Договір поставки є досить поширеним у господарсько-правових відносинах. При укладенні договорів поставки суб'єкти господарювання керуються Господарським кодексом України (далі — ГК), Цивільним кодексом України (далі — ЦК), іншими нормативно-правовими актами, в тому числі положеннями та інструкціями, прийнятими колишнім СРСР. Відповідно до 4.4 ст.265 ГК умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів "Інкотермс". У передмові до Офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати в редакції 2000 р. (далі — Інкотермс) сказано, що Інкотермс полегшують ведення міжнародної торгівлі. Посилання на Інкотермс-2000 в договорі купівлі-продажу чітко визначає відповідні обов'язки сторін та зменшує ризик юридичних ускладнень.
Таким чином, виникає питання: чи є правильним, можливим на практиці та доцільним поширення Інкотермс на поставки, що здійснюються резидентами України в межах її території?
Розділ 1 вступу до Інкотермс метою цих правил визначає забезпечення єдиного набору міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі. Таким чином можна уникнути або, щонайменше, значною мірою скоротити невизначеності, пов'язані з неоднаковою інтерпретацією таких термінів у різних країнах.
Відповідно до п. 2 Указу Президента України "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" від 04.10.1994 р. № 567/94 (далі — Указ) на Кабінет Міністрів України покладено забезпечення опублікування державною мовою України наступних змін до Правил "Інкотермс". Такі зміни застосовуються через десять днів після їх опублікування у газеті "Урядовий кур'єр" до відносин, що виникають у зв'язку з договорами, в тому числі зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними після опублікування відповідних змін. Інкотермс в редакції 2000 року були опубліковані в газеті "Урядовий кур'єр" № 63 від 03.04.2002 р. та № 68 від 10.04.2002 р.
Отже, Інкотермс є зібранням загальних правил купівлі-продажу, що тлумачать найбільш уживані терміни (наприклад, термін "франко-перевізник" (FCA) означає, що продавець здійснює поставку товару, який пройшов митне очищення для експорту, шляхом передання призначеному покупцем перевізнику у названому місці; термін "фрахт/перевезення" та страхування оплачено до ..." (СІР) означає, що продавець здійснює поставку товару шляхом його передання перевізнику, призначеному ним самим; термін "поставка зі сплатою мита" (DDP) означає, що продавець здійснює поставку покупцю товару, який пройшов митне очищення для імпорту, без розвантаження з будь-якого прибулого транспортного засобу в названому місці призначення тощо). Використовуючи правила Інкотермс у договорі, сторони надають їм характеру зобов'язань. Самі по собі Інкотермс не містять правових норм, не містять обов'язкових вимог до договору купівлі-продажу, а тому не зрозумілою є норма вітчизняного законодавства, яка зобов'язує сторони умови договору поставки викладати відповідно до вимог Інкотермс.
Слід зазначити, що ще до прийняття і набрання чинності ГК існували законодавчі акти, що передбачали застосування Інкотермс у відносинах між суб'єктами господарювання на території України. Так, вищезгаданим Указом було встановлено, що Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою, застосовуються при укладанні договорів суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари.
У листі Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України № 83-20/34 від 27.01.2003 р. зазначається, що "хоча відповідно до зазначеного Указу Президента суб'єкти господарювання повинні "забезпечувати додержання" Правил Інкотермс, самим Вступом до Правил Інкотермс (який є їх невід'ємною частиною) визначено мету і сферу їх застосування — тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі. З урахуванням зазначеного, вважаємо можливим застосування Офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати (редакція 2000 року) у договірних відносинах між суб'єктами господарювання — резидентами України з урахуванням доцільності застосування тих чи інших термінів у внутрішній торгівлі". Зрозуміло, що питання доцільності застосування Інкотермс вирішувалось сторонами договору самостійно у кожному конкретному випадку. Хоча, думаю, не так часто можна було зустріти договір поставки по території України між резидентами України з посиланням на Інкотермс.
З цього приводу Вищий господарський суд України роз'яснив, що згідно з Указом зазначені правила можуть застосовуватися під час укладання суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари (абз.4 п.3.2. Роз'яснення від 31.05.2002 р. № 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій").
Таким чином, до набрання чинності ГК застосування Інкотермс у внутрішніх договорах України не мало обов'язкового характеру, а було лише правом сторін договору. З прийняттям ГК на законодавчому рівні було закріплено обов'язок застосовувати Інкотермс у внутрішніх поставках, незважаючи при цьому на доцільність тих чи інших положень Інкотермс у внутрішній торгівлі.
З цього приводу самі Правила Інкотермс передбачають, що Інкотермс від початку завжди призначалися для застосування при продажі товарів, що поставляються через національні кордони, тобто вони є міжнародними торговельними термінами. Однак на практиці Інкотермс час від часу також включаються у договори купівлі-продажу товарів виключно в межах внутрішніх ринків. У випадках, коли Інкотермс застосовуються таким чином, статті А.2 та Б.2 й будь-які інші умови інших статей, що стосуються експорту та імпорту, звичайно, стають зайвими (абз.6 Розділу 1 Вступу до Інкотермс).
Відповідно до 4.2 ст.180 ГК господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода. Схожа норма викладена у ч.і ст.638 ЦК.
Частина 4 ст.265 ГК зобов'язує сторони викладати умови договору поставки відповідно до вимог Інкотермс. Проте, на мою думку, порушення цього правила не може слугувати причиною визнання договору неукладеним, оскільки викладення умов договору поставки без врахування Інкотермс не означає, що сторони не досягай згоди щодо всіх його істотних умов, визначених такими відповідно до законодавства України. Хоча трактувати цю норму ГК можна по-іншому: істотні умови договору поставки повинні викладатися відповідно до вимог Інкотермс. Порушення 4.4 ст.265 ГК означає порушення сторонами закону під час укладання договору, що тягне за собою відповідні наслідки.
Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, може бути на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині (ч. 1 ст. 207 ГК). Зміст право-чину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК). Недодержання цієї вимоги в момент вчинення правочину є підставою недійсності правочину згідно зч. 1 ст. 215 ЦК. Тобто, якщо під час підписання договору на внутрішню поставку сторони порушили ч. 4 ст. 265 ГК і підписали його без врахування Інкотермс, з одногу боку, це нібито є підставою для визнання такого договору недійсним. Однак, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (абз. З п. 1 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 p., з наступними змінами та доповненнями, № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними"). Тобто недійсним може бути визнано договір, зміст якого не відповідає вимогам закону. При цьому зміст господарського договору згідно з ч. 1 ст. 180 ГК становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства; згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Проте викладення сторонами договору поставки умов договору без посилання на Інкотермс не означає, що вони не погоджені сторонами, не прийняті як обов'язкові. Тому, думаю, такий договір не можна визнати недійсним.
Підводячи підсумок, вважаю, що застосування Інкотермс у внутрішніх поставках станом на сьогодні є обов'язковим згідно з законом, але не завжди доцільним. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення і мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству (ч.1 СТ.179 ГК). Частина 4 ст.265 ГК обмежує свободу договору. Крім того, на практиці застосування Інкотермс викликає ряд проблем, оскільки більшість термінів цих правил орієнтовані саме на зовнішньоекономічні відносини.
Національне законодавство включає немало нормативно-правових актів, присвячених договору поставки. Тому не зрозуміло, чому саме виникла необхідність закріплення на законодавчому рівні обов'язку викладати договір поставки відповідно до насправді (не буду повторюватися чому) не існуючих як таких вимог Інкотермс. Зрозумілою є норма, яка міститься у проекті змін до ЦК (зареєстровано за № 5013 від 20.01.2004 p.), якими пропонується ст. 712 ЦК доповнити положенням наступного змісту: "При укладанні резидентами України договорів поставки з нерезидентами до таких договорів застосовуються умови, які містяться в міжнародних правилах "Інкотермс". У пояснювальній записці до цього проекту в обґрунтування необхідності прийняття такого акта сказано, що "практично весь обсяг світової торгівлі здійснюється на умовах, визначених у міжнародних правилах "Інкотермс". Резиденти України користуються ними на практиці вже більше двадцяти років, а цивільне законодавство в основному своєму акті — Кодексі — уникає цього питання".
Щодо внутрішніх поставок вважаю, що посилання на Інкотермс в договорі повинно бути правом, а не обов'язком сторін. 25.05.2005 р. за № 7546 було зареєстровано проект Закону "Про внесення змін до Господарського кодексу України", який, дослівно з пояснювальної записки до проекту, було розроблено "...з метою приведення положень Господарського кодексу України у відповідність до положень Цивільного кодексу України в частині принципу свободи договору, з метою посилення диспозитивних основ у господарській діяльності (шляхом надання права самостійно обирати умови договору), а також з метою приведення положень Господарського кодексу України у відповідність до суті Правил "Інкотермс", які є рекомендаційним і необов'язковим до застосування актом і можуть, а не повинні, застосовуватись суб'єктами господарювання". Цим проектом 4.4 ст.265 ГК пропонується викласти в наступній редакції: "4. Умови договорів поставки можуть за згодою їх сторін викладатись з посиланням на термін Офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати "Інкотермс". У разі використання в договорі поставки термінів Офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати "Інкотермс", сторони такого договору мають право на власний розсуд відійти від положень такого терміна". Думаю, що викладена в такій редакції ч. 4 ст. 265 ГК, більше влаштує суб'єктів господарювання України, оскільки надає сторонам договору саме право, а не покладає на них обов'язок, використовувати Інкотермс.