Кожна особа прагне бути впевненою у своїй особистій безпеці та в безпеці свого майна, а в разі випадкового заподіяння шкоди здоров'ю чи майну — отримати компенсацію. Щоб мати право одержати таку компенсацію необхідно укласти договір страхування, відносини за яким регулюються главою 67 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) та Законом України «Про страхування» (далі — Закон).
Сутність договору страхування полягає в тому, що за цим договором одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (ст. 979 ЦК). З наведеного визначення випливає, що договір страхування є двосторонньо зобов'язуючим та оплатним (адже обидві сторони договору беруть на себе зобов'язання одна перед одною та несуть певні витрати — страхувальник сплачує страхові платежі, а страховик за наявності страхового випадку здійснює страхову виплату). Також за загальними правилами цивільного законодавства договір страхування є реальним, оскільки згідно зі ст. 983 ЦК та ч. З ст. 18 Закону він набирає чинності лише з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу. Втім, сторони договору вправі за взаємною згодою визначити й більш пізні строки набрання ним чинності або домовитися, що договір набирає чинності з моменту його підписання.
Але найхарактернішою рисою договору страхування в його належність до алеаторних (ризикових) договорів, специфіка яких полягає в тому, що залежно від настання чи ненастання обумовленої обставини одна сторона набуває певних майнових вигод, а інша, навпаки, несе витрати. Елемент ризику, який бере на себе кожна із сторін у ризиковому договорі, полягає у вірогідності того, що чи одна, чи інша сторона фактично отримає зустрічне задоволення меншого обсягу, ніж надано нею самою. Так, страховик не знає, чи буде він платити за договором чи ні, не знає також ані суми, ані часу платежу, і перебуває в такому стані до тих пір, поки не настане передбачена договором подія. Разом з тим ризик несе і страхувальник — адже він, сплачуючи страхові платежі, зовсім не певен, що натомість колись отримає страхову виплату.
Договори страхування можуть бути спрямовані на захист різних майнових інтересів. Відповідно до ст. 980 ЦК предметом Поговору страхування можуть бути ті з них, які не суперечать закону й пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності). Зрозуміло, що кожний з названих видів страхування має свої, притаманні лише йому, особливості.
Цивільним законодавством (ст. 981 ЦК, ст. 16, ст. 18 Закону) встановлено вимогу щодо укладення договору страхування в письмовій формі, яка може бути досягнута як шляхом складання одного документа, що підписується сторонами, так і шляхом видачі страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката), який фактично засвідчує факт укладення договору. Отже, для отримання страхової виплати страхувальник може пред'явити страховикові не тільки відповідний договір страхування, а й страховий поліс (котрий, до речі, може бути як іменним, так і на пред'явника).
Щодо порядку укладення договору страхування, то згідно зі змістом ст. 18 Закону ініціатором такої процедури завжди є майбутній страхувальник, який має бажання укласти відповідний договір. Для цього він повинен подати страховику письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявити про свій намір укласти договір страхування. Страховик вже при укладенні договору страхування вправі, запросити у страхувальника усі документи, необхідні йому для оцінки страхового ризику (наприклад, баланс або довідку про фінансовий стан страхувальника, підтверджені аудитором). Після цього страхувальник та страховик або підписують єдиний документ (договір страхування), або ж, як уже зазначалось, підтверджують факт укладення договору страховим свідоцтвом.
Недотримання письмової форми договору страхування (У будь-який з обох вищезазначених способів) має наслідком не позбавлення сторін права в разі виникнення спору посилатися на свідчення свідків (як за загальними положеннями ст. 218 ЦК, що використовуються в тих випадках, коли спеціальними нормами законодавства не передбачено інше), а нікчемність такого договору страхування (ч. 2 ст. 981 ЦК). А нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення й не потребує при цьому визнання його недійсності судом (ст. 215 ЦК) — тобто договір страхування, укладений в усній формі, не породжує ані у страхувальника, ані у страховика жодних прав та обов'язків, а тому кожна зі сторін відповідно до вимог ст. 216 ЦК, якою встановлені правові наслідки недійсності правочину, повинна повернути іншій стороні все отримане за такою угодою.
Крім того, договір страхування згідно зі ст. 998 ЦК також визнається судом недійсним, якщо його укладено після настання страхового випадку або ж якщо об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації.
Зміст договору як спільного вольового юридичного акта сторін становлять умови, «а яких укладена їх відповідна угода. Законодавством визначені умови, котрі повинні міститися в договорі страхування (ст. 982 ЦК, ст. 16 Закону), а також передбачено, що договори страхування укладаються відповідно до правил страхування — локальних нормативних актів страховика, які містять умови конкретного виду страхування (при розробленні таких правил страховик зобов'язаний враховувати вимоги ст. 17 Закону та Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, затверджених розпорядженням. Держфінпослуг від 28 липня 2003 p. № 40).
Щоб будь-який договір страхування не був визнана. неукладеним він повинен містити умови, які відповідно де ст. 982 ЦК« істотними, а саме:
— визначення предмета договору страхування — тобто майнових інтересів, на захист яких спрямовано договір;
— перелік страхових випадків — подій, у разі настання яких у страховика виникає обов'язок здійснити виплату страхової суми страхувальнику, застрахованій ним або іншій третій особі;
— страхову суму — розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку;
— розмір та строки сплати страхового платежу — плати за страхування, яку страхувальник повинен вносити страховику за визначений період страхування (при ії визначені необхідно враховувати, що законодавством можуть бути встановлені певні межі щодо розмірів страхових тарифів на окремі види страхування);
— строк дії договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.
Також до істотних умов договору страхування належать . ті, узгодження яких вимагає одна зі сторін договору.
Щодо сторін договору страхування, то як страхувальники у цьому договорі можуть брати участь будь-які юридичні, особи та дієздатні громадяни без жодних обмежень. А от другою стороною договору — страховиком — може бути лише юридична особа, яка спеціально створена для здійснення саме страхової діяльності та одержала у встановленому законом порядку ліцензію на її здійснення (ч. 1 ст. 984 ЦК).
Згідно зі ст. 985 ЦК можна укласти договір страхування на користь третьої особи. Крім випадків, передбачених чинним законодавством, це можливо лише за згодою цих третіх (застрахованих) осіб, які можуть набувати прав та обов'язків страхувальника згідно з договором страхування. За таких умов договору страховик повинен здійснити страхову виплату не страхувальникові, а застрахованій ним особі у разі досягнення нею певного віку або настання іншого, якимось чином пов'язаного з нею, страхового випадку.
Якщо ж страхувальник укладає договір страхування на користь третьої особи, але з умовою здійснення страхової виплати у разі настання страхового випадку, прямо пов'язаного не з цією третьою особою, а з самим страхувальником чи з іншою застрахованою ним особою (наприклад, з їх смертю), то особа, на користь якої страхувальник укладає договір страхування, називається вигодонабувачем і може змінюватися за бажанням страхувальника аж до настання страхового випадку. Оскільки заміна вигодонабувача за договором страхування є своєрідним способом відступлення права вимоги, то згоди страховика для цього не потрібно — адже здійснення такої процедури ніяк не погіршує становище страховика, бо для нього не має значення, кому саме слід буде виплачувати у разі настання страхового випадку страхову виплату. Про заміну вигодонабувача необхідно письмово повідомити страховика, а то здійснення страховиком страхової виплати первісному вигодонабувачеві визнаватиметься належним виконанням і відповідне зобов'язання буде припинено. В особистому ж страхуванні для зміни вигодонабувача також слід отримати письмову згоду застрахованої особи, якщо при укладені договору страхування вигодонабувачем (звісно, також за згодою застрахованої особи) була призначена інша особа.
Зважаючи на те, що цивільне законодавство поряд з вимогою про обов'язкове повідомлення страховика про зміну вигодонабувача не містить умов щодо строків, у межах яких має бути здійснено таке повідомлення, то не буде порушенням й повідомлення страховика про зміну вигодонабувача лише в момент подання йому претензії у зв'язку з настанням страхового випадку. Отже, навіть подання новим вигодонабувачем страхового свідоцтва (поліса) з написом про переведення прав і підписом страхувальника буде належним повідомленням страховика про заміну вигодонабувача.
Предмет договору страхування може бути застрахований (але за згодою страхувальника) за одним договором страхування кількома страховиками (співстрахування) з визначенням прав та обов'язків кожного з них (ч. 1 ст. 986 ЦК, ч. 1 ст. 77 Закону). Така процедура називається співстрахуванням і є способом розподілу ризику між двома чи більше страховиками шляхом віднесення на кожного з них наперед обумовленої частки можливих збитків і у відповідній пропорції — частини страхових платежів. Ініціатором співстрахування на практиці, зазвичай, виступає сам страхувальник, коли він має сумніви щодо фінансової стійкості одного страховика і з метою більш надійного забезпечення ризику бажає розподілити його між кількома страховиками (при цьому страхувальник може запропонувати конкретних співстраховиків та вказати частку кожного з них у ризику). Представляти всіх співстраховиків у відносинах із страхувальником (за погодженням між останнім та усіма співстраховиками) може один із співстраховиків, залишаючись відповідальним перед страхувальником тільки у розмірах своєї частки (ч. 2 ст. 986 ЦК, ч. 2 ст. 11 Закону).
Також ризик здійснення страхової виплати, взятий страховиком на себе за договором страхування, може бути ним застрахований повністю або частково в іншого страховика (чи кількох страховиків) на підставі укладеного з останнім договору перестрахування. Така можливість передбачена законодавцем у ч. 1 ст. 987 ЦК та ч. 1 ст. 12 Закону з метою забезпечення фінансової стійкості страхової діяльності. За договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником. При цьому в договорі перестрахування обов'язково мають бути встановлені умови та спосіб передання ризиків, частка участі інших страховиків у сукупному ризику, а також розмір належного кожному з них страхових платежів.
За способом передавання ризиків у перестрахування та за оформленням правових взаємовідносин сторін перестрахувальні операції поділяються на факультативні (необов'язкові), облігаторні (обов'язкові) та факультативно-облігаторні (змішані). Факультативний спосіб перестрахування характеризується повною свободою сторін договору перестрахування — перестрахувальник має право передавати ризики або лишати їх на власній відповідальності, а перестраховик вправі як прийняти ризики, так і відмовитися від них. Облігаторне перестрахування передбачає обов'язкове віддавання перестрахувальником раніше узгодженої частини ризику за всіма покриттями. Перестраховик також обов'язково має приймати ці частини ризиків згідно з умовами договору. Як правило, договір облігаторного перестрахування укладається на невизначений термін з правом взаємного розірвання шляхом повідомлення сторін щодо прийнятого рішення. При факультативно-облігаторному перестрахуванні перестрахувальник на свій розсуд вирішує питання щодо передання чи залишення в себе ризиків, а перестраховик згідно з таким способом перестрахування зобов'язаний прийняти обумовлені договором ризики. Отже, у факультативно-облігаторному перестрахуванні факультативність передбачається для перестрахувальника, а облігаторність — для перестраховика.
Від співстрахування договір перестрахування відрізняється насамперед тим, що первісний страховик не зобов'язаний отримувати згоду страхувальника на укладення договору перестрахування, а й взагалі повідомляти його про це — адже за договором перестрахування перестрахувальник та перестраховик зобов'язані тільки один перед одним.
Договір страхування є двостороннім — адже і страховик, і страхувальник беруть на себе певні зобов'язання. Так, страховик згідно зі змістом ст. 988 ЦК та ст. 20 Закону повинен:
— протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальникові;
— у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором (при цьому необхідно враховувати, що страхова виплата за договором особистого страхування здійснюється незалежно від сум, що виплачуються за державним соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням та як відшкодування шкоди, а страхова виплата за договором майнового страхування і страхування відповідальності не може перевищувати розміру реальних збитків);
— відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі настання страхового випадку з метою запобігання або зменшення збитків (але лише у випадку, коли така умова була спеціально передбачена в договорі страхування, а зазначені витрати були необхідні чи зроблені на підставі вказівок страховика);
— за заявою страхувальника переукласти з ним договір страхування (переукладення договору є безумовним обов'язком страховика лише в тому випадку, якщо внаслідок здійснення страховиком .заходів зменшився страховий ризик чи збільшилася вартість застрахованого майна);
— зберігати таємницю страхування (тобто не розголошувати відомостей про страхувальника, застраховану особу, вигодонабувача та їх майнове становище, за винятком випадків, встановлених законом).
Окрім наведених обов'язків страховика, умовами договору страхування відповідно до ч. 2 ст. 988 ЦК та ч. 2 ст. 20 Закону можуть бути передбачені також інші обов'язки страховика, які одночасно є правами страхувальника.
Що ж до обов'язків страхувальника, то їх коло не вужче. Так, згідно зі змістом ст. 989 ЦК та ст. 21 Закону страхувальник повинен своєчасно вносити страхові платежі (у розмірі, встановленому договором); при укладенні договору надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику (і надалі інформувати страховика про будь-які зміни страхового ризику — в противному разі страховик вправі вимагати розірвання договору страхування та відшкодування завданих йому внаслідок цього збитків); при укладенні договору страхування повідомити страховика про. інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який страхується; вживати заходів щодо запобігання та зменшення збитків, завданих настанням страхового випадку (невжиття достатніх заходів, спрямованих, наприклад на рятування чи збереження майна, може стати підставою для відповідного зменшення виплати страхового відшкодування — якщо страховик доведе, що страхувальник діяв без належної дбайливості й це вплинуло на збільшення збитків); повідомити страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором.
Основною метою укладення договору страхування для страховика є бажання регулярно отримувати певні майнові вигоди у вигляді належних йому страхових платежів (з надією, що страхову виплату есе ж таки не доведеться здійснювати), а для страхувальника — впевненість, що в разі випадкового заподіяння шкоди своєму здоров'ю, майну тощо він отримає відповідну грошову компенсацію. Але якщо обов'язок страхувальника своєчасно вносити страхові платежі є безумовним, то обов'язок страховика здійснити страхову виплату виникає лише за умови настання обумовленого в договорі страхування страхового випадку (при цьому слід звернути увагу, що виплата страхового відшкодування завжди є виконанням страховиком свого обов'язку за договором, а не формою цивільно-правової відповідальності перед страхувальником).
Згідно зі ст. 990 ЦК та ст. 25 Закону страховик здійснює страхову виплату відповідно до умов договору на підставі заяви страхувальника (або його правонаступника) ми іншої особи, визначеної договором, і страхового акта (аварійного сертифіката). Страховий акт складається страховиком або уповноваженою ним особою після подання відповідної заяви страхувальника. Страховик фіксує у страховому акті факт настання страхового випадку, маючи при цьому право самостійно з'ясовувати його причини-та інші обставини, пов'язані зі страховий випадком.
Розмір страхової виплати в будь-якому разі не може перевищувати розміру страхової суми. Конкретний розмір страхової суми визначається за угодою сторін договору ще при його укладенні.
Настання страхового випадку призводить, як правило, до виникнення у страховика обов'язку здійснити страхову виплату, але за певних обставин страховик може не виплачувати страхувальникові відповідну компенсацію навіть тоді, коли страховий випадок і мав місце. Підстави, що надають страховикові право відмовитися від здійснення страхової виплати, викладені уст. 991 ЦК та в ст. 26 Закону та пов'язані здебільшого з поведінкою страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування.
Наявність вини є загальною підставою для відповідальності за порушення зобов'язань, а тому і страхувальник, і вигодонабувач мають нести відповідальність за свої дії, що призвели до настання страхового випадку, якщо еони не були вчинені ними навмисно. У страхуванні ця відповідальність настає у формі відмови страховика у сплаті страхової виплати й покладенні понесених зазначеними особами збитків на них же самих. Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 991 ЦК та п. 1 ч. 1 ,ст. 26 Закону страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати, якщо страхувальник чи особа, на користь якої укладено договір страхування вчинили навмисні дії, спрямовані на настання страхового випадку (за винятком дій, пов'язаних із виконанням ними громадського чи службового обов'язку, вчинених у стані необхідної оборони або ж щодо захисту майна, життя, здоров'я, честі, гідності та ділової репутації). Таким чином, умисел у діях страхувальника, застрахованої особи чи вигодонабувача, котрий призвів до настання страхового випадку, є безумовною підставою для відмови страховика від надання страхової виплати. Втім, звільнення страховика від такого обов'язку може бути передбачено законодавством і при встановленні грубої необережності страхувальника у діях, що спричинили Настання страхового випадку.
Крім того, підставою для відмови страховика від здійснення страхової виплати є вчинення страхувальником (чи особою, на користь якої укладено договір страхування) умисного злочину, що призвів до страхового випадку (п. 2 ч. 1 ст. 991 ЦК, п. 2 ч. 1 ст. 26 Закону).
Страховик не виплачуватиме страхову виплату також у разі, якщо страхувальник подав завідомо неправдиві відомості про об'єкт страхування чи про факт настання страхового випадку або ж несвоєчасно повідомив страховика без поважних на те причин про настання страхового Випадку чи Створював страховикові перешкоди у визначенні обставин, характеру та розміру збитків (адже за таких обставин страхувальник порушує свої прямі обов'язки за договором страхування, а тому несе відповідальність, що виявляється у формі позбавлення його страхової виплати). Не повинен страховик здійснювати страхову виплату й у разі, якщо страхувальник при настанні страхового випадку одразу одержить повне відшкодування збитків за договором майнового страхування від особи, яка їх завдала (п. 4 ч. 1 ст. 981 ЦК, п. 4 ч, 1 ст. 26 Закону),— адже за таких обставин у страхувальника повністю відсутній страховий інтерес (збитки), а тому відсутні і правові підстави для їх компенсації.
Окрім згаданих, законом та договором страхування можуть бути Передбачені й інші підстави для відмови страховика від виплати страхових сум. Рішення про таку відмову приймається страховиком та повідомляється страхувальникові у письмовій формі з обґрунтуванням причин, котрі її спричинили.. Відмову страховика від здійснення страхової виплати страхувальник (вигодонабувач) може оскаржити в судовому порядку. Якщо відмову буде визнано безпідставною, страховик повинен «платити не лише відповідну страхову суму, а й неустойку за прострочення страхової виплати. При цьому слід звернути увагу, що за жодних обставин підставою для відмови страховика у здісненні страхової виплати не може бути негативний фінансовий стан страховика.
У період дії договору страхування може статися зміна осіб у страховому зобов'язанні. Так, у разі смерті страхувальника, який уклав договір майнового страхування, його права та обов'язки не припиняються, а переходять до осіб, що одержали це майно у спадщину (ч. 1 ст. 994 ЦК, ч. 1 ст. 22 Закону). Звісно, новий власник застрахованого майна зобов'язаний сповістити про перехід до нього прав та обов'язків страхувальника — адже це є зміною істотних умов договору, оскільки зміна особи страхувальника може суттєво вплинути на ступінь імовірності настання страхового випадку. З огляду на це страховик (як і будь-хто із спадкоємців) вправі ініціювати переукладення договору страхування з метою зменшення чи збільшення розміру страхових платежів, суми страхової виплати тощо.
Якщо спадкоємці померлого страхувальника отримують його права та обов'язки, що випливають з договору майнового страхування, одночасно із застрахованим майном автоматично, то в усіх інших випадках такий перехід прав та обов'язків страхувальника до третіх осіб є можливим лише за згодою страховика (якщо інше не встановлено договором). У разі смерті страхувальника, який уклав договір особистого страхування на користь третьої особи, його права та обов'язки також можуть перейти до цієї особи чи до осіб, на яких відповідно до закону - покладено обов'язки щодо охорони прав та інтересів застрахованої особи, але це можливо тільки тоді, коли особа, на користь якої було укладено договіp страхування, виявить відповідне бажання — інакше договір страхування втратить чинність.
Цілком можливим є й випадок, коли страхувальника — фізичну особу під час дії договору страхування буде визнано недієздатною. За таких обставин права та обов'язки такої особи за договором здійснюватиме її опікун (за винятком договорів страхування відповідальності — вони з моменту визнання страхувальника недієздатним згідно з положенням ст. 996 ЦК та ст. 24 3aкону - припиняються). Якщо ж цивільну дієздатність фізичної особи — страхувальника обмежено судом, то він Може здійснювати свої права та обов'язки за договором страхування лише за згодою свого піклувальника. Щодо страхувальників — юридичних осіб, то в разі їх припинення (за винятком випадків повної ліквідації) права та обов'язки страхувальника переходять до правонаступників цієї юридичної особи (ст. 995 ЦК, ст. 23 Закону).
Договір страхування припиняється не лише за загальними підставами припинення зобов'язань, встановленими в главі 50 ЦК (зокрема, внаслідок виконання, за домовленістю сторін тощо), а й на підставі спеціальних правил, передбачених у ст. 997 ЦК саме для цього типу договорів. Наприклад, зважаючи на те, що згідно зі ст. 989 ЦК головним обов'язком страхувальника є своєчасне внесення страхових платежів (як правило, договір страхування навіть набирає чинності лише з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу), цілком зрозумілим є надання страховикові положеннями ч. 2 ст. 997 ЦК та п. 3 ч. 1 ст. 28 Закону права відмовитися від договору страхування, якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу й не сплатив його протягом десяти робочих днів після пред'явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу.
І страхувальник, і страховик вправі відмовитися від договору страхування у будь-яких передбачених договором випадках (що, звісно, має своїм наслідком припинення договору). Зазвичай, дострокове припинення договору обумовлюється обставинами, що включають можливість настання страхового ризику — наприклад, загибеллю застрахованого майна (зрозуміло, що з інших причин, ніж настання страхового випадку), припинення страхувальником-водієм, який застрахував свою цивільно-правову відповідальність, професійної діяльності (скажімо, внаслідок непроходження медичної комісії) тощо. Але слід мати на увазі, що страхувальник чи страховик повинні повідомити другу сторону про свій намір відмовитися від договору страхування не пізніш як за тридцять днів до припинення договору. При цьому страховик (якщо інше не передбачено умовами договору або законом) не може відмовитися від договору особистого страхування без згоди на це страхувальника (якщо останній не допускає порушень договору).
Наслідки (щодо повернення страхових платежів) дострокового припинення договору страхування залежать від двох факторів: по-перше, від того, хто був ініціатором такого припинення (страхувальник чи страховик), і, по-друге,— від того, чи обумовлена така відмова від договору однієї сторони невиконанням умов договору другою стороною.
Так, якщо від договору страхування відмовляється страхувальник, то страховик повертає йому всі страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку дії договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, та фактично здійснених страховиком страхових виплат. А якщо відмова страхувальника від договору страхування обумовлена порушенням умов договору страховиком, то останній має повернути страхувальникові сплачені ним страхові платежі у повному обсязі. Також страховик повністю повертає страхувальникові страхові платежі, якщо саме він є ініціатором дострокового припинення договору. Але коли така відмова страховика від договору викликана невиконанням страхувальником своїх зобов'язань за договором, то страховик повертає лише страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку договору.