Під час продажу майна підприємства-банкрута виникає питання про те, чи потрібно сплачувати ПДВ під час продажу майна банкрута, якщо боржник має свідоцтво платника податку на додану вартість?
Відповідно до преамбули Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21.12.2000 р. № 2181-ІІІ (далі - Закон № 2181-ІІІ), цей закон не регулює питання погашення податкових зобов'язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Положеннями п. 7.8. ст. 7 Закону № 2181-ІІІ встановлено, що з моменту прийняття господарським судом ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство платника податків порядок сплати його податкового зобов'язання або погашення податкового боргу, зазначених у заяві до господарського суду, визначається згідно з нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", без застосування норм Закону № 2181-ІІІ.
Діючим законодавством встановлено, що норми Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" не застосовуються до осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі — Закон про банкрутство).
Статтею 23 цього Закону встановлено, що з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури термін виконання всіх грошових зобов'язань банкрута й зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав; вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.
Отже, у зв'язку з визнанням боржника банкрутом у такої особи виникає особливий правовий статус, який значно різниться від статусу боржника.
Так, якщо в стадії розпорядження майном, санації боржника останній може здійснювати підприємницьку діяльність, то в стадії ліквідації відповідно до ст. 23 Закону про банкрутство припиняється підприємницька діяльність банкрута та повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, а також повноваження власника майна банкрута.
Ліквідатор з дня свого призначення здійснює повноваження, визначені ч. 1 ст. 25 Закону, а також інші повноваження, передбачені цим Законом. Отже, правосуб'єктність ліквідатора визначена в Законі, та він позбавлений права здійснювати повноваження, які не передбачені положеннями Закону і виходять за межі його компетенції.
Зважаючи на положення Закону, в ліквідаційній процедурі нові зобов'язання у банкрута в особі його органу управління — ліквідатора можуть виникати виключно у випадках, прямо передбачених у цьому Законі, та порядок їх виконання визначений нормами Закону.
Такими випадками є зобов'язання з оплати поточних комунальних і експлуатаційних витрат та інших витрат, пов'язаних із здійсненням ліквідаційної процедури. Законодавцем чітко визначено призначення коштів єдиного рахунку боржника в ліквідаційній процедурі з огляду на те, що відповідно до ч. 7 ст. 30 Закону про банкрутство ліквідатор зобов'язаний використовувати при проведенні ліквідаційної процедури тільки один рахунок боржника в банківській установі — основний рахунок. Отже, згідно з приписами Закону, кошти, які надходять при проведенні ліквідаційної процедури, зараховуються на даний основний рахунок боржника. З цього рахунку здійснюються виплати кредиторам у порядку, передбаченому ст. 31 Закону про банкрутство, та проводяться такі виплати: поточні комунальні й експлуатаційні платежі та інші витрати, пов'язані із здійсненням ліквідаційної процедури згідно з ч. 9 ст. ЗО Закону.
Стаття 31 Закону дає визначення складу витрат, пов'язаних із здійсненням ліквідаційної процедури. До них належать:
витрати на оплату державного мита;
витрати заявника на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство;
витрати на публікацію в офіційних друкованих органах інформації про порядок продажу майна банкрута;
витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення провадження у справі про банкрутство у зв'язку з визнанням мирової угоди недійсною;
витрати арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута;
витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рішенням господарського суду за рахунок їх коштів;
витрати На оплату праці арбітражних керуючих (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) в порядку, передбаченому ст. 27 цього Закону.
Тож, враховуючи зазначене, в ліквідаційній процедурі у боржника-банкрута не з'являється ніяких додаткових податкових зобов'язань, крім тих, котрі у вигляді конкурсних вимог включені до реєстру вимог кредиторів відповідно до ст. 14, 23 Закону про банкрутство.
Зазначена вище позиція підтверджується рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 19.06.2003 р. у справі № 17/24 за позовом Дніпропетровського обласного комунального підприємства матеріально-технічного забезпечення "Дніпроагротехсервіс" в особі ліквідатора до Дніпровської МДПІ про визнання недійсним податкового повідомлення — рішення. В згаданому рішенні закріплено, що Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не передбачає виникнення нових зобов'язань у процедурі ліквідації підприємства — боржника, в т. ч. і зобов'язань зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів). Рішення господарського суду Дніпропетровської області від
19.06.2003 р. у справі № 17/24 залишено в силі постановою Вищого Господарського суду України від 03.12.2003 р. та постановою Верховного суду України від
14.04.2004 р.
Отже, у боржника при продажу майна в ліквідаційній процедурі не виникає зобов'язань зі сплати податку на додану вартість.