|
Спори, пов’язані
з діяльністю акціонерних та інших господарських товариств, дедалі
частіше стають предметом судового розгляду. Результати такого
розгляду свідчать про подальше загострення корпоративних
конфліктів, вдосконалення правових технологій. Як показує судова
практика, досить часто причиною конфлікту стають саме певні
помилки у документах, що використовуються зацікавленими у
конфлікті особами і тягнуть негативні наслідки для відповідного
господарського товариства, де ці документи були складені.
Підписи учасників
Так, помилки у
статуті, засновницькому договорі, протоколі загальних зборів
засновників (особливо у частині визначення
необхідного кворуму), в інших документах (наприклад
протокол про затвердження результатів емісії) створеного
ЗАТ або ТОВ можуть бути використані для визнання цих документів
недійсними і, відповідно, для подальшого визнання цих
господарських товариств не заснованими (ст.30 Закону
України «Про господарські товариства»), такими,
що не відбулися (ст.35 Закону України «Про господарські товариства») або для визнання недійсною
і скасування державної реєстрації (ст.110 ЦКУ).
Характерно, що при цьому у ст.110 ЦКУ йдеться про «порушення,
які не можна усунути».
У постанові ВГСУ від 05.06.2002 у
справі №1/403-22/193 розглядалася ситуація, коли за позовом
прокурора визнані недійсними установчі документи та скасовано
державну реєстрацію ЗАТ. ВГСУ погодився з таким рішенням, а
Верховний Суд України відмовив у порушенні касаційного провадження
за цією справою. Підстава – установчі документи не
відповідали вимогам законодавства, у тексті відсутні обов’язкові
відомості.
Подекуди підстави для подібних вкрай негативних
наслідків створюються самим чинним законодавством. Так, вже
тривалий час об’єктом критики є положення ст.87 ЦКУ, згідно
з якими установчі документи мають підписуватись усіма учасниками
(засновниками), якщо інше не встановлено
законом. Аналогічне за змістом положення міститься у ст.8 Закону
«Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних
осіб—підприємців». Виникає питання про можливість
практичної реалізації цих вимог за умови наявності значної
кількості таких учасників (засновників) або
якщо дехто взагалі відмовляється від підпису. У листі Міністерства
юстиції України від 02.12.2005 р. №19-34-1621 ця проблема
розглядається у контексті внесення змін до установчих документів,
що в принципі потребує проходження такої ж процедури. На думку
Мін’юсту, такі зміни мають підписуватись усіма учасниками
(засновниками).
Протилежної позиції
дотримується Держпідприємництво у своєму листі від 21.09.2004 р.
№6447 – нова редакція статуту підписується лише головою
загальних зборів, що приймали рішення про внесення змін до цього
статуту.
Серйозні проблеми викликає буквальне виконання вимог
ч.2 ст.82 ГКУ, за якими установчі документи господарського
товариства повинні містити відомості про «склад засновників
та учасників».
Поняття «склад» допускає різні
тлумачення. Якщо виходити з того, що йдеться про персональний
склад, наприклад, акціонерів, то можна уявити, з якими труднощами
стикнеться акціонерне товариства, що спробує виконати цю вимогу
закону.
Наслідком усього вищенаведеного може стати визнання
установчих документів і відповідно самої державної реєстрації
такими, що не відповідають вимогам законодавства.
Протидія недружньому поглинанню
Проблемою
акціонерних товариств є захист від небажаних інвесторів, які
починають скуповувати акції з метою захоплення контролю над цими
акціонерними товариствами (АТ). З метою
протидії практикується створення нових ЗАТ або ТОВ, де статутний
фонд формується за допомогою акцій, що можуть стати предметом
скуповування. Як певна юридична технологія подібне має такі
переваги. По-перше, «ворожий» інвестор позбавляється
можливості скупити акції у трудового колективу, оскільки вони
зафіксовані у статутному фонді тільки що створеного ЗАТ або ТОВ
(відбулося відчуження акцій в обмін на корпоративні
права створених структур). По-друге, керівництво АТ,
формально володіючи усього лише, наприклад, 40%-вим пакетом акцій
або часткою у статутному фонді ТОВ, одержує реальну можливість
контролювати все підприємство. Проте при цьому слід враховувати
ризики наявності вищенаведених помилок в установчих документах з
відповідними негативними наслідками.
Як варіант вирішення
наведених проблем за певних умов може розглядатися передача акцій
трудового колективу в управління. Це різновид управління майном,
передбачений у ч.1 ст.1030, ст. 1045 ЦКУ, ст.4 Закону «Про
державне регулювання ринку цінних паперів в Україні». Втім,
на підставі ст.4 зазначено Закону управителем за договором
управління цінними паперами може бути лише професійний учасник
ринку цінних паперів з відповідною ліцензією. Законом передбачено,
що діяльність з управління цінними паперами — це діяльність,
що здійснюється від свого імені за винагороду протягом визначеного
терміну на підставі відповідного договору щодо управління
переданими у володіння цінними паперами, які належать на правах
власності іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених нею
третіх осіб. У процесі здійснення професійної діяльності на ринку
цінних паперів особи, які здійснюють таку діяльність, зобов’язані
додержувати встановлених відповідно до цього Закону та інших актів
законодавства України обов’язкових нормативів достатності
власних коштів та інших показників та вимог, що обмежують ризики
по операціях з цінними паперами. Інший недолік запропонованої
технології – широкий перелік підстав для припинення договору
управління майном, установлений у ст.1044 ЦКУ.
Ще варіант –
видача працівникам позик під заставу знову ж таки їх акцій. Проте
тут слід враховувати комплекс правових норм, що регулюють заставу
взагалі і заставу цінних паперів зокрема. Отже, варто пильнувати
можливі помилки у відповідному договорі.
Дедалі більшого
поширення набуває «менеджерська модель» управління АТ
за цивільно-правовими (господарськими)
договорами. Своє класичне відображення вона поки що знайшла лише у
відповідних нормах ЦК РФ. Так, згідно з ч.3 ст.103 ЦК РФ
повноваження виконавчого органу АТ можуть бути за рішенням
загальних зборів і на підставі відповідного договору передані
іншій комерційній організації або індивідуальному підприємцю
(керуючому). У цілому подібне хоча прямо і не
передбачене, але не суперечить законодавству України. Проте
реалізація такої моделі управління на практиці має узгоджуватися з
відповідними положеннями Закону про товариства, ЦКУ і
ГКУ.
Проблемою є також відсутність системних аналітичних
розробок цього питання у літературі.
Недійсність договору
Щодо порушень в
установчих документах можна навести також Ухвалу колегії суддів
Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від
01.03.2006 р. За матеріалами цієї справи гр.К.О. звернулася до
суду із позовом до П., К.В. про визнання права власності на 30
часток у статутному фонді ТОВ “Х…”, визнання
недійсним установчого договору від 07.07.1998 р. та розірвання
договору на управління 30 частками у статутному фонді ТОВ “Х…”.
При цьому робилося посилання на те, що в жовтні 1997 р. вона
створила разом із К.В.О. ТОВ “Г…” з
відповідними частками у статутному фонді товариства – 31 та
1. У липні 1998 р. за усною домовленістю тимчасово передала в
управління П. 28 часток, а К.В. — 2 частки. 03.07.1998 р.
зборами засновників ТОВ та КП “Г…” прийнято
рішення про включення до складу засновників П. і К.В. та
задоволено заяву К.В.О. про виключення зі складу засновників.
Проте повернути на вимогу її частку П. відмовився, у зв’язку
з чим просила визнати за нею право власності на 30 часток у
статутному фонді ТОВ “Х…”, яке 7 липня 1998 р.
було створене на базі ТОВ “Г…”, визнати
установчий договір про створення ТОВ “Х…”
недійсним та розірвати договір від 03.07.1998 р. на управління 30
частками, укладений між нею, П. та К.В.
Заперечуючи проти
позову, П. звернувся із зустрічною позовною заявою до К.О. про
визнання правочину дійсним та визнання права власності на 28
часток у статутному фонді ТОВ “Х…”, зазначаючи,
що за домовленістю з К.О. у 1997 році він викупив частки членів
ТОВ та КП “Г…”, а К.О., у свою чергу, після
оформлення часток на неї зобов’язувалася передати йому як
власнику. Кошти позивач передав К.О. без письмового оформлення, а
потім, на підтвердження цього, у 1998 році придбав у К.О. 28
часток, ставши разом із К.О. та її чоловіком, К.В.,
співзасновниками ТОВ “Х…”. Рішенням районного
суду від 07.10.2004 р., залишеним без зміни ухвалою колегії суддів
судової палати у цивільних справах апеляційного суду Вінницької
області від 17.12.2004 р., у задоволенні позову К.О. відмовлено,
зустрічний позов П. задоволено. У касаційній скарзі К.О. просить
скасувати ухвалені у справі рішення.
Верховний Суд України
задовольнив касаційну скаргу у наведеній справі з таких
підстав.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог К.О. і
задовольняючи зустрічний позов П., суди виходили з того, що
відповідно до ч. 2 ст. 218 ЦКУ, якщо правочин, для якого законом
встановлена його недійсність у випадку недодержання вимоги щодо
письмової форми, укладений усно і одна зі сторін вчинила дію, а
друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття
виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом
дійсним. Оскільки між К.О. та П. було досягнуто суттєвих
домовленостей із приводу купівлі-продажу 28 часток ТОВ “Г…”,
унаслідок чого було укладено установчий договір про створення ТОВ
“Х…”, суди дійшли висновку щодо належності П.
на праві власності 28 часток у статутному фонді ТОВ “Х…”.
Крім цього, суди першої та апеляційної інстанцій послались на ст.
1031 ЦК України як на підставу відмови в задоволенні позовних
вимог К.О., згідно з якою договір управління майном укладається в
письмовій формі, оскільки остання не довела суду факту укладення
договору управління майном.
Проте Верховний Суд України не
погодився з такими висновками судів, оскільки вони зроблені
внаслідок неправильного застосування норм матеріального права.
Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного
кодексу України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин,
що виникли після набрання ним чинності. Оскільки спірні
правовідносини виникли до набрання чинності цим Кодексом,
підстави, порядок і наслідки укладення оспорюваного договору
регулюються Цивільним кодексом Української РСР.
Сергій ТЕНЬКОВ, доктор філософії у галузі права
|