Нинішній стан правового регулювання цивільних охоронних відносин, які' виникають з приводу нарахування передбачених ст. 625 ЦК процентів річних за порушення грошового зобов'язання дає всі підстави для того, щоб дорікнути вітчизняному законодавцеві в неприпустимій необачності. Адже встановивши саме диспозитивною нормою загальне правило про стягнення 'трьох відсотків на суму грошової заборгованості, він практично залишив на самоплив розв'язання потенційно вельми важливого питання щодо допустимих меж договірного (за домовленістю сторін) визначення розміру зазначених санкцій. Крім того, вітчизняне законодавство в принципі здатне генерувати розбіжності й у можливих поглядах на суб'єктивну умову застосування цих процентів, строки їх стягнення, співвідношення з іншими — "традиційними" — заходами цивільно-правової відповідальності та з штрафними санкціями (відсотками, розмір яких визначається обліковою ставкою НБУ), встановленими ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України, тощо.
Судам у такій ситуації, звичайно, не позаздриш, оскільки їм у спорах про стягнення договірних процентів, які значно перевищують передбачені ст. 625 ЦК три відсотки, доведеться вибирати принаймні між кількома ймовірними варіантами правозастосування, кожен з яких вимагатиме неабиякої вправності в обґрунтуванні прийнятого рішення. При цьому останнє з формально-юридичного погляду все одно залишатиметься вразливим, тому що нормативна невизначеність так званої правової природи процентів річних незмінно провокуватиме сумніви у правомірності використання того чи іншого механізму їх стягнення.
Серед іншого, можна окреслити альтернативу між: 1) задоволенням явно несправедливих вимог позивача про стягнення вочевидь надмірних процентів річних, до того ж, не виключено, одночасно з пенею та одноразовим штрафом — звісно, за те саме правопорушення; 2) визнанням процентів, розмір яких був визначений за погодженням між сторонами договору, альтернативною санкцією щодо пені, з відмовою в позові в частині стягнення тих чи інших сум на підставі ч. 3 ст. 16 ЦК; 3) застосуванням до відповідних процентів — з метою приведення їх розміру у відповідність до вимог справедливості — положень ч. 3 ст. 551 і ч. 2 ст. 616 ЦК (за аналогією закону) або ч. З ст. 16 ЦК; 4) кваліфікацією зазначеного заходу цивільно-правового захисту як різновиду неустойки (пені), на яку внаслідок цього поширюватимуться загальні обмеження її розміру, а можливо, й спеціальні строки нарахування і позовної давності та, не виключено, правила щодо врахування вини як суб'єктивної умови цивільної відповідальності (до слова, з високою ймовірністю можна передбачити, що за такого підходу у випадку пред'явлення позовних вимог про одночасно стягнення і процентів, і спеціально пойменованої пені суду в більшості випадків також потрібно буде вирішувати питання про визнання за кредитором права на застосування якоїсь однієї з цих двох санкцій). Окрему проблему може створити поєднання позовній вимог щодо відшкодування передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК інфляційних утрат разом з установленими ч. 6 ст. 231 ГК штрафними санкціями, що обраховуються виходячи з величини облікової ставки НБУ, або пенею, розмір якою згідно з ч. 2 ст. ст. 343 ГК не може перевищувати подвійного розміру зазначеної ставки.
Наочним свідченням невизначеності у питанні щодо правової природи заходу, що розглядається, можна вважати відсутність спеціальних роз'яснень (рекомендацій) вищих судових інстанцій і непослідовність поточної судової практики вітчизняних судів у частині визначення їх ставлення до процентів річних, яким в одних категоріях справ відмовляється у "праві" бути зарахованими до кола санкцій (отож і заходів цивільної відповідальності), в інших — їх без вагань ідентифікують саме як форму відповідальності, в третіх — відсотки за порушення грошових зобов'язань прямо чи побічно розглядаються як різновид пені.
Приміром, у практиці Вищого господарського суду України (далі — ВГСУ) — принаймні при касаційному перегляді справ, пов'язаних із застосуванням до боржника процедур банкрутства, — донедавна превалювала формальна оцінка процентів річних не як санкції' у формі спеціального заходу відповідальності, а як плати за користування грошовими коштами. Водночас у інших категоріях справ такий підхід подекуди поступався поширенням на передбачені ст. 214 ЦК УРСР 1963 р. і ст. 625 ЦК України 2003 р. захисні заходи деяких спеціальних нормативних приписів, що регламентують нарахування і стягнення пені, а також законоположень, що визначають умови застосування цивільної відповідальності.
Слід підкреслити, що тут йдеться зовсім не про саму лишень логіко-правову вивіре-ність або, навпаки, хисткість відправних постулатів тієї чи іншої теоретичної концепції, переломленої у особливостях конкретної судової справи. Скажімо, інтерпретація суті відповідного правового засобу як складової самого порушеного грошового зобов'язання (частини основного боргу) здатна спричинити закріплення різкого і, до того ж, нічим не виправданого дисбалансу в рівні правової захищеності майнових інтересів різних категорій кредиторів у справах про банкрутство. В результаті в явному виграші можуть опинитися ті з них, які вдалися до договірного визначення розміру процентів річних, натомість залишаться у програші ті суб'єкти права вимоги, які при встановленні договірних правовідносин за погодженням з боржником визначили аналогічний за розміром, але пойменований у договорі саме як неустойка (пеня), спосіб захисту свого майнового інтересу.
Такий стан речей, напевне, не можна вважати обґрунтованим як з огляду на міркування справедливості, так і зважаючи на однотипність порушених правовідносин й так само однаковий характер вчинених правопорушень, які виявляються у простроченні виконання грошового зобов'язання. Тому відповідна судова практика вочевидь потребує коригування в напрямі гарантування належного вияву компенсаційної функції цивільного права — або ж рівнозначного, не дискримінаційного, обмеження її вияву (скажімо, у зв'язку із запровадженням у справах про банкрутство мораторію на виконання вимог кредиторів) — при застосуванні всіх визначених цивільним і господарським законодавством компенсаційних майнових заходів, до яких, серед інших правових засобів та поряд з передбаченими ст. 625 ЦК процентами річних, належить і неустойка.
Детальніше розглянемо особливості трактування судами правової суті процентів річних.
У постанові від 01.08.2006 р. у справі № 14/14 за позовом ТО В до ВАТ про стягнення 19795,47 грн інфляційних втрат та 3362,45 грн як трьох відсотків річних з простроченої суми Вищий господарський суд України доходить висновку, згідно з яким "інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних входять до складу грошового зобов'язання, як його визначено у статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Скаржник, — наголошує у зв'язку з цим вищий спеціалізований суд, — безпідставно ототожнює зазначені складові грошового зобов'язання із санкціями за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань у розумінні абзацу четвертого частини четвертої статті 12 цього Закону".
При цьому, як і в багатьох інших своїх постановах, ВГСУ зазначає, що "передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові". Втім, уявляється, що таке бачення суті зазначеного правового засобу мало б спонукати касаційний суд до однозначного висновку про необхідність кваліфікації передбачених ст. 625 ЦК інфляційних втрат і процентів як заходів цивільної відповідальності, застосування якої власне й уможливлює відшкодування (компенсацію) майнової та немайнової шкоди, завданої потерпілій особі внаслідок порушення належних їй суб'єктивних цивільних прав.
Особливу увагу тут привертає відмова зарахувати до санкцій не тільки передбачені ст. 625 ЦК проценти, а й інфляційні втрати кредитора, компенсацію яких навряд чи можна охарактеризувати інакше як специфічний спосіб відшкодування того мінімального обсягу реальних збитків, що є неминучими у разі прострочення грошового зобов'язання в умовах більш-менш інтенсивного впливу інфляційних процесів. Хоча буквальне прочитання правової позиції, сформульованої Вищим господарським судом України, спонукає до характеристики обох означених захисних заходів саме як заходів відповідальності, спрямованих передусім на відшкодування тих збитків, умовно передбачуваний розмір яких не потребує доказування і визначається законодавцем виходячи із специфіки грошей як об'єкта цивільних прав.
Таке функціональне призначення, що виявляється через зв'язок розміру покладеного на суб'єкта відповідальності стягнення із завданою потерпілій стороні майновою шкодою, споріднює закріплені ч. 2 ст. 625 ЦК правові засоби з неустойкою — у тому розумінні, що об'єктивно всі вони дійсно компенсуватимуть майнові втрати, завдані порушенням грошового зобов'язання, тільки от ступінь визначеності конкретного обсягу відшкодованих при цьому збитків є значно вищим саме при застосуванні захисного механізму, передбаченого ст. 625 ЦК. Натомість при стягненні неустойки про таку попередню визначеність, як правило, узагалі не йдеться — вона поступається умовній оцінці загальних параметрів ймовірних збитків у разі очевидної надмірності розміру нарахованих штрафу або пені.
Зважаючи на це, виглядає нелогічною спроба ВГСУ відмежувати від санкцій, на які не поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів (ч. 4 ст. 12 За кону про банкрутство), компенсаційні заходи, спрямовані на відшкодування втрат кредитора. Примітно також, що поза відносинами, врегульованими нормами інституту неспроможності, ні законодавець, ні наукова думка, ні судова практика ніколи не демонстрували значних відхилень від курсу на визнання необхідності: а) максимального увиразнення компенсаційного спрямування всіх без винятку заходів цивільно-правової відповідальності; б) зарахування останніх до санкцій цивільного і господарського права.
Водночас не можна не брати до уваги тієї обставини, що у вищезазначеній справі проценти за порушення грошового зобов'язання розглядалися у чітко визначеному контексті відносин, урегульованих окремими положеннями законодавства про банкрутство суб'єктів господарювання. Іншими словами, йшлося виключно про можливість поширення на ці проценти дії мораторію на задоволення вимог кредиторів відповідно до ч. 4 ст. 12 Закону про банкрутство. Що, втім, не применшує суперечливості наведеної позиції ВГСУ, яку, до слова, підтримала Судова палата у господарських справах Верховного Суду України (ухвалою останньої було відмовлено у порушенні провадження з перегляду аналізованої постанови Вищого господарського суду України).
Окреслену вище позицію ВГСУ в окремих своїх актах поділяє й Верховний Суд України (далі — ВСУ). Наприклад, у постанові від 17.01.2006 р. (справа за позовом Товариства до Підприємства про стягнення 313590,00 грн боргу, інфляційних втрат, процентів річних і пені) Судова кблегія у господарських справах ВСУ констатувала, що: грошовими зобов'язаннями Підприємства перед Товариством є грошова сума, що визначена з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних; відповідно до абз. 2 ч. 4 ст. 12 Закону про банкрутство дія вищезгаданого мораторію поширюється на нараховану позивачем пеню, а сума боргу з урахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних, як плати за користування коштами, підлягає стягненню.
Означених висновків ВСУ дійшов спираючись переважно на такі наведені ним нормативні підстави: ч. 4 ст. 12 Закону про банкрутство передбачено, що протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів); згідно зі ст. 1 вказаного Закону під терміном "грошове зобов'язання" розуміється зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України. До складу грошових зобов'язань боржника не зараховуються, зокрема, пеня та штраф.
Спір у даній справі виник з приводу неоплати відповідачем наданих йому за договором послуг. "Отже, — резюмував Верховний Суд, — вказаний борг за одержані послуги на підставі договору є грошовим зобов'язанням Підприємства перед Товариство;, ; розумінні ст. 1 Закону про банкрутство. Відповідно до цієї статті грошове зобов'язання складається також і з грошової суми, яку боржник зобов'язаний заплатити кредитору і на інших, крім цивільно-правового договору, підставах, що передбачені цивільним законодавством. Такі підстави передбачені, зокрема, ст. 625 ЦК України, згідно з якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом".
Звичайно, можна тільки вітати прагнення суду максимально захистити інтереси кредиторів, які беруть участь у справі про банкрутство. Однак водночас легко уявити, до яких надмірних обтяжень і без того не дуже процвітаючого боржника може призвести поширення окресленого підходу в разі встановлення у договорі іншого, відмінного від звичних 3%, масштабу відповідальності за порушення грошового зобов'язання. Сумнівною виявиться й можливість досягнення цілей вищезгаданого мораторію, а замість рівного за масштабом, пропорційного номінальному обсягу зобов'язань боржника забезпечення майнових інтересів усіх конкурсних кредиторів, окремі з них діставатимуть очевидні переваги.
Крім того, не можна виключати того, що й поза рамками відносин, урегульованих Законом про банкрутство, заінтересовані особи за допомогою вищенаведених позицій Верховного Суду України і Вищого господарського суду матимуть змогу обґрунтовувати свій надмірний "апетит" щодо процентів, розмір яких перевищуватиме будь-яку розумну компенсацію за вчинене правопорушення, — мовляв, сторони визначили таку "плату", а не санкцію, а тому немає й підстав зменшувати розмір стягнення. Тоді останнє доведеться кваліфікувати як примусове виконання обов'язку в натурі попри всю відмінність між погодженою сторонами ціною (як істотною умовою договору) або присудженим за рішенням суду відшкодуванням завданої шкоди — з одного боку, і сумою, яку боржник сплачуватиме після збільшення номінального боргу у зв'язку з приєднанням до нього інфляційних нарахувань та відповідних процентів — з іншого.
Серед іншого, непросто зрозуміти (навіть абстрагуючись від теоретичних міркувань), чому у зв'язку з застосуванням норм, які регулюють дію мораторію на задоволення вимог кредиторів, слід заперечувати належність кваліфікації передбачених ст. 625 ІДК процентів річних як санкції у той час, коли законодавець у абз. 4 ч. 1 ст. 23 Закону про банкрутство проценти, разом з неустойкою зараховує до кола так званих економічних санкцій, нарахування яких припиняється з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Майже аналогічне формулювання — з тим, однак, нюансом, що проценти визначено як різновид фінансових санкцій, які в дужках додатково ідентифіковано також і як економічні, знаходимо у ч. 5 ст. 48 того самого Закону, що регламентує розгляд господарським судом справи про банкрутство громадянина-підприємця.
Невже ключовим моментом тут має вважатися використання у ч. 4 ст. 12 Закону про банкрутство поряд із згадкою про неустойку' також і узагальненого вислову "інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошового зобов'язання" замість визначення характеру цих санкцій (економічні, фінансові тощо) та їх конкретних різновидів (неустойка, проценти річних та інші)? Важко зрозуміти, чому, будучи недвозначно визнаними законодавцем — принаймні у низці норм того самого правового інституту неспроможності — нарівні з неустойкою формою економічних і фінансових санкцій, проценти у судовому трактуванні іншого положення цього інституту перетворюються з санкції на складову основного грошового зобов'язання.
Логічна вразливість розглянутої правової позиції (щодо кваліфікації процентів річних як плати, а не відповідальності) підтверджується також власною практикою Вищого господарського суду України — зокрема у справах із застосування законодавчих норм про ліквідацію банків. Так, у постанові від 01.03.2007 р. (справа № 26/88 за позовом Банку 1 до Банку 2 про стягнення заборгованості, пені та процентів річних) ВГСУ, враховуючи положення п. 4 ст. 91 Закону України "Про банки і банківську діяльність", "відповідно до якого нарахування процентів, неустойки (штрафу, пені) та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банку припиняється з дня прийняття рішення про відкликання ліцензії та призначення ліквідатора", погодився з висновками попередніх судових інстанцій про відсутність підстав для стягнення 81095,89 грн заборгованості за відсотками, 95000,00 грн пені за несвоєчасне погашення кредиту, 1582,47 грн пені за несвоєчасне погашення процентів, 15000,00 грн як 3% річних за прострочення повернення кредиту. З огляду на це ВГСУ відхилив касаційну скаргу на постанову апеляційного господарського суду, якою було залишено без змін рішення місцевого господарського суду про часткове задоволення позову — стягнення на користь позивача тільки 2500000,00 грн заборгованості за кредитом.
Отже, можна припустити, що у цьому разі вищий спеціалізований суд, напевно, керувався тим, що проценти річних все ж таки є саме санкцією за несвоєчасне виконання регулятивного грошового зобов'язання, а не його невід'ємною складовою. Водночас майновий зміст і компенсаційне спрямування цієї санкції, що втілюється в додатковому до невиконаного в порушеному зобов'язанні обов'язку боржника, однозначно характеризують її як захід цивільно-правової відповідальності. Своєю чергою, це вимагає поширення на нього тих обмежень, що визначають зв'язок справедливого обсягу відповідальності боржника і збитків, які дійсно виникли чи виникнення яких на боці боржника за даних обставин можна було б обґрунтовано очікувати. Тож у випадках, коли визначений договором розмір процентів виявиться явно нерозмірним негативним наслідкам вчиненого правопорушення та істотно перевищуватиме дійсну ринкову вартість грошей (визначену, приміром, на основі врахування середніх кредитних ставок за позиками фінансових установ), суд має вжити заходів з метою недопущення несправедливого збагачення кредитора за рахунок боржника.
Примітно, що, заперечуючи належність віднесення процентів до санкцій в розумінні Закону про банкрутство, ВГСУ у раніше розглянутій постанові від 01.08.2006 р. (справа № 14/14) тим не менш визначає режим їх застосування зважаючи на умови цивільної відповідальності. Зокрема, касаційний суд указує на те, що застосування положень ч. 2 ст. 625 ЦК не передбачає наявності вини боржника, оскільки згідно з ч. 1 тієї ж статті боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. А те, що заходи відповідальності є основним різновидом цивільно-правових і господарських санкцій, сумніватися не доводиться.
Визнання того факту, що застосування певного заходу правового впливу зумовлено порушенням суб'єктивного цивільного права кредитора і має на меті компенсацію його втрат, уже саме по собі є необхідною і достатньою підставою для кваліфікації цього правового засобу як форми цивільно-правової відповідальності. Нарешті, цивільне й господарське законодавство недвозначно відносять проценти річних за ст. 625 ЦК і відсотки за порушення грошового зобов'язання, встановлені ч. 6 ст. 231 ГК, до форм (санкцій) цивільної (господарсько-правової) відповідальності.
До речі, в інших постановах з інших категорій справ проценти річних поряд з відшкодуванням збитків й інфляційних втрат Вищий господарський суд України доволі чітко визначає саме як різновиди цивільної відповідальності. Так, постановою від 18.01.2007 р. у справі № 48/233 за позовом ТОВ 1 до ТОВ 2 ВГСУ залишив без змін рішення місцевого господарського суду про стягнення з відповідача 153760,52 грн заборгованості, 2653,95 грн річних та 7200,94 грн інфляційних за невиконання зобов'язань з оплати поставленої продукції. При цьому касаційна інстанція зазначила, що передбачена ст. 625 ЦК "сплата суми боргу за грошовим зобов'язанням з урахуванням встановленого індексу інфляції, а так само трьох процентів річних з простроченої суми здійснюється незалежно від тієї обставини, чи був передбачений договором відповідний захід відповідальності".
Нарешті, можна говорити про започаткування тенденції до визнання процентів річних санкціями також і в площині здійснення процедур банкрутства. Йдеться про правові позиції, висловлені в постанові Вищого господарського суду України від 28.02.2007 р. у справі № 1/364 за позовом КП 1 до КП 2, у якій ВГСУ зробив наголос на формально-юридичних та змістовних особливостях відповідного правового засобу саме як заходу цивільно-правової відповідальності. По-перше, касаційний суд надав значення тій обставині, що положення ст. 625 ЦК, які передбачають сплату суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, встановлені у гл. 51 Цивільного кодексу, яка регулює правові наслідки порушення зобов'язання та відповідальність за це.
По-друге, ВГСУ зазначив, що "вказана стаття визначає відповідальність за порушення грошового зобов'язання та її приписи підлягають застосуванню тільки у випадку прострочення боржником виконання грошового зобов'язання. Тобто, у разі неналежного виконання боржником грошового зобов'язання виникають нові додаткові зобов'язання, які тягнуть за собою втрати матеріального характеру. Відповідно такі додаткові зобов'язання є заходами відповідальності за порушення основного зобов'язання". Іншими словами, вищий спеціалізований суд сформулював своє бачення правової природи процентів річних на підставі їх розгляду в означеному контексті крізь призму такої загальновизнаної ознаки цивільної відповідальності, якою є додатковий (до порушеного) характер майнового компенсаційного обов'язку, що покладається на боржника.
По-третє, ВГСУ кардинально поміняв свою попередню позицію щодо непоширення дії мораторію на задоволення вимог кредиторів на встановлені ст. 625 ЦК проценти: "Колегія суддів зазначає, що основне завдання мораторію полягає як в зупиненні виконання боржником грошових зобов'язань, строк виконання яких настав до дня введення мораторію (конкурсна заборгованість), так і в зупиненні нарахування неустойки (штрафу, пені), застосування інших санкцій за невиконання чи неналежне виконання цих грошових зобов'язань, тому на конкурсну заборгованість не поширюються будь-які нарахування, в тому числі три проценти річних та індекс інфляції".
Викладене не тільки засвідчує поступове визнання суті передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК правових засобів саме як форм відповідальності (а тому й санкції, оскільки останні становлять ширшу категорію заходів цивільно-правового захисту), а й орієнтує на відмежування процентів річних від неустойки, нарахування якої не зумовлюється особливостями предмета порушеного грошового зобов'язання.
Загалом, можна стверджувати, що трактування процентів річних, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК, водночас і як особливої плати за користування чужими коштами, і як форми відповідальності, не є аж надто суперечливим. Проте слід ураховувати, що на відміну від тих процентів, які нараховуються у зв'язку з правомірним використанням грошових сум, отриманих від іншої особи за певною "правовою підставою, передбачена ст. 625 ЦК відсоткова санкція є правовим наслідком цивільного правопорушення і застосовуються незалежно від волевиявлення суб'єкта відповідальності. Отже, проценти річних не можуть бути нічим "іншим як: а) різновидом зазначеної плати — якщо розглядати їх зважаючи передовсім на економічні властивості грошей як специфічного об'єкта цивільних прав; б) формою майнової відповідальності — якщо зважати на те, що для боржника сплата процентів річних є: правовим наслідком порушення обов'язку зі сплати (повернення, передачі) кредиторові певної грошової суми, яка є предметом відносин, у яких беруть участь ті ж сторони; додатковим обов'язком, що приєднується до невиконаного (зі сплати номінальної суми боргу) й виникнення якого не зумовлене існуванням еквівалентного зустрічного обтяження на стороні кредитора.
З огляду на зазначене на договірні проценти, розмір яких перевищує величину, встановлену диспозитивною нормою законодавства, мають поширюватися всі ті обмеження, які здатні спонукати кредитора у грошовому зобов'язанні до активних дій з метою уникнення або мінімізації можливих збитків, які можуть виникнути на його боці внаслідок несправності боржника. Відповідно добросовісність суб'єкта права вимоги та передбачуваний розмір завданих йому збитків мають відігравати роль головних критеріїв визначення справедливого обсягу відповідальності особи, яка порушила грошове зобов'язання.
Незважаючи на те, що поза дією норм інституту неспроможності позиція Вищого господарського суду України щодо кваліфікації процентів річних саме як форми відповідальності залишається більш-менш послідовною, цього не можна сказати про визнання специфічності їх правової природи або, навпаки, ототожнення зазначеного заходу з неустойкою або відшкодуванням збитків. Про існування невизначеності у цьому питанні свідчить, зокрема, постанова ВГСУ від 10.01.2007 р. (справа № 42/365 за позовом АЕК до КП про стягнення 53785,58 грн), у якій встановлені законом проценти опосередковано, через поширення на них дії Закону України "Про реструктуризацію заборгованості з квартирної плати, плати за житлово-комунальні послуги, спожиті газ та електроенергію" (далі — Закон про реструктуризацію), розглядаються вищим спеціалізованим судом по суті саме як пеня.
Не погоджуючись з рішенням щодо стягнення процентів річних та суми на відшкодування втрат позивача від знецінення коштів внаслідок інфляції, ВГСУ обґрунтовував свою позицію тим, що: а) безпосереднім споживачем послуг з теплопостачання є громадяни, а відповідно до ст. 5 вищезгаданого Закону на суму реструктуризованої заборгованості не нараховується пеня житлово-комунальним підприємствам на їх заборгованість перед постачальниками енергоносіїв, інших матеріальних цінностей, що використовуються для надання послуг; б) зважаючи на передбачені цим Законом особливості регулювання грошових відносин у житлово-комунальній сфері, а також ту обставину, що положення ст. 625 ЦК про індексацію заборгованості за грошовим зобов'язанням і нарахування відсотків є правовим наслідком порушення зобов'язань, й те, що на ці відносини поширюється дія ст. 614 ЦК України, яка передбачає, що відповідальність за порушення зобов'язання настає у разі наявності вини (умислу або необережності) з боку особи, яка його порушила, суди першої та апеляційної інстанцій повинні, були, на думку ВГСУ, з'ясувати, чи мав відповідач необхідні кошти для розрахунків за спірним договором та чи було користування чужими коштами неправомірним. Вважаючи, що суди на зазначені обставини належної уваги не звернули, висновків щодо неправомірності користування чужими коштами не зробили, міркувань, які б спростовували доводи відповідача щодо відсутності його вини не навели, ВГСУ скасував оскаржені судові рішення у частині відшкодування інфляційних втрат і стягнення процентів, нарахованих на суму заборгованості, та направив матеріали справи на новий судовий розгляд.
У означений спосіб на спеціальний (у сенсі правовідносин, на які він розрахований) і комплексний (такий, що інтегрує в собі взаємопов'язані, але розмежовані законодавцем засоби — відшкодування інфляційних утрат і стягнення процентів річних) захисний механізм, призначений відповідно до ст. 625 ЦК забезпечувати інтереси кредиторів у грошових зобов'язаннях, було поширено правовий режим неустойки, особливості застосування якої первісно не пов'язані зі специфікою (зокрема предметом) того чи іншого виду зобов'язальних правовідносин.
З цього приводу слід зауважити, що попри зрозуміле прагнення суду керуватися метою, яку мав на увазі законодавець, ухвалюючи відповідний нормативно-правовий акт, не можна вважати виправданим нівелювання істотних відмінностей у правовому регулюванні використання двох цілком самостійних, нехай і функціонально вельми споріднених санкцій — пені та процентів річних. Насамперед йдеться про імператив виключення вини з умов застосування другого з цих заходів. Хоча можна припустити, що парламентарі, унормовуючи питання про звільнення підприємств ЖКГ від сплати постачальникам енергоносіїв пені на суму реструктуризованої заборгованості, просто-таки забули про доцільність запровадження у позначеному контексті мораторію щодо загалом всіх можливих форм майнової відповідальності згаданих боржників (принагідно зауважимо, що справедливість такого підходу і необхідність адекватного забезпечення майнових інтересів підприємств енергетичного сектора могли б бути темою для окремого обговорення).
Водночас вищезгаданий підхід ВГСУ є симптоматичним у тому розумінні, що спонукає до врахування не тільки відмінностей у режимах застосування неустойки і процентів за порушення грошового зобов'язання, а й спільного функціонального спрямування, компенсаційного призначення обох цих санкцій. Тож судовій практиці рано чи пізно доведеться вирішувати питання про можливу альтернативність стягнення неустойки і нарахувань, здійснених на підставі ст. 625 ЦК, — у випадках, коли у тій чи іншій конкретній життєвій ситуації кожен з цих правових засобів навіть порізно виявлятиме належну здатність відновити майнову сферу кредитора через повне усунення з неї всіх імовірних втрат, спричинених вчиненим правопорушенням.
Спроби розгляду процентів річних як різновиду неустойки є доволі характерними для певних періодів розвитку вітчизняної практики правозастосування. Наприклад, у п. 10 інформаційного листа ВГСУ № 01-8/935 від 29.08.2001 р. "Про деякі питання практики застосування окремих. норм чинного законодавства у вирішенні спорів" указується, що зазначені у ст. 214 ЦК УРСР 1963 р. проценти річних за своєю правовою природою є неустойкою і, отже, до них застосовуються правила про скорочені строки позовної давності (ст. 72 названого Кодексу). При такому сприйнятті процентів річних режим їх застосування, безперечно, мав би передбачати також і врахування вини як умови застосування цих санкцій, а також можливість обмеження їх розміру на підставі ч. З ст. 551 ЦК і ст. 233 ГК. Крім того, тоді у справах про банкрутство на проценти (як неустойку) потрібно було б поширювати й дію мораторію щодо задоволення вимог кредиторів (п. 4 ст. 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"; далі — Закон про банкрутство). Сукупність зазначених чинників була б достатнюю для визначення суті встановлених ст. 625 ЦК процентів виключно як неустойки, що, своєю чергою, знову, хоча й вже з інших міркувань, зумовлювало б переведення у розряд надзвичайно актуального питання про необхідність вибору якогось одного заходу в разі застосування відповідальності за порушення грошового зобов'язання.
Схоже, однак, на те, що найчастіше доводи боржників на користь ідентифікації процентів річних як неустойки судами касаційної інстанції послідовно відкидалися. Що ж стосується вини як умови покладення на боржника обов'язку з надання належної кредиторові компенсації, об'єктивних меж відповідальності (неможливість виконання, спричинена дією непереборної сили), а також строків нарахування та позовної давності, то в цьому розрізі істотність відмінностей між процентами річних і неустойкою випливає безпосередньо із положень законодавства.
Загалом же, про що зазначалося раніше, судова практика тривалий час засвідчувала сталість тенденції до поступового утвердження іншого підходу, який передбачає можливість визнання процентів: у справах одних категорій — переважно не тотожною пені формою цивільно-правової відповідальності, а в справах, що виникають з інших правовідносин, — відмінним від санкцій взагалі засобом захисту цивільних прав, який за своєю суттю є звичайною платою за користування чужими коштами. Так, у постанові ВГСУ від 22.03.2005 р. (справа № 10/333 за позовом ТОВ до ДП НАЕК про стягнення 41149,35 грн) було сформульовано правову позицію, згідно з якою "сплата боргу з урахуванням індексу інфляції, а також сплата трьох процентів річних обумовлена не неналежним виконанням грошових зобов'язань, а є за своїм характером платежем за користування грошовими коштами, а відтак їх не можна розцінювати як санкції за неналежне виконання грошових зобов'язань".
Звичайно, логічність наведеної позиції касаційного суду викликає серйозні сумніви, оскільки надто очевидним є існування прямого зв'язку між порушенням грошового зобов'язання і виникненням у потерпілої сторони права вимагати стягнення сум, нарахованих відповідно до ст. 214 ЦК УРСР та ст. 625 чинного ЦК України. З цього ж, ураховуючи виразне компенсаційне призначення відповідних процентів, мав би випливати висновок про наявність достатніх підстав для їх характеристики як заходу цивільно-правової відповідальності.
За приклад можливості вияву лояльного ставлення з боку Верховного Суду України до трактування процентів річних як специфічного втілення неустойки за певних обставин могла б правити постанова Судової палати у господарських справах ВСУ від 21.06.2005 р. у справі за позовом ЗАТ до ТОВ про визнання банкрутом. У цьому процесі господарський суд першої інстанції своєю ухвалою визнав ЗАТ кредитором ТОВ, з майновими вимогами у сумі 2964000,00 грн, відмовивши у визнанні кредитором щодо 233629,00 грн — 3% річних і 129201,00 грн — збитків від інфляції. Апеляційний господарський суд означену ухвалу в частині відмови у визнанні кредиторських вимог з урахуванням індексу інфляції та процентів річних залишив без змін. Своєю чергою, постанову апеляційної інстанції згодом було залишено без змін і ВГСУ.
Залишаючи згодом без задоволення касаційну скаргу на постанову вищого спеціалізованого суду Судова палата у господарських справах ВСУ фактично погодилася з міркуваннями господарських судів попередніх інстанцій, які обґрунтовували винесені ними судові акти висновком про те, що "зазначені річні і інфляційні втрати є недоїмкою (неустойкою)", а відповідно до абз. 7 ст. 1 Закону про банкрутство до складу грошових зобов'язань боржника не зараховується, зокрема, недоїмка (пеня, штраф), визначена на дату подання заяви до господарського суду. Крім того, відповідні господарські суди вважали, що оскільки первинна кредиторська вимога складалася із сум пені, стягнутої за рішенням суду, то вимога про збільшення цього боргу на 3% річних і суму інфляційних утрат є безпідставною. При цьому суди виходили з того, що ст. 214 ЦК УРСР 1963 р. не передбачала нарахування річних та інфляційних втрат на санкції, а лише на грошові зобов'язання, якими не є сума пені.
Утім, підходи, продемонстровані Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України в питанні надання тієї чи іншої юридичної кваліфікації встановленим цивільним законодавством процентів річних за порушення грошового зобов'язання теж не відрізняються беззаперечною визначеністю (достатньо зазначити хоча б те, що ВСУ було відмовлено у порушенні провадження з перегляду чи не всіх наведених у представленому дослідженні постанов Вищого господарського суду України, які унаочнюють доволі суперечливі тенденції судової практики із застосування ст. 214 ЦК УРСР 1963 р. і ст. 625 ЦК України 2003 p.). Зокрема, підстави для висновку про розмежування вищою судовою інстанцією країни процентів річних і пені дає постанова Судової палати у господарських справах ВСУ від 18.02.2002 р. у справі за позовом Товариства до Комбінату про стягнення 1682661,44 грн боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, 1682661,44 грн пені та 39703,13 грн збитків.
Як випливає з цієї постанови, у касаційній скарзі на постанову Вищого арбітражного суду України Комбінат наполягав на тому, що стягнення з нього пені і річних за прострочення оплати продукції суперечить ст. 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. На думку касатора, передбачені ст. 214 ЦК УРСР річні за своєю правовою природою є неустойкою у формі пені. Проте ВСУ відхилив наведені доводи і зазначив, що "арбітражні суди дійшли правильного висновку щодо правової природи пені і річних як самостійних способи? захисту цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов'язань".
У змальованій ситуації Судова палата у господарських справах виходила з таких мотивів (з посиланням у належних випадках на статті 6 і 178 ЦК УРСР):
пеня є самостійним способом захисту цивільних прав і одним із видів забезпечення виконання цивільно-правових зобов'язань, нею визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у разі прострочення виконання;
згідно з Цивільним кодексом неустойка має дві форми: пеню і штраф. Отже, пеня, будучи однією з форм неустойки, не може мати іншої форми, зокрема форми річних;
відповідно до ч. 1 ст. 6 ЦК УРСР 1963 р. захист цивільних прав здійснюється, зокрема, шляхом стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, неустойки (штрафу, пені), а також іншими засобами, передбаченими законом. "До інших засобів захисту цивільних прав, — підкреслив Верховний Суд, — слід віднести передбачені статтею 214 ЦК річні".
Попри те, що у розглянутій постанові Верховний Суд начебто категорично заперечив саму можливість віднесення процентів річних за порушення грошового зобов'язання до пені як різновиду неустойки, він, тим не менш, фактично ухилився від фіксації своєї прихильності до певного погляду на правову природу цього засобу цивільно-правового захисту. Водночас у залишеній без змін постанові Вищого арбітражного суду України в тій-таки справі останній висловив свою згоду з висновками суду першої інстанції, який, задовольняючи позов частково, керувався тим, що пеня була нарахована відповідно до статей 178, 179 ЦК УРСР як один із видів забезпечення виконання угоди, а річні передбачені як плата за грошовим зобов'язанням згідно зі ст. 214 зазначеного Кодексу.
Отже, залишається незрозумілим, чи погодився ВСУ з оцінкою процентів річних як відмінної від відповідальності плати за використання чужих коштів — надто з огляду на те, що в його постанові (можливо, що й випадково, через особливості викладу тексту відповідного судового акта) зазначені проценти характеризуються ще й як відмінний від неустойки спосіб забезпечення виконання цивільних зобов'язань. Якщо ж Верховний Суд дійсно додержується такої думки, тоді проценти річних — з огляду на притаманний їм компенсаційний характер — повинні були б трактуватися виключно як один із заходів цивільно-правової відповідальності, а жодним чином не як специфічна частина основного боргу. Адже обов'язок боржника в регулятивних правовідносинах не здатен виконувати забезпечувальну функцію щодо самого себе.
Непрямим підтвердженням тому можуть слугувати окремі мотиви, викладені у постанові Судової палати у господарських справах ВСУ від 28.03.2006 р. № 2-4/1319-2004 у справі за позовом ЗАТ до Фонду майна та Управління державного казначейства АРК, в якій: рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін апеляційною інстанцією, позов було задоволено частково, на підставі ст. 625 чинного ЦК стягнуто з Фонду майна на користь позивача 396584,60 грн збитків від інфляції та 139185,21 грн річних у зв'язку з простроченням сплати Фондом коштів у сумі 2905892,29 грн у межах виконавчого провадження; постановою Вищого господарського суду України постанова апеляційної та рішення першої інстанцій у зазначеній частині були скасовані з передачею справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.
Зазначена постанова ВГСУ була вмотивована неправильним застосуванням до спірних правовідносин ч. 2 ст. 625 ЦК, оскільки цією нормою встановлена відповідальність боржника за прострочення виконання грошового зобов'язання у вигляді інфляційних втрат за весь час прострочення та три проценти річних від простроченої суми. Таким чином, на думку ВГСУ, інфляційні втрати та три проценти річних не є збитками в розумінні ч. 2 ст. 22 ЦК, а за своєю правовою природою є санкціями за неналежне виконання договірного грошового зобов'язання.
Верховний Суд констатував: судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що рішенням Вищого арбітражного суду України від 10.02.2000 р. у справі № 6/95 визнано недійсним договір купівлі-продажу акцій, укладений ЗАТ та Фондом майна, і останній зобов'язаний повернути ЗАТ кошти, які він одержав згідно з договором. Виходячи з цього у відповідача виникло зобов'язання повернути грошові кошти, отримані за недійсним правочином. Судова палата у господарських справах вважає, що вказівка ВГСУ про застосування до спірних правовідносин положень статей 1166 та 1173 ЦК є необґрунтованою, оскільки зобов'язання щодо відшкодування інфляційних втрат та сплати 3% річних виникло не з факту заподіяння шкоди, а з факту визнання рішенням суду договору недійсним і застосування до сторін встановлених актами цивільного законодавства правових наслідків недійсності договору.
Насамкінець Верховний Суд України сформулював таку правову позицію: чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання. Відповідно до ст. 599 ЦК зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Якщо зобов'язання виконано неналежним чином, то воно не припиняється, а навпаки, на сторону, яка допустила неналежне виконання, покладаються додаткові юридичні обов'язки, в тому числі передбачені ст. 625 ЦК, оскільки остання передбачає, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
А це вже не можна розцінювати інакше як визнання процентів річних особливою формою цивільно-правової відповідальності, тому що її головною відмітною ознакою є саме додатковий (до порушеного обов'язку) характер майнового обтяження, яке покладається на боржника.
Висловимо вихідне припущення, що послідовне сприйняття принципу (втіленого, зокрема, в нормах, якими визначаються загальні умови відшкодування збитків та правові підстави для обмеження розміру неустойки) еквівалентності цивільно-правової відповідальності, її розмірності наслідкам вчиненого правопорушення й неприпустимості створення передумов для збагачення кредитора завдяки порушенню його суб'єктивних прав дозволяє говорити про належність застосування механізмів, аналогічних установленим ч. З ст. 551 і ч. 2 ст. 616 ЦК, з метою приведення у відповідність до істотних обставин конкретної справи та справедливого балансу інтересів заінтересованих сторін також і визначеного ними (відповідно до диспозитивної норми ч. 2 ст. 625 ЦК) розміру процентів, нарахованих на прострочену до сплати грошову суму. Передусім мається на увазі необхідність урахування розумно передбачуваних на боці кредитора збитків та ступеня додержання ним вимог розумності й добросовісності при вчиненні дій, спрямованих на запобігання виникненню чи збільшенню зазначеної шкоди.
Утвердження протилежного підходу може призвести до зникнення у суб'єкта права на стягнення нарахованих відповідно до ст. 625 ЦК або визначених через інший розмір договірних процентів сум, що перевищують номінальну вартість порушеного грошового зобов'язання, будь-яких безпосередньо нормативних стимулів дотримуватися при цьому засад добросовісності, розумності й справедливості, на яких, як відомо, має ґрунтуватися кожне зобов'язання (ч. 3 ст. 509 ЦК). За таких обставин замість вжиття адекватних заходів для задоволення свого цивільного інтересу кредитор, не виключено, буде намагатися максимально нажитися на негараздах зобов'язаної особи, тобто орієнтуватиметься на таку собі "стрижку купонів" з боржника.
Проте для того, щоб апелювати до норм і принципів інституту цивільно-правової відповідальності, доцільно було б спочатку розвіяти сумніви у приналежності до нього відповідного правового засобу. Між тим, ані наукова доктрина, ані судова практика досі не демонстрували єдності в юридичній кваліфікації процентів річних за, порушення грошового зобов'язання —^навіть у найбільш загальному плані: ні як плати за використання чужих грошей і складової частини основного боргу, ні як форми відповідальності. Причому серед прихильників другої точки зору різноманітність суджень варіюється від визнання вказаної санкції особливим заходом відповідальності, до її фактичного ототожнення з неустойкою, відшкодуванням збитків або деліктними зобов'язаннями, які виникають внаслідок безпідставного збагачення боржника.
Водночас слід зважати на те, що певність у питанні про кваліфікацію того чи іншого засобу цивільно-правового захисту (яке нерідко зводиться до намагань підвести характеристику процентів річних під одну із здавна усталених правових конструкцій) є хоча й одним з надзвичайно важливих з погляду зручності практичного використання, але все ж таки далеко не вирішальним і тим паче ніяк не самодостатнім моментом у визначенні належного правового механізму його застосування. Адже конструювання цього механізму вимагає, серед іншого, урахування особливостей порушених регулятивних відносин і справедливого балансу інтересів учасників нововиниклих охоронних правовідносин, а також узгодження цих інтересів з публічним (загальносуспільним) інтересом у динамічному розвитку цивільного обороту. Не можна ігнорувати й ефекту одночасної, спільної (не виключено — кумулятивної) дії різних поєднань правових засобів, якими може забезпечуватися захист певного суб'єктивного цивільного права. Так само неприпустимо нехтувати потребою запобігання спробам недобросовісних осіб зловживати своїм правом на використання заходів цивільно-правового захисту.
Викладені міркування дозволяють стверджувати, що порядок застосування процентів річних за порушення грошового зобов'язання має визначатися насамперед таким розумінням вимог справедливості, розумності й добросовісності, за якого при встановленні обсягу майнового обтяження боржника будуть братися до уваги: суть грошових відносин і особливості їх предмета; зусилля, докладені кредитором з метою уникнення або мінімізації завданих йому втрат; ймовірні масштаби завданої кредиторові майнової шкоди.
У рішенні Конституційного Суду України (далі - КСУ) від 02.11.2004 р. № 15-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) справедливість характеризується як одна з основних засад права, що "є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай, — наголошує КСУ, — справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню". Перенесення цієї позиції у площину цивільно-правового регулювання спонукає до констатації того, зокрема, що незалежно від схильності певного суб'єкта правозастосування до тієї чи іншої характеристики правової природи процентів річних їх розмір, визначений за погодженням сторін договірного зобов'язання (вихідна розрахункова величина), та обсяг стягнення, нарахованого у зв'язку з їх застосуванням, мають бути еквівалентними, загалом розмірними обґрунтовано очікуваним негативним майновим наслідкам порушення грошового зобов'язання.
Визначаючи справедливі критерії заходів майнового впливу, варто згадати також і рішення КСУ від 24.03.2005 р. № 2-рп/2005 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень п. 1.17 ст. 1, ст. 8 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (справа про податкову заставу), у якій Конституційний Суд висловив своє бачення складових елементів права, які об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права — це, на думку КСУ, "зокрема розмірність, рівність, мораль". Зазначене ще раз засвідчує необхідність додержання такого порядку застосування передбачених ст. 625 ЦК процентів, який був би спроможним унеможливити виникнення явної невідповідності між наслідками вчиненого боржником правопорушення та розміром накладеного на нього стягнення. Поряд з тим, нерозривність справедливості й моралі диктує потребу в урахуванні морально-правової оцінки дій потерпілої сторони, недобросовісність якої повинна мати безпосереднє правове значення й адекватно позначатися на її інтересах. Тож визнання процентів річних формою відповідальності, крім іншого, неминуче означатиме поширення на них дії всієї сукупності правил про врахування вини кредитора (ситуації "змішаної вини") і зменшення відповідно до її ступеня розміру відповідальності боржника.
Так чи інакше, але виходячи з комплексного характеру закріплених у ст. 625 ЦК захисних заходів, відшкодування інфляційних утрат укупі зі сплатою трьох процентів річних цілком очевидно розраховано насамперед на компенсацію тих збитків кредитора у грошовому зобов'язанні, які звичайно виникають у разі порушення останнього. Принаймні висока ймовірність такого роду втрат у частині умовної упущеної вигоди та їх неминучість щодо знецінення валюти платежу за час його прострочення випливають з економічної природи грошей, яка, на відміну від нескінченної кількості індивідуальних особливостей інших об'єктів цивільних прав, дозволяє доволі чітко обрахувати обсяг очікуваних втрат і адекватної йому компенсації за порушення грошового зобов'язання.
(З текстами використаних при підготовці статті судових рішень можна детальніше ознайомитися у ШС "Законодавство" та на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України (щодо постанов цього суду), з постановою Верховного Суду України від 17.01.2006 р. — на офіційному веб-сайті Верховного Суду України, з постановою Верховного Суду України від 18.02.2002р. — у виданні Постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України з господарських справ. — 2003. -ML- C. 115-117)).
Володимир ПРИМАК, кандидат юридичних наук, головний редактор журналу "Юридична Україна"
Юридичний вісник України № 24-25 ( 16 - 29 червня 2007 року)