Новий Цивільний процесуальний кодекс України (далі — ЦПК) породив чимало дискусій як серед науковців, так і серед практиків щодо деяких його новел. Однією з таких новел є виключення з числа засобів доказування пояснення сторін і третіх осіб (ч. 2 ст. 27 ЦПК 1963 p.). Натомість, згідно з ч. 2 ст. 57 нового ЦПК засобом доказування є не лише пояснення сторін, третіх осіб, а й їхніх представників, однак за умови, що вони були допитані як свідки та під присягою.
У жодному з підручників з цивільного процесу чи науково-практичному коментарі до нового ЦПК, які на сьогодні видані, не надано позитивного висновку щодо цієї новели. Навпаки, ставиться питання про повернення до минулої редакції норми про засоби доказування. Це дуже суттєво як для суб'єктів законотворення, так і для судової практики, оскільки на сьогодні наука її не сприйняла. Зокрема, зазначається, що "тотальний" допит сторін, третіх осіб та їх представників протирічить засадам цивільного судочинства, перш за все, диспозитивності та змагальності, суперечить уніфікації процесуальних норм у різних процесуальних законах (Тертишніков В.І. Цивільний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар. — X.: ШЦ "Ксилон", 2006. - С. 78, 136).
Інші вчені вважають, що виключення з числа засобів доказування пояснення сторін, третіх осіб є правовим нонсенсом, оскільки суперечить основним принципам цивільного процесу — змагальності, належності доказів. Критикується й необхідність принесення зазначеними учасниками присяги (як свідків), оскільки це ґрунтується в основному на урочистості та етичності, що не є обов'язковою умовою для поведінки окремих суб'єктів суспільства, а тому це положення породжуватиме нерівність (Фурса СЯ., Фурса Є.І., Щербак С.В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / За заг. ред. СЯ. Фурси. — К: Видавець Фурса СЯ: КНТ, 2006. - ТА. -С 58, 280). Деякі авторські колективи просто відзначають цю новелу ЦПК, однак практично її не коментують, або вказують на те, що судова практика повинна визначитись з її значенням та напрацювати процедуру застосування відповідної норми.
Як представник судової практики та викладач Академії суддів України відзначу, що від початку застосування нового ЦПК судді не сприймали цю новелу й донині ставляться до неї вкрай критично (якщо не сказати негативно). У судових рішеннях дуже рідко зазначається, що сторони допитувались як свідки. Також у більшості судових процесів сторони, треті особи продовжують давати пояснення як особи, що беруть участь у справі. При цьому їхні пояснення беруться судом до уваги і оцінюються як доказ.
Однак як представник процесуальної науки зауважу, що не-сприйняття вищевказаної новели ЦПК є дещо дивним. Дійсно, таке нововведення ЦПК кардинально змінює тривалий час існуючу доктринальну позицію про неможливість викриття неправдивих пояснень сторін, оскільки це не притаманно суті цивільного процесу.
Незважаючи на те, що раніше пояснення сторін і .третіх осіб було самостійним і повноправним засобом доказування, їх законодавче закріплення носило декларативний характер, оскільки суди орієнтувалися на ці пояснення в останню чергу або взагалі не брали їх до уваги. Тому в юридичній літературі двояко зазначалось, що пояснення сторін і третіх осіб є одним із основних засобів доказування і тут же робилось зауваження, що пояснення сторін повинні підтверджуватися іншими засобами доказування, а враховуючи юридичну заінтересованість сторін у справі, їхні твердження не є обов'язковим для суду.
Разом з тим, пояснення сторін і третіх осіб як у попередньому, так і в новому ЦПК посідали і посідають перше місце в переліку засобів доказування, були і залишаються основним ядром у системі доказів. Інакше й бути не може, тому що весь процес направлений на захист суб'єктивних прав тих осіб, які дають пояснення. Жоден з доказів не має більшого інформаційного навантаження, ніж пояснення сторін.
Однак, незважаючи на всі позитивні риси згаданого виду доказів, один його серйозний недолік, по суті, зводив нанівець всі численні плюси. Мова йде про те, що при використанні пояснень сторін виникають проблеми, пов'язані із забезпеченням їх достовірності, оскільки юридична заінтересованість сторін у вирішенні справи може означати наявність мотиву до необ'єктивного викладення фактів (обставин). Незважаючи на те, що наявність такого мотиву сумніву не піддавалась, законодавець, як і процесуальна наука, за всі часи розвитку цивільного процесуального права висновків з цього факту не робили і ніяких гарантій достовірності пояснень сторін закріпити в законі навіть не намагалися. Єдине, що було в арсеналі суддів — це пропозиції законодавця (ст. 40 ЦПК 1963 р.) і науковців, спрямовані на те, щоб пояснення сторін обов'язково перевірялися за допомогою інших доказів.
Таким чином, доказове значення пояснення сторін як самостійного доказу повністю нівелювалося. У контексті зазначеного суди повинні враховувати й іншу новелу ЦПК — визнання відповідачем позову, наслідком чого, за певних умов, є безспірне ухвалення рішення на користь позивача (ч. 4 ст. 174 ЦПК). Визнання стороною як обставини, так і позову може бути зафіксоване також і в поясненнях, які за новим ЦПК не є доказом. Однак у даному випадку це є диспозитивним розпорядженням стороною своїми матеріальними та процесуальними правами, тому суди не вправі вимагати повідомлення зазначених відомостей під присягою, як від свідків.
Як відомо, судовий розгляд зазвичай починається після того, як всі позасудові варіанти врегулювання конфлікту вичерпані й конфліктуючі сторони вдаються до використання будь-яких способів доведення перед судом своєї правоти. Тоді, навіть знаючи, що не було тих обставин, за допомогою яких можна добитися сприятливого для себе рішення суду, і немає правових засобів, за допомогою яких можна досягти бажаної мети, сторона нерідко говорить неправду, при цьому не несучи ніякої відповідальності за відомості, достовірність яких нічим не підтверджена. Тому є зрозумілим, чому такий засіб доказування як пояснення сторін і третіх осіб визнавався судовою практикою менш достовірним, ніж, наприклад, показання свідків. Одночасно це суперечило ч. 2 ст. 62 ЦПК 1963 р. про те, що ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Ця норма права означала, що жоден доказ не мав для суду меншої доказової сили у порівнянні з іншим, хоча на практиці все було інакше.
При застосуванні норм попереднього ЦПК можливості запобігти зазначеному вище не було і тому сторону, яка говорила неправду, неможливо було притягти до відповідальності. Загальна і позбавлена санкцій за її порушення процесуальна норма про те, що особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами (ст. 99 ЦПК 1963 p.), не працювала. Відсутність юридичного механізму впливу на суб'єктів цивільно-процесуальних відносин, які зловживають процесуальними правами, створювала проблему для кожного судді.
Більше того, в літературі все частіше стали з'являтися публікації, які, на мою думку, навряд чи привнесуть позитивні моменти в розвиток юридичного процесу, оскільки направлені не на запровадження в Україні справедливого судочинства та розумних строків розгляду справи, а на зумисне затягування розгляду справи, створення штучних перешкод у її вирішенні. Йдеться про явище, яке отримало назву "деструктивних дій", тобто навмисне використання процесуальних норм не за їх призначенням. У окремих практичних посібниках зі стратега та тактики цивільного процесу навіть зазначається, що сторони і треті особи взагалі не зобов'язані давати суду пояснення, а також повідомляти суду правду. Таким чином поза увагою залишається обов'язок сторін добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки (ч. 3 ст. 27 ЦПК).
Дійсно, право давати суду пояснення не означає, що сторона зобов'язана їх давати — це елемент принципу диспозитивності. Однак із цього не можна робити висновок, що якщо сторона все ж таки вирішила давати суду пояснення, то вона може говорити все, що їй заманеться, говорити неправду та перекручувати факти. Право давати пояснення в суді немислимо без несення тягара відповідальності за неправду.
На жаль, з різних причин як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру не всі судді в змозі способами, передбаченими ЦПК, протистояти зловживанням сторонами (особливо їх представниками) своїми процесуальними правами. Нерідко суди не мають відповідної правової можливості через невдалі правові конструкції норм цивільного процесуального законодавства.
Разом з тим, як уже зазначалось, пояснення сторін і третіх осіб є основним ядром в системі доказів. Адже немає доказу, в якому було б більше інформації. Попри це, суди допускали дуже багато помилок, ігноруючи пояснення сторін, не досліджуючи їх та не з'ясовуючи суперечності між поясненнями сторін та іншими доказами. Прикладів можна було б навести безліч і багато з них опубліковано в спеціалізованих юридичних виданнях.
У юридичній літературі зазначається, що пояснення сторін мають особливо важливе значення в наступних категоріях справ: спори відносно дітей, в яких сторони повинні дати власну характеристику, оцінку свого ставлення до дитини, свідчити про факти, які є їх власними діями тощо; справи про визнання батьківства; справи про захист авторських прав, де пояснення сторін є одним із головних засобів доказування; справи про компенсацію моральної шкоди, оскільки предметом судового дослідження є явища суб'єктивного характеру (переживання, страждання), уявлення про які різні в кожного суб'єкта процесу. До вказаних категорій можна віднести також справи про розірвання шлюбу, про стягнення аліментів, про визнання угод недійсними з мотивів помилки, обману, деякі категорії трудових справ тощо.
У зв'язку з наведеним, постають запитання: чому новела процесуального законодавства, що коментуються в даній статті, яка в першу чергу направлена на боротьбу зі зловживанням сторонами та третіми особами своїми процесуальними правами, зокрема, в частині дачі неправдивих пояснень суду, виявилася не-сприйнятою наукою і практикою — незважаючи на те, що законодавець, на мою думку, вперше реально запропонував один з компонентів у системі юридичних засобів забезпечення достовірності пояснень сторін?
Невже може бути прийнятною ситуація, коли одній стороні, яка бреше разом зі своїми свідками, протистоїть інша сторона, яка також разом зі своїми свідками клятвено говорить неправду? Те, що з точки зору юридичної техніки зазначене законоположення є недосконалим не виправдовує такої обструкції цієї норми права.
He викликає заперечення посилання вчених на те, що зазначену новелу ЦПК обов'язково слід удосконалити, але не відкидати її. При цьому, на мою думку, пояснення сторін, третіх осіб можна було і залишити в переліку засобів доказування, однак і залишити норму про дачу пояснень під присягою для того, щоб суди могли приймати їх як повноправний доказ у справі. Цим самим буде запроваджено механізм усунення мотиву до перекручування фактів та бажання говорити неправду. Інше питання (до суддів, в першу чергу), як воно буде працювати.
Не викликає спору, що законність і обґрунтованість судових рішень залежить, головним чином, від повноти дослідження фактичного складу, який підлягає встановленню у справі, саме тому в доказовому матеріалі взагалі небажана будь-яка неправда, а в поясненнях сторін тим більше, оскільки це суперечить завданням судочинства щодо справедливого і своєчасного розгляду справи (ст. 1 ЦПК). Зважаючи на те, що нерідко зобов'язані суб'єкти неналежно використовували свої процесуальні права, ефективність норми цивільного процесуального права про те, що пояснення сторін є доказом, викликала зауваження. Тому її і слїд було видозмінити — в тому числі й шляхом встановлення в законі відповідальності за за-відомо неправдиві показання. Це дозволить ширше застосовувати такий засіб доказування як пояснення сторін, третіх осіб чи їх представників та більше їм довіряти. Нарешті, знявши мотив до перекручування фактів на свою користь під загрозою відповідальності, суд зможе визнавати такі пояснення сторін чи третіх осіб достатнім доказом для підтвердження будь-якої обставини.
На сьогодні сторони, треті особи, які під присягою дають пояснення про відомі їм обставини справи, ще не повною мірою усвідомлюють свою відповідальність перед законом за перекручування фактів, тому що, по-перше, це є новелою і не всі її розуміють, по-друге, як судді, так і професійні представники учасників процесу, в першу чергу адвокати, не завжди в доступній формі роз'яснюють зміст та значення дачі пояснень під присягою. Крім того, слід відзначити й певну стурбованість можливими діями суддів (суду), які будуть застосовувати норму закону про відповідальність учасників процесу за дачу завідомо неправдивих показань (направлення окремих ухвал прокурору, міліції, з наступним розглядом кримінальних справ) у разі, коли пояснення сторін, дані під присягою, не підтвердяться іншими доказами.
До цього слід підходити виважено. Наприклад, навряд чи можна говорити про кримінальну відповідальність позивача, який під присягою дав показання і вважав, що діями відповідача йому завдана моральна шкода, однак в ході розгляду справи виявиться, що не лише не було причинного зв'язку чи вини відповідача, але «є було і самого факту спричинення шкоди. Натомість, можна привести й інший випадок, який може свідчити про наявність складу злочину. Так, автором статті розглядалася справа про визнання батьківства, в якій відповідач категорично не визнавав не лише самі вимоги, а й обставини позову, які були підтверджені іншими — як суб'єктивними, так і об'єктивними — доказами. Зокрема, неправдивість пояс-
нень відповідача була підтверджена письмовими доказами, відповідач часто відвідував квартиру позивачки, залишався в ній ночувати, відвідував пологовий будинок, купував для дитини речі тощо. Крім того, суд завжди повинен у такому разі враховувати деякі інші фактори, які вплинули на те, що сторони дали пояснення, які не підтверджуються іншими доказами: час збереження інформації в пам'яті, психологічні дані особи тощо.
У судовій практиці слід чітко використовувати терміни, які зазначені в ЦПК. Тому пояснення сторін, третіх осіб, які дають показання під присягою, (незважаючи на те, що це робиться за правилами допиту свідків) слід визначати саме як "пояснення", а не "показання". Це випливає із систематичного аналізу положення ЦПК. Так, засобом доказування є саме пояснення (а не показання) сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідки (ч.2 ст.57, ст. 62 ЦПК).
У судовій практиці гостро постало питання, яке, на жаль, у підручниках з цивільного процесу чи в коментарях ЦПК не висвітлюється. Конструкція норми про допит учасників процесу як свідків (статті 62, 184 ЦПК) не вказує на те, хто може бути ініціатором їх допиту. Чи може позивач вимагати, щоб відповідач дав пояснення під присягою? Здається, що з урахуванням змісту і значення цієї новели ЦПК (як доказ у справі), слід виходити з того, що і суд вправі запропонувати стороні дати пояснення під присягою, якщо вона вказує про те, що факти, які мають значення для справи, їй відомі особисто. Суд повинен роз'яснити, що інакше її пояснення не будуть вважатися доказом. З таких саме причин, на мою думку, і позивач чи відповідач можуть запропонувати іншій стороні дати пояснення під присягою — для того, щоб можна було в подальшому притягти сторону, яка свідомо говорить неправду, до відповідальності.
Доказування, звичайно, будується на змаганні активних сторін, однак суд повинен контролювати його законність, забезпечувати справедливість судового розгляду, що має своєю метою підвищення відповідальності осіб, які беруть участь у справі, за свої процесуальні дії. В юридичній літературі справедливо зазначається, що безмежне поширення змагального начала цивільного судочинства значно утруднило встановлення дійсних обставин справи. Таким чином, завдання
науки цивільного процесуального права — це оптимізація змагальності за допомогою детальної розробки доктрини цивільних процесуальних обов'язків та відповідальності.
Прирівнявши пояснення сторін, третіх осіб та їх представників за певних умов до показань свідків, внаслідок чого можлива кримінальна відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань (ст. 384 Кримінального кодексу України), законодавець, на жаль, відмовився від раніше існуючої санкції за неправдиві пояснення сторін, третіх осіб у вигляді стягнення винагороди за фактичну втрату робочого часу, якщо сторона систематично протидіяла правильному і швидкому розглядові та вирішенню справи (ст. 77 ЦПК 1963 p.). Новий ЦПК застосував процесуальну відповідальність у вигляді відшкодування судових витрат за умови необґрунтованих дій позивача лише у разі закриття провадження у справі та залишення позову без руху (ч. 3 ст. 89 ЦПК). Таким чином, цивільної процесуальної відповідальності за дачу неправдивих пояснень, а значить за протидію правильному вирішенню справи, як було в минулому ЦПК, вже немає.
У зв'язку з наведеним уявляється, що законодавцю слід доповнити ЦПК статтею (або доповнити ст. 27 ЦПК), яка б передбачала цивільну процесуальну відповідальність і можливість віднесення судових витрат, а також компенсацію за втрату робочого часу, на особу (не лише на сторону, а й на третю особу), яка зловживає своїми процесуальними правами або не виконує свої процесуальні обов'язки, якщо це призвело до відкладення судового засідання, затягування судового розгляду, перешкоджало розгляду справи та ухваленню законного і обґрунтованого судового рішення у справі (в тому числі і за дачу завідомо неправдивих пояснень). Однак, для того, щоб ця норма працювала, вона має бути детально регламентована в законі: слід дати визначення цивільної процесуальної відповідальності, вказати відповідні заходи примусу, форму вчинення правопорушення, вину, зазначити обставини, які виключають відповідальність тощо.
Слід зазначити, що регулювання ЦПК порядку допиту сторін, третіх осіб та їх представників повинно дати поштовх і до більш широкого використання ч. 1 ст. 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка регулює адміністративну відповідальність за неповагу до суду. Адже дача зазначеними особами під присягою (і навіть без присяги) неправдивих пояснень, при відсутності складу злочину, може свідчити про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил. Разом з тим, у зв'язку із таким регулюванням ЦПК зазначеної ситуації, вказана норма КпАП підлягає відповідній зміні (коригуванню). Тому з цієї точки зору, на мою думку, є виправданою позиція законодавця, що коментується, оскільки вона направлена, як уже зазначалось, на зменшення правовими засобами впливу мотиву (заінтересованості) щодо необ'єктивного викладення суду фактів справи сторонами чи третіми особами.
Таким чином, нововведення ЦПК повинно сприяти наданню поясненням сторін, третіх осіб доказової сили, а встановлені заходи відповідальності за дачу неправдивих показань за правилами ЦПК, КК, КпАП будуть мати превентивне значення щодо бажання зазначених осіб говорити в суді неправду, перекручувати обставини спору, що буде відповідати цілям утвердження справедливого судочинства. Адже можливість безкарно говорити неправду в суді принижує авторитет державної влади і самого суду, дискредитує закон як такий, підриває основи правосуддя.