Одним з елементів зобов'язального правовідношення притримання є суб'єкти права притримання. Правильне визначення суб'єктного складу необхідне для широкого застосування цього досить простого та ефективного способу забезпечення виконання зобов'язань у різноманітній практиці цивільних відносин.
З огляду на те, що право притримання має риси як зобов'язального, так і речового права, йому певною мірою властиві їх окремі особливості. Так, зокрема, зобов'язання характеризуються визначеністю своїх учасників: конкретному кредитору протистоїть конкретний боржник. Тому притримання, як один з інститутів зобов'язального права, також відрізняється визначеністю своїх суб'єктів.
Притримання є забезпечувальним зобов'язанням, існування якого обумовлено наявністю забезпечуваного зобов'язання і яке має додатковий (акцесорний) характер щодо останнього. Крім цього, притримання відноситься до таких забезпечувальних зобов'язань, в яких зобов'язаною особою виступає сам боржник. Це дає підстави для висновку, що суб'єктний склад основного і забезпечувального зобов'язання збігається.
Правомочна сторона, яка за забезпечувальним зобов'язанням вправі здійснювати притримання речі, дістала назву кредитора (ретентора), зобов'язана сторона — боржника. Як випливає з аналізу Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), учасниками цивільних відносин, у тому числі й правовідносин щодо притримання речі, є фізичні та юридичні особи.
Згідно зі ст.24 ЦК України фізичною особою вважається людина як учасник цивільних відносин. ЦК України закріплює рівну для всіх фізичних осіб цивільну правоздатність, тобто здатність мати цивільні права та обов'язки. Однак правоздатність є лише основою для правоволодіння, вона ще не означає фактичну, реальну наявність у особи конкретних прав і обов'язків з числа тих, що передбачені чи допускаються законом. Тобто фізична особа здатна мати всі майнові права, що встановлені ЦК України, іншим законом, а також інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.
Іншими словами, право притримання як частина цивільних прав визнається однаково за всіма фізичними особами. Це означає, що всі фізичні особи наділені рівною потенційною можливістю мати цивільне право притримання та пов'язані з ним обов'язки, незалежно від віку, психічного та фізичного стану, а також здатності самостійно власними діями реалізувати їх. Остання залежить від обсягу дієздатності фізичної особи, під якою розуміється здатність своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ч. 1 ст. 30 ЦК України).
Таким чином, всі фізичні особи, які в силу своєї правоздатності потенційно мають право притримання, можуть реалізувати це право з урахуванням норм про дієздатність (та, звісна річ, за наявності підстав, необхідних для застосування притримання). Адже дієздатність виступає способом здійснення правоздатності фізичної особи. Загальновідомо, що обсяг дієздатності залежить від віку та стану психічного здоров'я людини.
Повну цивільну дієздатність мають фізичні особи, які досягай вісімнадцяти років або не досягай повноліття, але зареєстрували шлюб (ст.34 ЦК України); крім цього, повна дієздатність може бути надана неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини, або особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором чи бажає займатися підприємницькою діяльністю (ст.35 ЦК України).
Зазначені особи здатні своїми власними діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також створювати для себе цивільні обов'язки та самостійно їх виконувати, нести відповідальність у разі їх невиконання. Таким чином, особи, які мають повну цивільну дієздатність, можуть самостійно, від власного імені і власними діями укладати основний (забезпечуваний) правочин, а також, у разі необхідності, і додатковий забезпечувальний правочин притримання майна.
Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має часткову цивільну дієздатність, тобто здатність власними діями самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом (ст.31 ЦК України). Ознаками, передбаченими ЦК України для дрібних побутових правочинів, є наступні:
задоволення побутових потреб малолітньої особи, тобто правочин не може бути спрямований на задоволення потреб інших осіб та потреб, які за своїм характером не є побутовими;
правочин має відповідати фізичному, духовному чи соціальному розвитку малолітньої особи;
він повинен стосуватися предмета, який має невисоку цінність.
Як бачимо, законом не закріплене право малолітньої особи самостійно вчиняти, крім дрібних побутових, інші правочини, в тому числі й щодо забезпечення виконання зобов'язань. Однак, на нашу думку, це не означає неможливість застосування нею притримання речі. Адже, не виключена ситуація, коли малолітня особа отримує від контрагента за одним дрібним побутовим право-чином, що відповідає рівню її розвитку, певний предмет невисокої цінності для задоволення її побутових потреб. З іншого боку, з тим же контрагентом нею укладено інший дрібний побутовий правочин, який не виконується контрагентом-боржником і для забезпечення виконання якого малолітня особа, керуючись принципом справедливості "ти — мені, я — тобі", який властивий не лише праву взагалі, але і притриманню зокрема, може притримати раніше отриману річ до задоволення своїх вимог.
Виходячи із засади диспозитивності цивільного права та дозволеності вчиняти дії, які прямо не заборонені законом, вважаємо, що малолітня особа вправі для забезпечення виконання укладеного нею дрібного побутового правочину самостійно вчинити додатковий до нього (акцесорний) правочин з притримання речі, яку вона одержала за іншим дрібним побутовим правочином.
Зі ст.31 ЦК України випливає, що всі правочини (крім дрібних побутових) від імені малолітньої особи укладають її батьки (усиновлювачі) або опікун. Вони повністю замінюють малолітню дитину. Батьки (усиновлювачі) згідно зі ст.242 ЦК України є законними представниками своїх дітей, як і опікун — малолітньої особи. Відповідно до ст.177 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання право-чину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового. Якщо правочин підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, необхідно одержання дозволу органу опіки та піклування.
Таким чином, батьки (усиновлювачі) чи опікун малолітньої особи, будучи її законними представниками, можуть вчиняти від її імені і в її інтересах правочини, що виходять за рамки дрібних побутових, у тому числі і щодо притримання речі. Якщо притримання застосовується до речі, правочини з якою підлягають державній реєстрації (наприклад нерухомість), то для вчинення такого правочину необхідно одержати дозвіл органу опіки та піклування.
Фізичні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років мають неповну цивільну дієздатність, яка полягає в тому, що вони наділені правом вчиняти правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників, а самостійно — лише у випадках, передбачених законом. Так, відповідно до ч. 1 ст.32 ЦК України фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років має право:
самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;
самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;
самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;
бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;
самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).
Оскільки у визначений законом перелік правочинів, які можуть самостійно вчинятися неповнолітньою особою, не включено правочини із забезпечення виконання зобов'язань, то, на нашу думку, питання можливості вчинення власними діями неповнолітньої особи правочину притримання речі слід вирішувати подібно до аналогічного питання щодо малолітньої особи. Тобто неповнолітня особа вправі для забезпечення виконання укладених нею вище-передбачених правочинів самостійно вчиняти додаткові до них (акцесорні) правочини з притримання речей, які і вона одержала за іншими подібними правочинами.
Правочини з притримання речі, одержаної за іншими правочинами і не для їх забезпечення, можуть вчинятися неповнолітньою особою за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Останні ніби заповнюють дієздатність, якої бракує неповнолітнім, даючи згоду на вчинення ними певних угод. Але батьки (усиновлювачі) чи піклувальник, на відміну від законних представників малолітньої особи, не замінюють повністю неповнолітню особу, а тільки надають їй певну допомогу у здійсненні деяких прав і обов'язків.
Слід погодитися з вченими, які вважають, що згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника має бути надана в тій формі, в якій вчиняється правочин. Тому, якщо правочин з притримання, як забезпечувальний правочин, повинен вчинятися у простій письмовій формі (ст.547 ЦК України), згода має бути оформлена письмовим документом; на вчинення ж правочину з притримання транспортного засобу або нерухомого майна — необхідна письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а також дозвіл органу опіки та піклування (ч.2 ст.32 ЦК України).
Таким чином, вважаємо, що неповнолітня особа у віці від 14 до 18 років вправі для забезпечення укладеного нею в межах своєї дієздатності правочину самостійно вчинити додатковий до нього (акцесорний) правочин з притримання речі, яку вона одержала за іншим подібним правочином. В інших випадках така особа може вчиняти притримання речі лише за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а якщо об'єктом притримання є нерухомість чи транспортний засіб, то і за наявності дозволу органу опіки та піклування.
Цивільна дієздатність фізичної особи, яка страждає на психічний розлад, що істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а також особи, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ч.ч.1, 2 ст.36 ЦК України), може бути обмежена судом. З моменту набрання законної сили рішенням суду про це над фізичною особою встановлюється піклування.
Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини, тобто правочини, які мають ознаки, зазначені у ч.1 ст.31 ЦК України. У ч.3 ст.37 ЦК України встановлено, що правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, які виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника. Відмова останнього дати згоду може бути оскаржена цією особою до органу опіки та піклування або суду. Згідно з ч.4 ст.37 ЦК України одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпорядження ними здійснюється піклувальником.
Таким чином, вважаємо, що фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може вчиняти притримання речі лише за згодою піклувальника, а якщо притримання в силу особливостей речі, яка притримується, підлягає державній реєстрації, то і з дозволу органу опіки та піклування, одержання якого є обов'язковим згідно з ч.2 ст.71 ЦК України. Крім цього, вважаємо, що для такої особи, подібно до осіб з неповною цивільною дієздатністю, немає перешкод для забезпечення виконання укладеного нею дрібного побутового правочину шляхом самостійного вчинення додаткового до нього (акцесорного) правочину з притримання речі, яку вона одержала за іншим дрібним побутовим правочином.
Особа, яка внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, може бути визнана судом недієздатною та над нею встановлена опіка. Згідно з частинами 2, 3 ст.41 ЦК України недієздатна фізична особа не має право вчиняти будь-якого правочину; правочини від її імені та в її інтересах вчиняє опікун (ч.3 ст.67 ЦК України). Не можна погодитися з висновком російського вченого О.Труби, що недієздатна особа не може бути суб'єктом права притримання в силу того, що не здатна виступати кредитором за зобов'язанням (див.: Труба А.Н. Субьективное право удержания и предельї его осуществления: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Уральская академия государственной служби. — Екатеринбург, 2006. — С.11). Адже стороною в основному зобов'язанні в цьому випадку виступає саме недієздатна особа, від імені і в інтересах якої це зобов'язання вчиняє її законний представник — опікун.
Стосовно права притримання, то від імені і в інтересах недієздатної особи його може бути вчинено лише опікуном, а якщо притримання вчиняється щодо речей, правочини з якими підлягають державній реєстрації, то в силу ч.І ст.71 ЦК України — за умови отримання дозволу органу опіки та піклування.
Підсумовуючи вищевикладене, вважаємо, що всі фізичні особи (незалежно від обсягу їх дієздатності) можуть застосовувати право притримання, виступаючи управомоченою стороною (ретентором) правочину притримання, що забезпечує виконання основного зобов'язання. Цей правочин може вчинятися як самостійними діями особи, що є стороною правочину, здійсненими на її власний розсуд (особа з повною цивільною дієздатністю; у частині окремих правочинів, що відповідають обігу дієздатності, — малолітня, обмежено дієздатна особа та особа з неповною цивільною дієздатністю). або за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника та з (без) дозволу органу опіки та піклування (обмежено дієздатна особа та особа з неповною цивільною дієздатністю), так і діями її законних представників — опікуна, батьків (усиновлювачів), з (без) дозволу органу опіки та піклування, які вчиняються від імені та в інтересах малолітньої чи недієздатної особи.
Складнішим є питання можливості малолітньої, неповнолітньої, обмежено дієздатної чи недієздатної осіб бути боржниками у правочині з притримання. Укладення двостороннього правочину з притримання (договору про притримання) з боку боржника, який є.особою з неповною дієздатністю або взагалі недієздатною особою, має здійснюватися з урахуванням вищенаведених загальних правил. Іншими словами, від імені і в інтересах малолітньої чи недієздатної особи договір притримання повинен укладатися її батьками (усиновлювачами) чи опікуном; від імені неповнолітньої чи обмежено дієздатної особи — самою такою особою за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. При цьому, якщо мова йде про речі, правочини з якими підлягають державній реєстрації, — в усіх випадках обов'язкове одержання дозволу органу опіки та піклування.
Притримання може бути як двостороннім, так і одностороннім правочином, який вчиняється кредитором і який створює обов'язки для іншої особи — боржника. Тому вчинення кредитором одностороннього правочину з притримання майна, належного особам з неповною дієздатністю або недієздатним, також повинно здійснюватися з урахуванням особливого (в силу неповного обсягу дієздатності) статусу боржника та можливості настання у випадку застосування притримання несприятливих наслідків для нього (у вигляді реалізації належного майна). Тому, на нашу думку, кредитор, маючи підстави і намір застосувати притримання речі неповнолітньої чи обмежено дієздатної особи, для забезпечення правочину, укладення якого з нею виходить за межі їх дієздатності, повинен одержати згоду її батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а для притримання речі, правочини з якою підлягають державній реєстрації, — то і дозвіл органу опіки та піклування.
Слід зазначити, що можливість на практиці одержати таку згоду з боку законних представників осіб з неповною дієздатністю або недієздатних, а також, у разі необхідності, і дозвіл органу опіки та піклування, основним завданням яких є захист інтересів зазначених осіб, викликає обґрунтовані сумніви. Але здійснення притримання без виконання цих вимог закону може призвести якщо не до притягнення кредитора до кримінальної відповідальності за вчинення самоуправства (ст.356 Кримінального кодексу України), то до відмови суду звернути стягнення на притримуване майно, яке здійснюється в порядку, встановленому для заставленого майна. Тому для дієвого захисту інтересів як кредитора, так і боржника в подібних ситуаціях необхідні зміни чинного законодавства, які б передбачили механізм надання (чи відмови у наданні) згоди законних представників і дозволу органів опіки та піклування на вчинення правочинів притримання.
Згідно з нормами ЦК України опіка може встановлюватися не лише щодо малолітньої чи недієздатної особи, а й щодо майна. Так, опіка встановлюється над майном:
судом на підставі рішення про визнання особи безвісно відсутньою (ч.1 ст.44 ЦК України);
нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання особи безвісно відсутньою (ч. 2 ст.44 ЦК України);
органом опіки та піклування, якщо у особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості (ч.1 ст.74 ЦК України).
Відповідно до ч.3 ст.44 ЦК України опікун над майном особи, яка визнана безвісно відсутньою або місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах. Оскільки управитель майна за ст.1037 ЦК України здійснює повноваження володіння, користування та розпорядження майном без переходу до останнього права власності на майно, що знаходиться в управлінні, то, вважаємо, він може вчиняти правочини, в тому числі і притримання речі. Ці правочини він вчиняє від свого імені, але згідно з ч.2, 3 ст.1038 ЦК України зобов'язаний повідомляти осіб, з якими він вчиняє правочин, що він є управителем, а не власником майна.
Слід зазначити, що оскільки притримання є правочином, то його вчинення можливо і представником. У ч.1 ст.237 ЦК України представництво визначено як правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Вчинення правочину представником означає його укладення через підписання або виконання інших дій, достатніх для виникнення правових наслідків у вигляді набуття, зміни, припинення цивільних прав та обов'язків особи, яку він представляє.
Враховуючи викладене, правочин з притримання речі може бути вчинений і представником, природно, при дотриманні всіх інших вимог закону.
Суб'єктами права притримання можуть бути і фізичні особи—підприємці. Фізичні особи з моменту їх державної реєстрації як суб'єктів підприємницької діяльності наділяються універсальною правоздатністю, як і юридичні особи приватного права. Згідно зі ст.52 ЦК України фізична особа—підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном (крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення), а у разі перебування у шлюбі — то і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. Виходячи з цього, можна дійти висновку, що притримання може бути застосоване і "проти" такої фізичної особи. Згідно зі ст.51 ЦК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Вчиняти правочини притримання можуть і юридичні особи — організації, створені та зареєстровані у встановленому законом порядку. ЦК України (ст.81) передбачає поділ юридичних осіб на осіб приватного права (підприємницькі та непідприємницькі товариства, установи) та осіб публічного права (створювані державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами суб'єкти публічного права, такі як: органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, державні та комунальні підприємства, навчальні заклади тощо). Сучасне цивільне законодавство (ст.82 ЦК України) містить положення про поширення на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах положень ЦК України, що свідчить про фактичне урівняння юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах з юридичними особами приватного права.
Юридичні особи, як і інші учасники цивільних відносин — фізичні особи, мають правоздатність і дієздатність, які виникають одночасно з моменту створення юридичної особи і припиняються також одночасно від дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Цивільна правоздатність юридичних осіб приватного права має переважно універсальний характер, який виражається у здатності мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ч.1 ст.91 ЦК України), Непідприємницькі товариства та установи наділені обмеженою (спеціальною, цільовою) правоздатністю, що означає їх можливість поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.
Враховуючи викладене, можна дійти висновку, що за юридичними особами приватного права, як і за фізичними особами, право притримання визнається як частина цивільних прав, які можна мати в силу цивільної правоздатності. Як зазначалося, правоздатність реалізується за допомогою дієздатності. Згідно зі ст.92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону, або, у випадках, встановлених законом, — через своїх учасників (наприклад, у повному господарському товаристві — ч. 1 ст.122 ЦК України), або через уповноважених представників.
Таким чином, правочини з притримання речі, які забезпечують виконання зобов'язань, можуть вчинятися як юридичними особами приватного права в процесі здійснення ними своєї діяльності, так і "проти" них. Іншими словами, юридичні особи приватного права можуть бути як кредиторами, так і боржниками у відносинах притримання.
Як зазначається у ч.2 ст.2 ЦК України, учасниками цивільних відносин є і держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Вони можуть брати участь у цивільних відносинах — абсолютних і відносних, речових і зобов'язальних тощо. Особливість правосуб'єктності цих осіб полягає в тому, що їх спеціальна (цільова) правоздатність та дієздатність реалізується переважно через створювані ними органи державної влади та місцевого самоврядування, які, в свою чергу, також є юридичними особами.
Тому виникають труднощі у кваліфікації дій органів державної влади, місцевого самоврядування у цивільних відносинах, адже вони можуть виступати в цивільному обороті від імені держави, територіальної громади, представляючи їх інтереси, а також від свого імені і набувати прав та обов'язків як самостійні юридичні особи публічного права. Професор А. Довгерт пропонує наступний вихід з такої ситуації: якщо органи державної влади або органи місцевого самоврядування виконують покладені на них державою чи громадою функції, то у цивільних відносинах ці органи є представниками відповідно держави чи територіальної громади й набувають цивільних прав та обов'язків для держави чи громади; якщо ж ці органи діють у цивільних відносинах з метою матеріального та іншого забезпечення здійснення покладених на них функцій, то учасниками цивільних відносин виступають самі ці органи (див.: Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Частина 1./ Керівники авторського колективу та відповідальні редактори проф. А.СДовгерт, проф. Н.С.Кузнєцова. — К.: Юстіні-ан, 2005. - С.210-212).
Оскільки у цивільних відносинах на юридичних осіб публічного права поширюються положення ЦК України, якщо інше не встановлено законом, а глава 49 ЦК не містить жодних обмежень щодо застосування притримання у відносинах з участю юридичних осіб публічного права, то можна дійти висновку, що зазначені особи мають право вчиняти правочини з притримання речі для забезпечення виконання зобов'язань на їх користь.
Більш складним є питання можливості застосування права притримання так би мовити "проти" юридичних осіб публічного права, тобто притримання державного чи комунального майна, закріпленого за цими особами на праві господарського відання чи оперативного управління. При цьому необхідно мати на увазі, що притримання складається з двох стадій (власне "притримання" та реалізації притримуваної речі, яка здійснюється в порядку, встановленому для заставленого майна), а тому висновки щодо можливості притримання речі, закріпленої за юридичними особами публічного права, слід робити після вирішення питання можливості її реалізації.
Чинне законодавство містить певні обмеження такої реалізації. Так, Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 29 листопада 2001 року № 2864-ІП встановив мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна. Заборона реалізації встановлена щодо об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствам, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств.
Іншу заборону реалізації державного майна встановлено Законом України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" від 21 вересня 1999 року №.1075-XIV, стаття 6 якого передбачає, що відчуження військового майна здійснюється Міноборони України через уповноважені Кабінету Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті. Рішення про відчуження військового майна приймає KM України за поданням Міноборони України. Кошти, одержані від реалізації, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на потреби оборони відповідно до кошторису Міноборони України.
Згідно з ч.5 ст.75, ч.4 ст.77 Господарському кодексу України державні комерційні та казенні підприємства не мають права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органів, до сфери управління яких вони входять, а нерухомим майном, повітряними і морськими суднами, суднами внутрішнього плавання та рухомим складом залізничного транспорту — за умови
додаткового погодження з Фондом державного майна України. При цьому казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні.
Враховуючи викладене, а також те, що притримання речі передбачає задоволення вимог кредитора з її вартості, одержаної від реалізації притримуваної речі, вважаємо, що можливості застосування притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань контрагентом у осіб приватного та публічного права різні. Якщо юридичні особи приватного права відкриті до застосування притримання щодо їх речей, то майно юридичних осіб публічного права перебуває під посиленим захистом, який забезпечується шляхом встановлення ускладненої процедури відчуження закріпленого за ними майна, що майже унеможливлює захист майнових інтересів контрагентів цих осіб за рахунок такого майна. Однак слід констатувати, що такий стан речей повністю відповідає чинному законодавству, оскільки проголошена ЦК України рівність юридичних осіб приватного і публічного права у цивільних відносинах діє, "якщо інше не встановлено законом" (ст.82 ЦК України), а такими "винятками" як раз і є вищенаведені приклади.
Незгоду викликає встановлений законом мораторій на примусову реалізацію майна господарських товариств, у статутних, фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків. На нашу думку, це є дискримінаційним положенням, оскільки господарські товариства, незалежно від складу їх учасників, є юридичними особами приватного права, яким майно належить на праві приватної власності. А тому підвищений захист майна частини господарських товариств — тих, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, по-перше, встановлює нерівність юридичних осіб приватного права між собою, а, по-друге, обмеженість захисту інтересів їх кредиторів. Таке положення речей суперечить приватноправовому принципу рівності, який є вихідним для цивільного права, а тому необхідно усунути зазначені суперечності та привести чинне законодавство у відповідність до цієї засади.
Згідно з ч.І ст.167 ЦК України у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками діє і держава. При цьому, вона набуває і здійснює права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Виходячи з цього, вважаємо, що держава також може бути суб'єктом права притримання, причому як ретентором, так і боржником, адже на підставі ст.174 ЦК України держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.
Слід зазначити, що у цивільних відносинах можуть брати участь і іноземні держави. Однак, враховуючи ! властивий державам імунітет (судовий, від попереднього забезпечення позову, від примусового виконання
рішення, винесеного проти держави), у ч.1 ст.79 Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23 червня 2005 року № 2709-IV, ч.І ст.413 Цивільного процесуального кодексу України, ч.1 ст.125 Господарського процесуального кодексу України встановлено обмеження можливості пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно, що може бути допущене лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Виходячи з цього, вважаємо, що притримання речей, які належать іноземним державам і знаходяться на території України, можливе лише за згодою їх компетентних органів.
Підводячи підсумки, зазначимо, що на сьогодні суб'єктами права притримання — ретенторами — потенційно можуть бути держава Україна та іноземні держави, всі фізичні та юридичні особи, здатність кожної з яких набувати права і обов'язки, пов'язані з притриманням, залежить від дієздатності фізичних осіб та правоздатності юридичних осіб. Суб'єктами права притримання — боржниками — можуть бути ці ж особи, але з винятками, обумовленими необхідністю дотримання певних процедур, передбачених законом щодо осіб, які потребують посиленого захисту (з точки зору вразливого психічного стану, віку фізичної особи, необхідності захисту державного або комунального майна юридичних осіб публічного права, дотримання принципу імунітету щодо іноземних держав).
Тетяна КАРНАУХ, начальник юридичного відділу Асоціації санаторно-курортних та туристичних закладів "Сана-Тур"
Юридичний вісник України № 26-27 ( 30 червня - 13 липня 2007 року)