Проблема правопорядку та законності у сфері господарювання є дуже гострою в Україні. За банкрутство підприємств майже ніхто не несе відповідальності, про що свідчить статистика правоохоронних органів. Наприклад, за повідомленням УМВС в Херсонській області за 2004—2005 роки його підрозділами порушено лише 3 кримінальні справи за статтями 219,220 Кримінального кодексу України (далі — КК).
У свою чергу, господарські суди відіграють значну роль не лише у відновленні платоспроможності боржників та ліквідації банкрутів, а і вносять свій вклад у відновлення законності та прав суб'єктів господарювання і громадян, направляючи до прокуратури та органів міліції повідомлення про порушення законодавства, про діяння, що містять ознаки злочинів. Але за такими повідомленнями правоохоронні органи, як правило, не вбачають складу злочину або взагалі його ознак.
Невелика кількість порушених кримінальних справ, пов'язаних із банкрутством, створює таке враження, що: правоохоронні органи не достатньо знають цю сферу правовідносин; наукові розробки у цій сфері незначні; правоохоронці не мають рекомендацій щодо порядку розслідування кримінальних справ, пов'язаних із банкрутством підприємств; слідчі не мають практичної підготовки щодо специфіки цих справ та засобів доведення складу злочину, не знають як предмета доказування, так і якими доказами слід доводити вину; самі елементи складу злочинів, що визначені у кримінальному законі, є недосконалими, що також є фактором, який стримує діяльність органів дізнання та слідчих органів.
Змінити існуючий стан речей можна було б зусиллями керівництва правоохоронних органів щодо активізації роботи із застосування норм кримінального законодавства, адже ознаки такого злочину, як, наприклад, незаконні дії у разі банкрутства (ст. 221 КК), наявні чи не в кожній третій справі про банкрутство. У той же час потрібно вдосконалювати норми законодавства, які регулюють права, обов'язки і відповідальність власників (засновників) та керівників суб'єктів господарювання.
Що стосується методів розслідування кримінальних справ, пов'язаних з банкрутством, та доведення вини певних осіб, то чинне кримінально-процесу-альне законодавство передбачає безліч технологій і правових інструментів для організації здійснення розслідування злочинів, фіксації та збирання доказів, їх оформлення, залучення до справи, оцінки тощо.
Отже, незважаючи на певні проблеми, правоохоронні органи можуть і повинні на практиці виконувати свою функцію із забезпечення охорони прав і свобод громадян та захищати їх від злочинних посягань, не чекаючи методичних рекомендацій. Конституція та закони України — це найвища і обов'язкова для виконання рекомендація (та вимога) прямої дії про певну правову поведінку як громадян, так і державних органів, у тому числі і правоохоронних, та їх посадових осіб. Для виконання законів не потрібно їх дублювати наказами Генерального прокурора чи міністра внутрішніх справ або видавати інструкції про порядок їх виконання.
Сам по собі факт банкрутства підприємства відповідно до законодавства не є підставою для притягнення його власників, керівників та інших осіб до кримінальної відповідальності. Також, той факт, що власник чи керівний орган покинув своє підприємство, припинив від його імені господарську діяльність та не звітує до податкових органів, або прийняв рішення про ліквідацію та не здійснює її — не є злочином, оскільки кримінальне законодавство прямо не передбачає відповідальності за такі дії. У той же час Кримінальний кодекс України містить норми, які при визначених КК умовах все ж таки дозволяють нечесного боржника-банкрута притягнути до відповідальності.
Банкрутство взагалі — це не злочин, це певний фінансово-економічний стан підприємства, в якому воно знаходиться на час розгляду справи в суді. Відповідно до Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі — Закон), банкрутство — це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Ознаками банкрутства є такі фактичні дані, як: наявність визнаних судом вимог кредиторів, які не погашені в попередніх процедурах розпорядження майном боржника та процедурі санації; перевищення розміру грошових зобов'язань боржника над вартістю його майнових і немайнових активів; незадовільні результати попередніх процедур та відсутність реальної можливості щодо відновлення платоспроможності боржника.
Прийшовши до такого висновку, господарський суд відповідно до ст. 22 Закону приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру. Отже, факт неплатоспроможності боржника, який виник до порушення провадження у справі про банкрутство, та факт неможливості відновлення діяльності боржника, досліджені господарським судом, отримують господарсько-правову оцінку та кваліфікуються як банкрутство.
Таким чином, постанова господарського суду про визнання боржника банкрутом — це судове рішення, що встановлює юридичний факт, який тягне за собою невідворотні для боржника наслідки — ліквідацію. Ліквідація відповідно до Закону — це припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.
Арбітражний керуючий, якого судом призначено ліквідатором боржника, зобов'язаний здійснити інвентаризацію майна банкрута та сформувати із нього ліквідаційну масу, оцінити майно банкрута та продати його.
Із виручених коштів від реалізації майнових та немайнових активів підприємства-банкрута здійснюються виплати на користь його кредиторів.
Ліквідаційна процедура закінчується затвердженням ухвалою господарського суду звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу.
З моменту закінчення ліквідаційної процедури та затвердження судом результатів ліквідації банкрута стають відомими головні ознаки дій фігурантів— суб'єктів злочинів (громадяни-на-засновника або власника суб'єкта господарської діяльності, службової особи суб'єкта господарської діяльності), передбачені КК, у тому числі розмір вимог, які не сплачені кредиторам за недостатністю майна. У статтях 218 - 221 КК однією з ознак злочину є завдання кредиторам великої матеріальної шкоди (тобто такої, що у п'ятсот і більше»разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян). Саме розмір матеріальної шкоди є тією базовою основою, на яку мають звернути увагу правоохоронні органи і, при її достатності, здійснити перевірку на наявність інших ознак кримінально караного діяння та, в цілому, складу відповідного злочину. В інших випадках (при меншому розмірі заподіяної кредиторам шкоди) можна говорити лише про наявність адміністративних правопорушень з боку певних осіб або взагалі просто про невдалі господарсько - та цивільно-правові відносини між боржником-банкрутом та його контрагентам и- кредиторами .
Таким чином, із закінченням провадження у справі про банкрутство для правоохоронних органів є безспірні джерела доказів про ознаки злочинів, закріплені судовими рішеннями, а саме: наявність факту банкрутства, встановленого постановою суду; наявність великої матеріальної шкоди, завданої кредиторам боржника, що підтверджено звітом і ліквідаційним балансом та ухвалою господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство. Крім вказаних доказів матеріали справ про банкрутство містять, як правило, й інші докази про інші елементи складу злочину.
В юридичній науці та практиці існує багато визначень поняття об'єкта злочинів, передбачених статтями 218 — 221 КК, та різні їх характеристики.
Найбільш прийнятним з них, на нашу думку, визначенням об'єкта цих злочинів є суспільні відносини у сфері виконання суб'єктами господарської діяльності своїх фінансових зобов'язань, що обґрунтовується такими міркуваннями.
При дослідженні об'єкта злочинів слід зважати на те, що кримінальний закон вказує саме на фінансову неспроможність суб'єкта господарської діяльності як загальну характеристику об'єкта злочинів, що розглядаються. Неспроможність є предметом дослідження у справах про банкрутство і визначається Законом дещо іншими поняттями.
Отже, на наш погляд, визначення поняття об'єкта злочинів треба доповнити деякими відтінками, що можливо мають значення для кваліфікації злочинів та додатково розкривають сутність об'єкта злочину.
По-перше, вимірювання та узагальнення всіх господарських операцій підприємства у його фінансовій звітності здійснюється в єдиній грошовій одиниці, що відповідно до Закону "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" називається принципом єдиного грошового вимірника. А тому слід визнати, що законодавець, говорячи у кримінальному законі про "фінанси", "фінансову неспроможність", має на увазі саме грошовий еквівалент усіх зобов'язань боржника, які останній не в змозі виконати.
По-друге, суб'єкт господарювання для здійснення своєї господарської діяльності може залучати матеріально-технічні, фінансові, трудові, інформаційні, природні та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, брати на себе не лише фінансові (грошові) зобов'язання, а й інші речові зобов'язання, порушувати право власності інших осіб та нести не лише фінансові (грошові) зобов'язання та відповідальність, а й майнові, які не можна на досудових стадіях діяльності підприємства ототожнювати з фінансовими зобов'язаннями.
По-третє, у зазначених статтях кримінального закону законодавець вказує не на "фінансові зобов'язання" боржника, а говорить про фінансову неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності. Тобто законодавець визначає одну з ознак злочину як неспроможність боржника виконати вимоги з боку кредиторів і свої зобов'язання перед бюджетом, що поза справою про банкрутство безумовно передбачає значно ширше коло правовідносин, ніж суто "фінансові зобов'язання", оскільки фінанси як категорія фінансового права — це відносини, в яких однією зі сторін виступає держава (Фінансове право України, Підручник під редакцією Л.К.Воронова. — К.: Прецедент, 2006.).
По-четверте, Закон встановлює, що кредитором є особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника. У процедурах розгляду справи про банкрутство всі вимоги кредиторів повинні бути пред'явлені до боржника у грошовій формі і лише після цього їх можна віднести до категорії фінансових зобов'язань. Таким чином, тільки у процедурах провадження у справі про банкрутство зобов'язання боржника отримують характер грошових та стають суто фінансовими зобов'язаннями.
Отже, на нашу думку, у визначенні об'єкта злочинів "фінансові" зобов'язання слід доповнити "грошовими" або замінити на грошові, що, можливо, не є принциповим. Однак саме загальна сума грошових зобов'язань перед кредиторами, що не сплачена боржником у процедурах банкрутства, і становить ту велику матеріальну шкоду, яка є складовою об'єкта злочинних посягань.
Щодо виконання державою функції страхування (убезпечення) ризиків та інтересів громадян і юридичних осіб, пов'язаних з неплатоспроможністю суб'єктів господарської діяльності, здається, що ця категорія не характеризує об'єкт злочину. Адже відповідно до ст.42 Господарського кодексу України підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична та на власний ризик господарська діяльність суб'єктів господарювання, а тому держава лише створює умови для вільного підприємництва і, вважаємо, що ризики не можуть бути елементами об'єкта злочинів, передбачених статтями 218 - 221 КК.
На наш погляд, страхування як вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків) є окремим інститутом права, який забезпечує підприємцям можливість убезпечуватися від ризиків відповідно до законодавства про страхування. Однак слід погодитися з тим, що метою встановлення відповідальності за вказаними нормами КК є, в тому числі, захист інтересів суб'єктів господарювання—кредиторів, які будуть в змозі вирішити питання про стягнення збитків (шкоди) з винних осіб. Таке право вони можуть здійснити також шляхом заявлення цивільного позову в кримінальній справі до обвинувачених осіб або 'заявити такий позов до засуджених осіб, винних у завданні матеріальної шкоди злочином. Слушною вважаємо також і думку про те, що об'єктом злочину є ті правовідносини, які "юридично зафіксовані під час розгляду справ про банкрутство такого суб'єкта".
В юридичній енциклопедії (Юридична енциклопедія. Видавництво "Українська енциклопедія" імені М.П. Бажана. 2002.) В. Тацій характеризує поняття "об'єкт злочину" як благо, якому злочином завдається шкода або створюється загроза заподіяння такої шкоди, та вказує на триступінчасту класифікацію об'єктів у науці кримінального права: загальний, родовий і безпосередній.
Загальний об'єкт утворює сукупність суспільних відносин, поставлених під охорону чинного кримінального законодавства. Перелік цих відносин міститься у ч. 1 ст. 1 КК, згідно з якою Кримінальний кодекс України має своїм' завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.
Склади злочинів, що розглядаються, законодавцем розміщені у розділі VII Особливої частини КК, де визначено об'єкт правового захисту та встановлена відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності.
Отже, виходячи із наведених визначень об'єкта злочину, родовим об'єктом вказаних злочинів є суспільні відносини у сфері господарської діяльності. Стабільність у господарських (цивільно-правових) відносинах, порядність та чесність у підприємницьких правовідносинах є наріжним каменем у побудові ринкової економіки та її нормальному функціонуванні, посягання на які є злочином. Правові засади у цій сфері встановлюються Конституцією, Господарським кодексом та іншими законодавчими актами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Так, відповідно до Конституції: держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки; держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності; не допускаються зловживання монопольним становищем' на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція; держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів робіт і послуг, сприяє діяльності громадських організацій споживачів; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю; кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Господарський кодекс України визначає основні засади господарювання в державі і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
Отже, загальному об'єкту злочину, передбаченому статтями 218 — 221 КК, можна дати таке визначення: це суспільні відносини у сфері виконання суб'єктом господарської діяльності своїх грошових зобов'язань перед кредиторами і фінансових зобов'язань перед державою.
Визначаючи безпосередній об'єкт злочину, слід зазначити, що учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Уся багатогранність злочинного посягання, його безпосередній об'єкт більш повно визначається при розгляді конкретних справ про банкрутство. Особливо на нього вказує склад учасників провадження (кредитори та інші) у справах про банкрутство — органи державної податкової інспекції, органи соціального страхування, Пенсійний фонд України, Міністерство економіки, місцеві ради, громадяни, в тому числі колишні працівники підприємства-банкрута та інші.
Отже, безпосереднім об'єктом злочинів, передбачених статтями 218 — 221 КК, є "не один об'єкт, а одразу декілька. Тому, на нашу думку, безпосередній об'єкт слід класифікувати на основний (головний) та додаткові об'єкти. При цьому основним (головним) безпосереднім об'єктом вказаних злочинів є суспільні відносини у сфері виконання суб'єктом господарської діяльності своїх грошових зобов'язань перед кредиторами і державою, факт заподіяння яким великої матеріальної шкоди встановлено під час розгляду справи про банкрутство такого суб'єкта.
Додатковими безпосередніми об'єктами є відносини між підприємством-банкрутом та його кожним конкретним кредитором, у результаті яких кредитору завдано шкоду.
Питання про безпосередній об'єкт злочинів, що досліджуються, можна розглянути на конкретному прикладі. Так, у справі про банкрутство ТОВ "АБВ" судом визнано та затверджено реєстр з вимогами таких кредиторів: ДПІ в сумі 150000.00 грн; Фонду Соціального страхування в сумі 1000.00 грн; Пенсійного фонду в сумі 25000.000 грн; ЗАТ "ГД" у сумі 30000.00 грн та вимоги колишніх працівників по заробітній платі в сумі 100000.00 грн.
За результатами ліквідаційної процедури ліквідатором погашено вимоги першої черги (витрати судових процедур, оплата послуг ліквідатора, виплата вихідної допомоги звільненим працівникам та частина заробітної плати) та частково другої черги (заробітна плата). Непогашеними за недостатністю майна залишились вимоги перед усіма кредиторами та вимоги по заробітній платі в сумі 50000.00 грн, а всього на суму 256000.00 грн. Судом затверджено звіт і ліквідаційний баланс банкрута та припинено провадження у справі.
Із наведеного прикладу видно, що сукупність фінансових правовідносин, які складаються у діяльності боржника, є безпосереднім об'єктом злочинів, оскільки сума непогашених вимог складає ту шкоду інтересам кредиторів, яка є однією з основних ознак цих злочинів.
У той же час, вказані фінансові відносини щодо конкретних грошових зобов'язань, які не погашені кредиторам у процедурах банкрутства та ліквідації боржника, складаються із грошових вимог, що утворилися з багатьох інших суспільних відносин: податкових, пенсійних, соціального страхування, трудових тощо. Вони при банкрутстві підприємств є додатковими безпосередніми об'єктами, яким злочином завдається шкода. Вказані відносини за певних умов є самостійними об'єктами захисту кримінального закону, можуть містити у собі такі склади злочинів, як: ухилення від. сплати податків; ухилення від сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування; невиплата заробітної плати та інші.
Соціальні норми і суспільні відносини, що охороняються законом та виступають об'єктом злочину, мають об'єктивний характер, тобто існують поза і незалежно від людської свідомості, а тому незалежно і від самого кримінального закону є первинними як щодо кримінального закону, так і до самого злочину. Тобто злочин завжди посягає на загальнолюдські цінності, що є надбанням конкретного народу та держави, які закріплені в законі та захищені законом від посягань на них.
Встановлення об'єкта злочину дає змогу з'ясувати соціальну та юридичну суть скоєного злочину, його суспільно небезпечні наслідки, сприяє правильній кваліфікації діяння і відмежуванню від суміжних посягань, впливає на зміст об'єктивних та суб'єктивних ознак злочину, є провідним для їх кваліфікації.
На нашу думку, правильне вирішення працівниками правоохоронних органів питання про об'єкт злочинного посягання, передбачений статтями 218 — 221 КК, допоможе їм-зрушити з "мертвої точки" практику розслідування вказаних злочинів.