано тим, що оспорюване рішення
прийнято в межах повноважень АМК України та з дотриманням вимог
чинного законодавства.
Не погоджуючись із судовими актами, Товариство у касаційній
скарзі до Вищого господарського суду України Товариство просило їх
скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити первісний
позов, а в задоволенні зустрічного позову відмовити. Скаргу
мотивовано тим, що судовими інстанціями не застосовано норми
матеріального права, які підлягали застосуванню, а саме: статтю 61
Конституції України ( 254к/96-ВР ), частину першу статті 42 та
пункт 13 статті 50 Закону України "Про захист економічної
конкуренції" ( 2210-14 ) (далі - Закон), неправильно застосовано
статтю 22-1 Закону України "Про Антимонопольний комітет України"
( 3659-12 ), а крім того судом апеляційної інстанції порушено
норми процесуального права - статтю 43 і пункт 5 частини другої
статті 105 ГПК України ( 1798-12 ).
Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин
справи правильність застосування судовими інстанціями норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- оспорюване рішення прийнято у зв'язку з вчиненням
Товариством порушення законодавства про захист економічної
конкуренції, передбаченого пунктом 13 статті 50 Закону ( 2210-14 )
у вигляді неподання Товариством інформації АМК України у строки,
визначені в листі державного уповноваженого АМК України від
07.10.2003;
- попередньо Товариством були отримані листи державного
уповноваженого АМК України від 01.04.2003 та від 24.04.2003 із
змістом, аналогічним змістові листа від 07.10.2003, і за
невиконання вимог цих листів Товариство було притягнуто до
відповідальності згідно з рішенням АМК України від 30.09.2003;
- оспорюваним рішенням визнано, що Товариство вчинило
порушення законодавства про захист економічної конкуренції,
передбачене пунктом 13 статті 50 Закону ( 2210-14 ) у вигляді
неподання інформації у строки, встановлені у запиті АМК України
від 07.10.2003, а не в запитах від 01.04.2003 та від 24.04.2004;
Згідно зі статтею 16 Закону України "Про Антимонопольний
комітет України" ( 3659-12 ) (в редакції, чинній на час виникнення
спірних правовідносин) державний уповноважений АМК України для
реалізації завдань, покладених на АМК України, має право, зокрема,
вимагати для перевірки дотримання законодавства про захист
економічної конкуренції необхідні документи та іншу інформацію.
Статтею 22 названого Закону (в редакції, чинній на час виникнення
спірних правовідносин) визначено, що вимоги державних
уповноважених АМК України в межах їх повноважень є обов'язковими
для виконання у визначені ними строки, якщо інше не передбачено
чинним законодавством. Невиконання законних вимог державного
уповноваженого АМК України тягне за собою передбачену законом
відповідальність.
Згідно з пунктом 13 статті 50 Закону ( 2210-14 ) неподання
інформації АМК України у встановлені цим Комітетом чи
нормативно-правовими актами строки є порушенням законодавства про
захист економічної конкуренції і тягне за собою накладення штрафу
в розмірі, передбаченому абзацом четвертим частини другої і
частиною п'ятою статті 52 Закону.
З огляду на наведені законодавчі приписи та з урахуванням
фактичних обставин справи, встановлених судовими інстанціями,
Вищий господарський суд України погодився з їхнім висновком про
те, що неподання Товариством інформації на запит АМК України від
07.10.2003 утворює склад самостійного порушення законодавства про
захист економічної конкуренції (самостійного - щодо таких же
порушень, допущених Товариством у зв'язку з неподанням інформації
на запити АМК України від 01.04.2003 і від 24.04.2003), а тому
не є, як стверджує скаржник, "триваючим порушенням", про яке
згадується у статті 42 Закону ( 2210-14 ).
Тобто, неподання Товариством інформації на запит АМК України
від 07.10.2003 є конкретним актом невиконання конкретної
заснованої на законі вимоги державного органу, що тягне за собою
встановлену чинним законодавством відповідальність, незалежно від
того, чи притягався раніше даний суб'єкт господарювання до
відповідальності за подібне порушення.
Водночас, суд першої інстанції помилково застосував
статтю 22-1 Закону України "Про Антимонопольний комітет України"
( 3659-12 ), оскільки на час виникнення спірних правовідносин ця
норма не була чинною. Однак, ця помилка не вплинула на
правильність резолютивної частини оскаржуваного судового рішення,
оскільки обов'язковість законних вимог державних уповноважених АМК
України передбачалася частинами першою та другою статті 22
названого Закону (в редакції, чинній на час виникнення спірних
правовідносин).
За таких обставин Вищий господарський суд України рішення
господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції
залишив без змін.
7. Сума накладеного органом Антимонопольного комітету України
штрафу за порушення антимонопольного законодавства не підлягає
стягненню у період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів.
Рішенням господарського відмовлено в позові Антимонопольного
комітету України (далі - Комітет) до акціонерного товариства
(далі - Товариство) про стягнення штрафу за порушення Товариством
антимонопольного законодавства. Рішення суду першої інстанції
мотивоване тим, що на момент прийняття постанови Комітету про
накладення на Товариство штрафу за порушення антимонопольного
законодавства (далі - постанова Комітету) діяв мораторій, введений
у зв'язку з провадженням у справі про банкрутство Товариства.
Постановою суду апеляційної інстанції рішення господарського
суду скасовано і прийнято нове рішення, яким позов задоволено.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що стягнення
зазначеного штрафу не підпадало під дію мораторію на задоволення
вимог кредиторів, передбаченого статтею 12 Закону України "Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом" ( 2343-12 ).
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Товариство просило припинити провадження у справі. Скаргу
мотивовано неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції
приписів статей 11 і 12 Закону України "Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"
( 2343-12 ) та Закону України "Про обмеження монополізму та
недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності" ( 2132-12 ) (далі - Закон).
Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин
справи правильність застосування судовими інстанціями норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про необхідність скасування постанови суду
апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої
інстанції з огляду на таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- арбітражним судом порушено провадження у справі про
визнання Товариство банкрутом;
- ухвалою цього суду введено мораторій на задоволення вимог
кредиторів Товариства відповідно до статті 12 Закону України "Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом" ( 2343-12 );
- Комітетом розглянуто справу про порушення Товариством вимог
статті 14 Закону ( 2132-12 ) у вигляді створення Товариством
суб'єкта господарювання без одержання згоди Комітету у випадках,
якщо законодавством передбачена необхідність одержання такої
згоди;
- за результатами розгляду цієї справи постановою державного
уповноваженого Комітету на підставі абзацу третього частини першої
статті 19 Закону ( 2132-12 ) на Товариство накладено штраф.
Натомість, відповідно до частини 4 статті Закону України "Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом" ( 2343-12 ) (в редакції Закону, чинного на час подання
позовної заяви) протягом дії мораторію на задоволення вимог
кредиторів, зокрема, не нараховується неустойка (штраф, пеня).
Суд апеляційної інстанції у своїй постанові виходив з того,
що законодавець у питанні ненарахування неустойки (штрафу, пені)
мав на увазі незастосування одного з видів забезпечення виконання
грошових зобов'язань, передбаченого статтею 179 ЦК УРСР
( 1540-06 ).
З таким висновком Вищий господарський суд України не
погодився. Зміст статті 12 Закону України "Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"
( 2343-12 ) не містить підстав для такого вузького розуміння
вжитих у ньому термінів "неустойка (штраф, пеня)".
У підпункті 2.6 пункту 2 Інформаційного листа Вищого
господарського суду України від 19.03.2002 N 01-8/307
( v_307600-02 ) "Про деякі питання, пов'язані з введенням
мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України
"Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом" ( 2343-12 ) зазначено: "Мораторій поширюється на вимоги
щодо стягнення фінансових санкцій за порушення норм
антимонопольного, банківського, валютного законодавства,
законодавства про цінні папери, про ціноутворення тощо, хоча ці
категорії вимог не підлягають задоволенню у межах провадження у
справі про банкрутство".
Таким чином, Комітет згідно зі статтею 19 Закону ( 2132-12 )
не позбавлений був права накласти на Товариство штраф за порушення
антимонопольного законодавства, однак накладена сума штрафу не
могла стягуватися з Товариства протягом дії мораторію на
задоволення вимог його кредиторів.
За таких обставин Вищий господарський суд України постанову
суду апеляційної інстанції у даній справі скасував, а рішення суду
першої інстанції залишив без змін.
8. Якщо рішення органу Антимонопольного комітету України про
відмову в наданні суб'єктам господарювання згоди на узгоджені дії
визнано недійсним рішенням суду, яке набрало законної сили, то
відсутні підстави для відповідальності за такі дії (у розумінні
законодавства про захист економічної конкуренції).
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою
суду апеляційної інстанції, відмовлено у задоволенні позову
територіального відділення Антимонопольного комітету України
(далі - Відділення) про стягнення з відповідачів штрафу за
порушення ними законодавства про захист економічної конкуренції.
Рішення судових інстанцій мотивоване тим, що позовні вимоги не
ґрунтуються на вимогах чинного законодавства і не підтверджуються
наданими суду матеріалами.
Не погоджуючись із судовими актами, Відділення у касаційній
скарзі до Вищого господарського суду України просило їх скасувати
і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скаргу мотивовано тим, що судові інстанції неправильно застосували
норми матеріального права - статті 1 і 6 Закону України "Про
захист економічної конкуренції" ( 2210-14 ) (далі - Закон), не
з'ясували всіх обставин справи, чим порушили вимоги статей 38, 43,
84 і 101 ГПК України ( 1798-12 ), що призвело до прийняття
необґрунтованих судових рішень.
Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин
справи правильність застосування судовими інстанціями норм
матеріального і процесуального права, Виший господарський суд
України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- відповідно до угоди, укладеної відповідачами, рішенням
установчих зборів було створено рибопромислову асоціацію (далі -
Асоціація), метою та завданням якої була координація господарської
діяльності рибопромислових підприємств та організацій, що працюють
на лимані;
- для здійснення зазначеної діяльності на замовлення
Асоціації було розроблено Режим рибогосподарської експлуатації
спеціалізованого товарного рибного господарства лиману (далі -
Режим СТРГ), який було затверджено Головним управлінням охорони
відтворення водних живих ресурсів та регулювання рибальства
Державного департаменту рибного господарства (далі - Головне
управління департаменту рибного господарства);
- відповідачі у справі звернулися до Відділення із заявою про
надання дозволу на узгоджені дії зі створення Асоціації;
- Відділення своїм рішенням відмовило в наданні дозволу на
заявлені відповідачами узгоджені дії з огляду на те, що статутом
Асоціації передбачено для неї такі функції і повноваження, що
суперечать законодавству про захист економічної конкуренції,
оскільки обмежують конкуренцію між засновниками Асоціації та
іншими учасниками цього ринку;
- це рішення Відділення за позовом відповідачів було визнано
недійсним рішенням господарського суду, залишеним без змін
постановою суду апеляційної інстанції;
- адміністративною колегією Відділення прийнято рішення, яким
дії відповідачів щодо створення Асоціації без дозволу Відділення
визнано порушенням законодавства про захист економічної
конкуренції, передбаченим частиною п'ятою статті 10 та пунктами 1
і 5 частини другої статті 6 Закону ( 2210-14 ) у вигляді
узгоджених дій, що стосуються встановлених цін чи інших умов
придбання або реалізації товарів та усунення з ринку або обмеження
доступу на ринок інших суб'єктів господарювання. Цим рішенням на
підставі частини другої статті 52 Закону на відповідачів накладено
штраф (далі - оспорюване рішення);
- за даними обласного басейного управління вилов риби у
лимані становив 1,8 відсотків від загального вилову риби
риболовецькими підприємствами області і такий обсяг вилову не
призводить до монополізації ринку рибної продукції відповідачами;
- Антимонопольним комітетом України (далі - Комітет) було
прийнято рішення про закриття провадження у справі, яку було
розпочато за ознаками порушення законодавства про захист
економічної конкуренції Головним управління департаменту рибного
господарства у зв'язку з затвердженням ним Режиму СТРГ, оскільки
Комітет дійшов висновку, що прийняття Режиму СТРГ не призвело до
суттєвого обмеження чи спотворення конкуренції, не завдало збитків
окремим особам та суспільству, а тому не може кваліфікуватись як
порушення законодавства про захист економічної конкуренції,
передбаченого пунктом 3 статті 50 та абзацом сьомим частини другої
статті 15 Закону ( 2210-14 ) у вигляді антиконкурентних дій
органів влади шляхом надання окремим суб'єктам господарювання
переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно
конкурентів;
- рішенням адміністративної колегії Відділення було надано
дозвіл на створення Асоціації.
Тобто створення Асоціації, а також запровадження Режиму СТРГ
на лимані сприяло забезпеченню ефективного використання водних
живих ресурсів і пов'язано із складною екологічною ситуацією на
лимані, необхідністю ефективного використання водоймища.
Тому судові інстанції дійшли правильного висновку, що
наведена у оспорюваному рішенні кваліфікація дій відповідачів не
знаходить належного підтвердження обставинами справи та
дослідженими доказами.
Що ж до доводів скаржника стосовно ненадання судовими
інстанціями оцінки деяким поданим позивачем доказам, які, на думку
скаржника, підтверджують антиконкурентні узгоджені дії
відповідачів у справі, то ці доводи спростовуються обставинами,
встановленими судовими інстанціями, а саме - фактом надання
Відділенням дозволу на створення Асоціації та згаданим рішенням
Комітету.
Не можуть бути взяті до уваги посилання скаржника на частину
першу статті 38 ГПК України ( 1798-12 ), згідно з якою якщо подані
сторонами докази є недостатніми, а господарський суд зобов'язаний
витребувати від підприємств та організацій документи і матеріали,
необхідні для вирішення спору. Скаржник не зазначив, які докази і
на доведення яких саме обставин справи господарський суд мав, на
думку скаржника, витребувати та від яких підприємств чи
організацій.
За таких обставин Вищий господарський суд України рішення
господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції
залишив без змін, а скаргу Відділення - без задоволення.
9. Порушення або неправильне застосування норм процесуального
права у прийнятті рішення органом Антимонопольного комітету
України зі справи про порушення законодавства про захист
економічної конкуренції може бути підставою для зміни, скасування
чи визнання такого рішення недійсним тільки за умови, якщо це
порушення призвело до прийняття неправомірного рішення.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою
суду апеляційної інстанції, відмовлено в задоволенні позову
приватного підприємця (далі - підприємець) до територіального
відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення)
про визнання недійсним рішення адміністративної колегії Відділення
(далі - оспорюване рішення). Судові рішення мотивовані посиланням
на приписи частини першої статті 17, статей 22 і 22-1 Закону
України "Про Антимонопольний комітет України" ( 3659-12 ),
пункту 13 частини першої статті 50, частин другої статті 52 та
статті 59 Закону України "Про захист економічної конкуренції"
( 2210-14 ) (далі - Закон).
Не погоджуючись із судовими актами підприємець у касаційній
скарзі до Вищого господарського суду України просив їх скасувати.
Скаргу мотивовано посиланням на приписи статей 40 та 41 Закону
( 2210-14 ), пунктів 16 та 27 Правил розгляду справ про порушення
законодавства про захист економічної конкуренції ( z0090-94 )
(далі - Правила).
Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями
фактичних обставин справи правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- у зв'язку з розглядом справи про порушення законодавства
про захист економічної конкуренції, одним із відповідачів у якій
був підприємець, йому було надіслано запит про надання інформації
Відділенню;
- підприємець листом відповів, що вимоги Відділення надати
інформацію є неправомірними, перевищенням Відділенням повноважень,
а тому така відповідь сприймалася Відділенням як відмова надати
інформацію для розгляду справи;
- відповідно до пункту 26 Правил ( z0090-94 ) Відділення
надіслало підприємцю копію подання з попередніми висновками у
справі, а підприємець листом повідомив Відділення про свої
міркування щодо правомірності цих висновків;
- оспорюваним рішенням адміністративна колегія Відділення
визнала дії підприємця порушенням законодавства про захист
економічної конкуренції, передбаченим пунктом 13 частини першої
статті 50 Закону ( 2210-14 ) у вигляді неподання інформації
Відділенню у встановлені строки і на підставі статті 52 Закону на
нього було накладено штраф.
З огляду на наявні у справі докази судовими інстанціями
обґрунтовано відхилено доводи підприємця про те, що службовцями
Відділення не проводилось збирання та аналіз доказів для
з'ясування дійсних обставин справи.
Відповідно до вимог пункту 5 частини першої статті 17,
статей 22 та 22-1 Закону України "Про Антимонопольний комітет
України" ( 3659-12 ) вимоги уповноважених працівників
територіального відділення Антимонопольного комітету України про
надання документів, предметів чи інших носіїв інформації, в тому
числі з обмеженим доступом та банківську таємницю, необхідну для
виконання Антимонопольним комітетом України, його Відділенням
завдань, передбачених законодавством про захист економічної
конкуренції, є обов'язковими для виконання у визначені ними
строки.
Приписом пункту 13 частини першої статті 50 Закону
( 2210-14 ) встановлено, що неподання інформації Антимонопольному
комітету України, його територіальному відділенню у встановлені
органами Антимонопольного комітету України, головою його
територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки є
порушенням законодавства про захист економічної конкуренції. За ці
порушення відповідно до частини 2 статті 52 Закону на порушників
накладаються штрафи.
У пункті 2 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду
України від 26.01.2000 N 02-5/35 ( v5_35800-00 ) "Про деякі
питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням
недійсними актів державних чи інших органів" зазначено, що
підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його
вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом
компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою
визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям
відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів
підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за
результатами розгляду справи факту такого порушення не
встановлено, у господарського суду немає правових підстав для
задоволення позову.
Довід скаржника про порушення щодо нього припису пункту 27
Правил ( z0090-94 ), а саме, неповідомлення його про час і місце
розгляду справи адміністративною колегією Відділення, не є
достатнім для визнання оспорюваного рішення недійсним з огляду на
таке.
Приписами пункту 27 Правил ( z0090-94 ) передбачено, що:
Рішення може бути прийняте раніше, якщо від сторони та третіх
осіб, яким було надіслано подання, одержано відповідь.
Про день, час і місце розгляду справи особи, що беруть участь
у справі, повідомляються не пізніше ніж за п'ять днів.
З огляду на зміст викладених приписів пріоритетне значення
має обов'язок органів Антимонопольного комітету України щодо
надіслання копії подання з попередніми висновками стороні, яка
бере участь у справі, та її відповідь на це подання. Цей обов'язок
Відділенням було додержано та отримано відповідь підприємця на
попередні висновки. У касаційній скарзі підприємця не наведено
якихось переконливих аргументів проти висновків оспорюваного
рішення адміністративної колегії Відділення, а усі його
заперечення стосувались виключно недотримання цією колегією
процесуальних правил розгляду справи, зокрема, неповідомлення його
про час і місце розгляду справи. Скаржником не зазначено,
по-перше, якими доводами він міг аргументувати причину неподання
ним витребуваної інформації і, по-друге, як саме порушення
Відділенням норми Правил ( z0090-94 ) обумовило прийняття ним
неправомірного по суті оспорюваного рішення. Згідно з частиною
другою статті 59 Закону ( 2210-14 ) порушення або неправильне
застосування норм процесуального права може бути підставою для
зміни, скасування чи визнання недійсним рішення тільки за умови,
якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.
Крім того, скаржником не враховано, що Правила ( z0090-94 )
прийнято відповідно до пункту 5 Постанови Верховної Ради України
від 26.11.1993 N 3660-XII ( 3660-12 ) "Про порядок введення в дію
Закону України "Про Антимонопольний комітет України", в якому
передбачено, що ці Правила мають діяти до прийняття відповідних
законодавчих актів. Відповідно до статті 257 Господарського
кодексу України ( 436-15 ) справи про порушення
антимонопольно-конкурентного законодавства розглядаються
Антимонопольним комітетом України, його територіальними
відділеннями у порядку, встановленому законом. Порядок розгляду
справ про порушення законодавства про захист економічної
конкуренції визначено приписами статей 35-49 Закону ( 2210-14 ),
які не передбачають обов'язкового повідомлення сторони про
засідання органу Антимонопольного комітету України у розгляді
справи. Права і обов'язки сторін визначено у статті 40 Закону.
З урахуванням викладених обставин Вищий господарський суд
України рішення господарського суду та постанову суду апеляційної
інстанції залишив без змін, а скаргу підприємця - без задоволення.
Заступник Голови Вищого
господарського суду України В.Москаленко