На шпальтах багатьох фахових юридичних видань іноді спалахують доволі цікаві дискусії між науковцями щодо джерел українського права. З огляду на це, вважаю за доцільне висловити деякі міркування та, можливо, дати новий поштовх для подальшого обговорення порушеного питання.
Згідно з ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права — це його панування в суспільстві. Воно вимагає від держави втілення у практику правозастосування та правотворчу діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори: норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі звужувати чи обмежувати права і свободи особи. Справедливість — одна з основних засад права — є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Відповідно до ч. 1 ст. 22 Конституції України перелік позитивно закріплених конституційних прав не є вичерпним, тобто, виходячи з необхідності захисту певних інтересів, вони можуть бути виведеними із загальних начал і змісту законодавства України, а також із загальновизнаних принципів міжнародного права.
Джерелом легітимності закону виступають конституційні критерії визначення його правового характеру (верховенство права, відсутність порушення або звуження змісту чи обсягу прав і свобод людини тощо). Сама держава має бути правовою, тобто не тільки діяти на підставі формального права та у відповідних позитивних правових нормах, а й видавати нормативні акти, які мають бути правовими, тобто відповідати принципам рівності, розумності, справедливості, природного права, відповідності цілям конституційно-правового регулювання. Конституційна демократія пов'язує легітимність державних нормативно-правових актів, зокрема законів, з вимогою їх відповідності конституційним правам людини, які виконують функцію обмеження державної влади в країні, яка називає себе соціальною і демократичною.
Стаття 65 Закону України "Про Конституційний Суд України" вирізняє у змісті рішення КСУ мотивувальну і резолютивну частини. Згідно з ч. 2 ст. 150 Конституції України та ст. 69 Закону України "Про Конституційний Суд України" рішення КСУ незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні, є обов'язковим до виконання на всій території України, мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. На мою думку, висловлені в мотивувальній частині рішення правові позиції КСУ, повторно застосовані ним при вирішенні аналогічних справ, тобто офіційно визнані самим Судом обов'язковими для себе, — є, за аналогією з доктриною прецедентного права, своєрідним ratio decidendi (з лат. — підстава для вирішення) — загальнообов'язковим імперативним висновком.
Так у абз. 3 і 4 п. 3 мотивувальної частини свого Рішення від 17.03.2004 р. №7-рп/2004 (справа про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів) КСУ зазначив: "Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до ст. 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку... (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 р. № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 р. № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій). Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення, зумовлена насамперед тим, що служба в Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей (Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій)". А в абз. 2 п. 4 мотивувальної частини цього ж Рішення зазначено: "Зупинення пільг, компенсацій і гарантій для військовослужбовців та працівників правоохоронних органів без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їхніх сімей (Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій)".
У двох останніх абзацах п. 6 мотивувальної частини свого Рішення від 01.12.2004 р. № 20-рп/2004 (справа про зупинення дії або обмеження пільг, компенсацій і гарантій) КСУ вказав: "Правова позиція Конституційного Суду України з питань обмеження пільг, компенсацій і гарантій військовослужбовців та працівників правоохоронних органів полягає в тому, що комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення їх соціального захисту та їхніх сімей ... зумовлений не втратою працездатності, безробіттям або відсутністю достатніх засобів для існування ... Здійснення таких заходів не залежить від розміру їх доходів чи наявності фінансування із бюджету, а має безумовний характер (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 р. N° 8-рп/99 у справі щодо права на пільги; від 20 березня 2002 р. № 5-рп/2002 у- справі щодо пільг, компенсацій і гарантій; від 17 березня 2004 р. N° 7-рп/2004 у справі про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів)."
Враховуючи викладене та виходячи з обов'язкового для суддів принципу stare de-cisis et non quieta movere, згідно з яким аналогічні справи мають вирішуватись аналогічно, можна з високим ступенем передбачуваності вважати, що КСУ буде і надалі вирішувати справи про соціальний захист військовослужбовців згідно з висловленими ним раніше правовими позиціями, тому їх мають дотримуватися всі учасники суспільних відносин у державі.
Верховенство права, будучи одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у права і свободи кожної людини. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина. Згідно з ч. З ст. 124 Конституції України судочинство здійснюється КСУ та судами загальної юрисдикції. Конституційне право особи на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних. Однією із складових принципу верховенства права є принцип правової визначеності, згідно з яким остаточне судове рішення є загальнообов'язковим для виконання та не може бути . скасоване чи поставлене під сумнів. Це є гарантією стабільності суспільних відносин, утвердження держави як правової, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Якщо допустити, що остаточні і обов'язкові рішення суду в державі, що поважає верховенство права, можуть залишатись невиконаними, то це нівелює саму суть судового рішення і робить конституційне право особи на судовий захист ілюзорним.
Правову позицію щодо дотримання справедливості КСУ висловив у Рішенні від 30 березня 2003 р. № 3-рп/2003 (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора): "Правосудця за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах" (посилання на цю правову позицію знаходимо також у абзаці 13 підпункту 4.1 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 р. №15-рп/2004 у справі про призначення судом більш м'якого покарання). Іншими словами, запроваджена формула "правосуддя не просто має здійснюватись; повинно бути видно, що воно здійснюється".
Згідно з ч. З ст. 152 Конституції України та ст. 1175 Цивільного кодексу України шкода, заподіяна особі неконституційними актами і діями, відшкодовується державою. Таким чином, військовослужбовці мають право звертатись до суду з вимогами про відшкодування державою шкоди від дії неконституційних положень законів України про Державний бюджет України на 2003 і 2004 роки. Проте залишається невирішеним питання: як діяти, коли закон мітить норму, аналогічну по суті іншій, що була раніше визнана неконституційною, але цей закон безпосередньо не розглядався КСУ на предмет його конституційності?
На жаль, позиція державних органів полягає у обмежувальному розумінні принципу верховенства права і є наслідком панування позитивістського праворозуміння: закон, навіть той, що порушує права, — все, а не передбачене законом право — ніщо. Випадок із прийняттям Верховною Радою України Закону "Про Державний бюджет України на 2005 рік", деякими нормами якого ігноруються закріплені в рішеннях КСУ його правові позиції щодо соціального захисту військовослужбовців, є виявом неповаги Верховної Ради України до єдиного державного органу конституційної юрисдикції й веде до зловживання державою своїми повноваженнями і прямо суперечить принципам, які притаманні демократичним і правовим державам. Тож нині нічого не заважає Верховній Раді України і у 2006 році на свій розсуд вирішити питання щодо соціального захисту військовослужбовців. Таке становище є неприпустимим і потребує негайного виправлення.