Кінцевою метою кожного позивача завжди є намір домогтися того, щоб його вимога до відповідача була задоволена і виконана. Однак, інколи складається така ситуація, що під час судового розгляду у позивача виникають сумніви, що позитивний судовий розгляд призведе до бажаних наслідків, оскільки майно може не зберегтись до моменту, коли рішення суду підлягатиме виконанню. У таких випадках виникає необхідність застосувати заходи, які забезпечать його виконання.
Відповідно до ч. 3 ст. 151 Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК) забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Можливість вжиття заходів з метою забезпечення позову з таких же підстав передбачена також у господарському процесі, зокрема у ст. 66 Господарського процесуального кодексу (далі — ГПК).
У заяві про забезпечення позову повинно бути зазначено причини, у зв'язку з якими потрібно забезпечити позов; вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; інші відомості, потрібні для забезпечення позову.
При формулюванні причин, через які позивач вважає, що необхідно вжити забезпечувальні заходи, слід звернути увагу на те, які наслідки може потягти невжиття цих заходів, і в залежності від цього формулювати свої вимоги. Зрозуміло, що невиконання рішення суду може бути неможливим, якщо майно буде, наприклад, знищене. Проте забезпечення позову може застосовуватись також у випадку, коли рішення суду може бути просто ускладненим, а такі випадки виникають набагато частіше (майно, наприклад, може бути продане). Тому іноді сторона просить вжити заходів лише за наявності власних підозр про виникнення таких причин.
Однак, суди нерідко звертають увагу на те, що особа повинна доводити обставини, на які вона посилається, як на підставу для своїх вимог чи заперечень, у тому числі й вимог про вжиття заходів із забезпечення позову. Тому іноді трапляються випадки, коли суди відмовляють у вжитті забезпечувальних заходів, оскільки докази неможливості виконання рішення суду позивачем не були надані. Так, наприклад, господарський суд м. Києва відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову у розмірі 25 мільйонів гривень з причин, що позивачем не було надано доказів того, що виконання рішення суду може бути ускладненим або неможливим. Зрозуміло, що навіть для потужного підприємства така сума буде надзвичайно великою, однак суд все ж таки зважив на вимогу законодавства.
Аналогічній випадок описаний у оглядовому листі Вищого арбітражного суду України від 22.09.2000 р. № 01-8/516 "Про практику вирішення окремих категорій спорів". Так, ухвалою арбітражного суду було порушено провадження зі справи за позовом видавництва до приватного підприємства (далі — підприємство) про стягнення грошової суми, а також за заявою позивача вжито заходів до забезпечення позову у вигляді накладення арешту на майно відповідача.
За постановою заступника голови арбітражного суду ухвалу в частині накладення арешту на майно відповідача скасовано з огляду на відсутність даних, які свідчили б про те, що майно відповідача може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю, що може ускладнити або зробити неможливим виконання рішення арбітражного суду. Розглянувши заяву видавництва про скасування постанови та необхідність вжиття заходів до забезпечення позову й перевіривши матеріали справи, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила, що обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 33 Арбітражного процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. У даному випадку це стосувалося позивача, що мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він пропонував вжити заходів до забезпечення позову. Такі докази у матеріалах справи відсутні та неподані до судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов. Перевірка ухвали арбітражного суду здійснювалася виходячи з тих документів, які є в арбітражній справі. З огляду на викладене судовою колегією Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов залишено без зміни постанову арбітражного суду як таку, що відповідає фактичним обставинам справи.
Враховуючи, що забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача, суд не повинен скасовувати вжиті заходи до виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потреба у забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились певні обставини, що спричинили застосування заходів забезпечення позову. Клопотання про забезпечення позову, яке раніше було відхилено повністю або частково, може бути подано вдруге, якщо змінились певні обставини. Тобто на заяви про забезпечення позову, в задоволенні яких було відмовлено, не поширюється заборона повторно звертатись до господарського суду.
Відповідність забезпечувальних заходів заявленій вимозі полягає у відповідності майнового інтересу заявника заходам, про застосування яких він клопоче перед судом. Так, відповідно до ч. 3 ст. 152 ЦПК види забезпечення позову мають бути спів-мірними із заявленими позивачем вимогами. Законодавцем не зовсім вдало вжита фраза, що мають бути співмірними саме види забезпечення позову (накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві та знаходяться у нього або в інших осіб; заборона вчиняти певні дії; встановлення обов'язку вчинити певні дії; заборона іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання тощо), а не розмір. Але судова практика таке становище виправила, і суди в даних питаннях, коли можливо визначити спірну суму чи кількість речей, намагаються застосовувати запобіжні заходи в розмірі, що дорівнюють позовним вимогам.
Обираючи, який саме вид забезпечення позову слід застосовувати у тій чи іншій справі, суд повинен уважно ставитись до того, про які саме дії йдеться і щодо якого майна виноситься ухвала про забезпечення позову.
У позовному провадженні при накладанні арешту на грошові суми відповідача слід обмежувати піддані арешту кошти розміром суми позову та можливих судових витрат. За позовами про визнання права власності або витребування майна арешт може бути накладений лише на індивідуально визначене майно.
По позовах про витребування майна в ухвалі про накладення арешту на майно боржника суд повинен чітко охарактеризувати ознаки, за якими той чи інший предмет відрізняється від подібних. Не можна, наприклад, накладати арешт на автомобіль, не зазначивши його видових ознак (Волга, Москвич тощо), державного реєстраційного номера, номера двигуна та ін., що відрізняло б саме цей автомобіль від будь-якого автомобіля взагалі.
Приймаючи ухвалу про заборону відповідачеві вчиняти певні дії, суд повинен точно визначити, які саме дії забороняється вчиняти. Так, у справі, де позивач вимагав захистити свої права шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення, а саме зобов'язати відповідачів привести будівельний майданчик, що використовувався для побудови нового дому, через який руйнувався сусідній будинок, де проживав позивач, повернутися у стан, який існував до порушення прав, а саме до початку будівництва, суд забезпечив позов забороною відповідачам до вирішення справи по суті здійснювати роботи, спрямовані на будівництво будинку за визначеною адресою, крім робіт, які можуть бути спрямовані на укріплення будинку, що руйнується, та робіт із запобігання його руйнування, а також заборонив відповідачам будь-яким чином залучати організації та інших осіб до виконання робіт, спрямованих на будівництво цього будинку, за винятком робіт, які можуть бути спрямовані на укріплення будинку, що руйнується. Такими чіткими вказівками суд унеможливив подальше виконання будівельних робіт, запобігши водночас можливому створенню ситуації, коли виконання ухвали суду про заборону розпочатого будівництва могло спричинити руйнування будинку позивача.
Помилковими слід визнати ухвали, якими боржникам забороняється користуватись їх майном, якщо через особливості цього майна користування ним не тягне знищення або зменшення його цінності. За наявності підстав для застосування такого заходу забезпечення позову суд може заборонити витрачання майна на власні потреби, відчуження його будь-яким способом, у тому числі здійснення тих чи інших платежів або перерахування авансом певних сум тощо.
Найбільшими проблемами при застосуванні заходів забезпечувального характеру є недостатня обґрунтованість і невідповідність забезпечувальних заходів заявленим вимогам, у зв'язку з чим у судовій практиці процвітають зловживання через застосування забезпечувальних заходів. Так, якщо спір майновий і предметом позову є стягнення певної суми чи витребування речі, то проблем виникає менше, оскільки позовні вимоги є достатньо окресленими і суду легше визначити, відносно чого і в якому розмірі вжити заходів із забезпечення позову. Однак, якщо спір немайновий, то варіантів виникає багато, і у таких випадках найчастіше з'являються проблеми як у суду, так і у сторони, що клопоче про вжиття забезпечувальних заходів.
Законодавство містить конкретну вимогу про те, що заява про вжиття заходів із забезпечення позову має містити належне обґрунтування того, що невжиття цих заходів може призвести до негативних наслідків.
Наприклад, клопочучи про застосування судом забезпечувальних заходів у вигляді заборони відповідачеві голосувати на загальних зборах акціонерів, позивач повинен перш за все обґрунтувати, яким чином невжиття цього заходу може утруднити або зробити неможливим виконання рішення суду при задоволенні позову, а також необхідність застосування даної міри для запобігання неможливості виконання рішення суду. Якщо позивач пред'явив позов про визнання угоди купівлі-продажу акцій недійсною і застосування наслідків недійсності цієї угоди, то при задоволенні позову суд у своєму рішенні повинен зобов'язати відповідача повернути позивачеві акції, а позивача — повернути відповідачеві сплачену за них грошову суму, тобто вчинити двосторонню реституцію. Ускладнити або зробити неможливим виконання такого рішення може тільки відсутність у відповідача даних акцій. Для запобігання цьому достатньо заходу у вигляді заборони їх відчуження, а просити суд забезпечити позов через заборону відповідачеві голосувати на загальних зборах акціонерів відповідним пакетом акцій, а також вносити пропозиції до порядку денного загальних зборів акціонерів і пропонувати кандидатури в раду директорів, необґрунтовано, оскільки ці заходи не можуть вплинути на виконання або невиконання рішення суду в такій справі.
Іноді бувають випадки, коли особи починають вносити спірне майно до статутних фондів товариств, тому якщо вжиття забезпечувальних заходів визнається доцільним, то варто передбачати і таку можливість, оскільки це майно вже фактично переходить у власність товариства і виконання рішення суду буде явно ускладненим.
У деяких випадках необхідно вирізняти моменти, коли наслідки, яким прагне запобігти позивач, навіть за відсутності спору були б правомірними. Так, акціонер зобов'язаний виконувати рішення загальних зборів акціонерів, тому якщо ними приймається рішення про збільшення статутного фонду товариства, акціонер, який в меншості, вимушений підкоритися цьому рішенню. Однак, якщо йдеться про пакет акцій, який може вплинути на результат голосування, то вжиття забезпечувальних заходів є доцільним.
У кожному випадку слід уважно ставитись до предмету спору, оскільки якщо у результаті розгляду справи акціонер таки доб'ється визнання свого права на значний пакет акцій, йому ніщо не буде заважати скликати нові збори акціонерів і прийняти вигідне йому рішення, тому виконання рішення суду не буде надзвичайно ускладненим. Однак, якщо питання голосування стосувалися вибуття з власності майна або інших незворотних питань, то в подальшому буде надзвичайно важко все повернути.