Сімейним кодексом України (далі — СК) передбачено низку підстав, які унеможливлюють перебування у шлюбі деяких осіб.
Зокрема, згідно зі ст. 26 СК у шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення, тобто особи, які мають походження одне від одного, наприклад, батьки і їхні діти.
Також у шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними кодекс визнає братів і сестер, які мають спільних батьків, а неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька.
Заборонено перебування у шлюбі між собою двоюрідним братам та сестрам, рідним тіткам, дядькам та племінникам, племінницям. Більш далеке споріднення між ними (наприклад, брати та сестри троюрідні і т. ін.) надає право цим особам укладати шлюб відповідно до чинного законодавства.
Не можуть брати шлюб усиновлювач та усиновлена ним дитина (крім випадків скасування усиновлення). Крім того, за судовим рішенням право на шлюб може надаватися між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним.
Неповідомлення нареченими один одного про стан свого здоров'я є підставою для визнання шлюбу недійсним.
Також шлюб за рішенням суду визнається недійсним у випадку його фіктивності, тобто у разі, якщо його укладено жінкою і чоловіком (або одним із них) без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя.
За рішенням суду шлюб може бути визнано недійсним у разі, коли він був зареєстрований з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб (п.4 ст, 41 СК). Ст. 22 СК шлюбний вік для жінки встановлює у 17, а для чоловіка — у 18 років.
Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України (далі — СК) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (у тому числі й через ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороби тощо) самостійного заробітку. При цьому немає жодного значення, на ім'я кого з подружжя було придбане майно — важливим є лише те, що це сталося під час шлюбу. Режим спільності майна подружжя означає:
майно, набуте подружжям за час шлюбу, завжди вважатиметься спільним (якщо тільки інше не встановлено домовленістю сторін);
подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності;
майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності;
права подружжя на майно визнаються рівними (незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку чи доходу);
доти, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.
А от майно, набуте дружиною або чоловіком до моменту укладення шлюбу, а також майно, набуте ними за час шлюбу, але за кошти, які належали їм особисто, або * на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, відповідно до ч.1 ст. 57 СК є їхньою особистою приватною власністю. Крім того, особистим майном вважаються речі індивідуального користування — одяг, взуття, прикраси, у тому числі й коштовності тощо (навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя), премії та нагороди, які чоловік чи дружина одержали за особисті заслуги (щоправда, суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії чи нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями, скажімо, веденням домашнього господарства, сприяв їх одержанню), кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка належала дружині чи чоловіку, а також як відшкодування завданої їй (йому) моральної шкоди. Також суд може визнати особистою приватною власністю майно, набуте за час окремого проживання чоловіка й дружини через фактичне припинення шлюбних відносин (незважаючи на те, що шлюб не було розірвано у встановленому законом порядку). Відповідно до ст. 59 СК той із подружжя, хто є власником майна, яке належить йому на праві особистої приватної власності, самостійно визначає режим володіння, користування та розпорядження таким майном, проте має робити це з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей.
Сам факт розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу (для цього необхідно його розділити), але розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень Цивільного кодексу України (після розлучення передбачена у ч.2 ст. 65 СК презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, вже не діє).
Кожен із подружжя після поділу майна стає власником тієї чи іншої речі або сукупності речей і не пов'язує свої дії щодо володіння, користування та розпорядження майном з колишньою дружиною чи чоловіком.
Можна поділити майно за взаємною згодою шляхом укладення відповідного договору (при цьому договір про поділ житлового будинку, квартири та іншого нерухомого майна обов'язково має бути нотаріально посвідчений). Добровільний порядок застосовується, якщо колишнє подружжя домовилося щодо визначення часток кожного з них у праві на майно, а також дійшло згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток. В іншому випадку поділ майна проводиться через звернення з відповідним позовом до суду.
Поділ майна здійснюється з урахуванням вартості усіх речей, які перебувають у спільній сумісній власності колишніх чоловіка та дружини, а також розміру їхніх кредиторських вимог та боргових зобов'язань.
Поділ майна відбувається у два етапи: по-перше, суд визначає розмір часток кожного з колишнього подружжя а праві на майно, по-друге — здійснює поділ майна відповідно до встановлених часток. Зазвичай, при поділі спільного майна подружжя суд виходить з принципу рівності часток подружжя, що закріплений у ч.1 ст. 70 СК. Але законодавство України надає суду можливість у певних випадках і відступити від цього правила. Так, відповідно до ч.2 ст. 70 СК при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно або ж витрачав його на шкоду інтересам сім'ї — у такому разі його частка може бути зменшена. Крім того, за рішенням суду частка майна дружини чи чоловіка може бути збільшена, якщо з нею (ним) проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Щодо способів поділу майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, то найпоширенішим з них є поділ в натурі (звичайно, якщо це можливо без шкоди для майна). Неподільні ж речі присуджуються одному з подружжя, але при цьому інший з подружжя має одержати грошову компенсацію. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, а також за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Варто зауважити: щоб розділити майно, зовсім не обов'язково розлучатися — подружжя це може зробити як у добровільному, так і в судовому порядку й під час перебування у шлюбі. Проте якщо у цьому випадку звернення до суду з вимогою про поділ спільного майна подружжя може здійснюватися у будь-який час, то до вимог про поділ майна, заявлених після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки (ч.2 ст. 72 СК), яка обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Відповідно до ст. 68 Сімейного кодексу України розірвання шлюбу не припиняє права спільної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України (далі — ЦК). У ст. 369 ЦК встановлено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Оскільки будинок придбаний під час шлюбу (хоча і фактично припиненого), для його продажу необхідно мати письмову згоду колишнього чоловіка на відчуження будинку.
Згідно з ч.9 ст. 110 Цивільного процесуального кодексу України позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його заняття (роботи).
Отже, вам необхідно звернутись з позовом про визнання відповідної частини будинку особистою приватною власністю до суду за останнім відомим вам місцем проживання колишнього чоловіка.
Ст. 295 Цивільного кодексу України передбачено, що фізична особа, яка досягла 16 років, має право змінити своє прізвище та ім'я в порядку, установленому законом.
А фізична особа, яка досягла 14 років, має право змінити своє прізвище та ім'я в порядку, установленому законом, за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника.
По батькові особи можна змінити в разі зміни її батьком свого імені.
Також прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи можуть бути змінені у випадку її усиновлення відповідно до закону.
Прізвище фізичної особи може бути змінене відповідно до закону при реєстрації шлюбу, розірванні шлюбу або визнанні його недійсним.
Постановою Кабінету Міністрів України №233 від 27.03.1993 р. затверджено Положення про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові, яким так само визначено, що переміна прізвищ, імен, по батькові громадянами України дозволяється після досягнення ними 16-річного віку..
Заява про переміну прізвища, імені, по батькові подається особою (далі — заявник) у відділ запису актів громадянського стану (далі — відділ загсу) за місцем проживання.
До заяви про переміну прізвища, імені, по батькові додаються:
а) свідоцтво про народження заявника;
б) свідоцтво про одруження (якщо заявник перебуває у шлюбі), свідоцтво про розірвання шлюбу (якщо шлюб розірвано);
в) свідоцтва про народження дітей (якщо заявник має неповнолітніх дітей);
г) фотокартка.
При поданні клопотання про переміну прізвища, імені, по батькові громадяни пред'являють паспорт, військовослужбовці — документ, що засвідчує особу, а особа, яка тільки-но досягла 16-річного віку, — паспорт або свідоцтво про народження.
Відділ загсу звіряє зазначені в клопотанні відомості з документами заявника, попереджає його про адміністративну відповідальність за повідомлення органу загсу неправдивих відомостей і роз'яснює заявникові наслідки, пов'язані з переміною прізвища, імені, по батькові, зокрема, необхідність обміну деяких документів, а також сплати державного мита.
Розгляд клопотання про переміну прізвища, імені, по батькові провадиться лише за наявності в архівах відділу загсу запису акта про народження та запису акта про одруження (якщо заявник перебуває у шлюбі) особи, яка бажає перемінити прізвище, ім'я, по батькові.
У тих випадках, коли запис акта про народження або запис акта про одруження (якщо заявник перебуває у шлюбі) втрачені, клопотання може бути розглянуто тільки після поновлення запису в установленому порядку.
Відділ загсу надсилає необхідні матеріали до органів внутрішніх справ за місцем проживання заявника (далі — органи внутрішніх справ) для встановлення особи заявника та запобігання можливості використання переміни прізвища, імені, по батькові з метою ухилення від слідства, суду, виплати аліментів та в інших корисливих цілях.
Органи внутрішніх справ проводять відповідну перевірку та у місячний термін повертають до відділу загсу всі надіслані їм матеріали з висновком про можливість переміни прізвища, імені, по батькові заявника.
За відмови в переміні прізвища, імені, по батькові відділ загсу складає висновок, копію якого вручає заявникові. Така відмова може бути в установленому порядку оскаржена до суду.
При задоволенні клопотання заявникові роз'яснюється, що він повинен у тримісячний термін зареєструвати переміну прізвища, імені, по батькові.
У разі порушення цього терміну без поважних причин дозвіл на переміну прізвища, імені, по батькові втрачає силу. Повторне клопотання може бути розглянуто лише через рік.
Реєстрація переміни прізвища, імені, по батькові провадиться відділом загсу, який прийняв клопотання, при пред'явленні квитанції про оплату державного мита.
У необхідних випадках до відповідних записів громадянського стану в установленому порядку вносяться зміни.
У паспорті заявника робиться відмітка про те, що паспорт у зв'язку з переміною прізвища, імені, по батькові підлягає обмінові протягом одного місяця.
Про реєстрацію переміни прізвища, імені, по батькові відділ загсу повідомляє органи внутрішніх справ та військовий комісаріат, в якому призовник або військовозобов'язаний перебуває на військовому обліку.
Клопотання про переміну прізвища, імені, по батькові громадяни України, які постійно проживають за кордоном, подають до дипломатичного представництва або консульської установи України. Дипломатичне представництво або консульська установа України при розгляді таких клопотань громадян України здійснює необхідну перевірку та на підставі матеріалів перевірки провадить переміну прізвища, імені, по батькові або відмовляє в цьому.
Реєстрація зазначеної переміни провадиться дипломатичним представництвом або консульською установою України, що прийняла клопотання, після сплати консульського збору.
За повідомленням дипломатичного представництва або консульської установи України відділ загсу за місцем знаходження книги запису актів громадянського стану вносить виправлення у відповідний актовий запис та в необхідних випадках надсилає дипломатичному представництву або консульській установі України свідоцтво для вручення заявникові.
Розгляд клопотань про переміну прізвища, імені, по батькові громадян України, які народились або одружилися за кордоном, провадиться в порядку, встановленому Мін'юстом за погодженням з МЗС та іншими заінтересованими міністерствами і відомствами.
Розгляд клопотань про переміну прізвища, імені, по батькові повинен бути закінчений не пізніше тримісячного терміну від дня подачі клопотання.
У разі необхідності поновлення втраченого запису акта про народження та запису акта про одруження вказаний термін зупиняється.
Переміна прізвища, імені, по батькові не дозволяється у випадках, якщо:
а) заявник перебуває під слідством, судом або має судимість;
б) є заперечення з боку органів внутрішніх справ.
Ст. 144 Сімейного кодексу України визначено, що батьки зобов'язані невідкладно, не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати їх народження в державному органі реєстрації актів цивільного стану.
Невиконання цього обов'язку є підставою для покладення на них відповідальності згідно зі ст. 212' Кодексу про адміністративні правопорушення у вигляді штрафу зід одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Реєстрація засвідчує походження дитини шляхом зазначення імені матері та батька дитини та індивідуалізує дитину шляхом присвоєння їй прізвища (родового імені), по батькові (батькового імені) та власного імені. Свідоцтво про народження індивідуалізує людину. У цьому його правовстановлююче значення.
Матеріали підготував ВАСИЛЬ МОРОЗ, юрист
Інформаційно-довідкова
газета ЮРИСТ КОНСУЛЬТУЄ 10 /2007