Судячи з положень чинного ЦК України вітчизняний законодавець хоча й зазначив добросовісність у переліку загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК), навряд чи керувався при цьому яким-небудь достатньо цілісним розумінням суті вимог доброї совісті (зокрема тим, який передбачає опертя на морально-правові ознаки турботливості, обачливості, передбачливості тощо). Втім, без цього навряд чи можна говорити про існування внутрішньо узгодженої системи кваліфікації різноманітних виявів суб’єктивної сторони поведінки учасника цивільних відносин. До того ж внаслідок змістовної невизначеності у трактуванні вини та невинуватості суб’єкта цивільної відповідальності значною мірою нерозкритим виявився і практичний зміст добросовісності – не маючи у законодавстві загальної дефініції (вочевидь не є такою й наведена у ч. 1 ст. 388 ЦК характеристика інтелектуального моменту поведінки добросовісного набувача), вона не може наразі бути визначеною й через пряме протиставлення ознакам винної поведінки. Годі все казати про те, що відбулося неприйнятне затушовування юридичних відмінностей змістовних ознак недобросовісної у вузькому, спеціальному юридичному значенні, яке виявляється поза відносинами цивільно-правової відповідальності, та власне винної поведінки, тоді як адекватне уявлення про їх відмінності має вирішальне значення не тільки для розуміння взаємозв’язку та співвідношення принципів добросовісності та вини, а й для їх реального впровадження в життя. Змальований стан нормативного регулювання до певної міри знецінює суспільну значущість і принципу добросовісності, і похідного від нього принципу вини. Законодавча “недоговореність” у настільки фундаментальних питаннях не дозволяє розкритися глибоко гуманістичному потенціалу обох указаних принципів. Вона залишає добросовісність штучно відірваною від невинуватості, одночасно наштовхуючи на думку про існування термінологічного дубляжу, покликаного, напевне, забезпечувати не так досягнення суто правових цілей, як сприяти широкому використанню альтернативних (щодо забезпеченого державним примусом правового впливу) способів вкорінення добрих звичаїв, які є невід’ємною складовою моральних засад суспільства. Однак за всіх обставин добросовісність як загальна засада цивільно-правового регулювання не зможе стати надійним провідником високих ідейних устремлінь законодавця, якщо її буде залишено без, напевне, найістотнішого елементу її розуміння – змістовно інтегрованої в ній і водночас функціонально та структурно відособленої невинуватості. Так саме для того, щоб принцип вини сприймався як достатньо виразний, відносно відокремлений від засади добросовісності й водночас змістовно споріднений з нею функціонально визначений чинник підтримання справедливого балансу інтересів учасників цивільних відносин, необхідно, з одного боку, встановити істотні критерії розрізнення вини і втіленої поза межами відносин відповідальності “спеціальної” недобросовісності, а з іншого – виявити спільні властивості позначених цими термінами правових явищ.
У цивільному праві похідна природа й службове призначення принципу вини щодо засади добросовісності виявляється головним чином у тому, що поряд з суто об’єктивними чинниками, які характеризують цивільне правопорушення (порушення чужого суб’єктивного права) та його фактичні наслідки, цивільне законодавство при визначенні сукупності умов, що уможливлюють застосування до боржника тих або інших заходів відповідальності, передбачає врахування також і правової оцінки суб’єктивної сторони його поведінки. Йдеться про дотримання зобов’язаною особою вимог добросовісності, продиктованих характером порушених правовідносин, умовами обороту та іншими обставинами справи – відхилення від цих вимог за наявності необхідних (при застосуванні конкретного заходу відповідальності) об’єктивних передумов спричинює покладання на зобов’язану особу обов’язку зазнати певних майнових втрат з метою надання потерпілій стороні належної їй компенсації. В судовій практиці вся сукупність умов цивільно-правової відповідальності доволі часто позначається умовною формулою так званого складу цивільного правопорушення, до якого звичайно включають протиправну поведінку, шкоду, причинний зв’язок між протиправною поведінкою заподіювача шкоди та збитками й вину. За відсутності хоча б одного з цих елементів, зазначає Вищий господарський суд України у п. 7 оглядового листа від 22.01.2007 р. № 01-8/24 “Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на знаки для товарів і послуг (торговельні марки)”, цивільна відповідальність не настає (тут і далі інформаційними джерелами актів ВГСУ, якщо не зазначено інше, є або офіційний веб-сайт цього суду, або Інформаційно-пошукова система “Законодавство”). Схожу позицію судові інстанції висловлюють у переважній більшості справ, у яких розглядаються вимоги про відшкодування збитків. Нерідко суди спеціально наголошують на необхідності встановлення саме “усіх елементів” (постанова ВГСУ від 23.01.2007 р. у справі № 5/18 за позовом АКБ до ВАТ про визнання дій по самовільному відключенню електроенергії неправомірними та стягнення 52331,41 грн) або “повного складу” цивільного правопорушення (постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 04.04.2006 р. у справі № 43/543 за позовом Товариства до Об’єднання про стягнення 465000,00 грн збитків та 53067,00 грн пені) (див.: ІПС “Законодавство”), що саме по собі увиразнює нерозривний зв’язок вини і об’єктивних умов відповідальності. Більше того, характер взаємозалежності останніх і вини як суб’єктивної умови відповідальності має визначатися через пряму зумовленість виною зобов’язаної особи завданої шкоди або порушення суб’єктивного цивільного права потерпілої сторони – тобто йдеться про вину в заподіянні конкретного розміру збитків (при відшкодуванні збитків) або вину в порушенні зобов’язання як такого (при стягненні неустойки та завдатку). Водночас пов’язана з різноплановістю передбачених цивільним законодавством заходів відповідальності варіативність сукупностей об’єктивних умов застосування цих санкцій спонукає розглядати вину радше не як складову “складу правопорушення”, а як один з фактів, з якими матеріальний закон пов’язує настання цивільно-правової відповідальності – такий погляд на її умови відображений, зокрема, у п. 6 оглядового листа Вищого господарського суду України від 16.03.2006 р. № 01-8/638 “Про практику застосування господарськими судами законодавства про рекламу та про інформацію”. Вищевказана зумовленість виною зобов’язаної особи факту вчинення нею правопорушення та його негативних наслідків у вигляді майнової або моральної шкоди переважно й зумовлює доцільність законодавчого закріплення вини як суб’єктивної умови цивільної відповідальності, в якій втілюється зазвичай неконкретизований щодо певного суб’єкта відповідальності й “замкнутий” у галузевій презумпції вини морально-правовий докір.
Зазначене не виключає допустимості, а в окремих випадках і необхідності (з огляду на міркування справедливості й розумності) законодавчого виключення вини зі складу умов відповідальності за правопорушення, вчинені суб’єктами певних видів діяльності. Більше того, незначущість вини боржника для покладання на нього відповідальності за порушення грошового зобов’язання є однією з визначальних особливостей такого заходу цивільно-правової відповідальності, як проценти річних, передбачені ст. 625 ЦК. Так, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, скасовуючи своєю постановою від 22.02.2005 р. судові акти, винесені у справі № 25/21-04-275 (за позовом ДП до ВАТ про стягнення суми і зустрічним позовом ВАТ до ДП про внесення змін до договору) не погодилася з висновками господарських судів першої та апеляційної інстанцій, які, відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольнивши зустрічний позов виходили з того, що після укладання сторонами відповідного договору було прийнято низку нормативних актів, які обмежили можливості відповідача провести погашення заборгованості, та зробили висновок про відсутність вини ВАТ у порушенні договірних зобов’язань. ВСУ аргументував свою позицію тим, що: відповідно до ч. 1 ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання і положення цієї статті застосовуються до боржника незалежно від наявності у його діях вини (див.: ІПС “Законодавство”; Вісник господарського судочинства. – 2005. – № 3). Аналогічний погляд щодо незначущості суб’єктивної умови відповідальності при стягненні процентів річних відображений також і у багатьох актах Вищого господарського суду України (див., наприклад, постанову ВГСУ від 01.08.2006 р. у справі № 14/14 за позовом ТОВ до ВАТ про стягнення інфляційних втрат і 3% річних). Не можна обминути увагою й той факт, що чинний ЦК буквально “рясніє” положеннями, що передбачають виключення вини із складу умов позадоговірної відповідальності за делікти, вчинені органами і посадовими особами публічної адміністрації. Тому в постанові ВГСУ від 27.02.2007 р. у справі № 10/81 за позовом Агрофірми до ВАТ, Відділу ДВС і Товарної біржі про стягнення збитків та моральної шкоди касаційна інстанція цілком слушно підкреслила той факт, що “другий відповідач є органом державної влади. Згідно зі ст. 1173 ЦК України шкода, завдана юридичній особі незаконним рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади відшкодовується державою незалежно від вини цього органу”.
Виключення в усіх цих випадках вини із складу умов відповідальності доволі однозначно випливає з норм цивільного законодавства. Натомість особливу увагу привертають ті ситуації, коли вищі судові інстанції вдаються до широкого тлумачення окремих правових норм і доходять самостійного висновку щодо належності застосування певного заходу відповідальності незалежно від вини боржника. Прикладом цього можуть слугувати мотиви, покладені в основу постанови Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 27.03.2007 р. у справі № 3-993к07 за позовом ТОВ 1 до ПП, третя особа – ТОВ 2, про стягнення 40760,00 грн збитків, заподіяних порушенням умов договору підряду. Позовні вимоги тут були обґрунтовані тим, що за умовами спірного договору відповідач зобов’язався розробити проектно-технічну документацію згідно з державними нормами, але розробив її з недоліками. У зв’язку з цим вказана документація була передана відповідачу для усунення недоліків, однак останній в розумні строки їх не усунув. На підставі ч. 3 ст. 858 ЦК позивач відмовився від договору та вимагав відшкодувати збитки. При розгляді відповідної касаційної скарги ВСУ керувався такими встановленими судами першої та апеляційної інстанції фактами. Між ТОВ і ПП було укладено договір на проведення проектних робіт, за яким ПП зобов’язалося розробити проектно-технічну документацію на ремонт приміщення, а ТОВ 1 – прийняти виконану роботу та оплатити вартість проведених проектних робіт. Загальна вартість проектних робіт становила 40760,00 грн, які ТОВ 1 оплатило двома платіжними дорученнями від 05.03.2004 р. і від 20.05.2004 р. 05.07.2005 р. ТОВ 1 передало ПП проектно-технічну документацію для усунення виявлених недоліків (відсутність розділу “Електрика”, пояснювальної записки та адреси підрядника в архітектурному розділі). ПП, погодившись усунути істотні недоліки, що містяться у вказаній документації, у встановлений замовником розумний строк їх не усунув. Відповідно до ст. 887 ЦК за договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт підрядник зобов’язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконати пошукові роботи, а замовник зобов’язується прийняти та оплатити їх. Згідно із ст. 857 ЦК виконана підрядником робота має відповідати умовам договору підряду, а в разі їх відсутності або неповноти – вимогам, що звичайно ставляться до роботи відповідного характеру; виконана робота має відповідати якості, визначеній у договорі підряду, або вимогам, що звичайно ставляться, на момент передання її замовникові. Наслідки порушення умов договору щодо якості виконаних робіт передбачено частинами 1–3 ст. 858 ЦК, а саме, якщо робота виконана підрядником з відступами від умов договору підряду, які погіршили роботу, або з іншими недоліками, які роблять її непридатною для використання відповідно до договору або для звичайного використання роботи такого характеру, замовник має право, якщо інше не встановлено законом або договором, за своїм вибором вимагати від підрядника: 1) безоплатного усунення недоліків у роботі в розумний строк; 2) пропорційного зменшення ціни роботи; 3) відшкодування своїх витрат на усунення недоліків, якщо право замовника усувати їх встановлено договором. Якщо відступи у роботі від умов договору підряду або інші недоліки у роботі є істотними та такими, що не можуть бути усунені, або не були усунені у встановлений замовником розумний строк, замовник має право відмовитися від договору та вимагати відшкодування збитків. Вищезгадана стаття, на думку Верховного Суду, містить виключення з положень ст. 614 ЦК щодо вини як підстави відповідальності за невиконання зобов’язань у формі як умислу, так і необережності, і забороняє звільнення підрядника від відповідальності за дії (та бездіяльність), що спричинили виникнення певних недоліків у виконаній роботі; її норми надають замовнику право на відмову від договору в разі наявності істотних недоліків, які не можуть бути усунені і вимагати відшкодування збитків. Зважаючи на викладені міркування ВСУ скасував постанову Вищого господарського суду України, якою було скасовано рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову, і залишив у силі постанову апеляційного суду, якою було залишено без змін позитивне для позивача рішення місцевого суду. З огляду на таке тлумачення вищою судовою інстанцією норм ст. 858 ЦК не можна не відзначити того, що у ній немає положення, яке б однозначно вказувало на ставлення законодавця до питання про врахування чи неврахування вини як умови відшкодування збитків, завданих порушенням договору підряду. Тобто суд, напевно, виходив з логічного зв’язку права на відмову від договору та права на відшкодування збитків – адже закон, дійсно, не пов’язує можливість застосування зазначеної оперативної санкції з оцінкою суб’єктивної сторони поведінки боржника. Втім, чи означає це правомірність автоматичного поширення такого ж підходу на відносини відповідальності, що можуть виникати одночасно з відмовою від договору? Відповідь на це питання можна спробувати відшукати у суті задоволених позовних вимог, які насправді стосувалися не відшкодування збитків у власному розумінні (принаймні якщо йдеться про їх структуру, визначену в ст. 22 ЦК), а повернення виконаного за розірваним договором – звичайно, за таких обставин пов’язувати відновлення майнового становища кредитора з виною боржника було б цілковитим безглуздям і відвертим нехтуванням інтересами потерпілої сторони. У такій ситуації будь-яке врахування ймовірної добросовісності порушника договору і позбавлення внаслідок цього уповноваженої сторони можливості повернути сплачену нею грошову суму приходило б у кричущу суперечність з почуттям справедливості.
Доцільність закріплення принципу вини як специфічного переломлення галузевого (а водночас і загальноправового) засади добросовісності в нормах інституту цивільно-правової відповідальності прямо випливає з моральних засад суспільства, яке зацікавлено у формуванні в усіх учасників цивільних відносин усвідомленого прагнення спрямовувати свою діяльність на досягнення винятково правомірних цілей та у встановленні режиму взаємного захисту й убезпечення правомірних інтересів усіх членів соціуму через їх власні, зустрічні щодо одне одного, вчинки. Тому визнання добросовісності відправною засадою цивільного законодавства, принципом цивільного права вимагає встановлення такого правового порядку, за якого юрисдикційний орган зважатиме на очевидну добросовісність або недобросовісність особи кожного разу, коли врахування цього чинника з огляду на суть конкретних правовідносин матиме істотне значення для визначення справедливого балансу інтересів їх учасників. Серед іншого, немає підстав обмежувати пряму дію принципу добросовісності й у відносинах цивільно-правової відповідальності та в процесуальних правовідносинах, пов’язаних з примусовою реалізацією обов’язку, покладеного на суб’єкта цієї відповідальності. Законодавець у процесі законотворення не вправі ухилятися від урахування моральної складової тих або інших суспільних відносин або конкретних правових ситуацій. Тому кожного разу, коли цього вимагає суть відносин сторін або коли моральний чинник виявляється здатним справити істотний вплив на визначення справедливого балансу їх інтересів, добросовісність або недобросовісність слід розглядати під кутом зору використання морально-правової оцінки суб’єктивної сторони поведінки особи як самостійного функціонально визначеного правового регулятора. Аналіз норм окремих інститутів зобов’язального права дозволяє виявити цілком доречну “моральну активність” вітчизняного законодавця як при встановленні ним фактичних підстав для застосування заходів відповідальності, так і у зв’язку з визначенням обставин, що зумовлюють недійсність окремих правочинів, виникнення права на розірвання договору тощо. Наприклад, морально-правовий аспект вочевидь присутній у нормах інституту купівлі-продажу, якими юридичне значення надається певним обставинам, з якими пов’язується можливість задоволення позову про відшкодування збитків. Тут можна згадати формулювання: ч. 2 ст. 660, яка звільняє від відповідальності продавця, якщо покупець не повідомив його про пред’явлення третьою особою позову про витребування товару та не подав клопотання про залучення продавця до участі у справі, а продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця. Згідно з ч. 3 тієї самої статті недобросовісність продавця (нехай й прямо не позначена у відповідній нормі як така у словесній формі), залученого до участі у справі, але який ухилився від участі в її розгляді, позбавляє його права доводити неправильність ведення справи покупцем. Таким чином, у першому з окреслених випадків відсутність належної турботливості з боку покупця може позбавити його права на відшкодування збитків, завданих через відсудження товару, натомість у другій ситуації неприпустима безтурботність продавця спроможна відігравати роль самодостатнього чинника, здатного спричинювати відповідальність цієї особи; ч. 1 ст. 661 ЦК, відповідно до якої у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Іншими словами, доведення відповідачем-продавцем недобросовісності вимог позивача-покупця, який насправді був обізнаний щодо вищезгаданого права третьої особи, має спричинювати відмову в задоволенні позову про відшкодування завданих покупцеві збитків. Утвердження засади добросовісності забезпечує і ч. 2 ст. 661 ЦК, яка встановлює нікчемність правочину щодо звільнення продавця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою; так само в контексті прямого взаємозв’язку добросовісності й відповідальності варто згадати й ч. 5 ст. 698 ЦК, згідно з якою покупець має право на відшкодування збитків, завданих йому продавцем внаслідок використання ним переваг свого становища у виробничій або торговельній діяльності. Про усвідомлення законодавцем значимості морального аспекту поведінки заінтересованих осіб свідчать також і ті норми, що визначають спеціальні підстави для застосування у відносинах купівлі-продажу засобів цивільно-правового захисту, відмінних від заходів відповідальності: приміром, ст. 659 ЦК встановлює правило, за яким продавець зобов’язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. Отже, зазначене право на розірвання договору закон пов’язує з добросовісною непоінформованістю покупця щодо права третьої особи; відповідно до ч. 3 ст. 668 ЦК умова договору купівлі-продажу про те, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту здачі товару першому перевізникові, на вимогу покупця може бути визнана судом недійсною, якщо в момент укладення договору продавець знав або міг знати, що товар втрачено або пошкоджено, але не повідомив про це покупця. У цьому випадку законодавець зважає на можливу недобросовісність продавця, у зв’язку з чим і надає відповідні можливості для захисту прав та інтересів покупця; додержуватися вимог добросовісності спонукають і норми ст. 688 ЦК – згідно з ч. 2 цієї статті продавець втрачає право посилатися на те, що не одержав від покупця повідомлення про порушення договору, та на наслідки невиконання покупцем цього обов’язку, якщо продавець знав або міг знати про те, що переданий покупцеві товар не відповідає умовам договору купівлі-продажу. Нагадаємо, що відповідно до ч. 1 ст. 688 ЦК у разі невиконання покупцем обов’язку своєчасно повідомити продавця про порушення умов договору щодо кількості, асортименту, якості, комплектності, тари та упаковки, продавець має право частково або у повному обсязі відмовитися від задоволення відповідних вимог покупця, якщо продавець доведе, що невиконання покупцем вищезазначеного обов’язку спричинило неможливість задоволення його вимог або спричинить для продавця витрати, що перевищують його витрати у разі своєчасного повідомлення про порушення умов договору. На підставі викладеного можна дійти висновку, що однією з основних форм законодавчого втілення принципу добросовісності є врахування суб’єктивної сторони поведінки заінтересованої особи при визначенні нормативних підстав для використання нею конкретних засобів захисту її цивільних прав та інтересів, включно з заходами цивільно-правової відповідальності.
В обговорюваному контексті взаємодії моралі Й права не можна обминути увагою того, що у рішенні Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 р. у справі № 1-10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) добросовісність поряд зі Справедливістю і розумністю визначена як одна із загальноправових засад. На цій підставі уявляється можливим зробити висновок про те, що незалежно від згадки про добросовісність як суб'єктивну умову набуття (реалізації) певних суб'єктивних цивільних прав або про недобросовісність загалом чи якусь з її конкретних форм як передумову виникнення того чи іншого цивільного обов'язку суд при вирішенні цивільної справи, якщо тільки інше прямо не передбачено законодавством і не випливає із суті спірних правовідносин, зобов'язаний враховувати морально-правовий аспект поведінки їх сторін при визначенні .справедливого балансу інтересів останніх.
Варто спробувати зробити проекцію сформульованого органом конституційної юрисдикції визначення "охоронюваний законом інтерес" на відносини цивільно-правової відповідальності. Отже, КСУ дійшов думки про те, що у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" означений інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та (або) нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
З огляду на зміст відносин цивільної відповідальності це визначення може бути використане для обґрунтування необхідності зважати при встановленні розміру стягнення, що накладається на боржника, як на інтерес кредитора щодо відновлення свого майнового стану або отримання компенсації, здатної мшімізувати його моральні втрати, так і на інтерес суб'єкта відповідальності, заінтересованого в уникненні покладання на нього майнового обтяження, непропорційного наслідкам вчиненого діяння. Крім того, слід брати до уваги також і публічний інтерес в утвердженні непорушності моральних засад суспільства, наданні певності відносинам відповідальності й підтримці сталого розвитку цивільного обороту, що було б неможливо забезпечити, не закріпивши таких критеріїв визначення обсягу відповідальності порушників суб'єктивних цивільних прав, які б гарантували, наскільки це можливо, водночас: усунення із сфери приватних інтересів потерпілої сторони негативних наслідків правопорушення; збереження нормальних умов для подальшого господарювання боржника; недопущення збагачення кредитора за рахунок одержаної ним компенсації, що могло б створити небезпечні стимули для поширення сутяжництва.
Такі чинники, як пряма сполучуваність моральних і правових приписів та властива обом цим соціальним явищам (моралі й праву) регулятивна функція створюють непоодинокі ситуації прямого запозичення правом окремих моральних настанов: або з метою заповнення неминучих прогалин у правовому регулюванні при здійсненні судового розсуду, або з огляду на можливість їх ефективного використання як безпосередніх правових регуляторів, чинників визначення правового становища особи. Зокрема, будучи осмисленими у контексті регулювального впливу норм інституту цивільно-правової відповідальності, котрі у їх статичній дії спрямовані на підтримання цивільного правопорядку і запобігання порушенням суб'єктивних цивільних прав, а на етапі практичного застосування дозволяють захистити майновий інтерес потерпілої особи в отриманні належної їй компенсації, означені міркування спонукають до висновку про принципову можливість і доцільність використання морально-правової оцінки поведінки суб'єктів цивільного права при визначенні їх прав і обов'язки у відносинах цивільної відповідальності.
Нехтування інтересами оточуючих, безвідповідальне ставлення до виконання своїх обов'язків, якщо це призвело до порушення прав іншої особи, за наявності всіх решти необхідних умов має спричинювати правові наслідки у вигляді покладання на суб'єкта відповідальності такого майнового обтяження на користь кредитора, яке було б здатним нівелювати негативний результат вчиненого правопорушення. Тож коли ми говоримо про принцип вини як особливу форму утвердження принципу добросовісності у відносинах цивільно-правової відповідальності, потрібно мати на увазі, що закріплення вини як її загальної умови однаковою мірою пов'язане з реалізацією і компенсаційної, і забезпечувальної (запобіжної, превентивної) функцій, що у сукупності характеризують суть і спрямування регулювального потенціалу зазначеного інституту цивільного права. Враховуючи його запобіжний вплив, ефективним способом досягнення мети якомога повнішої реалізації принципу добросовісності у сфері цивільної відповідальності постає нормативне закріплення певних можливостей для звільнення добросовісної особи від обов'язку відшкодувати випадкову — тобто завдану без її вини — шкоду, а також використання негативної морально-правової оцінки поведінки кредитора як чинника, що зумовлює зменшення обсягу майнової відповідальності боржника або звільнення його від цієї відповідальності.
Показовою у цьому плані є ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 07.06.2006 р. у справі за позовом Особи 1 до Особи 2 про усунення перешкод у реконструкції житла, відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Розглядаючи касаційну скаргу відповідачки, ВСУ не погодився з висновком суду першої інстанції, підтриманим і апеляційним судом, згідно з яким пожежа, внаслідок якої була пошкоджена квартира позивачки, сталася з вини мешканців сусідньої квартири, що належить Особі 2.
Верховний Суд зазначив, що, ухвалюючи рішення в частині відшкодування матеріальної та моральної шкоди, суд першої інстанції належним чином не встановив наявність шкоди, її розмір і вину відповідачки в спричиненні шкоди та не звернув уваги на те^ що згідно з актом обстеження житлового приміщення від 24.10.2000 р. квартира позивачки ще до пожежі була в занедбаному стані й непридатна для проживання, а також не дав відповідної оцінки акту про пожежу від 10.02.2002 p., в якому були наявні виправлення щодо місця пожежі.
При цьому колегія суддів вищої судової інстанції враховувала, зокрема, положення п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 р. № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", згідно з яким, розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки — незалежно від наявності вини.
Виходячи з наведеного Судова палата у цивільних справах ВСУ задовольнила касаційну скаргу, скасувала рішення й ухвалу відповідно місцевого та апеляційного судів і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції (див.: Єдиний державний реєстр судових рішень України).
Недоведеність вини відповідача (тоді як Вищий господарський суд України у скасованій Верховним Судом постанові виходив із зворотного) — володільця джерела підвищеної небезпеки у заподіянні шкоди застрахованому автомобілю стала однією з підстав для скасування Судовою палатою у господарських справах ВСУ (постанова від 27.06.2006 р.) рішень судів попередніх інстанцій, якими було задоволено позов страхової компанії про стягнення суми страхового відшкодування у порядку регресу. При цьому Верховний. Суд України підкреслив, що господарські суди при наявних у матеріалах справи суперечливих доказах належним чином не встановили факт наявності або відсутності безпосереднього причинного зв'язку між заявленою позивачем до стягнення сумою шкоди, неправомірними діями і виною відповідача (див.: Єдиний державний реєстр судових рішень України).
Зауважимо, що зазначені справи розглядалася за нормами ЇДК УРСР 1963 p., але немає жодного сумніву, що аналогічний підхід до визначення умов деліктної відповідальності та вирішення такого роду судових справ було повною мірою сприйнято ЦК України 2003 р. і наступною судовою практикою.
Вагома роль вини як умови відповідальності засвідчується не тільки при розгляді тих справ про стягнення збитків або відшкодування позадоговірної шкоди, які вирішуються на підставі загальних норм про умови договірної та недоговірної відповідальності, — приміром, спеціальні норми законодавства, що регламентують особливості цивільно-правової відповідальності транспортних організацій, конкретизують об'єктивні критерії вини боржників зазначеної категорії. Прикладом судового тлумачення означених законодавчих положень може слугувати постанова Вищого господарського суду України від 17.01.2007 р. у справі № 4/406-14/49 за позовом ЗАТ до Залізниці про стягнення 77793,82 грн втраченого вантажу. Приймаючи рішення про відмову в задоволенні касаційної скарги і залишаючи без змш постанову апеляційного господарського суду про часткове (у сумі 76273,94 грн) задоволення позову, ВГСУ виходив у цій справі з таких мотивів:
1) як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, у процесі транспортування вантажу (бензину марки А-76), який належить позивачеві, було виявлено витікання бензину, про що складено комерційний акт та зроблено відповідну відмітку в залізничній накладній; 2) відповідно до ст. 924 ЦК перевізник відповідає за збереження вантажу з моменту прийняття його до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата вантажу сталася внаслідок обставин, "яких перевізник не мії" уникнути (буквально за текстом ЦК мало б бути трішки інакше: "яким перевізник не міг запобігти". — В.П.) та усунення яких від нього не залежало". Згідно зі ст. 110 Статуту залізниць України залізниця несе відповідальність за збереження вантажу від часу його прийняття для перевезення і до моменту видачі одержувачу або передачі згідно з Правилами іншому підприємству; 3) судом встановлений факт недостачі прийнятого без зауважень вантажу, яка виникла під час його перевезення залізницею, з огляду на що висновки суду апеляційної інстанції про наявність вини залізниці у вигляді незбереження вантажу під час перевезення з покладанням відповідальності із врахуванням вимог ч. 2 ст. 114 Статуту залізниць України відповідає вимогам зазначених норм матеріального права та обставинам справи.
Іншими словами, у такого роду випадках невикористання усупереч покладеному на відповідача обов'язку наявної у нього можливості запобігти фактично завданій позивачеві шкоді трактується судами як свідчення вини зобов'язаної особи. У сукупності з об'єктивною протиправністю правопорушення, завданою шкодою і причинним зв'язком ця суб'єктивна умова відповідальності зумовлює покладання на боржника обов'язку з відшкодування завданих кредиторові збитків.
Натомість відсутність у відповідача об'єктивної можливості запобігти порушенню чужих прав найчастіше засвідчує його невинуватість. Приміром, у постанові ВГСУ від 27.02.2007 р. у справі № 10/81 (за позовом Агрофірми до ВАТ, Відділу ДВС і Товарної біржі про стягнення збитків та моральної шкоди) вищий спеціалізований суд дійшов висновку про відсутність вини ВАТ у завданих позивачеві (внаслідок визнання недійсними прилюдних торгів) збитках, оскільки у разі звернення стягнення на майно боржника на підставі рішення суду боржник на стадії виконавчого провадження хоча і залишається власником майна, але не має права ним розпоряджатися. ВГСУ надав вирішального значення тому, що після складання державним виконавцем акта опису та арешту належного ВАТ нерухомого майна товариство не брало участі у процесі реалізації арештованого майна на прилюдних торгах, а всі розпорядчі дії проводилися Відділом ДВС.
Однак, на жаль, рішення навіть вищих судових інстанцій нашої держави далеко не завжди вселяють впевненість у цілеспрямованому прагненні органів судової влади враховувати, якщо це не суперечить міркуванням розумності й специфіці використовуваних правових засобів, морально-правовий аспект спірних правовідносин під час вирішення кожної справи.
У цьому сенсі серед відносно недавніх актів, прийнятих Верховним Судом України, неоднозначне враження справляє, зокрема, рішення Судової колегії у цивільних справах ВСУ від 18.04.2007 р. у справі № 6-8146кс04 за позовом Особи до районного Відділу освіти про стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди, (див.: Єдиний державний реєстр судових рішень України). Позивачка посилалась на те, що вона працює вчителем географії, має 26 років педагогічного стажу, однак передбачені ст. 57 Закону України "Про освіту" виплати не отримала. Рішенням районного суду позов було задоволено частково. На користь позивачки присуджено стягнути визначені судом суми разом з 1000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
Апеляційна інстанція своєю ухвалою частково рішення суду першої інстанції змінила, стягнувши з Відділу освіти на користь Особи щомісячну надбавку за вислугу років у розмірі 2578,01 грн, компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати (1214,95 грн), допомогу на оздоровлення в розмірі місячного посадового окладу при наданні відпустки (756,68 грн), індексацію сум заробітної плати (698,81 грн), а також 62,12 грн витрат за проведення судово-бухгалтерської експертизи. У задоволенні вимог про відшкодування щорічної грошової допомоги за сумлінну роботу та зразкове виконання службових обов'язки* у сумі 860,85 грн було відмовлено. У решті рішення місцевого суду апеляційна інстанція залишила без змін.
Проте Судова палата у цивільних справах ВСУ не погодилася з рішенням судів нижчого рівня щодо відшкодування моральної шкоди. При цьому Верховний Суд керувався такими мотивами: 1) під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, що були заподіяні фізичній чи юридичній особі незаконним діями або бездіяльністю інших осіб; 2) у ст. 237і Кодексу законів про працю України зазначено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної. шкоди працівникові провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Далі ВСУ резюмував: "При відшкодуванні моральної шкоди необхідно встановлювати винні дії відповідача. Судом встановлено, що бюджетне фінансування було відсутнє і тому продавець не мав можливості виплачувати кошти. За таких обставин вважати обґрунтованими висновки щодо задоволення вимог по відшкодуванню моральної шкоди немає підстав". Спираючись на цей висновок, вища судова інстанція скасувала рішення районного і ухвалу апеляційного судів у частині задоволення позову про відшкодування моральної шкоди.
Очевидно, що в такий спосіб Верховний Суд України фактично визначив привілейоване становище бюджетних організацій щодо приватних юридичних осіб та, водночас, позбавив працівника бюджетної установи права на захист тих прав й інтересів, які напевно могли б бути захищені, якщо б ішлося про позов працівника комерційної чи некомерційної організації, що належить до юридичних осіб приватного права.
Безперечно, справедливим такий підхід вважати не можна. Понад те, є серйозні сумніви у його формально-юридичній бездоганності. Адже, по-перше, ст. 617 ЦК імперативно закріплює правило, за яким не вважається випадком, зокрема, відсутність у боржника необхідних коштів. І хоча згадана стаття Цивільного кодексу України визначає підстави для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання, а не абсолютних правовідносин, немає жодних резонів для того, щоб відмовлятися від її застосування за аналогією закону при визначенні правового становища сторін деліктного зобов'язання, що виникає з приводу' компенсації моральної шкоди. Врешті, ніщо не заважало судам використовувати ст. 203 ЦК УРСР 1963 p., яка встановлювала обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані порушенням зобов'язання, також і під час розгляду справ про відшкодування позадоговірної шкоди, оскільки на відміну від ч. 2 ст. 203 зазначеного Кодексу, норми його гл. 40 ("Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди") не визначали структури збитків, які підлягали стягненню на користь потерпілої особи за ст. 453 ЦК УРСР 1963 р. ("Способи відшкодування шкоди") (див., наприклад: п. 7роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 01.04.1994 р. № 02-5/215 "Про деякі питання практики вирішення -спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди").
По-друге, вищою судовою інстанцією не було розглянуто питання про співвідношення ст. 237і КЗпП України та відповідних норм нині чинного Цивільного кодексу від 16.01.2003 p., які визначають спеціальні умови відповідальності за шкоду, завдану органами публічної адміністрації, й були прийняті вже після того, як Кодекс законів про працю було доповнено статтею про відшкодування моральної шкоди, завданої працівникові у трудових відносинах (Закон України № 1356-XIV від 24.12.1999 p.). Тому тут слід брати до уваги можливий пріоритет відповідних норм ЦК (щодо означеної статті КЗпП) в ситуації, коли Відділ освіти може розглядатися також і як орган державного управління. Тому, не виключено, при вирішенні розглянутої вище справи слід було застосувати ст. 1173 ЦК, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, АРК або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Нарешті, по-третє, Верховний Суд з незрозумілих причин не взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ), який не так давно вже визначив свою позицію стосовно порушення Україною ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (щодо права на мирне володіння майном) саме у зв'язку з недодержанням нашою державою вимог освітнього законодавства, яке передбачає здійснення додаткових виплат педагогічним працівникам. Так, у п. 26 рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 р. у справі "Кечко проти України" сформульовано однозначну правову позицію: "Суд не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань" (див.: ІПС "Законодавство"; Офіційний вісник України. — 2006. — № 12). Отже, бюджетні проблеми, що виникають при виконанні грошових зобов'язань держави, жодною мірою не можуть вважатися якоюсь вибачною обставиною, а тому не можуть засвідчувати невинуватість органу публічної адміністрації або держави в цілому.
Крім того, що право в багатьох випадках спеціально визначає негативні наслідки різного роду недобросовісної поведінки, у низці правових ситуацій, навпаки, доведена добросовісність особи постає як передумова набуття і здійснення нею різного роду прав. Особливо яскраво це виявляється при застосуванні норм, які з оцінкою поведінки заінтересованої особи пов'язують саму можливість надання їй судового захисту.
Зазначене стосується й ролі добросовісності як чинника, від якого може залежати застосування міжнародно-правових механізмів захисту прав і свобод людини. Тому, наприклад, Європейський суд з прав людини, вирішуючи в рішенні від 02.11.2006 р. у справі "Волохи проти України" питання щодо прийнятності скарги про порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. у частині дотримання шестимісячного строку для звернення вказав, що "потрібно враховувати особливості тих окремих справ, у яких заявник спочатку вдається до певного юридичного засобу захисту, а тільки у подальшому усвідомлює (або мав би усвідомлювати) існування певних обставин, які нівелюють ефективність цього засобу захисту". Врешті Суд резюмував: "... враховуючи обставини даної справи, не можна докоряти заявникам у тому, що вони вирішили використати вказаний національний засіб правового захисту перед тим, як звернутися до Суду. Зважаючи на вищевикладене, Суд дійшов висновку, що заявники виконали вимогу про дотримання шестимісячного строку для звернення до Суду" (див.: Рішення у справі "Волохи проти України" ("VOLOKHY v. UKRAINE") // Юридична Україна. — 2007. — № 2. — С. 107-111).
Примітно, що у означеному випадку морально-правова оцінка поведінки особи (констатація її добросовісності) мала вирішальне значення для вирішення конкретного правового питання, не пов'язаного з яким-небудь вчиненим нею правопорушенням, обговоренням можливості звернення стягнення на належне цьому суб'єктові майно, або, навпаки, зменшення обсягу належного йому відшкодування. Проте визнання добросовісності заявника уможливлює реалізацію його права на звернення до відповідної міжнародної судової установи, а надалі — у разі визнання ЄСПЛ порушення Конвенції 1950 р. державою-відповідачем — і одержання потерпілим компенсації за завдану йому цим порушенням майнову і моральну шкоду.
Дещо схожа ситуація спостерігається при застосуванні національними судами матеріально-правового правила, яке передбачає судовий захист порушеного права також і у тих випадках, коли позовну давність було пропущено з поважних причин (ч. 5 ст. 267 ЦК). Адже встановлення поважності пропуску позовної давності означає ніщо іїшіе як з'ясування питання про добросовісність поведінки особи, яка з певних причин, однак не через власну необачність, безтурботність і не навмисно не скористалася (не могла і за цих умов не повинна була скористатися) своєчасно своїм правом на звернення до суду. Натомість відсутність переконливих доказів, які стверджували б бездоганність поведінки позивача, зводить нанівець його зусилля домогтися стягнення з відповідача очікуваних від застосування заходів відповідальності грошових сум.
Приміром, у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 16.05.2006 р. № 22/197 у справі за позовом Залізниці до Комбінату про стягнення 2328,80 грн штрафу за невиконання планів перевезень вища судова інстанція зазначила таке.
Частиною 1 ст. 223 Господарського кодексу України передбачено, що при реалізації у судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені Цивільним кодексом України, якщо інші строки не встановлено самим ГК. Згідно з ч. 5 ст. 315 ГК для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк. Такої ж тривалості установлено строк для подання позовів залізниць до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів, що випливають із Статуту залізниць, ст. 137 якого передбачено, що за вимогами щодо стягнення штрафу за невиконання плану перевезень зазначений шестимісячний строк обчислюється після закінчення п'ятиденного терміну, встановленого^ для сплати штрафу. Звертаючись з відповідним позовом, Залізниця цей строк пропустила. Обставини спливу позовної давності досліджувалися судом апеляційної інстанції, який дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності поважних причин пропуску позовної давності. Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (див.: ІПС "Законодавство").
Дія принципу добросовісності не обмежується лише регулятивними відносинами — додержання вимог доброї совісті, як правило, визначає також і правове становище учасників охоронних відносин, передовсім відносин цивільної відповідальності. Водночас характер впливу добросовісності як правового принципу не є лінійним, він коригується з урахуванням інших відправних засад цивільно-правового регулювання — насамперед розумності й справедливості та свободи договору. Зважаючи на вказане, можна погодитися з Є. Харитоновим, котрий зазначає, що "принцип справедливості, добросовісності та розумності", серед іншого, "стосується ... можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу " (Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є. О. Харитонова, О.М. Калітенко. — Одеса: Юридична література, 2003. — С. 13). Приміром, пославшись саме на ч. 3 ст. 509 ЦК, який встановлює, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, Вищий господарський суд України постановою від 01.08.2096 р. скасував рішення попередніх інстанцій і направив на новий судовий розгляд справу № 3/256 за позовом ТОВ 1 до ТОВ 2 і ПП про стягнення безпідставно отриманих коштів та визнання недійсним договору уступки права вимоги.
З іншого боку, наділяючи кредитора правом на застосування так званих заходів оперативного впливу, законодавець не обумовлює виникнення цього права певною морально-правовою оцінкою суб'єктивної сторони поведінки боржника. І таке рішення є цілком виправданим — з погляду справедливості й розумності воно належним чином враховує баланс інтересів сторін, характер ймовірного правопорушення, процедурні особливості застосування відповідних санкцій та притаманні їм суто правові (організаційні, немайнові у їх безпосередньому вияві) наслідки. У той же час обов'язок з відшкодування завданої шкоди виникає, за загальним правилом, лише за не-спростованого припущення щодо наявності вини делінквента, якщо інше не встановлено законом або сторони договору за обопільною домовленістю не у виключили вину зі складу умов відповідальності за порушення договірного зобов'язання.
Закріплюючи у п. 6 ст. 3 і ч. 3 ст. 509 ЦК добросовісність як загальну моральну вимогу, якій має відповідати поведінка всіх учасників цивільних відносин, законодавство водночас встановлює й виразні межі використання добросовісності як безпосереднього правового регулятора. Таку функцію добросовісність виконує лише тоді, коли додержання її вимог напряму зумовлює можливість набуття або здійснення конкретних цивільних прав і обов'язків. Ідеться про ті випадки, в яких добросовісність або недобросовісність (та вина як її вияв у відносинах відповідальності) в силу закону чи договору виконують роль суб'єктивної умови застосування певного захисного заходу (зокрема цивільно-правових санкцій) або вихідної підстави (самодостатньої передумови) набуття конкретного цивільного права чи покладання на особу певного обов'язку.
З огляду на вказане природною сферою найбільш повного розкриття регулятивного потенціалу принципу добросовісності постають відносини цивільної відповідальності. Більше того, виключно у нормах, що регламентують відшкодування договірної та позадоговірної шкоди, забезпечується насправді послідовне й всезагальне втілення зазначеної засади цивільного законодавства (навіть у разі формального виключення вини із складу умов відповідальності). Основними нормативними гарантіями цього слугують:
1) визнання вини загальною умовою відповідальності, особливо в імперативній формі. — щодо деліктних зобов'язань;
2) врахування вини як міри відповідальності за наявності так званої змішаної вини боржника й кредитора, при умисному вчиненні окремих видів нікчемних правочинів, за завдану моральну шкоду і порушення прав інтелектуальної власності; 3) законодавча заборона попередніх домовленостей щодо обмеження або звільнення від відповідальності за умисні правопорушення; 4) надання залежно від суті порушених правовідносин юридичного значення різним формам і ступеням цивільної вини.
Добросовісність, охарактеризована через констатацію невинуватості зобов'язаної особи, подекуди може мати безпосереднє значення для визначення порядку виконання відповідного судового рішення про застосування заходів відповідальності. Саме про це свідчить постанова Вищого господарського суду України від. 30.01.2007 р. у справі № 4/2602-10/297 (за позовом ДП до ВАТ про стягнення 10552193,70 грн основного боргу, 3598298,04 грн інфляційних нарахувань, 932325,67 грн 3% річних, 499567,04 грн пені та 7% штрафу у розмірі 738653,56 грн), якою було залишено в силі акти попередніх судових інстанцій, зокрема в частині відстрочення виконання судового рішення: зваживши на відсутність вини відповідача у виникненні боргу і вжиття ним активних заходів щодо зменшення заборгованості, рівень оплати за електричну енергію, особливості розрахунків на Оптовому ринку електричної енергії України, суд першої інстанції, керуючись положеннями ст. 121 ГПК України, визнав за необхідне відстрочити виконання рішення суду терміном на 31 місяць з дня набрання ним законної сили. При цьому, як зазначив апеляційний господарський суд, з яким погодився ВГСУ, суд першої інстанції, "виходячи з поданих йому сторонами документів, врахував матеріальні інтереси обох сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору".
Розглянутий приклад говорить про те, що відмежована від невинуватості, хоча й напряму виражена через неї добросовісність може бути напряму дотичною до відносин відповідальності, але тоді вона ніби "переміщується" у сферу виконання судового рішення, причому позитивна оцінка суб'єктивної сторони поведінки суб'єкта відповідальності сприятливо відбивається на його процесуальному становищі, а вже завдяки цьому — і на загальному майновому стані боржника. Водночас, як зазначалося, на більш ранніх стадіях процесу добросовісність позивача здатна подекуди визначальним чином впливати на вирішення головного питання матеріального права — про надання судового захисту, задоволення позову чи відмову в цьому.
Натомість вина у її власному розумінні постає зазвичай як додаткова (у зв'язку з розподілом обов'язків доказування, оскільки у цивільному праві замість необхідності доведення позивачем наявності вини у діях відповідача встановлюється спростовна презумпція вини останнього) умова цивільної відповідальності, а тому питання про неї порушується у контексті виявлення насамперед належної сукупності об'єктивних умов, наявність яких уможливлює застосування того чи іншого заходу цивільно-правової відповідальності. Наприклад, у постанові від 14.02.2007 р. (справа № 10/72-05 за позовом Обласного комунального підприємства до Міського комунального підприємства про стягнення збитків "у зв'язку з безпідставним припиненням надання послуг водопостачання") Вищий господарський суд України наголосив на тому, що оскільки відшкодування збитків є заходом цивільно-правової відповідальності, його застосування можливе лише за наявності передбачених законом умов: "Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести факт порушення зобов'язання контрагентом, наявність і розмір понесених збитків, а також причинний зв'язок між правопорушенням і збитками. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (ст. 614 ЦК України)". Рішенням місцевого суду у цій справі позов було задоволено частково та стягнуто на користь позивача збитки у сумі 1159605,46 грн, натомість апеляційний господарський суд зазначене рішення суду першої інстанції скасував, відмовивши у позові. Касаційна інстанція, скасовуючи зазначені судові акти, виходила, зокрема, з того, що суди обох інстанцій не з'ясували змісту заявлених до стягнення збитків, не перевірили обґрунтування їх розміру і таким чином, не встановили наявності чи відсутності всіх необхідних за законом умов покладення відповідальності на відповідача.
Отже, на відміну від решти форм недобросовісної поведінки, що мають значення у інших правовідносинах, вина конституюється у функціонально визначений правовий засіб виключно у контексті її зв'язку з об'єктивними умовами застосування конкретних санкцій майнової відповідальності. З огляду на це можна сказати, що у найбільш загальних рисах місце вини серед інших умов цивільно-правової відповідальності доволі точно визначено у висновку, викладеному в постанові Вищого господарського суду України від 02-09.03.2005 р. у справі № 1/29 за позовом ТОВ до Української державної інноваційної компанії про стягнення заборгованості, процентів річних, інфляційних втрат і збитків: "... суди, застосувавши принцип повного відшкодування позивачу збитків, не дослідили дійсний їх розмір, завданий з вини відповідача". Хоча, з огляду на різноманітність форм цивільної відповідальності та відсутність при застосуванні деяких з них необхідності встановлювати точний розмір можливих утрат кредитора, при стягненні з боржника неустойки і суми завдатку доречніше було б говорити про зумовленість виною відповідача не збитків, а як такого порушення конкретного суб'єктивного права потерпілої сторони (яке, одначе, за певних обставин може спричинити збитки на боці уповноваженої особи).
Принцип добросовісності як абстрактна, неконкретизована щодо певних правовідносин вимога напряму діє у всій сфері відносин цивільної відповідальності, а не тільки у розрізі врахування вини як умови покладання на боржника обов'язку компенсувати втрати потерпілої сторони або чинника визначення конкретного обсягу належної кредиторові компенсації (зустрічна вина кредитора, відшкодування моральної шкоди, захист виключних прав на об'єкти інтелектуальної власності). Тому Вищий господарський суд України мав цілковиту рацію, коли у постанові від 06.03.2007 р. у справі № 10/137 за позовом суб'єкта підприємницької діяльності — фізичної особи до ДП ТОВ про стягнення коштів зазначив, що, задовольнивши позовні вимоги про стягнення штрафу в розмірі 516102,14 грн, місцевий господарський суд: не врахував положення ст. 3 ч. 3 ст. 509 ЦК України, відповідно до яких загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами, на яких має ґрунтуватися зобов'язання між сторонами, є добросовісність, розумність і справедливість, а також не взяв до уваги приписи ч. 3 ст. 551 ЦК, відповідно до яких розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, що мають істотне значення.
При цьому, наголосив ВГСУ, без належної уваги та оцінки залишилися такі обставини, як дійсна вартість робіт за договором, ступінь виконання зобов'язання боржником, розмір відсотків неустойки у порівнянні з розміром можливих збитків кредитора, а відтак, співвідношення пред'явлених до стягнення санкцій і наслідків порушення зобов'язання. Позивачем в порушення ст. 33 ГПК не було надано доказів щодо співвідношення заявленої до стягнення неустойки і розміру збитків, завданих відповідачем.
З окресленої правової позиції випливає, що добросовісність при визначенні обсягу позовних вимог з приводу застосування такого заходу цивільно-правової відповідальності, як неустойка, передбачає, насамперед, загальну домірність розміру цієї санкції вартісному вираженню ймовірних збитків кредитора. Своє значення мають й інші обставини справи — зокрема, пов'язані з вартістю порушеного зобов'язання, тривалістю прострочення його виконання тощо. До речі, зважаючи на необхідність гарантування вияву значно виразнішого, ніж при відшкодуванні збитків забезпечувального потенціалу неустойки, та за відсутності підстав припускати реальну можливість заподіяння кредиторові збитків, перелічені чинники можуть набувати вирішальної ваги у визначенні розміру стягнення, що накладається на боржника у зв'язку з допущеним ним порушенням договору.
В іншому разі годі буде сподіватися на установлення справедливого балансу майнових інтересів сторін, а тому саме недобросовісно чинитиме та особа, яка прагнутиме безпідставно (у сенсі неврахування всіх фактичних обставин справи) збагатитися за рахунок боржника. Адже лише та особа може вважатися добросовісною, яка намагається діяти справедливо щодо інших. У контексті застосування цивільно-правової відповідальності це означає спрямування зусиль кредитора на відновлення свого майнового становища, мінімізацію завданої йому моральної шкоди, одержання іншої адекватної його майновим або не-майновим втратам компенсації.
Зазначене стверджує нерозривність справедливості й добросовісності, яка характеризує суб'єктивну сторону поведінки кожної розумної особи, котра при визначенні своїх вимог до зобов'язаної особи керується іманентно притаманними почуттю справедливості міркуваннями обґрунтованості, виваженості й розмірності. Поза всяким сумнівом, це передбачає й вияв певної турботи про інтереси боржника, на якого було б несправедливо накладати явно непропорційне наслідкам вчиненого ним правопорушення майнове обтяження. Таким чином, у відносинах цивільної відповідальності дія принципу добросовісності виявляється не тільки, приміром, у закріпленні вини як загальної умови застосування відповідних компенсаційних майнових санкцій, а й через покладання на суб'єкта права вимоги позитивного обов'язку виявляти належну турботу щодо пропорційності застосування ініційованого ним засобу цивільно-правового захисту. Тобто добросовісність несумісна зі свідомим виходом за межі справедливої рівноваги інтересів сторін.
Примітно, що первісно з метою захисту як своїх власних інтересів, так і інтересів несправного боржника, на кредитора покладається обов'язок вживати належних заходів з метою мінімізації можливих на його боці збитків (ч. 2 ст. 616 ЦК). У контексті інтелектуально-вольової сторони діяльності уповноваженої особи це вимагає вияву нею у своїх діях такої обачності й турботливості, які відповідають змісту порушених правовідносин, умовам обороту, іншим обставинам справи та дозволяють визначити і вжити ті вищезгадані запобіжні заходи, що їх могла б визначити і вжити принаймні будь-яка інша добросовісна особа, якби вона опинилася на місці кредитора у аналогічній ситуації (серед іншого, йдеться про суб'єкта такого самого роду діяльності).
Крім іншого, недобросовісність і вина відмежовуються за встановленими щодо них доказовими презумпціями. І в цьому також виявляється їх функціональна різноплановість. Відповідно у відносинах цивільно-правової відповідальності йдеться про презумпцію вини, тоді як недобросовісність у її спеціальному значенні найчастіше має бути достовірно встановлена на підставі належних доказів, наданих заінтересованим суб'єктом. З цього випливає істотна особливість процедурного (юрисдикційного) ракурсу розрізнення недобросовісності й вини: правові наслідки недобросовісності застосовуються, як правило, в результаті використання юрисдикційних форм захисту цивільних прав та інтересів, натомість відповідальність, навпаки, незалежно від необхідності врахування вини боржника часто реалізується внаслідок добровільного виконання правопорушником покладеного на нього обов'язку з відшкодування завданої шкоди.
Відмінність зазначених презумпцій наочно демонструють відповідні приклади із судової практики. Так, Вищий господарський суд України у своїй постанові від 22.02.2007 р. у справі № 25/227-06 (31/122-10/55) за позовом ТОВ 1 до міжрайонної державної податкової інспекції, товарної біржі, приватного підприємця і ТОВ 2, третя особа — Відділення Державної виконавчої служби, про визнання недійсними прилюдних торгів, підтвердив обґрунтованість постанови про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки, як встановив апеляційний господарський суд, позивач не довів недобросовісності набуття права власності ТОВ 2. При цьому касаційний суд звернув увагу на те, що згідно зі ст. 387 ЦК власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. За приписами наведеної норми, вважає ВГСУ, саме позивач повинен довести в суді незаконність володіння відповідачем майном, яке є предметом позову: право власності (чи інше суб'єктивне право титульного володільця) на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у останнього правових підстав для володіння майном.
Але подібно до встановлення законом або за домовленістю сторін договору непоодиноких винятків з презумпції вини, припущення про добросовісність учасника цивільних відносин також не є абсолютним — підтвердженням цьому слугує п. 2 ч. 2 ст. 652 ЦК, який передбачає необхідність доведення стороною, заінтересованою у зміні чи припиненні договору, тієї обставини, що її вимога зумовлена причинами, які цей суб'єкт не міг усунути після їх виникнення за всієї турботливості та обачності, які від нього вимагалися. Добросовісність у цьому випадку виконує функцію справедливої передумови для застосування захисного заходу, не пов'язаного з фактом вчинення будь-якого цивільного правопорушення з боку контрагента. Тому виявлена заінтересованою особою недобросовісність має спричиняти відмову в задоволенні заявлених вимог.
Отже, відмінності встановлених Цивільним кодексом України процедурних режимів застосування недобросовісності й вини як правових засобів ґрунтуються на двох різноспрямованих презумпціях: вини щодо боржників у відносинах цивільно-правової відповідальності, добросовісності — щодо учасників інших різновидів цивільних відносин.
У наукових розвідках добросовісність чи недобросовісність особи розглядаються головним чином в контексті зловживання правом, вчинення окремих видів недійсних правочинів, у правовідносинах з приводу витребування майна з чужого незаконного володіння, окремих інших речових відносинах, а інколи також і у зобов'язаннях з безпідставного збагачення. Між тим, притаманний цивільно-правовій відповідальності принцип вини є чи не найпоказовішим з усіх решти прикладів використання вітчизняним законодавцем засади добросовісності саме як правового регулятора прямої дії.
У цьому контексті можна говорити про функціонально різноспрямовану спорідненість недобросовісності й вини як умовно відособлених правових засобів визначення прав і обов'язків учасників цивільних відносин, а також загалом ширший за вину зміст недобросовісності у її абстрактному розумінні (як неналежного з погляду додержання вимог доброї совісті вияву інтелектуально-вольової сторони поведінки особи). Тому вина за всіх обставин постає через індивідуальні ознаки виявленої недобросовісності, тоді як зовсім не кожна недобросовісність має втілюватися у вині. Водночас потрібно наголосити на тому, що зазначена відмінність є насамперед функціональною, оскільки сенс її виділення полягає у розмежуванні підстав та умов застосування належних заходів захисту цивільних прав та інтересів, а також відповідних цим заходам правових наслідків.
Невідмежована від вини недобросовісність, будучи загальною характеристикою суб'єктивної сторони поведінки, що заслуговує на осуд, може призводити до: 1) відмови у захисті цивільного права та інтересу особи, яка зловживає своїми правами; 2) втрати або ненабуття права внаслідок недодержання вимог добросовісності щодо належного здійснення або умов набуття цивільних прав; 3) вилучення у недобросовісного володільця і передачі потерпілому належного йому майна, застосування у належних випадках інших форм поновлення майнового становища сторін, яке існувало до порушення, виконання в натурі майнового обов'язку відповідно до змінених чи припинених (внаслідок застосування відповідних організаційно-правових санкцій) правовідносин; 4) формування сукупності умов, необхідних для застосування конкретного заходу цивільно-правової відповідальності, що передбачає як зміну правового становища зобов'язаної особи, так і втрату нею частини власного майна з метою надання кредитору (потерпілому) належної компенсації за порушення його суб'єктивного права; 5) застосування правових заходів, що не є санкціями і в силу цього не спричинюють погіршення правового становища недобросовісного суб'єкта, а спрямовані натомість на відновлення правової визначеності щодо прав і обов'язків учасників конкретних правовідносин або на запобігання реалізації незаконного інтересу заінтересованої особи (зокрема, через констатацію юрисдикційним органом неправомірності її домагань).
Відповідні захисні засоби виявляють здатність на практиці забезпечувати достатньо послідовну реалізацію засади добросовісності у різних її втіленнях, основним з яких, безперечно, є принцип вини щодо суб'єктів цивільно-правової відповідальності. Лише в останньому випадку — з огляду на те, що йдеться про застосування майнових санкцій компенсаційного характеру — має сенс вести мову не загалом про порушення вимог доброї совісті, а саме про вину боржника. Таке увиразнення недобросовісності в формі провини пояснюється її перетворенням на суб'єктивну умову цивільної відповідальності, яке, до речі, може мати місце й при паралельному застосуванні відповідальності разом з іншими санкціями майнового чи немайнового змісту.
Отже, недобросовісність може бути ознакою діяння, яке спричинило правопорушення, а може й як така розглядатися у сенсі самостійної підстави чи передумови для застосування певного захисного засобу (у таких випадках може йтися не про доконане порушення суб'єктивного цивільного права, а про явну чи завуальовану форму його невизнання або оспорювання, а також про зловживання правом). Це дозволяє виділити ключову її відмінність від вини, яка не є ані підставою, ані самодостатньою передумовою застосування належного захисного заходу, а виконує натомість функцію однієї з кількох взаємопов'язаних умов цивільно-правової відповідальності — незважаючи на те, що у заголовку ст. 614 ЦК "Вина як підстава відповідальності за порушення зобов'язання" законодавець і послуговується міцно вкоріненою словесною формулою.
Враховуючи це, потрібно зважати, що для уможливлення як такої постановки питання про відшкодування збитків, стягнення неустойки, процентів за порушення грошового зобов'язання або суми завдатку, спочатку необхідно довести наявність факту вчинення правопорушення як загальної юридико-фактичної підстави застосування всіх згаданих у ст. 611 ЦК санкцій. І лише коли порушення прав зацікавленої особи не було обґрунтовано правомірністю відповідних дій іншої сторони (якщо, звісно, відшкодування збитків не здійснюється згідно із законом за правомірні, хоча й шкідливі для іншої сторони дії), виключно тоді має сенс визначатися 'з виною боржника, розміром збитків та причинним зв'язком між правопорушенням і збитками (якщо це необхідно з огляду на специфіку відповідної санкції).
Володимир Примак, кандидат юридичних наук, головний редактор журналу “Юридична Україна”
Юридичний вісник України № 33-35 ( 17серпня-7 вересня 2007 року)