В Україні існує проблема у розвитку конкурсного права та конкурсного процесу як самостійної галузі знань, яка пов'язана з тим, що конкурсне право та конкурсний процес знаходяться на "стику" багатьох галузей права та багатьох наук. На нашу думку, ця проблема набагато спроститься, якщо питання розвитку конкурсного законодавства поставити на господарсько-правову, економічну основу. Під господарсько-правовою основою конкурсного права та процесу нами розуміється законодавство, що регулює господарську діяльність суб'єктів господарювання, в першу чергу, Господарський кодекс України (далі — ГК)—прогресивний закон сучасної ринкової економіки.
У справах про банкрутство господарський суд має надати підприємству-боржнику господарсько-правову оцінку, виходячи із норм ГК, що кардинально змінює модель процесуальних дій господарського суду, порівняно з існуючими. Визначення загального і спеціальних алгоритмів надасть змогу встановити загальні правила здійснення процедур щодо відновлення платоспроможності боржника та переходу до здійснення процедури його ліквідації.
У відносинах неспроможності право треба поставити на службу економіці, коли від економічних реалій буття окремого суб'єкта економічних (господарських, підприємницьких) правовідносин застосовуються юридичні дефініції, надається юридичне визначення його економічного стану та, врешті, вводяться юридичні процедури. На нашу думку, 5аме відсутність науково визначених умов і правил вирішення такої економічної проблеми, як неспроможність підприємства впливає на судову практику та на стан правосуддя. Судова система повинна покращити стан правосуддя, поставити проблеми неспроможності на економічний грунт та забезпечити панування у судових процедурах неспроможності принципів верховенства права та законності як невід'ємних елементів справедливості.
На практиці одним із суперечливих інститутів банкрутства є строки здійснення процедур та процесуальних дій сторонами, іншими учасниками провадження і судом.
Поняття "процесу" у праві походить від латинського processus — просування вперед. Процес — визначена законом процедура застосування норм матеріального права — є формою здійснення і захисту матеріального права. У вузькому значенні — це встановлена законом процедура провадження у кримінальній, цивільній, господарській справі, справі адміністративного судочинства та інших, яка врегульована відповідним процесуальним законом — КПК, ЦПК, ГПК, КАС України та іншими законами. Норми процесуального права здебільшого містяться у законах та інших нормативно-правових актах разом з нормами матеріального права. Таким "змішаним" актом є Конституція України. Вміщення норм матеріального та процесуального права в одному акті є характерним і для Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі — Закон про банкрутство), де практична дія норми матеріального права передбачає наявність спеціального механізму її процесуальної реалізації. Провадження у справах про банкрутство згідно з ч. 1 ст. 5 Закону про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом, іншими законодавчими актами України. Отже, закон встановлює обов'язок суду при здійсненні правосуддя керуватися усіма законами та законодавчими актами України, які передбачають матеріально-правові та певні процедурні норми щодо регулювання питань неспроможності та банкрутства. Таким чином, питання процесуального провадження у справах про банкрутство має більш широкі межі, інструменти і механізми, ніж ті, що передбачені Законом про банкрутство та ГПК. "Просування вперед" справи про банкрутство здійснюється за рішеннями господарського суду від процедури до процедури, які в Законі про банкрутство іменуються процедурами банкрутства.
Процесуальне право є обов'язковим алгоритмом правомірної діяльності суду щодо забезпечення реалізації норм матеріального права. (Шемшученко Ю.С. Юридична енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана, 2003. — Том 5. — С.187.) Процесуальні строки — це передбачені законом проміжки (періоди) часу для проведення відповідних дій чи виконання зобов'язань учасниками судочинства, а також застосування норм матеріального права. (Бигич О.С., Врублевський О.С. Юридична енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана, 2003. — Том 5. - С.673.)
Строки, що встановлюються Законом про банкрутство для проведення відповідних дій у процедурах неспроможності та банкрутства чи виконання зобов'язань учасниками провадження у справі за вказаним визначенням — є процесуальними. Ці строки є бажаними, орієнтовними щодо відповідних дій учасників провадження (сторш, розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та суду.
Практика розгляду справ про банкрутство показує, що бажані строки, встановлені Законом про банкротство, не дотримуються. Строки виконання певних дій та обов'язків у процедурах порушуються з різних причин, у тому числі: відсутність матеріалів справи в суді у зв'язку із оскарженням учасниками провадження судових рішень; неналежне виконання кредиторами своїх обов'язків щодо проведення зборів кредиторів чи комітету кредиторів, що призводить до несвоєчасного прийняття рішень комітетом кредитори?; неналежне виконання обов'язків розпорядником майна у відповідній процедурі, що призводить до несвоєчасного подання реєстру вимог кредиторів, плану санації боржника, звіту ліквідатора тощо. Судова практика до цього часу не може визначитися з характером та юридичною природою цих строків і можливість їх продовження судом, що створює певні проблеми для господарських судів першої інстанції.
На нашу думку, згадані строки є процесуальними і відповідно до ст. 53 ГПК підлягають відновленню за заявою сторони, прокурора чи з ініціативи самого господарського суду в разі поважності причини їх пропуску. Про відновлення пропущеного строку суд має зазначити в ухвалі чи постанові у справі про банкрутство. Про відмову у відновленні строку виноситься ухвала. Призначені самим господарським судом строки можуть бути ним продовжені за заявою сторони, прокурора чи зі своєї ініціативи.
Єдиний строк у процедурах неспроможності, який є граничним і поновленню не підлягає, — це тридцятиденний строк, що прямо встановлений у ст. 14 Закону про банкрутство для заявлення вимог конкурсними кредиторами за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство. Для підтвердження цієї думки ми звертаємо увагу на стандарти судочинства, встановлені Європейським судом з прав людини та визначені у більш новому кодифікованому акті законодавства України — КАСУ. Відповідно до ст. 101 КАСУ процесуальні строки — це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Законодавець по-новому поставився до проблем пропуску цих строків і в ст. 102 КАСУ застосовані інші поняття, ніж у ГПК. Так, у цій нормі йдеться не про "відновлення" процесуальних строків, а про їх поновлення та продовження. Пропущений з поважних причин процесуальний строк, встановлений законом, може бути поновлений, а процесуальний строк, встановлений судом, — продовжений судом за клопотанням особи, яка бере участь у справі.
Наприклад, ліквідатор протягом вісімнадцяти місяців з дня введення ліквідаційної процедури не реалізував майно банкрута. Факт наявності непроданого майна банкрута незалежно від обставин, які стали причиною невиконання ліквідатором своїх обов'язків, — є поважною причиною для того, щоб ліквідатор не подав до суду ліквідаційного балансу. Неподання ліквідаційного балансу тягне за собою серйозні наслідки. Ця обставина не дає суду змоги ліквідувати юридичну особу-банкрута та припинити провадження у справі. Норми матеріального (конкурсного) права вказують, що все майно, включене до ліквідаційної маси, має бути продане в ліквідаційній процедурі для задоволення вимог кредиторів. Відповідно до п. 1 ст. 32 Закону про банкрутство лише, після завершення всіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає до господарського суду звіт та ліквідаційний баланс, до якого додаються: показники виявленої ліквідаційної маси (дані її інвентаризації); відомості про реалізацію об'єктів ліквідаційної маси з посиланням на укладені договори купівлі-продажу; копії договорів купівлі-продажу та акти приймання-передачі майна; реєстр вимог кредиторів з даними про розміри погашених вимог кредиторів; документи, які підтверджують погашення вимог кредиторів. Якщо призначений раніше ліквідатор не здійснив вказаних обов'язків, суд призначає нового ліквідатора, який має завершити основну вимогу та мету провадження — ліквідувати (продати) майно банкрута та максимально справедливо задовольнити вимоги кредиторів.
Для всіх учасників провадження вказані фактичні обставини є поважною причиною, яка не дає змоги завершити ліквідаційну судову процедуру, вінцем якої є ухвала про припинення провадження у справі. Безумовно, суд, ліквідатор, комітет кредиторів, ліквідаційна комісія не можуть діяти за межами судового процесу та без процесуальних повноважень. Отже, об'єктивно суд зобов'язаний поновити процесуальний строк для виконання обов'язків учасниками провадження у ліквідаційній процедурі до її завершення, повернувши таким чином усіх учасників провадження у межі правового поля для виконання певних процесуальних дій у відповідній судовій процедурі банкрутства.
При вирішенні питання щодо строків судового розгляду справ господарські суди мають виходити із принципу його розумності, тобто — найкоротшого строку розгляду і вирішення питань окремої процедури.
При оцінці розумності строку вирішення справи чи окремої процедури неспроможності та банкрутства слід керуватися ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Необхідність посилання на Конвенцію встановлена ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", в якій вказано, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Про це також зазначено в Інформаційному листі ВГСУ від 18.11.2003 р. № 01-8/1427 "Про юрисдикцію Європейського суду з прав людини в Україні" зі змінами та доповненнями, внесеними листом ВГСУ від 25.09.2006 р. № 01-8/2152. ВГСУ роз'яснив, що у зв'язку з ратифікацією Конвенції та прийняттям Верховною Радою Закону "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої розглянутої ним справи. Так, наприклад, у рішенні у справі "Аллене Де Рібеман проти Франції" від 10.02.1995 р. Європейський суд з прав людини визнав, що "розумність тривалості розгляду оцінюється залежно від обставин справи і з урахуванням критеріїв, що встановились у судовій практиці Суду, зокрема, складності справи, поведінки заявника, поведінки компетентних органів. Щодо останнього враховується і важливість предмета розгляду для заявника". При цьому твердження про те, що суди мають дуже багато справ для розгляду, не береться до уваги при визначенні розумності строку.
Отже, оскільки ст. 53 ГПК встановлено, що господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, то, на нашу думку, всі строки, встановлені Законом про банкрутство, в разі їх перебігу можуть бути поновленими, крім присічного тридцятиденного строку (ст. 14).
У контексті викладеного викликають сумніви такі рішення (постанови) господарських судів, у тому числі апеляційних та ВГСУ, в яких, наприклад, вказується, що:
...Як вбачається із матеріалів справи, ухвалою господарського суду Херсонської області від 16.08.2004 р. у справі №5/23-Б було відкрито процедуру санації боржника, а ухвалою господарського суду від 05.09.2005 р. продовжено строк процедури санації боржника на 6 місяців.
Отже, в даному випадку у суду не було правових підстав продовжувати процедуру санації на строк, що перевищує 18 місяців.
Згідно зі ст. 4 Закону про банкрутство до боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута.
Таким чином, у випадку закінчення строку процедури санації, господарський суд повинен був вирішити питання щодо прийняття рішення про перехід до подальшої процедури банкрутства боржника.
За таких обставин, ухвалу господарського суду Херсонської області від 30.05.2006 р. не можна визнати як таку, що відповідає чинному законодавству, і тому вона підлягає скасуванню, а справа — направленню для розгляду до господарського суду першої інстанції. (Постанова ВГСУ від 12.07.2006 р. у справі №5/23. Архів господарського суду Херсонської області. 2006 р.)
На нашу думку, за зазначених обставин конкретної справи та взагалі у процедурах конкурсного провадження не можна стверджувати, що у суду не було правових підстав продовжувати певну процедуру, в тому числі процедуру санації, на строк, що перевищує 18 місяців. Метою Закону про банкрутство є відновлення платоспроможності боржника, його фінансово-економічне оздоровлення, а не сама процедура санації як юридичний механізм. Процедура заради лише додержання певного алгоритму судового процесу не вводиться. У конкурсному провадженні мають бути тільки економічні, господарсько-правові підстави, які є підґрунтям для прийняття юридичних рішень. Так, якщо з поважних причин боржник не виконав плану санації, але за 18 місяців, що минули, він (боржник) здійснює виробничу діяльність, сплачує поточні платежі, у т.ч. податки, частково здійснив оплату вимог конкурсних кредиторів, то вказані обставини дають суду право продовжити процесуальний строк санації. Тим більше, що про це є клопотання комітету кредиторів. Кредитори, в такому випадку, шкодячи своїм інтересам, піклуються про інтереси боржника щодо відновлення ним платоспроможності, вносячи корективи до плану санації. Таке рішення комітету кредиторів відповідає принципам урахування інтересів боржника та розумності при здійсненні провадження. Тим більше, що господарський суд при означених обставинах не може прийняти іншого рішення. Наведені обставини вказують на те, що боржник не є банкрутом, але у нього зберігається стан неспроможності. Тобто немає правової підстави винести постанову та визнати боржника банкрутом. Крім того, ніхто не має права примусити комітет кредиторів укласти з таким боржником мирову угоду, оскільки вона укладається за вільним волевиявленням цього органу. Не можна примусити до мирової угоди і самого боржника (ст. 35 Закону про банкрутство).
"...Ліквідаційна процедура ЗАТ "Д" була відкрита 22.01.2004 р. та в подальшому продовжена до 22.07.2005 p., тобто загальний строк ліквідаційної процедури банкрута становив 18 місяців. Таким чином, оскаржуваною ухвалою від 27.07.2005 р. судом першої інстанції повторно продовжено ліквідаційну процедуру строком на 6 місяців, до 22.01.2006 р. Однак за ч.2 ст.22 Закону строк ліквідаційної процедури не може перевищувати 12 місяців. Вказаною нормою також встановлено, що господарський суд може продовжити цей строк лише на 6 місяців, якщо інше не передбачено цим Законом.
Отже, загальний строк ліквідаційної процедури банкрута не може перевищувати 18 місяців. Винятки становлять окремі категорії суб'єктів підприємницької діяльності, особливості банкрутства яких передбачені розділом VI Закону. Таким чином, Закон про банкрутство передбачає продовження ліквідаційної процедури понад 18 місяців із дня визнання боржника банкрутом лише для спеціальних суб'єктів.
Ні суд першої, ні суд апеляційної інстанції не зазначили передбачені Законом правові підстави, за якими можливе продовження строку ліквідації банкрута більш ніж на 18 місяців.
У зв'язку з цим не можна вважати, що винесені ними судові рішення відповідають приписам чинного законодавства. Разом із тим, колегія суддів відмічає, що підставою для припинення провадження у справі про банкрутство є затвердження господарським судом звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу (ст. 40 Закону). Відповідно до ст. 32 Закону звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс подається ліквідатором до господарського суду після завершення всіх розрахунків з кредиторами.
Закон про банкрутство не містить правових наслідків закінчення строку ліквідаційної процедури.
На підставі зазначеного, колегія суддів дійшла висновку, що ухвалу про повторне продовження строку ліквідаційної процедури та постанову про залишення її без змін слід скасувати. (Постанова ВГСУ від 01.03.2006р. у справі №9/51-Б /1-Б/ 54-Б/ 77-Б за касаційною скаргою ЗАТ "К" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 31.10.2005 р. на ухвалу господарського суду Чернігівської області у цій справі від 27.07.2005р. // Санація та банкрутство. — 2006. - № 2. - С. 83-84.)
З тексту наведеної постанови можна дійти висновку, що судова практика завела себе у глухий кут: повторно продовжити строк ліквідаційної процедури не можна, припинити провадження у справі не можна, а на питання, яке ж рішення може прийняти суд першої інстанції — відповіді немає. На нашу думку, вихід з такої ситуації один — прямий, ясний і широкий. Текст наведеної постанови наочно демонструє, що зі спливом 18 місяців ліквідаційної процедури суд не має права припинити провадження у справі, оскільки немає підстав, визначених ст. 40 Закону про банкрутство, тобто немає звіту і ліквідаційного балансу. Це є поважною причиною пропуску строку, встановленого судом, та підставою для продовження процесуального строку ліквідаційної процедури. При цьому строк ліквідаційної процедури як строк встановлений судом господарський суд може продовжити як на певний визначений строк (і не один раз), так і до завершення продажу майна та завершення розрахунків із кредиторами, тобто до настання бажаної події.
Законом про банкрутство визначаються процесуальні строки, означені періодом часу. Вони передбачені ст. 50 ШК як такі, що можуть бути продовжені судом. Продовжуються процесуальні строки на підставі ст. 53 ГПК.
Підставою для зазначеного алгоритму процесуальної поведінки суду є ст. 50 ГПК, якою визначено, що строки для вчинення процесуальних дій визначаються точною календарною датою або зазначенням події, що повинна неминуче настати.
Павло ПРИГУЗА, суддя господарського суду Херсонської області