Щодо проблеми застосування законодавства України про банкрутство написано та сказано чимало, в тому числі народними депутатами та різними політиками. Чи може суддя сказати щось відмінне від того, що було сказано іншими? Думаю, що суддя повинен говорити про проблеми не тому, що він здатен юридичною мовою викласти вже відомі всім істини, а тому, що дивиться на факти з іншого "пункту спостереження", інакше оцінює події та явища, бачить не тільки загальне, а й окреме, не лише політичну необхідність встановлення правових норм, а й те, як норми права "працюють" на практиці, як вони впливають на розвиток певних суспільних відносин, на економіку та правосвідомість тих людей, що користуються цими нормами в своєму економічному житті.
Рівень впливу права на суспільний розвиток, на формування позитивної правосвідомості громадян чи спотворення соціальної цінності права, доведення людської свідомості до правового нігілізму залежить від ступеня уособлення у праві демократичних ідей справедливості й свободи людини, гарантій реалізації прав і свобод, а також справедливої юридичної відповідальності за невиконання норм права чи їх порушення та невідворотності такої відповідальності.
У провадженні господарського суду Херсонської області з року в рік значно зростає кількість заяв кредиторів про визнання банкрутом так званих відсутніх боржників, порядок визнання банкрутом яких передбачено ст. 52 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі — Закон). Так, у 2003 р. було порушено 49 таких справ, у 2004 р. — 96, а за 9 місяців 2005 р. — вже порушено більше 175 (!) справ.
Уявляється; що питання стосовно відсутніх боржників треба розглядати з декількох позицій, у тому числі з погляду того, чи правильно застосовується сам Закон та наведена норма права в судовій практиці, оскільки вказані тенденції говорять і про певні проблеми у правозастосуванні, законодавстві України та в цілому в економіці держави.
Незначний кримінологічний аналіз показує, що ст. 52 Закону в її теперішній редакції у сукупності з іншими нормами цього Закону та практикою його застосування створює сприятливі умови для порушення законодавства та скоєння злочинів. Зазвичай підприємства, щодо яких подано заяву про визнання їх банкрутом як відсутніх боржників, фактично протягом більше року не звітують перед ДПІ; ДПІ протягом цього терміну, як правило, не вживає ніяких заходів адміністративного впливу до такого платника податків як за неподання звітності, так і за відсутність за місцем державної реєстрації, не інформує правоохоронні органи, в тому числі і податкову міліцію, які за відповідними нормативними актами ДПА повинні розшукувати такого платника податків; органи податкової міліції, як правило, не вживають заходи щодо розшуку платника податків; керівники, бухгалтери та інші заінтересовані особи боржника знищують документи фінансово-господарської діяльності, приховують відомості про майно та майнові права боржника і не несуть за це відповідальності.
Усі вказані обставини насамкінець покриваються ухвалами та постановами суду. Відбувається це через те, що суди змушені відкрити ліквідаційну процедуру, на підставі закону затвердити звіт і ліквідаційний баланс та ліквідувати відсутнього боржника.
Ліквідатори майже за всіма справами про банкрутство відсутнього боржника не вимагають від колишніх керівників такого боржника бухгалтерської документації, відомостей про майнові й немайнові активи боржника та іншої інформації про його господарську діяльність. Ліквідатори надають суду інформацію від інспекції держтехнагляду, ДАІ, БТІ та інших установ, яка відображає відомості про транспортні засоби та об'єкти нерухомості на дату надання вказаними установами довідки зі своїх реєстрів, тобто на час здійснення ліквідаційної процедури. Доля тих майнових активів боржника, які були відчужені до відкриття ліквідаційної процедури, та тих, що не підлягають державній реєстрації, залишається нез'ясованою. Одержана ліквідатором інформація включається до звіту та ліквідаційного балансу банкрута і затверджується судом. При цьому у звіті вказується, що документація та майно боржника—не виявлені.
Упевнений, що ст. 52 Закону в її теперішній редакції та практика її застосування — є шкідливими для держави. Шкідливість вказаних факторів полягає насамперед у тому, що вони формують певні негативні стереотипи у поведінці учасників господарських відносин. Практика застосування законодавства про банкрутство призводить до деформації правосвідомості населення. Правовий нігілізм і негативне ставлення до права проявляються у скептичному ставленні до законодавства держави взагалі — аж до повної зневіри в його реальних та потенційних можливостях. Мало того, метикуваті юристи, власники та керівники бізнесових структур використовують ці штучні прогалини у правозастосуванні (гадаю, що не в законодавстві) для здійснення своїх часом злочинних намірів. У громадян виникає впевненість у тому, що можна створювати підприємства, безвідповідально їх використовувати та безкарно їх покидати, не сплачуючи борги перед бюджетами, працівниками та іншими кредиторами, оскільки через рік після припинення надання звітів до ДПІ таке підприємство буде визнано банкрутом та ліквідоване за заявою когось із його кредиторів та за рахунок цього кредитора.
Тобто формується впевненість у тому, що чинне законодавство дає можливість легально використовувати юридичну особу в корисливих злочинних цілях та покидати її. З такою правозастосовною практикою в Україні не треба навіть створювати фіктивні фірми, оскільки легально створена фірма виконає ті ж функції, які злочинці покладають на фіктивну фірму, та допоможе уникнути відповідальності.
Адже за те, що підприємство, яке має борги, буде покинуте власником, законодавство прямо не передбачає ніякої відповідальності.
Приклади із практики необхідно навести для того, аби довести, що викладені міркування і ті, що будуть зазначені далі, — це не фантазії, а думки та висновки, сформовані практикою правозастосування. Крім того, доречно було б нагадати, що банкрутство за законом — це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимога кредиторів. Під неспроможністю, гадаю, слід розуміти не бездіяльність, а активну позицію керівних органів підприємства (власника, загальних зборів акціонерів, виконавчих органів тощо), які вживають відповідні дії та заходи, спрямовані на фінансове оздоровлення (досудову санацію) боржника, які, проте, не приводять до відновлення платоспроможності. Якщо такі заходи не дали позитивних результатів, то боржник зобов'язаний за своєю ініціативою звернутися до суду із заявою про банкрутство, або власник має прийняти рішення про ліквідацію боржника і у разі недостатності активів для погашення всіх боргів перед кредиторами — звернутися до суду із заявою про банкрутство.
У іншому випадку — це просте і нехитре небажання власника (засновників разом із керівниками) здійснювати подальшу діяльність від імені юридичної особи, що заборгувала. Тут немає неспроможності, оскільки немає активних вольових дій, направлених на те, аби спромогтися виконати свої грошові зобов'язання. У такому випадку припинення надання звітності до ДШ, штучне створення власником видимості відсутності керівництва поточною діяльністю підприємства — це не банкрутство! Це покинутий, але не відсутній боржник! Юридична особа — це не людина. Дії юридичної особи керуються та спрямовуються тільки відповідними людьми, які через юридичну особу виконують свою особисту волю, досягають своєї особистої мети. Часто метою діяльності підприємства є не отримання прибутку, як задекларовано в законодавстві, а вчинення крадіжки, здійснення шахрайства тощо, залежно від волі його власників та керівників. Суди перетворюються на контору, в якій можна легальними процедурами все "відмити" та "відмитися" самим власникам, керівникам та іншим. Постанова про визнання підприємства банкрутом та ухвала про ліквідацію боржника прокурорами та органами міліції сприймаються не як сигнал до дії, перевірки, порушення кримінальних справ проти колишніх власників та керівників, а навпаки, як акт, що списує всі гріхи на нібито нормальну господарську діяльність. (З банкрута немає чого взяти!).
Так, у практиці суду є випадки, коли за заявою ДПІ за спрощеною процедурою, передбаченою ст. 52 Закону, було ліквідовано відсутнього боржника, власником якого був громадянин П.П. Через два роки до суду знову подано заяву ДПІ про ліквідацію іншої фірми, власником якої також є П.П., при цьому суми заборгованості однієї та іншої фірми перед бюджетом та іншими кредиторами, в тому числі перед банківськими установами, дуже значні. Здається, в таких випадках суттєвою є причина, з якої підприємство припинило свою господарську діяльність, тобто причина неплатоспроможності. Якщо, наприклад, підприємство уклало угоду на виконання робіт, отримало аванс, а роботи не виконало, навіть не здійснило жодної дії щодо виконання зобов'язання і припинило діяльність — це не банкрутство. Якщо особа взяла гроші без наміру виконати свої обов'язки — це, щонайменше, шахрайство, створення підприємства для такої цілі — це спосіб заволодіння чужим майном, а така неплатоспроможність боржника — це, вважаю, доведення до банкрутства. Розумно було б ліквідувати таку юридичну особу за ст. 52 Закону тільки у випадку, коли такий власник-керівник відсутній з причини його знаходження в місцях позбавлення волі.
За аналогічної ситуації суд направив до прокуратури повідомлення про наявність ознак декількох злочинів у діях керівників (власників) боржника. Відповідь прокурора, яка була подана до суду, може здивувати і людей, які не розуміються на юриспруденції, — у зв'язку з відмовою фігурантів надати прокуророві документи для перевірки він відмовив у порушенні кримінальної справи за п. 2 ст. 6 КПК України (?!). Тут коментарі вочевидь зайві.
Інший приклад (непоодинокий), коли власник приватного підприємства прийняв рішення про ліквідацію свого підприємства, але протягом більше двох років не розраховувався із кредиторами, долю майнових активів вирішив на свій розсуд, не звернувся до суду із заявою про банкрутство та при цьому не звітував до ДПІ більше року. Із збігом часу ДШ або інший кредитор звертається до суду із заявою про визнання банкрутом такого "відсутнього" боржника. Однак, хто (чи що) є відсутнім в такому разі, якщо підприємство є приватним, власністю однієї фізичної особи? ДПІ стверджує, що це підприємство не має керівного органу, оскільки керівника-директора було звільнено після прийняття рішення про ліквідацію такого боржника, а разом із відсутністю звітів протягом року у кредитора є право подати заяву про банкрутство за ст. 52 Закону. Якщо порушити справу про банкрутство такого боржника за ст. 52 Закону та його ліквідувати, то що робити із відповідальністю власника, голови ліквідкомісії та інших, яка передбачена п. 6 ст. 51 Закону? Чи ця норма ст. 51 є "мертвою", чи судова практика робить її такою?
А ким тоді є власник боржника, якщо не керівним органом? Це питання, в якому, на мою думку, слід шукати відповідь на те, чи правильно застосовується ст. 52 Закону.
Наступний приклад. ДПІ звертається до суду із заявою про визнання банкрутом боржника, який подає звіти до ДПІ, в яких показує відсутність руху активів. ДПІ наполягає визнати такого боржника банкрутом, оскільки він припинив господарську діяльність і, на її думку, має ознаки відсутнього боржника.
Далі. Управління ПФУ ініціювало порушення провадження у справі за ст. 52 Закону. Для здійснення процедури ліквідації боржника був призначений ліквідатор, який надав суду звіт та ліквідаційний баланс. У звіті було вказано про відсутність документів та майнових активів боржника. За наявності сумнівів суд не затвердив звіт і ліквідбаланс, витребував додаткові документи та інформацію від різних підприємств та установ, яка показала, що даний боржник виступив засновником іншого підприємства, передав йому майнові активи, а сам залишився "покинутим". Через певний час та за відомих умов (ознак) такий боржник теж перетворився на "відсутнього" боржника. При цьому орган ДПІ більше року не здійснював будь-якої роботи з цим платником податків (?!).
Ще один цікавий приклад. Дві юридичні особи створили підприємство, наділили його статутним фондом у вигляді майнових активів та грошових коштів. Підприємство відпрацювало на ринку два роки, після чого за рішенням засновників продало свої майнові активи самим же власникам за залишковою ціною. Далі, це підприємство продовжило свою роботу до того моменту, коли через півроку ДПІ здійснило перевірку його діяльності і встановило перекручення звітності та недоїмку з податків і зборів у сумі декілька сот тисяч гривень. Боржник перестав звітувати взагалі. Результат — справа про банкрутство вказаного боржника за заявою ДПІ.
За результатами перевірки цього боржника правоохоронці порушили кримінальну справу, але прокурор скасував постанову про порушення справи, вказавши оригінальну для правознавців підставу припинення — справа порушена передчасно.
Не можна не погодитися із тими юристами, які говорять про те, що кожна справа про банкрутство за ст.52 Закону має супроводжуватися порушенням кримінальної справи. Але практика правоохоронних органів показує, що за весь час застосування Закону в Херсонській області порушено одиниці кримінальних справ, пов'язаних із неплатоспроможністю підприємств.
Примітно, що поведінка податкових органів часто-густо свідчить про наміри щонайшвидше отримати ухвалу суду, в якій буде вказано про ліквідацію боржника та погашення його боргів у зв'язку з недостатністю майна. ІД наміри виправдовуються тим, що за наявності такої ухвали податковий орган списує зі своїх обліків заборгованість банкрута у зв'язку із "погашенням" боргу перед бюджетом. Таким чином, чиновники від ДПІ, вносячи до статистичної звітності дані про погашення бюджетної заборгованості за ухвалою суду, створюють ілюзію великих досягнень на ниві боротьби за наповнення бюджетів грошима.
Отже, ст. 52 Закону у такий спосіб перетворюється на джерело неправди, це фіговий лист, за яким криються корупція, кримінально карані дії і бездіяльність! Від її широкого застосування можна і потрібно відмовитись, змінивши Закон та судову практику.
В чому має бути роль суду? У тому, аби не допускати розорення економіки держави, порушення прав та інтересів учасників господарських відносин? Як здійснювати правосуддя, щоби кожне рішення, ухвала, постанова господарського суду піднімали авторитет судової влади, позбавляли нечесних осіб можливості ухилятися від виконання своїх грошових зобов'язань перед державою та суб'єктами господарювання, громадянами України, прикриваючи свої дії судовими рішеннями? Як досягти того, щоб принцип невідворотності покарання за вчинені адміністративні та кримінально карані дії був життєвим?
Говорячи про роль суду, хочу зазначити, що за ініціативи господарського суду Херсонської області при підтримці Херсонського міськвиконкому та безпосередньо організації Південноукраїнського регіонального навчального центру Фундації "Україна—США" 01.06.2005 р. було проведено обласну конференцію з проблем застосування законодавства про банкрутство.
У її роботі взяли участь близько 100 представників органів державної влади, місцевого самоврядування, працівників наукових установ області, арбітражних керуючих, які упродовж дня жваво обговорювали проблемні питання банкрутства.
Одним із завдань, які ставили перед собою організатори конференції — привернути увагу органів та осіб, що мають право законодавчої ініціативи, до необхідності внести зміни до існуючого Закону.
Матеріали конференції із конкретними пропозиціями щодо змін і доповнень до Закону були передані народним депутатам Володимиру Дємьохіну та Володимиру Фіалковському зі сподіванням, що вказані пропозиції знайдуть своє відображення у відповідних законопроектах.
Зворотної інформації поки що не було. Сподіваюсь, що після вирішення нашими політиками питання про обрання до лав народних депутатів наступного скликання, Закон чекає багато змін.
Говорячи про те, чому судова практика формується таким чином, як сьогодні, я би вказав на сам Закон та Рекомендації Президії ВГСУ "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 04.06.2004 p., після видання яких, на мій погляд, виникло неоднозначне розуміння і тлумачення положень ст.52 Закону щодо визначення підприємства-боржника відсутнім та підстав для порушення справи про банкрутство. Безпосередньо в п.4.7 Рекомендацій вказується, що "у вирішенні питання про порушення провадження у справі про банкрутство відсутнього боржника згідно зі статтею 52 Закону судам слід враховувати, що наявність хоча б однієї з ознак відсутнього боржника, передбачених частиною першою статті 52 Закону, є достатньою для порушення провадження у справі..."
Таким чином, ВГСУ рекомендує розуміти однозначно ті положення, що викладені в Законі неоднозначно та дуже розмито.
У світлі Рекомендацій при застосуванні ст. 52 Закону виникає багато питань, в тому числі — скільки конкретних ознак відсутності боржника міститься в нормі ст. 52 Закону та чи дійсно кожна з них може бути підставою для порушення справи про банкрутство такого боржника? Здається, що ст. 52 Закону містить лише одну ознаку відсутності боржника — припинення господарської (підприємницької) діяльності з причини відсутності керівного органу, а інші обставини лише додатково підтверджують факт припинення боржником—юридичною особою своєї діяльності.
Із певного винятку дана категорія справ, при розширеному тлумаченні ознак відсутнього боржника, перетворюється на основне правило щодо порядку ліквідації боржника. І чим далі, тим більше.
Гадаю, що за змістом ст. 52 Закону скоріше треба говорити не про ознаки відсутності боржника, а про підстави для порушення справи про банкрутство відсутнього боржника. З цього приводу вважаю прийнятною позицію судді ВГСУ Б. Полякова, який .в науково-практичному коментарі до ст. 52 Закону стверджує, що справу про банкрутство відсутнього боржника можна порушувати за наявності сукупності усіх ознак припинення діяльності боржника.
Як вбачається зі змісту ст. 52 Закону, перелік таких ознак не є визначеним та, відповідно, не є вичерпним. Тобто таких ознак, які вказують саме на можливе припинення діяльності боржника, може бути безліч, а тому навряд чи є розумним за наявності хоча б однієї ознаки припинення діяльності підприємством порушувати проти нього справу про банкрутство.
Часто власники та керівники тільки й чекають порушення справи про банкрутство покинутого ними підприємства. Для них це все одно, що щуку кинути у річку.
Відсутність боржника в розумінні ст.52 Закону — це факт, який має юридичне значення та має бути підтверджений відповідними доказами і встановлений судом. Факт відсутності юридичної особи Закон пов'язує саме із відсутністю керівних органів, отже, зробити висновок про відсутність юридичної особи-боржника не можна тільки з тієї обставини, що за наявності живого власника підприємства неможливо знайти директора (керівника) цього боржника, чи з іншої окремої обставини. В одній із конкретних справ, наприклад, ДПІ стверджує, що приватне підприємство-боржник відсутнє за адресою його державної реєстрації, про що складено акт за підписом аж трьох працівників ДПІ. Коли суд починає з'ясовувати, а хто ж проживає за даною адресою, то виявляється, що там мешкає засновник даного підприємства І.П. Про відсутність за цією адресою юридичної особи працівникам ДПІ повідомив сам І.П., він же вказав, що на підприємстві немає директора, оскільки І.П. звільнив керівника. А ким же є І.П., як не керівним органом підприємства, доля якого залежить тільки від нього?
Формально — все вірно. Здається, є наявною ознака, про яку йдеться у Законі, — відсутність керівного органу у вузькому розумінні. Цієї ознаки відповідно до Рекомендацій достатньо для порушення провадження у справі про банкрутство даного підприємства-боржника. Але по суті — більш абсурдної ситуації для порушення справи про банкрутство навмисне не вигадаєш. Втім, закон є закон, а Рекомендації необхідно брати до уваги.
На практиці трапляються ще й такі ситуації, коли ДПІ чи навіть прокурор звертається до суду із заявою про визнання банкрутом відсутнього боржника, який є підприємством комунальної власності. Цей приклад здається мені ще гіршим за попередній! Проте, саме аналізуючи такі абсурдні приклади, можна наблизитись до істинного розуміння природи відсутнього боржника.
Отже, спрощення вимог до критеріїв визнання боржника відсутнім перетворює процедури визнання банкрутом відсутнього боржника на процедури визнання банкрутом покинутих боржників.
Практика свідчить, що фактично є покинутим не саме підприємство як цілісний майновий комплекс. Власники та керівники підприємств спочатку "вирішують" долю майнових активів такого підприємства, залишають фактично тільки установчі документи такого боржника, а потім перестають звітувати, припиняють діяльність, звільняють керівника і, врешті, забувають про свої обов'язки як власники майна.
На мій погляд, причина того, що
сьогодні зростає кількість відсутніх боржників, криється в такому.
По-перше. Існує позиція судових
органів, побудована на тому, що Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі — Закон) є спеціальним.
Практика застосування цього Закону піднімає його "спеціальність" до
рівня своєрідної "конституції банкрутства", хоча відповідно до
частини першої ст.5 Закону провадження у справах про банкрутство регулюється не
лише самим Законом, а ще і ГПК та іншими законодавчими актами України. Отже, не
варто перебільшувати "спеціальність" цього Закону, а колізії між
нормами різних законів слід вирішувати за класичними принципами теорії права:
коли норми різних законів по-різному регулюють подібні правовідносини, то треба
керуватися нормою, що прийнята пізніше. Безумовно, при цьому слід враховувати
загальні та спеціальні норми Закону.
Врешті, до рівня
"конституції банкрутства" Закон не дотягує ще і тому, що наявність
великої кількості білих плям робить його, на мій погляд, чорною дірою на законодавчому
полі України.
Така думка випливає не лише з
особистої практики. Про це говорять майже всі судді. Європейський суд з прав
людини, розглядаючи справи за позовами проти України, також говорив про
недоліки українського законодавства, його неоднозначне розуміння і тлумачення
державними та судовими органами, зазначаючи при цьому, що "норма не може
вважатись "законом" до того часу, доки вона не сформульована з
достатньою чіткістю, аби громадянин міг регулювати свою поведінку...".
Тобто громадянин повинен бути в змозі (якщо потрібно — з необхідною порадою)
передбачати наслідки своєї конкретної дії та усвідомлювати, що є розумним за
певних обставин. "Ситуація погіршується неузгодженістю національних
органів влади щодо правильного тлумачення закону про банкрутство." (Справа Трихліб проти України.).
По-друге. Наведені приклади
дозволяють зробити висновок, що ми неправильно тлумачимо Поняття "керівний
орган", відсутність якого є підставою для порушення справи про
банкрутство. На практиці суди виходять з того, що керівним органом підприємства
є його постійно діючий виконавчий орган — керівник (директор, голова правління,
тощо). Помилковість такого вузького розуміння керівного органу наочно видно із
прикладу, коли підприємство є приватним, засновником (власником) якого є
фізична особа або орган місцевого самоврядування. Звільнення таким власником
найманого ним директора, на моє переконання, не звільняє самого власника від
обов'язків, що встановлені для нього законодавством та статутом боржника.
Гадаю, що керівним органом
підприємства слід вважати всі органи управління, передбачені статутом
конкретного боржника, якими є: власник боржника; засновники та учасники боржника.,
акціонери, які мають відповідну компетенцію за статутом боржника як вищий орган
управління, а також директор підприємства, голова правління чи інша особа
боржника, що відповідно до статуту боржника здійснює керівництво його поточною
діяльністю.
По-третє. Необхідно вирішити
колізію, що виникла між нормою ст.52 Закону та ст.38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців" (далі —
Закон про державну реєстрацію підприємців), на користь останнього, оскільки він
був прийнятий пізніше і по-іншому регулює правові наслідки при настанні певних
обставин.
Так, ст. 52 Закону у редакції від
07.03.2002 р. встановлює, що у разі, якщо громадянин-підприємець— боржник або
керівні органи боржника—юридичної особи відсутні
за її місцезнаходженням, або у
разі ненадання боржником протягом року до органів державної податкової служби
згідно із законодавством податкових декларацій, документів бухгалтерської
звітності, кредитор може подати заяву про порушення справи щодо банкрутства
відсутнього боржника.
У свою чергу, Закон про державну
реєстрацію підприємців, який набрав чинності з 01.07.2004 p., у ст. 38
встановлює, що факти неподання протягом року органам державної податкової
служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до
закону та наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність
юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням є підставами для постановлення
судового рішення щодо припинення юридичної особи.
Отже, судову практику треба
спрямувати шляхом, вказаним у Законі про державну реєстрацію підприємців.
Податківці стверджують, що позов
про припинення юридичної особи можна подати до суду лише у разі, коли
підприємство, яке не звітує і не знаходиться за юридичною адресою, не має
заборгованості перед бюджетом. А от у разі наявності боргу перед бюджетами —
такий боржник має ліквідуватися в порядку ст. 52 Закону. Свою позицію вони
обґрунтовують усталеною судовою практикою. Хочу категорично заперечити проти
такої позиції, оскільки Закон про державну реєстрацію підприємців не ставить
вирішення судом питання щодо припинення юридичної особи в залежність від того,
чи є у нього заборгованість будь перед ким, чи немає. Тому доведення
(наявність) фактів ненадання звітності протягом року та відсутність за
місцезнаходженням — це безумовні підстави для припинення юридичної особи. Отже,
ДПІ чи інший кредитор, за наявності доказів вказаних обставин можуть звертатися
до суду із позовом про припинення юридичної особи, але не з заявою про її
банкрутство.
Далі вимальовується цікава
картина. Отримавши рішення суду про припинення юридичної особи, державний
реєстратор, відповідно до ст. 38 Закону про державну реєстрацію підприємців,
вносить до Єдиного державного реєстру (ЄДР) запис щодо цього судового рішення
та повідомляє органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду
України, фонду соціального страхування та юридичній особі, стосовно якої було
прийнято судове рішення, про здійснення такого запису. З дати внесення до ЄДР
запису про судове рішення до юридичної особи застосовуються передбачені
законодавством, зокрема частиною другою ст. 35 Закону про державну реєстрацію
підприємців, обмеження. Такій юридичній особі забороняється:
—
проведення
державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, щодо якої
прийнято рішення про припинення;
—
внесення
змін до ЄДР щодо відомостей про відокремлені підрозділи;
—
проведення
державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична
особа, щодо якої прийнято рішення про припинення.
Далі, державний реєстратор, не
пізніше трьох робочих днів від дати надходження такого судового рішення,
вносить до ЄДР запис, в якому вказує як голову комісії з припинення
(ліквідаційної комісії) юридичної особи керівника органу управління або
засновника (учасника) юридичної особи та надсилає йому, а також суду, який
постановив рішення щодо припинення юридичної особи у зв'язку з її ліквідацією,
відповідне повідомлення. Документи для проведення державної реєстрації
припинення юридичної особи подаються головою комісії з припинення
(ліквідаційної комісії), якого вказав в ЄДР державний реєстратор, у порядку,
встановленому Законом.
Отже, Законом про державну
реєстрацію підприємців визначено, як можна примусити керівника, власника,
засновника ліквідувати свою юридичну особу, а у разі недостатності активів для
погашення боргів — звернутися до суду із заявою про банкрутство. Можливо, цей
шлях приведе до того, що ми змусимо працювати і ст. 51 Закону та, врешті-решт,
зможемо реанімувати п. 6 цієї статті, який передбачає, що власник майна
боржника (уповноважена ним особа), керівник боржника, голова ліквідаційної
комісії (ліквідатор), які допустили порушення вимог частини першої цієї ж
статті, несуть солідарну відповідальність щодо незадоволених вимог за грошовими
зобов'язаннями та зобов'язаннями зі сплати податків і зборів (обов'язкових
платежів) боржника.
Таким чином ми прийдемо до того,
що відсутнім боржником буде лише той боржник, власник якого відсутній (помер,
пропав і місцезнаходження його невідоме, визнаний померлим тощо). Натомість
фіктивні фірми, що не мають власників, можна і потрібно ліквідовувати за
заявами державних органів (ДПІ, УПФУ та ін.) та за державні кошти, оскільки
об'єктивно цього більше ніхто не зможе зробити.
Насамкінець слід зазначити, що в
ситуації, коли призначений державним реєстратором ліквідатор (голова
ліквідаційної комісії, власник) ухиляється від виконання дій щодо ліквідації
свого підприємства, ця обставина має бути підставою для звернення кредиторів
такого боржника з позовом до цього ліквідатора, власника та інших про стягнення
з них особисто боргів юридичної особи, за зобов’язаннями якої вони в цьому разі
несуть солідарну майнову відповідальність. Відповідальність вказаних осіб за
зобов'язаннями створеної ними юридичної особи — це виняток із загального
правила про розмежування відповідальності власника і створеної ним юридичної
особи, встановленого Законом "Про власність". Вважаю, що в даному
разі не може бути порушена справа про банкрутство боржника, що ліквідується
власником, ані на загальних підставах, ані за ст. 52 Закону, оскільки грошові
зобов'язання цього боржника мають бути погашені іншими особами — які порушили
п. 1 ст. 51 Закону. Тобто сам боржник— юридична особа у даному випадку вільний
від грошових зобов'язань. Крім того, такі особи повинні нести відповідальність
за статтями Кримінального кодексу, які встановлюють відповідальність за доведення
до банкрутства, незаконні дії у разі банкрутства тощо.
За такої практики зникнуть
проблеми із призначенням ліквідаторів відсутнього боржника, оскільки ліквідацію
будуть здійснювати власники. Адже на сьогодні ДПІ, УПФУ та інші кредитори не
хочуть виконувати ці функції. Та й хіба не є несправедливим, коли державні
органи, суди, арбітражні керуючі-ліквідатори за державний кошт здійснюють
ліквідацію боржника, власник якого живий-здоровий.
Гадаю, якщо суди в межах діючих
норм процесуального та матеріального закону можуть вплинути на ситуацію,
покращити правовий та економічний клімат навколо банкрутства, то це треба
робити. Колеги, давайте змінювати судову практику!
Разом з тим, вважаю єдиним
засобом для поліпшення стану економіки та правопорядку в державному масштабі
прийняття нового закону про неспроможність (банкрутство), який слід максимально
узгодити з нормами інших законів та вилучити з нього шкідливі положення. Закон
про банкрутство є економічним, матеріальним законом, отже, від його
вдосконалення в першу чергу повинна виграти економіка, а роль правосуддя —
забезпечити його дієвість та правильне застосування.
Переконаний, що зняття надмірної
адміністративної опіки на стадіях створення, реєстрації та діяльності
підприємств з одночасним введенням жорсткого моніторингу у разі припинення
господарської діяльності і несплати боргів перед кредиторами і державою не лише
стане фактором зменшення регуляторного тиску на суб'єктів господарювання, а і
сприятиме вихованню у громадян відповідальності за створені ними підприємства.
Конституційний принцип, що власність зобов'язує, не повинен залишатися
декларативним, він має втілюватися в чинне законодавство та судову практику!