Ліцензування зовнішньоекономічних операцій

Більше половини міжнародної торгівлі є об’єктом нетарифних бар’єрів, які становлять головну загрозу світовій торговельній системі. У ряді випадків використання нетарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі при відносно ліберальному митному режимі може призвести до посилення обмежувального характеру торговельної політики держави в цілому. Одним із найпоширеніших нетарифних обмежень зовнішньої торгівлі є ліцензування зовнішньоекономічних операцій.

Поняття та види квот

Ліцензія – це дозвіл, виданий державними органами на експорт та(або) імпорт товару в установлених кількостях за визначений проміжок часу. Ліцензування може виступати самостійним інструментом державного регулювання ЗЕД або складовою частиною процесу квотування. В останньому випадку ліцензія є документом, що підтверджує право ввезти чи вивезти товар у рамках отриманої квоти. Квота — це граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати з території країни (імпортувати на територію країни) протягом встановленого строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях.
За напрямом дії квоти поділяються на:

— експортні, що вводяться урядом країни для запобігання вивезення дефіцитної на внутрішньому ринку продукції, а також для досягнення політичних цілей (ці квоти застосовуються дуже рідко); — імпортні, що вводяться урядом країни для захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції, досягнення рівноваги торговельного балансу, регулювання попиту та пропозиції всередині країни, як захід у відповідь на дискримінаційну політику інших держав (Основи міжнародної торгівлі: Навчальний посібник / За ред. Ю.Г. Козака, Н.С. Логвинової, К.І. Ржепішевського. – К: ЦУЛ, 2005. – С. 269—271.).
З огляду на те, що ліцензування зовнішньоекономічних операцій, особливо у поєднанні з квотуванням, здатне справляти значний обмежувальний вплив на міжнародну торгівлю, його застосування підлягає жорсткій регламентації в рамках СОТ.

Загальна заборона кількісних обмежень

Угоди СОТ виходять з неприпустимості (за окремими винятками, як-то труднощі з платіжним балансом) кількісних обмежень експорту та імпорту. Так, ст. ХІ (1) Генеральної угоди з тарифів та торгівлі (ГАТТ) від 30.10.1947 р. встановлює, що жодна з договірних сторін не повинна встановлювати або зберігати на ввезення будь-якого товару з території іншої договірної сторони або ввезення чи продаж для експорту будь-якого товару, призначеного для ввезення на територію іншої договірної сторони, жодних заборон або обмежень чи то у формі квот, імпортних або експортних ліцензій, чи то інших заходів, окрім мит, податків чи інших зборів. Така позиція може пояснюватись як забезпеченням справедливої конкуренції між іноземними та вітчизняними постачальниками товару (квоти стримують імпортну конкуренцію, тоді як митні тарифи зазвичай допускають її), так і несприятливими економічними наслідками квотування порівняно з митним тарифом. У економічній літературі відзначають, що в разі необхідності (з тих чи інших міркувань) вдатися до протекціонізму (попри всі негативні економічні наслідки такої політики), тариф, очевидно, має переваги над імпортними квотами з точки зору впливу на добробут споживачів. Так, мито потенційно стимулює впровадження науково-технічних інновацій іноземним постачальником. Внаслідок застосування нових технологій, які ведуть до зменшення видатків виробництва, закордонні виробники отримують можливість збільшити обсяги реалізації своїх товарів на ринку, тоді як споживачі можуть придбати більше товарів за нижчими цінами порівняно з періодом до підвищення технічного рівня виробництва. Введення ж імпортної квоти не стимулює технологічні нововведення, оскільки зменшення видатків не сприяє зростанню обсягів реалізації товару. Окрім того, здійснення протекціоністської політики через застосування кількісних обмежень імпорту може з часом вступити у протиріччя з економічним ростом, який потенційно веде до зростання попиту на іноземні товари, якщо, звичайно, вони не є товарами нижчої економічної якості (І. Бураковський. Теорія міжнародної торгівлі. – К.: Основи, 2000. – С. 180.).
Коли кількісні обмеження дозволяються, вони повинні застосовуватися на недискримінаційній основі. Так, відповідно до ст. ХІІІ ГАТТ жодна з договірних сторін не повинна застосовувати жодних заборон або обмежень імпорту (експорту) будь-якого товару з території (на територію) іншої договірної сторони, якщо тільки імпорт (експорт) подібного товару з усіх третіх країн (в усі треті країни) не буде так само заборонений або обмежений. При застосуванні імпортних обмежень до будь-якого товару договірні сторони повинні прагнути такого розподілу торгівлі, який якомога точніше відображав би частки участі у торгівлі, що їх різні договірні сторони очікувано мали б за відсутності обмежень.

Правила та форми процедури імпортного ліцензування

У системі угод СОТ існує окрема Угода про процедури ліцензування імпорту (Agreement on Import Licensing Provisions), згідно з якою ліцензування імпорту повинне бути простим, прозорим та передбачуваним. Для цілей цієї Угоди імпортне ліцензування визначається як адміністративні процедури, що використовуються для здійснення режимів імпортного ліцензування, які вимагають подання відповідному адміністративному органу заяви або іншої документації (відмінної від тієї, що вимагається для митних цілей) як попередньої умови для ввезення на митну територію країни-члена, що імпортує.
Правила, що регулюють процедури імпортного ліцензування, мають бути нейтральними та застосовуватися справедливо та неупереджено. Форми та процедури подання заяв мають бути якнайпростішими. Заявникам повинен надаватися розумний строк для подання заяв на отримання ліцензії. З приводу своїх заяв заявники мають звертатися лише до одного адміністративного органу. Якщо ж цілком необхідним є звернення до декількох адміністративних органів, їх кількість не може перевищувати трьох.
Жодна заява не може бути відхилена через неістотні помилки у документації, які не змінюють основні дані, що у ній містяться. У ліцензованому імпорті не повинно бути відмовлено через незначні відхилення у вартості, якості або вазі від величини, що вказана у ліцензії, які викликані відмінностями, що виникли під час відвантаження, відмінностями, пов’язаними з навантаженням насипом, а також іншими незначними відмінностями, сумісними зі звичайною комерційною практикою.
Угода про процедури ліцензування імпорту розрізняє дві форми імпортного ліцензування – автоматичне та неавтоматичне. Автоматичне ліцензування імпорту (Automatic Import Licensing) визначається як імпортне ліцензування, при якому схвалення заяви надається в усіх випадках та дотримуються критерії, визначені нижче. Процедури автоматичного ліцензування не повинні застосовуватися у спосіб, що обмежує імпорт, який підлягає ліцензуванню.
Процедури автоматичного ліцензування вважаються такими, що обмежують торгівлю, якщо, поміж іншого, не виконуються наступні вимоги:

а) будь-яка особа, фірма або установа, яка виконує юридичні вимоги країни-члена, що імпортує, для здійснення імпортних операцій, рівним чином має право на звернення та отримання імпортних ліцензій; б) заяви на отримання ліцензій можуть подаватися у будь-який робочий день до митного оформлення товарів; в) заяви на отримання ліцензій, якщо вони надані у належній та повній формі, затверджуються негайно після їх отримання, у межах адміністративних можливостей, але протягом максимального строку у 10 робочих днів.
Процедури неавтоматичного імпортного ліцензування (Non-Automatic Import Licensing) визначені як імпортне ліцензування, що не підпадає під визначення автоматичного ліцензування. Неавтоматичне ліцензування не повинно справляти обмежувальний або спотворюючий вплив на імпорт на додаток до впливу, викликаного власне накладенням цього обмеження. Процедури неавтоматичного ліцензування за сферою дії та тривалістю мають відповідати заходам, на виконання яких вони використовуються, та в адміністративному плані не повинні бути більш обтяжливими, ніж це абсолютно необхідно для здійснення таких заходів. Строк розгляду заяв, за винятком випадків, що не залежать від країни-члена, не повинен перевищувати: 30 днів – якщо заяви розглядаються у порядку надходження, тобто за принципом «той, що прийшов першим, обслуговується першим», та 60 днів – якщо усі заяви розглядаються одночасно. В останньому випадку період обробки заяв починається у день, наступний за кінцевою датою оголошеного строку для подання заяв. Детально регламентується режим надання інформації щодо процедур неавтоматичного ліцензування.
Відповідно до приписів ст. 4 Угоди про процедури ліцензування імпорту створений Комітет СОТ з імпортного ліцензування, що складається з представників від кожної з країн-членів. Комітет проводить засідання в міру потреби з тим, аби надати членам можливість проведення консультацій з будь-яких питань, що стосуються виконання зазначеної Угоди або сприяння здійсненню її цілей. Країни-члени, які запроваджують процедури ліцензування або вносять зміни до цих процедур, зобов’язані повідомляти про це Комітет протягом 60 днів з дати публікації відповідних відомостей. Таким чином забезпечується поінформованість урядів та суб’єктів господарювання щодо умов торгівлі з їх іноземними партнерами, а відтак і реалізація одного з основних принципів системи світової торгівлі – передбачуваності торговельної політики.

Вітчизняне законодавство

Чинний порядок ліцензування зовнішньоекономічних операцій в Україні встановлено ст. 16 Закону від 16 квітня 1991 р. “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Він наближений до вимог СОТ (зазначена стаття була викладена у новій редакції Законом №1315-IV від 20 листопада 2003 р. на виконання Програми заходів щодо завершення вступу України до Світової організації торгівлі, затвердженої Указом Президента України від 5 лютого 2002 р. №104).
Зокрема, український законодавець запозичив з Угоди про ліцензування імпорту:

• розрізнення двох форм ліцензування експорту (імпорту) товарів — автоматичного та неавтоматичного;

• правило щодо звернення для одержання ліцензії, як правило, до одного органу виконавчої влади, а у разі необхідності в одержанні погодження – не більше ніж до трьох;

• принцип неможливості відхилення заявки в разі допущення незначних помилок у документах, які подаються для одержання ліцензії, якщо вони не змінюють основних даних, що містяться в заявці (тобто даних, передбачених умовами зовнішньоекономічного договору);

• строки розгляду заявок у разі запровадження режиму автоматичного та неавтоматичного ліцензування.

Окрім того, перелік товарів, експорт (імпорт) яких підпадає під режим ліцензування, інформація про строк дії ліцензій та внесення будь-яких змін до них, порядок подання та розгляду заявок опубліковуються в офіційних друкованих виданнях України з повідомленням Комітету з питань ліцензування імпорту СОТ протягом 60 днів з дня опублікування та наданням копій цих публікацій. На запит заінтересованої держави—члена СОТ повинна надаватися відповідна інформація щодо: порядку застосування обмежень; кількості виданих за певний період ліцензій із зазначенням у разі необхідності обсягу та/або вартості товарів; розподілу ліцензій серед країн-постачальників; статистичних даних про обсяги та/або вартість товарів.
Таким чином, Україна, ще не будучи членом СОТ, протягом певного часу здійснює ліцензування зовнішньоекономічних операцій відповідно до стандартів цієї міжнародної організації. На нашу думку, це яскраво ілюструє неможливість участі сучасної держави у міжнародній торгівлі без визнання глобальних правил поведінки у відповідній сфері. Разом з тим, у вітчизняних умовах якісність законодавчих приписів ще не гарантує фактичного дотримання прав суб’єктів господарювання. Так, 28 вересня поточного року Кабінетом Міністрів України було прийнято рішення про ліцензування експорту продовольчої пшениці і меслину (суміші пшениці та жита), однак, за заявою Української зернової асоціації (УЗА), станом на 9 жовтня 2006 р. жодної експортної ліцензії не було видано. Це спричинило фактичне зупинення експорту зерна з України, а відтак – збитки експортерів та українських портів. В УЗА також повідомили, що одержати інформацію про те, коли будуть отримані перші ліцензії, неможливо.

Валерія ПОЄДИНОК

Юридичний вісник України №42 ( 21-27 жовтня 2006 року)