Чи завжди працівник, з яким було укладено договір і про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення цілості майна, переданого йому на збереження, несе цю відповідальність у повному обсязі? Можливо, існують деякі винятки?
За будь-яких обставин, перш ніж з'ясовувати чи є підстави для покладення на працівника обов'язку відшкодувати заподіяну ним шкоду у повному обсязі, слід встановити наявність загальних умов, які необхідні для застосування до працівника матеріальної відповідальності взагалі. До таких умов належать: порушення працівником трудових обов'язків; наявність прямої дійсної шкоди; причинний зв'язок між порушенням і шкодою; вина працівника. Відсутність хоча б однієї із зазначених умов виключає можливість притягнення працівника не лише до повної, а й до обмеженої матеріальної відповідальності. Крім того необхідно упевнитися, що шкода, заподіяна працівником, не належить до категорії нормального виробничо-господарського ризику і що її було завдано не у стані крайньої необхідності, оскільки за таких обставин покладення на працівника матеріальної відповідальності згідно з ч. 4 ст. 130 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП) також є неприпустимим.
Що ж до випадку, коли з працівником було укладено договір про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей, то він, дійсно, є найбільш поширеною на практиці підставою застосування повної матеріальної відповідальності. Але при цьому необхідно зважати на ряд вимог, передбачених чинним законодавством. По-перше, такий договір відповідно до п. 1 ст. 134 КЗпП обов'язково має бути укладений у письмовій формі. По-друге, далеко не з кожним працівником можна укласти договір про повну матеріальну відповідальність — згідно зі ст. 135' КЗпП укладення такого договору допускається лише з працівниками, які досягли вісімнадцятирічного віку та які займають посади або виконують роботи, безпосередньо пов'язані зі зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням чи застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей (перелік таких посад і робіт затверджено постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 28 грудня 1977 р. № 447/24, яка й досі не втратила чинності). З працівниками ж, до трудових обов'язків яких зазначені вище функції не входять, укладення договору про повну матеріальну відповідальність є неправомірним — навіть якщо ці працівники й мають доступ до певних матеріальних цінностей (наприклад, прибиральниця товарного складу).
Крім того, слід звернути увагу на те, що працівник, який підписав договір про повну матеріальну відповідальність, несе її винятково за незбереження майна та інших переданих йому цінностей. У разі ж, якщо матеріально відповідальний працівник заподіяв шкоду внаслідок порушення ним інших трудових обов'язків, які безпосередню не пов'язані зі збереженням майна, він нестиме лише обмежену матеріальну відповідальність.
Отже, покладення на працівника повної матеріальної відповідальності за п. 1 ст. 134 КЗпП можливо лише за наявності сукупності наступних умов: працівнику вже виповнилося вісімнадцять років; посада, яку займає працівник, або робота, котру він виконує, зазначена у вищезгаданому Переліку; з працівником укладено договір про повну матеріальну відповідальність; шкоду було заподіяно внаслідок незабезпечення працівником збереження майна чи інших цінностей, що були передані йому для зберігання чи для інших цілей.
До речі, при застосуванні повної матеріальної відповідальності необхідно зважати й на те, що передаючи працівникові на зберігання певні матеріальні цінності, роботодавець повинен створити необхідні умови для забезпечення їх збереження. У разі ж недотримання роботодавцем зазначеного обов'язку, розмір покриття заподіяної працівником шкоди відповідно до змісту ст. 137 КЗпП підлягає обов'язковому зменшенню.