Для кожної держави особливо гостро стоїть проблема відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортних пригод (далі — ДТП). З цією проблемою стикається практично кожна держава світу. Нагадаємо хоча б сумну статистику, згідно з якою смерть у результаті ДТП — на дев'ятому місці серед причин смертності. Так, у США в результаті ДТП щороку гине 43 тис. осіб, в Західній Європі — близько 40 тис. Щорічний економічний збиток від ДТП в усьому світі сягає майже 500 млрд. доларів США. Зрозуміло, що в даних умовах кожна країна намагається вирішити проблему відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП, комплексними заходами. Перше місце серед них обов'язково займають відповідні правові заходи, зокрема встановлення відповідних правових норм.
У вітчизняному законодавстві відшкодуванню шкоди, заподіяної внаслідок ДТП, присвячено ряд положень. Зокрема, у ст. 1166 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) встановлено загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду: "Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала". Питанням, що пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, присвячена ст. 1187 ЦК: "Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку". Важливо відзначити, що ст. 22 ЦК встановлює право особи, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, на їх відшкодування. При цьому в розумінні ст. 22 ЦК збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Судова практика: проблеми вирішення спорів
На перший погляд, законодавство встановлює надійні гарантії відшкодування збитків, завданих внаслідок ДТП. Але правозастосовча практика свідчить, що суди неоднаково тлумачать положення законодавства, а отже, виносять іноді абсолютно протилежні рішення в однорідних справах.
Наведемо практичний приклад. Акціонерне страхове товариство "Х" звернулося в порядку регресу з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок ДТП, до громадянина К. Позивач обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що внаслідок ДТП, яка сталась 13.01.2005 р. у м. Києві, було заподіяно шкоду клієнтці позивача, громадянці П. Позивач, керуючись умовами страхового полісу, здійснив виплату страхового відшкодування в сумі 10 817,99 грн. громадянці П. Виходячи з наведеного, керуючись статтями 22, 993, 1166, 1187 ЦК України, позивач просив стягнути з відповідача 10 817,99 грн. сплаченого страхового відшкодування в порядку регресу, 260,00 грн. витрат на проведення автотоварознавчого дослідження та судові витрати. Справа була розглянута 13.10.2005 р. Д.-ким судом м. Києва.
У процесі розгляду справи було встановлено, що цивільна відповідальність відповідача була застрахована національною страховою компанією "Y". Зазначена компанія була залучена до справи як співвідповідач. Співвідповідач, керуючись умовами страхового полісу, укладеного між ним та відповідачем К, здійснив виплату страхового відшкодування на користь позивача в сумі 10 817,99 грн. При виплаті страхового відшкодування співвідповідач виходив з умов договору добровільного страхування цивільної відповідальності, укладеного між ним та відповідачем К. Умови зазначеного договору передбачали виплату страхового відшкодування з урахуванням зносу, який нараховувався на замінні деталі автомобіля. Враховуючи той факт, що автомобіль клієнтки позивача, страхової компанії "Х", перебував в експлуатації понад сім років, оцінювачем - автотоварознавцем, який проводив відповідне дослідження, було розраховано вартість відновлювального ремонту без урахування зносу та вартість матеріального збитку з урахуванням зносу. Зауважуємо, що позивач прийняв на страхування автомобіль саме без урахування зносу, хоча й під більш високий страховий тариф. Це звична практика більшості вітчизняних страхових компаній — клієнт, який бажає застрахувати власний автомобіль, старший 2-х років, може сплатити меншу страхову премію, але отримати в майбутньому відшкодування за вирахуванням зносу, або сплатити більшу премію, але при цьому отримати надійну гарантію щодо відшкодування в повному обсязі всіх збитків, пов'язаних з ремонтом автомобіля.
У даній справі позивач після отримання відшкодування від співвідповідача, СК "Y" звернувся до суду з заявою про зміну та зменшення позовних вимог, в якій просив суд стягнута з відповідача К. 4355,73 грн. понесених збитків. Суд своїм рішенням від 13.10.2005 р. відмовив позивачу в задоволенні позову.
Позивач, не погоджуючись з наведеним рішенням, звернувся до Апеляційного суду м. Києва з апеляційною скаргою на дане рішення. Свою скаргу позивач обґрунтовував, зокрема, тим, що суд першої інстанції виніс необґрунтоване рішення. Так, у мотивувальній частині оскаржуваного рішення зазначено лише: "Суд, проаналізувавши всі вищевикладені обставини в їх сукупності, дійшов висновку, що оскільки згідно з висновком автотоварознапчого дослідження сума завданого матеріального збитку становить 7021 грн. 31 коп., то відповідач повинен відшкодувати лише матеріальний збиток, завданий з його вини, в розмірі саме завданої матеріальної шкоди, а не в розмірі вартості відновлювального ремонту. Оскільки відповідальність за завдану К. шкоду взяла на себе СК "Y", уклавши з відповідачем договір цивільної відповідальності, і виконала умови договору страхування, що не оспорюється позивачем, то підстав для стягнення суми з відповідача К на користь СК 'X, на думку суду, не вбачається, тому в задоволенні позову повинно бути відмовлено". Проте питання обґрунтованості рішень вітчизняних судів є проблемним і буде підняте в інших дослідженнях. У даній етапі спробуємо детально зупинитися на тому, чому саме такі мотиви навів суд у своєму рішенні. І як в дійсності повинна відшкодовуватись шкода, заподіяна власнику транспортного засобу внаслідок ДТП.
Уявімо гіпотетичну ситуацію, в якій автомобіль не був застрахований СК "X". У такому випадку громадянка П. зверталась би безпосередньо до суду з позовом до громадянина К. про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок ДТП. Питання стоїть просто: в автотоварознавчому дослідженні експертом вказано дві цифри: сума матеріального збитку, яка розрахована з урахуванням зносу на деталі, що підлягають заміні, а саме — 7021,31 грн., а також вартість відновлювального ремонту — 10 817,99 грн. Яка з цих двох сум буде достатня власнику автомобіля для того, щоб відремонтувати пошкоджений з вини відповідача транспортний засіб? Зрозуміло, що саме друга — 10 817,99 грн. Така відповідь випливає з аналізу законодавства. Зокрема, згідно з п. 2.6 Методики товарознавчої експертизи та оцінки дорожніх транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції та Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 року № 142/5/2092 (далі - Методика) вартість відновлювального ремонту транспортного засобу визначається як грошові витрати, які необхідні для відновлення пошкодженого, розукомплектованого дорожнього транспортного засобу. Тобто в даному конкретному випадку для повного відновлення автомобіля "Honda", який було пошкоджено внаслідок ДТП, необхідно саме 10 817,99 грн.
Особливо важливо відзначити, що Методика не передбачає можливості укомплектування пошкодженого транспортного засобу зношеними деталями. Це просто неможливо фізично!
Іншу позицію займає Верховний Суд України. Так, у п. 9 постанови Пленуму ВСУ від 27 березня 1992 року № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" зазначено: "Якщо для відновлення попереднього стану речі, що мала певну зношеність (наприклад автомобіля), були використані нові вузли, деталі, комплектуючі частини іншої модифікації, що випускаються взамін знятих з виробництва однорідних виробів, особа, відповідальна за шкоду, не вправі вимагати врахування зношеності майна або меншої вартості пошкоджених частин попередньої модифікації. Зношеність пошкодженого майна враховується у випадках стягнення на користь потерпілого його вартості (при відшкодуванні збитків)". Отже, з цитованої постанови випливає, що при стягненні грошового еквіваленту пошкоджених деталей автомобіля повинен бути врахований ступінь їх зношеності.
На нашу думку, зазначена позиція є такою, що суперечить чинному законодавству. Так, у вже згаданій ст. 22 ЦК однозначно встановлено: "Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі". Якщо ж під прямими збитками в контексті ст. 22 ЦК України розуміти витрати, які особа мусить зробити для відновлення пошкодженої речі, то позиція, викладена в постанові Пленуму ВСУ N° 6 від 27 березня 1992 року є застарілою і не відповідає вимогам чинного законодавства.
Повертаючись до нашого практичного прикладу, зазначимо, що апеляційний суд, розглянувши дану справу, своїм рішенням від 18.01.2006 р. ухвалив задовольнити позовні вимоги позивача в повному обсязі.
При розгляді такого важливого питання, як відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП, не можна не зупинитись і на найважливіших питаннях судового процесу. Зокрема, якими належними доказами має обґрунтовуватись завданий збиток? Вважаємо, що таким документом може бути, зокрема, висновок автотоварознавчого дослідження, складений кваліфікованими оцінювачами відповідно до вищезгаданої Методики. Проте при судовому розгляді справи можуть виникнути деякі проблеми.
Так, у наведеній цивільній справі відповідач К. звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду України на рішення Апеляційного суду м. Києва від 18.01.2006 p., в якій, зокрема, вказав, що судом не було призначено судову автотоварознавчу експертизу, а висновок оцінювача-авто-товарознавця, наданий позивачем в обґрунтування своїх вимог до суду, не є належним доказом.
Дійсно, автотоварознавче дослідження було складене на замовлення позивача. Проте згідно зі ст. 143 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Тобто виходячи з вимог ЦПК, суд не може призначити проведення експертизи за власною ініціативою. Ані під час розгляду справи в суді першої інстанції, ані під час розгляду справи в апеляційній інстанції відповідачем К. не подавалися клопотання чи заяви про проведення судової автотоварознавчої експертизи. Та більш важливим питанням є інше — чи можна вважати висновок оцінювача-автотоварознавця належним доказом, що обґрунтовує завданий збиток?
На нашу думку, це можливо. Адже у ст. 57 ЦПК зазначено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. При цьому в розумінні ст. 64 ЦПК письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи. Отже, немає ніяких підстав щодо неприйняття судами висновків автотоварознав-чих досліджень як належних письмових доказів, що обґрунтовують розмір заподіяних збитків.
На сьогодні матеріали цивільної справи, яка була приведена як практичний приклад в даній статті, надіслані до Верховного Суду України. Невідомо, якої саме позиції дотримається з порушених питань ВСУ. Проте з упевненістю можна сказати одне: саме практика розгляду такої категорії справ у судах є підґрунтям для постійного оновлення законодавства. Крім того, деякі роз'яснення Пленуму Верховного Суду України вже застаріли та не відповідають вимогам сучасного законодавства. Отже, саме практичний досвід висуває нові завдання як перед правозастосовчою системою, так і перед законодавцем. Будемо сподіватись, що суди, які розглядають зазначені справи, об'єктивно оцінюватимуть докази та виносити рішення відповідно до вимог матеріального та процесуального закону.