Згідно з ч. 1 ст. 53 Конституції України кожен має право на освіту. У п. 1 рішення Конституційного Суду України від 04.03.2004 року №5-рп/2004 (справа про доступність і безоплатність освіти) зазначено, що доступність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту на принципах рівності, визначених у аг. 24 Конституції України, означає, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту, і держава має створити можливості для реалізації цього права. Згідно з ч. 1 ст. 13 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовці можуть навчатися ' у військових навчальних закладах. їм, крім військовослужбовців строкової служби, дозволяється навчатися в інших вищих навчальних закладах без відриву від служби для поглиблення професійних знань та загальнокультурної підготовки.
Основним порушенням права військовослужбовців на освіту є звуження його змісту в тому вигляді, як його закріплено в Законі "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", нормами відповідних положень про проходження військової служби різними категоріями військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, затверджених Указом Президента від 07.11.2001 року № 1053/2001. Наприклад, у п. 8 Положення про проходження військової служби за контрактом та кадрової військової служби у Службі безпеки України (далі — Положення) міститься норма, за якою військовослужбовці можуть навчатися у вищих навчальних закладах без відриву від служби лише з дозволу прямих начальників. Погодьтеся, між нормою Закону "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" "дозволяється" і нормою Положення "з дозволу прямих начальників" є велика різниця. Здавалося б, при такій колізії пріоритет повинен віддаватись нормі Закону України, що має юридичну силу вищу за Указ Президента України. Проте це — не для працівників підрозділів по роботі з кадрами, для яких Положення про проходження військової служби — керівний документ, а Закон "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" — декларація про наміри. До того ж, згідно з п. 5 Інструкції про порядок застосування Положення про проходження військової служби за контрактом та кадрової військової служби у Службі безпеки, затвердженої наказом Голови Служби безпеки від 28.09.2002 року №336 (який, до речі, не пройшов державної реєстрації в Міністерстві юстиції України), у рапорті для отримання дозволу на навчання зазначається, крім іншого, назва спеціальності, за якою буде проводитись навчання, а також (якщо навчання платне) джерела його фінансування. Це дає найбільш завзятим командирам підстави обмежувати і без того вже обмежене право військовослужбовця на навчання специфікою військової служби в підрозділі, можливістю його подальшого просування по службі, а вибір ним спеціальності — потребою військового підрозділу у цих фахівцях. Як правило, в інтересах успішного виконання покладених на підрозділи завдань кількість студентів серед військовослужбовців підрозділу теж обмежується і може складати від 15 до 30% від загальної чисельності його особового складу. Тобто, наприклад, якщо загальна кількість особового складу підрозділу нараховує 10 військовослужбовців, то деякі з них зможуть скористатися своїм правом на освіту, виходячи в середньому з п'ятирічної тривалості заочного навчання у вищому навчальному закладі, не раніше ніж через 10 років, дочекавшись закінчення навчання іншими товаришами по службі, щоб обмеження загальної кількості студентів у підрозділі не порушувалось. Деякі відомчі нормативно-правові акти, такі як, наприклад, Інструкція про проходження військової служби в Управлінні державної охорони України, затверджена наказом Управління державної охорони від 28.02.2004 року № 23 і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17 березня 2004 року за № 335/8934, встановлюють також і необхідність обговорення кандидатур на навчання на засіданнях ради прапорщиків (офіцерських зборах) (п. 8 Інструкції). Далі кандидати на навчання мають пройти затвердження своєї кандидатури на атестаційній комісії. І лише після цього, якщо військовослужбовцю поталанить, він може сподіватись на позитивну резолюцію на його рапорті. Таким чином, якщо військовослужбовець не має перспективи кар'єрного росту (він служить, наприклад, механіком автомобільного підрозділу), але для поглиблення своєї загальнокультурної підготовки мріє навчатись, скажімо, в Київському інституті культури і мистецтв — йому нічого "не світить". При такому підході особа стоїть перед проблемою вибору: або військова служба, або навчання. І є приклади, коли військовослужбовці віддавали перевагу саме останньому. От і маємо передумову для повернення за рівнем освіти особового складу до колишньої робітничо-селянської червоної армії. Певно зручно мати у своєму підпорядкуванні нехай недостатньо освічених, але сумлінних і відповідальних підлеглих, які не здатні повністю зрозуміти незаконність наказу, проте не ставлять багато запитань, а тому не створюють зайвого клопоту для свого командира.
Навряд чи існують позаюрисдикційні способи запобігання чи припинення вищезазначених порушень права військовослужбовців на освіту. Навіть, якщо вони існують, то є неефективними, особливо беручи до уваги наявну невідповідність вищезазначених норм Указу Президента вимогам ч. 1 ст. 13 Закону "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Тому найбільш ефективним способом захисту порушеного права буде судовий захист. Проте і в цьому випадку є певні проблеми.
Перший спосіб — простіший, але небезпечніший — полягає у спробі військовослужбовця оскаржити безпосередньо відмову командування підрозділу в реалізації ним свого права на освіту. Простота в тому, що така відмова полягає у здійсненні командиром підрозділу своїх владних повноважень і, як правило, не мотивується або мотиви відмови не є безспірними, враховуючи, що у ст. 53 Конституції України не міститься навіть можливості встановлення будь-якого обмеження цього права. Небезпека ж криється в тому, що при позитивному вирішенні спору в суді або при самій лише спробі звернення до суду, військовослужбовець (а скоріше процес виконання ним своїх службових обов'язків) ризикує стати об'єктом прискіпливої уваги з боку командування підрозділу, яке не мине нагоди поквитатися зі скаржником. І залюбки скористається цією можливістю, маючи відповідні адміністративні важелі впливу, та навіть не буде зайвий раз акцентувати на цьому увагу, лише іноді на пострах чергового "бунтаря" буде нагадувати про нещасливу долю попереднього шукача справедливості.
Другий спосіб, навпаки, — складний, але безпечний. Складність полягає в тому, що необхідно вдосконалити чинне законодавство шляхом звернення до суду з вимогою про визнання незаконними відповідних норм положень про проходження військової служби різними категоріями військовослужбовців Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, затверджених Указом Президента від 07.11.2001 року № 1053/2001, якими право військовослужбовців на освіту обмежується. Таку нагоду військовослужбовцям надає Кодекс адміністративного судочинства України, що набрав чинності з 01.09.2005 року. Проте слід бути дуже обережним при формулюванні позовних вимог, оскільки зайве посилання на положення Конституції України може бути використано адміністративним судом як формальна підстава для відмови у прийнятті такої заяви з причини непідсудності цим судам питань конституційності нормативно-правових актів. Відсутність же небезпеки для кар'єри військовослужбовця полягає в тому, що військовий підрозділ, в якому він проходить службу, не буде залучатися до розгляду справи, тому командування може і не дізнатись, що військовослужбовець звертався до суду. А навіть, якщо і дізнається — це є особистою справою військовослужбовця і не повинно мати будь-яких негативних наслідків для подальшого проходження ним військової служби.
Право на освіту, гарантоване ст. 2 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі — ст. 2 Першого Протоколу до Конвенції), складається із трьох взаємопов'язаних елементів. У першому реченні цієї статті сказано, що держава нікому не може відмовити у праві на освіту. Це означає, що держава не може втручатися у здійснення особою її права на освіту, наприклад, шляхом створення перешкоди скористатися можливостями для одержання освіти, які надає держава. Друге речення цієї статті свідчить про те, що, по-перше, державі надаються повноваження щодо визначення характеру і обсягу участі держави в освіті та навчанні і, по-друге, йдеться про гарантію права батьків на повагу їхніх переконань, коли йдеться про освіту їхніх дітей.
Стаття 2 Першого Протоколу до Конвенції є єдиним цілим, у якому домінує перше речення, а право, сформульоване в другому реченні, є похідним від основного права на освіту. Право на освіту, яке гарантується в першому реченні ст. 2 Першого Протоколу до Конвенції, за своїм характером потребує врегулювання з боку держави, але таке врегулювання в жодному разі не повинно шкодити змісту цього права чи суперечити іншим правам, проголошеним у Конвенції про захист прав і основних свобод людини або протоколах до неї.
На відміну від багатьох інших статей Конвенції про захист основних прав і свобод людини, ст. 2 Першого Протоколу до Конвенції складається з негативних термінів: держава не може заборонити, але й не зобов'язана гарантувати додержання визначеного права. Таке формулювання права дає державі можливість захищатися від обвинувачень у його порушенні. Іншими словами, особі важко навести переконливі докази того, що держава порушила зобов'язання не втручатися та/або діяти позитивно з метою забезпечення її права на освіту. Замість цього особа повинна довести, що держава активно відмовляє їй у праві на освіту, що є значно більшим порушенням порівняно з принципами невтручання або позитивного зобов'язання.
Безперечно, норми положень про проходження військової служби різними категоріями військовослужбовців Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, затверджених Указом Президента від 07.11.2001 року № 1053/2001, а також норми прийнятих на виконання цього Указу відомчих інструкцій, якими право військовослужбовців на освіту обмежується, мають бути приведені у відповідність з вимогами ст. 53 Конституції України, ст. 2 Першого Протоколу до Конвенції та ст. 13 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Замість дозволу прямих начальників на навчання реалізація права військовослужбовців на освіту, як максимум, може передбачати обов'язкове повідомлення цим військовослужбовцем своїх прямих начальників письмовим рапортом про зарахування на навчання до вищого навчального закладу із зазначенням відомостей про назву навчального закладу, обраної спеціальності, форми оплати за навчання тощо. А встановлені у відомчих інструкціях про проходження військової служби різними категоріями військовослужбовців Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань обмеження щодо: кількості студентів у військових підрозділах, передумов втручання у вибір військовослужбовцем майбутньої спеціальності, затвердження кандидатури військовослужбовця на засіданні атестаційної комісії чи зборах військовослужбовців відповідної категорії тощо, — мають бути вилучені.