Як не прикро, але боржник у зобов'язанні не завжди добровільно виконує чи має реальну можливість виконання прийнятого на себе зобов'язання. Між тим, будь-який кредитор прагне бути впевненим у належному виконанні зобов'язання боржником чи принаймні у повному задоволенні своїх інтересів у разі його невиконання. Саме з метою попереднього забезпечення майнових інтересів кредитора та одержання ним гарантій належного виконання зобов'язання (незалежно від того, чи має боржник майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами) і використовуються такі засоби забезпечення зобов'язань, сутність яких полягає у залученні до виконання зобов'язання, поряд з боржником, третіх осіб. До таких спеціальних заходів забезпечувального характеру, передбачених цивільним законодавством, належать гарантія (про яку ми вели мову у минулому номері "ЮВУ") та порука, врегулювання відносин за якою й буде предметом розгляду у даному матеріалі.
Порука є одним із традиційних способів забезпечення виконання зобов'язання, зміст якого відповідно до ст. 553 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) полягає у тому, що поручитель поручається перед
кредитором іншої особи (боржника) відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в певній частині. Порука надає кредиторові додаткову гарантію виконання зобов'язання, оскільки у разі його невиконання чи неналежного виконання кредитор може пред'явити свої вимоги до поручителя.
Підставою виникнення поруки є договір про неї, що укладається між кредитором за основним зобов'язанням та особою, яка надала згоду бути поручителем його боржника. Порядок укладення, зміни та розірвання договору поруки регулюється загальними положеннями про угоди, які встановлені нормами цивільного законодавства, за винятком спеціального правила, що міститься у ст. 547 ЦКУ, про обов'язкову письмову форму будь-якого правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання (зрозуміло, що у тому числі й договору поруки), незалежно від форми укладення основної угоди. Недодержання письмової форми тягне за собою нікчемність договору поруки.
Цивільне законодавство не передбачає будь-яких зобов'язань, виконання яких не може бути забезпечено порукою. Виняток становлять лише недійсні зобов'язання, оскільки за змістом ч. 2 ст. 548 ЦКУ забезпечити можна лише дійсну вимогу — таким чином, порука має акцесорний характер: визнання недійсним основного зобов'язання, яке забезпечується укладенням договору поруки, незалежно від тих підстав, за якими основне зобов'язання визнається недійсним, тягне і беззаперечну недійсність поруки. Укладення договору поруки можна спрямувати на забезпечення не тільки дійсного, а ще й не існуючого (але такого, що за умови настання певних обставин, може виникнути у майбутньому) зобов'язання — наприклад, цілком можливою є порука за своєчасне внесення орендарем плати не лише за діючим орендним зобов'язанням, .скажімо, на поточний рік, а й за зобов'язанням на наступний період у випадку пролонгації договору оренди.
Забезпечувальна функція поруки полягає у тому, що поручитель несе перед кредитором солідарну відповідальність з боржником за основним зобов'язанням. Таким чином, при укладенні договору поруки виникає множинність осіб на боці боржника, і законодавець визначає солідарні обов'язки для цих боржників. Проте солідарність їх відповідальності не є необхідною умовою поруки — адже положення ч. 1 ст. 554 ЦКУ мають диспозитивний характер, оскільки надають можливість сторонам встановити у договорі іншу (субсидіарну) відповідальність поручителя. У такому разі до звернення з вимогою до поручителя кредитор повинен вжити заходів для отримання заборгованості з боржника. Але, підкреслимо, якщо у договорі поруки вид відповідальності боржника та кредитора спеціально не обумовлено, то буде застосовуватися згадане правило ЦКУ про солідарну відповідальність вказаних осіб. Іноді трапляються випадки, коли суди не зважають на вимоги законодавства щодо солідарної відповідальності боржника і поручителя перед кредитором (коли інше не встановлено договором поруки) та покладають обов'язок виконати зобов'язання, забезпечене порукою, виключно на поручителя, звільняючи таким чином боржника від його зобов'язання. Але так чинити не можна, оскільки згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 543 ЦКУ солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'язання не буде погашено повністю.
Обсяг відповідальності поручителя не обов'язково повинен збігатися з обсягом боргу за основним зобов'язанням — сторони у договорі можуть обмежити відповідальність поручителя і частиною боргу. На це, зокрема, звернено увагу в інформаційному листі Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів" від 29.01.1999 р. № 01-8/46, у п. 3 якого наголошується на відповідності чинному законодавству умов договору поруки, за яким поручитель зобов'язався відповідати за виконання зобов'язання треттю особою (позичальником) лише в частині повернення суми кредиту без урахування процентів за користування ним та штрафних санкцій. Це цілком узгоджується з ч. 2 ст. 554 ЦКУ, згідно з якою поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник (зокрема, за сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків), якщо тільки інше не встановлено договором поруки. Таким чином, умови договору поруки, за яким поручитель зобов'язався відповідати за виконання зобов'язання треттю особою лише в частиш повернення суми кредиту, не суперечить чинному законодавству. Проте якщо подібні обмеження у договорі не зазначені, поручитель відповідає перед кредитором у тому ж самому обсязі, що й боржник — крім суми боргу, він повинен буде сплатити належні кредиторові відсотки, відшкодувати судові витрати із стягування боргу та інші збитки кредитора, зумовлені невиконанням чи неналежним виконанням боржником свого зобов'язання. Розмір зобов'язання поручителя перед кредитором визначатиметься обсягом відповідальності боржника за відповідне порушення основного зобов'язання.
Цілком можливим є й встановлення поруки щодо виконання боржником одного й того ж зобов'язання одночасно з боку декількох осіб (шляхом спільного надання ними поруки у формі укладення одного договору). У цьому разі відповідно до змісту ч. З ст. 554 ЦКУ такі поручителі відповідають перед кредитором солідарно (але знову ж таки за умови, що інше не передбачено договором поруки). У таких випадках кредитор вправі пред'явиш свої вимога як до будь-кого з поручителів, так і до боржника. Особи ж, які незалежно одна від іншої поручилися за одного боржника й уклали різні договори поруки, статусу солідарних боржників не набувають.
Одержавши вимогу кредитора, поручитель, перед тим як її задовольнити, зобов'язаний попередити про це боржника, а у разі пред'явлення до нього позову — подати клопотання про залучення боржника до участі у справі (ч. 1 ст. 555 ЦКУ). У супротивному ж випадку боржник буде вправі висунути проти зворотної вимоги (регресного позову) поручителя усі ті заперечення, які він мав проти вимоги кредитора. Поручитель же також має право висунути проти вимоги кредитора усі ті заперечення, які міг би навести сам боржник (за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника). Звісно, ці заперечення використовуються поручителем з метою відхилення вимоги чи зменшення її розміру — наприклад, заперечення щодо дійсності вимоги, її розміру, заперечення, що ґрунтуються на належному боржнику праві зарахування зустрічної однорідної вимоги тощо. Слід звернути увагу, що право висунути проти вимоги кредитора вказані заперечення поручитель зберігає навіть у тому випадку, коли боржник від них відмовився або ж визнав свій борг.
Після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому всі документи, які підтверджують цей обов'язок боржника, оскільки сам поручитель, виконавши зобов'язання замість боржника, відповідно до ч. 2 ст. 556 ЦКУ набуває всіх прав кредитора за цим зобов'язанням — насамперед право зворотної вимога до боржника, а також прав, що забезпечували виконання цього зобов'язання (наприклад, відповідно до ч. 5 ст. 20 Закону України "Про заставу" до третьої особи, яка задовольнила в повному обсязі вимога заставодержателя, переходить разом з правом вимога забезпечена нею застава у встановленому законодавством порядку). Таким чином, у цілому зобов'язання не припиняється, у ньому лише змінюється кредитор, який має право безпосередню звертатися до боржника.
Обсяг прав кредитора, що переходять до поручителя, має відповідати обсягу задоволених поручителем вимог кредитора за основним зобов'язанням. Тобто, якщо поручителем тільки частково виконано вимогу кредитора, то він набуває право регресу лише у цій частині. Повне ж задоволення поручителем вимог кредитора передбачає і повне відшкодування витрат поручителя. У випадку виконання зобов'язання перед кредитором кількома поручителями, кожен з них відповідно до змісту ч. З ст. 556 ЦКУ має право зворотної вимога до боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми.
Відповідно до ст. 557 ЦКУ боржник, який виконав своє забезпечене порукою зобов'язання, повинен негайно повідомити про це поручителя. У разі недотримання цієї вимога, поручитель, який виконав забезпечене порукою зобов'язання, має право стягнути з кредитора одержане або висунути регресну вимогу до боржника. В останньому ж випадку вже боржник має право стягнути з кредитора безпідставно одержане.
Поряд із загальними підставами припинення зобов'язань, передбачених у главі 50 ЦКУ, для припинення поруки існують й спеціальні підстави, зазначені у ст. 559 ЦКУ. Перш за все, оскільки порука є акцесорним зобов'язанням, залежним від долі основного, підставою припинення поруки є припинення основного зобов'язання, яке тягне автоматичне припинення поруки (навпаки бути не може — припинення поруки не зачіпає існування основного зобов'язання). Крім того, згідно з ч. 1 ст. 559 ЦКУ поруку припиняє зміна основного зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Адже, звичайно, виконання основного зобов'язання забезпечується не лише порукою, але й неустойкою, яку поручитель зобов'язаний сплатити в разі невиконання "боржником основного зобов'язання. При продовженні ж терміну дії основного зобов'язання за рахунок збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами, а також у разі підвищення розміру процентів істотно збільшується сума основного зобов'язання. Поручитель в цьому випадку несе відповідальність, тільки якщо він згоден продовжити договір поруки на нових умовах. Про наслідки ж зміни зобов'язання, яка призводить до збільшення обсягу відповідальності поручителя без згоди останнього, однозначно стверджувати не можна, оскільки наведену редакцію ч. 1 ст. 559 ЦКУ, на жаль, можна трактувати і як припинення поруки взагалі, і як її збереження лише у попередньому обсязі основного зобов'язання (тому існує необхідність або надання роз'яснення з цього приводу).
Припиняється порука й у разі відмови кредитора після настання строку виконання зобов'язання прийняти належне виконання, запропоноване боржником чи поручителем, при цьому причини такої відмови не мають значення (ч. 2 ст. 559 ЦКУ).
Також підставою припинення поруки є непред'явлення кредитором позову до поручителя протягом дії договору поруки — цей строк встановлюється законом і становить, рахуючи з дня настання строку виконання боржником основного зобов'язання, забезпеченого порукою, шість місяців (ч. 4 ст. 559 ЦКУ). Слід звернути увагу, що цей строк не може бути змінений угодою сторін або відновлений господарським судом. У тих випадках, коли строк виконання основного зобов'язання не зазначений або визначений моментом пред'явлення вимоги, то, за умови відсутності іншої угоди, відповідальність поручителя припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки.
Необхідно враховувати, що зазначені строки не належать до строків позовної давності, оскільки встановлюються для виконання зобов'язання, а не для захисту порушеного права. За таких умов припинення договору поруки, звісно, не виключає можливості безпосереднього звернення кредитора до основного боржника, але з припиненням поруки кредитор втрачає додаткові гарантії щодо забезпеченості зобов'язань. Оскільки на відносини поруки має важливий вплив платоспроможність боржника, його сумлінність тощо, то переведення боргу, тобто заміна боржника іншою особою, також припиняє поруку, якщо тільки поручитель не виявить згоду відповідати за нового боржника (ч. 3 ст. 559 ЦКУ).
Також цілком зрозуміло, що у разі закінчення строку позовної давності щодо основного зобов'язання, яке забезпечене порукою, зникає можливість пред'явлення позову й за забезпечувальним зобов'язанням.
Наприкінці ще необхідно звернути увагу на оплатний характер послуг поручителя — у ст. 558 ЦКУ прямо передбачено, що поручитель має право на винагороду за послуги, які він надав боржникові. Нагадаємо, що положеннями ЦК УРСР 1963 року питання про оплатність чи безоплатність поруки врегульовані не були, а тому такі послуга надавалися поручителями, зазвичай, безоплатно. Звісно, за таких обставин у поручителів була майже відсутня зацікавленість у наданні поруки — адже поручитель ніс відповідальність у тому ж самому обсязі, що й боржник, а замість ризику, який на нього покладався, мав лише перспективу одержати права кредитора за забезпеченим порукою зобов'язанням. Цілком природно, що бажаючих безоплатно ризикувати своїм майном знаходилося небагато, оскільки стягнення боргу з боржника є досить проблематичною, а інколи — й неможливою процедурою (наприклад, у разі відсутності у боржника майна, на яке можна було б звернути стягнення). Правило ж про оплатність послуг щодо надання поруки різко підвищило зацікавленість потенційних поручителів у прийнятті на себе обов'язків із забезпечення виконання боржниками зобов'язань й сприяло тому факту, що порука майже наздоганяє найбільш популярну як засіб забезпечувального характеру у цивільних відносинах неустойку і стає досить частим супутником договірних зобов'язань.