Відповідальність незаконного володільця перед власником, що втратив володіння внаслідок недобросовісних дій іншої особи, ставиться законом у залежність від добросовісності або недобросовісності придбання спірної речі. Таким чином, цей суб'єктивний момент у ряді випадків впливає на відповідальність набувача речі перед власником, а через це і на збереження або втрату останнім свого права. Ця обставина визначає не тільки виникнення обов'язку щодо повернення спірної речі, але й обов'язку з повернення або відшкодування доходів і плодів, одержаних від неї.
Придбання майна у недобросовісного відчужувана зустрічається досить часто. Ним може бути, наприклад, особа, що вкрала чужу або знайшла загублену річ. Це може бути особа, що перебуває із власником у договірних відносинах, які, проте, не передбачають відчуження майна: наприклад, наймач або орендар майна відчужує його іншим особам без дозволу власника; представник або керівник підприємства відчужує майно, порушуючи повноваження, надані йому довіреністю або установчими документами. Це можуть бути і батьки чи законні представники неповнолітніх, що відчужують їх майно без дотримання встановленої законом процедури. Всі ці випадки об'єднує те, що майно було відчужено всупереч повноваженням, наданим власником або законом.
Відповідно до ст. 330 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) у випадку відчуження майна особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на таке майно, якщо відповідно до ст. 388 ЦК воно не може бути-витребуване у нього.
Добросовісним вважається той набувач, який не знав і не міг знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати. Відповідно до п. 6.2. листа Вищого арбітражного суду України "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" від 31.01.2001 р. № 01-8/98 (далі — Лист) набувач також не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент здійснення правочину про відчуження спірного майна на відповідне майно обгрунтовано претендували треті осо-. би і про це набувачеві було відомо.
Таким чином, , добросовісність набувача передбачає незнання ним про відсутність належних прав у відчужувача. Законодавець не окреслює критеріїв для визначення ступенів передбачуваності та заходів^ які повинна здійснити особа, що придбаває майно. Знання набувачем про відсутність правомочності на відчуження речі у відчужувача робить набувача недобросовісним. До знання про недобросовісність відчуження слід прирівнювати незнання внаслідок грубої недбалості. Так, наприклад, громадянин, що купує за безцінь коштовну річ за обставин, що спонукали взяти під сумнів правомочність продавця, буде вважатися недобросовісним незалежно від того, чи знав він, що купує річ у незаконного власника, який заволодів нею злочинним шляхом.
Закон не вимагає від набувача вчинення певних дій, спрямованих на з'ясування повноважень відчужувача, але наявність у формулюванні закону фрази "не міг знати" все-таки вимагає від набувача певної обережності при укладанні угоди, оскільки в певних випадках він може припустити, що у відчужувача немає права на таке відчуження речі.
У будь-якому разі не можна вимагати від набувача вияву аномальної передбачуваності. Адже зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості і набувач вправі розраховувати на це. Цивільний обіг у принципі і за загальним правилом є добросовісним. Лише незнання, спричинене очевидною недбалістю, можна прирівняти до знання про недобросовісність відчужувача.
До речі, добросовісність може стосуватися і припущення щодо наявності у власника повної дієздатності, тому що набувач може добросовісно помилятись щодо рівня дієздатності відчужувача.
Інша ситуація виникає при купівлі в уповноваженої особи, оскільки при укладанні угоди за' довіреністю вона має її пред'явити. Проте на випадок дострокового припинення дії довіреності або скасуванні її довірителем закон захищає права та інтереси добросовісних третіх осіб, що придбали річ від такого повіреного. Добросовісність набувача в цьому випадку зводиться до незнання про відміну довіреності.
Показовою тут є постанова Вищого господарського суду України від 19.04.2005 р. у справі № 13/309-04 за позовом ВАТ "Вінницянафтопродукт" до оптово-роздрібного комерційного підприємства ТОВ "Орна" та ПП "Промбудреєстр" про визнання недійсним договору купівлі-продажу та передачу об'єкта нерухомості законному володільцю.
Розглядаючи дану справу, колегія суддів ВГСУ зазначила, що, вирішуючи спір про визнання договору купівлі-продажу недійсним, господарський суд повинен був встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону, додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.
Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені ст. 48 ЦК УРСР. Відповідно до ч. 1 цієї статті недійсною є угода, що не відповідає вимогам закону. Названою статтею також передбачено особливі наслідки недійсності угод, зокрема, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.
Зокрема, інші наслідки передбачає ст. 225 ЦК УРСР, відповідно до якої, якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває право власності лише у тих випадках, коли згідно зі ст. 145 даного Кодексу власник не вправі витребувати від нього це майно.
Визнаючи недійсним договір купівлі-продажу будівлі операторної від 22.07.2003 p., укладений між ПП "Промбуд-реєстр" та оптово-роздрібним комерційним підприємством ТОВ "Орна", суд першої інстанції виходив з того, що ПП "Промбудреєстр" фактично не мав права володіти, користуватись та розпоряджатись об'єктом нерухомості, оскільки договір купівлі-продажу № 03-02-05 від 26.02.2003 p., на підставі якого ПП "Промбудреєстр" набув права власності на спірний об'єкт, рішенням господарського суду Вінницької області від 24.10.2003 р. у іншій справі № 3/236-03 визнано недійсним.
Однак, як вірно зазначено судом апеляційної інстанції, такого висновку суд першої інстанції дійшов без з'ясування всіх обставин, які підлягали встановленню у даній справі.
Так, з огляду на приписи ст. 225 ЦК УРСР (ст. 658 ЦК України) та ст. 145 ЦК УРСР (ст. 388 ЦК України) для вирішення питання, чи набуло ПП "Промбудреєстр" право власності на майно при передачі його ОРКП ТОВ "Орна", а отже, і права відчужувати його за спірним договором, суду першої інстанції належало з'ясувати: чи вибуло спірне майно з володіння ВАТ "Вінницянафтопродукт" поза його волею; чи є ОРКП ТОВ "Орна" особою, яка не знала і не повинна була знати про те, що ПП "Промбудреєстр" не має права його відчужувати (добросовісний набувач); оплатно чи безоплатно набуло ОРКП ТОВ "Орна" майно за договором, укладеним з ПП "Промбудреєстр".
Переглядаючи рішення суду першої інстанції, судом апеляційної інстанції наведені обставини з'ясовано повною мірою і встановлено відсутність підстав вважати, що спірне майно власника — ВАТ "Вінницянафтопродукт" вибуло із його володіння поза його волею; ОРКП ТОВ "Орна", придбавши спірне майно за плату, згідно з договором купівлі-продажу від 22.07.2003 p., не знало і не могло знати, що ПП "Промбудреєстр" не є власником майна і не має право його відчужувати.
За таких обставин, колегія суддів погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про те, що ОРКП ТОВ "Орна" є добросовісним набувачем і власником майна відповідно до вимог ст. 388 ЦК України (ст. 145 ЦК УРСР).
Стосовно того, хто має доводити, що набувач не знав і не міг знати про недобросовісне відчуження майна, існує дві позиції, які зводяться до того, хто має нести тягар доведення добросовісності чи недобросовісності, тобто йдеться про презумпцію добросовісності
або недобросовісності набувача. Якщо прийняти презумпцію добросовісності, то набувач вважається добросовісним, поки не доведено зворотне. Навпаки, якщо прийняти презумпцію недобросовісності, набувач вважається недобросовісним, поки не доведена його добросовісність. У першому випадку наслідки недоведеності того, що набувач не був добросовісним, падають на позивача, у другому — на відповідача за віндікаційним позовом.
Утім, остання позиція не відповідала б засадам зобов'язального права, що були закріплені ЦК, а саме справедливості, добросовісності та розумності. Відчужувач має більше шансів довести недобросовісність набувача, оскільки саме йому відомі обставини та дії, що призвели до такого неправомірного відчуження, найчастіше саме він забезпечений і документами, і показаннями свідків, тоді як набувач дізнається про недобросовісність відчуження останнім. Набувачу, щоб захиститися, доведеться в більшості випадків доводити ніщо інше, як власні думки, що, звичайно, не буде виглядати переконливо. У цивільному процесі у нього є шанс особисто виступити свідком у справі відповідно до ст. 184 Цивільного процесуального кодексу, що хоч якось забезпечить його інтереси, однак у господарському процесі у сторони такої можливості немає.
Практикою має бути прийнята "презумпція добросовісності набувача, тобто набувач повинен вважатися добросовісним, оскільки не доведена його недобросовісність. Окрім того, відповідно до ст. 49 Закону "Про власність" закріплено принцип, що володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, третейським судом.
Зрозуміло, що докази того, що набувач не був добросовісним, як правило, наводить зацікавлена сторона, тобто позивач за віндікаційним позовом. Проте відповідні докази, що засвідчили б добросовісність набуття майна, можуть надаватися і відповідачем.
Відповідно до ст. 388 ЦК, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від. набувача лише у разі, якщо майно:
було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо ж майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. Відповідно до ст. 389 ЦК гроші, а також цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.
Таким чином, законодавцем визначено критерій, за яким можливе витребування майна у добросовісного володільця, — це обставини вибуття майна з володіння власника (а саме вибуття майна не з волі законного володільця) та оплатність відчуження такого майна.
У випадку, якщо майно було відчужене безоплатно, воно підлягає поверненню у будь-яких випадках, навіть, якщо набувач є добросовісним.
Стосовно "вибуття поза волею власника" слід звернути увагу, що в усіх випадках таке відчуження є неправомірним. Зрозуміло також, що перехід права власності на річ, що загублена або викрадена, відбувається незаконним шляхом. Третій випадок відчуження майна, коли можливе повернення його від добросовісного набувача, також містить ознаки вибуття майна поза волею власника, причому іншим шляхом, тобто не викраденням і загубленням, а шляхом укладання угод. Тому до цього випадку слід відносити укладання угод з так званим "пороком волі". Відповідно до ЦК до таких угод відносяться: угоди, вчинені фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності; правочини, укладені без дозволу органу опіки та піклування; правочини, укладені дієздатною фізичною особою, яка у момент їх вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними; правочини, укладені недієздатною фізичною особою; правочини, укладені під впливом помилки, обману, насильства, у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, під впливом тяжкої обставини.
Найчастіше зустрічаються спори, коли угоди від імені юридичних осіб підписуються неуповноваженими особами. Такі угоди слід також визнавати такими, що укладені поза волею особи, оскільки неуповноважені особи не можуть бути виразниками такої волі.
Слід звернути увагу на те, що не завжди неможливо витребувати майно, що було продано з прилюдних торгів. Верховний Суд України в постанові від 03.12.2002 р. № ПД19/139 зазначив, що за змістом ст. 145 ЦК УРСР продаж майна на прилюдних торгах, проведених з порушенням вимог чинного законодавства щодо порядку, встановленого для виконання судових рішень, допущеним іншими особами, не змінює статус особи, що придбала майно з прилюдних торгів. Така особа не перестає бути добросовісним набувачем майна. Однак у разі визнання прилюдних торгів недійсними у такої особи придбане з прилюдних торгів майно може бути витребуване.
Неможливість витребування грошей та цінних паперів від добросовісного набувача зумовлена їх родовими ознаками, адже віндикації підлягають лише індивідуально визначені речі.
Згідно зі ст. 50 Закону "Про власність" і ст. 387 ЦК власник вправі вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння Позивачем за таким позовом може бути власник майна, який на момент подання позову не володіє цим майном, а також юридична особа, за якою майно закріплене на праві повного господарського відання або оперативного управління. Відповідачем у справі виступає особа, що на момент подання позову фактично володіє майном без підстав, передбачених законом. Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні.
Об'єктом віндикаційного позову може бути індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову. Витребуване майно може належати і до категорії речей, що визначаються родовими ознаками (мірою, вагою тощо), але в такому разі воно має бути якимось чином індивідуалізоване (наприклад, цукор у мішках за певними цифровими або іншими характерними позначками). У разі загибелі індивідуально визначеного майна власник (законний володілець) може звернутися лише з вимогою про відшкодування збитків.
Питання про можливість повернення індивідуально визначеної речі, яка зазнала змін, переробки, має вирішуватись залежно від характеру таких змін, їх істотності. Якщо майно змінило своє початкове господарське призначення, слід визнати, що підстав для задоволення віндикаційного позову ,-немає, і настають наслідки, аналогічні загибелі майна, тобто власник має право лише на відшкодування збитків.
Окрім того, що власник може вимагати повернення речі, він також відповідно до ст. 389 ЦК має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним.
Від добросовісного набувача власник має право вимагати передання усіх доходів від майна, які той одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.
Водночас добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.
Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість майна.
Отже, хоча добросовісність і не завжди допомагає залишити придбане майно, однак вона впливає на обсяг обов'язку щодо повернення доходів, отриманих від володіння майном. Зрозуміло, що у цьому разі на недобросовісного набувача буде покладено набагато серйозніший майновий тягар.