У "ЮВУ" (№29 за 2007 рік) було надруковано статтю "Нікчемність правочину" за авторством Р. Госедла. З огляду на те, що текст статті більше присвячений позитивному аналізу відповідного законодавчого матеріалу, а зміст даного правового інституту, як видається, є досить суперечливим, згадана робота стала приводом до висловлення наступних міркувань.
Інститут нікчемності правочинів до прийняття 2003 року Цивільного кодексу України цивільному праву України, як можна твердити цілком упевнено, відомий не був.
Аналіз відповідних розділів підручників з Римського приватного права, зокрема відомого в Україні автора О.Підопригори (2001 року видання) та перевиданого в 1994 році у Російській Федерації — за редакцією проф.1. Новіцкого та проф. І. Пєрєтєрского (1948 року видання), свідчить, що інститут нікчемності не був відомий римському праву, в той час, як йому був відомий інститут недійсності правочину.
Ознайомлення зі змістом підручника "Цивільне та торгове право капіталістичних держав" (1993 року видання) також свідчить на користь тієї думки, що цивільному праву Франції, ФРН, Англії та США не відомий інститут нікчемних правочинів.
Не містить терміна "нікчемний право-чин" і 4 том фундаментальної шеститомної Юридичної енциклопедії, виданої в Україні, хоча в ньому детально висвітлюються питання недійсності угод та договорів.
Тому походження відповідного правового інституту залишається неясним (факт прямого запозичення його із законодавчої практики РФ до уваги не беремо, бо зазначене запозичення не містить елементів адаптації до правових реалій України).
Водночас, відповідний спеціальний термін міститься у Великому юридичному словнику, виданому у Москві в 2002 році: "нікчемний правочин", яке нас додатково відсилає до тлумачення терміна "угода". Як витікає із відповідних роз'яснень, відповідно до ст.158 ЦК РФ угоди, що не відповідають обов'язковим вимогам закону, є недійсними у зв'язку із визнанням їх такими судом (оспорювана угода) чи незалежно від такого визнання (нікчемна угода).
Відповідно до ч.2 ст.215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Хоча, як зазначається далі у цій статті ЦК України, у випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним, що, як видається, вносить до цього цивільно-правового інституту невирішувану внутрішню суперечність. Таке правило було би більш доцільним у правовій конструкції оспорюваного правочину.
3 огляду на те, що це положення міститься у статті ЦК України про недійсність правочину, можна дійти висновку, що нікчемність є підінститутом недійсності правочину.
Як можемо пересвідчитися, визначення нікчемного правочину, що дається в цивільному законодавстві України, практично ідентичне визначенню, що дається в цивільному законодавстві РФ. За власним визнанням проф. 3. Ромовської, саме вона несе наукову відповідальність, зокрема, за главу 16 Книги першої ЦК України, про що зазначає у своєму підручнику (Українське цивільне право: Загальна частина: Академічний курс. — 2005 р. — С.137). При цьому вказує, що у первісному варіанті три перші глави Книги першої ЦК України були стовідсотковим запозиченням з Цивільного кодексу РФ.
Досить імовірно, що це, на жаль, стосується і глави 16 Книги першої.
Як видається, у даному випадку було застосовано такий специфічний прийом юридичної техніки, як юридична презумпція, тобто визначене у законі ствердження наявності або відсутності певних обставин, які мають правове значення (с.152— 154 цитованого підручника).
Виникає запитання, а чи доцільним взагалі було введення правового інституту нікчемності до цивільного законодавства України? На мій погляд, на це запитання необхідно відповісти негативно.
Адже однією із основних цілей, які повинен ставити перед собою законодавець при регулюванні цивільних правовідносин, як це уявляється, є стабільність цивільного обороту та практична цінність існування тієї чи іншої новели цивільного права (за винятком тих цивільно-правових інститутів, чиє існування було виправдане часом) — тобто перш за все слід звертати увагу на те, чи робить відповідна новела цивільний оборот більш ефективним, стабільним та гармонійним. А дана правова новела цим критеріям не відповідає.
Введенням презумпції недійсності нікчемного правочину законодавцем, звичайно ж, переслідувалися благородні цілі — економія державного втручання у цивільний оборот та відсутність необхідності у однієї зі сторін звертатися до суду за захистом свого порушеного права за таким "правочином". Однак на практиці цей інститут не тільки не укріпив цивільний оборот, а навпаки — створив для його стабільності, як на мене, суттєву загрозу.
Для визнання недійсності правочину, недійсність якого прямо не встановлена законом, одна зі сторін чи інша заінтересована особа можуть звертатися до суду для його можливого визнання судом недійсним (ч.З ст.215 ЦК України). У даному випадку ми бачимо, що коли звичайний, правомірний хід цивільного обороту дає збій, держава в особі судової влади за ініціативою когось із зацікавлених осіб остаточно встановлює певний юридичний факт, що може в подальшому бути підставою для певних компенсаційних відшко-дувань для потерпілої особи (матеріальних чи нематеріальних).
Після набуття законної сили відповідним судовим рішенням, всі суб'єкти даних правовідносин (згодні вони чи не згодні з таким судовим рішенням) зобов'язані йому підкоритись.
І таким чином, динаміка цього незаконного правовідношення отримує своє логічне завершення у рішенні суду та не впливає деструктивно на подальший цивільний оборот.
Іншу картину маємо, коли мова йтиме про правочин, який законодавцем визнається (презюмується) нікчемним.
У даному випадку законодавець вважав за потрібне, щоб органи державної влади взагалі не втручалися у відносини між сторонами, виходячи із того, що прямої вказівки закону достатньо, щоб нікчемний правочин "ще не народившись, вже помер".
Видається, однак, що у житті так гармонійно навряд чи вийде. І сам законодавець цьому суттєво посприяв. Як ми знаємо, з одного боку, відповідно до ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Водночас, і нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (абз.2 ч.2 ст.215 ЦК України) (хоча й лише у випадках, встановлених ЦК), що фактично нівелює цінність відповідної юридичної презумпції законодавця щодо нікчемних правочинів, оскільки дає широке поле для тлумачення як учасникам цивільного обороту, так і суду.
Тому цілком природно, що одна із сто-рш нікчемного правочину може вважати його саме таким (дійсним), у той час, коли інша — ні; одна.— вчинятиме дії на виконання своїх обов'язків за нікчемним правочином, а інша утримуватиметься від таких дій, вважаючи правочин нікчемним, а отже, таким, що не породжує для неї жодних обов'язків.
За логікою законодавця, нікчемний правочин, ще не виникнувши, вже має припинитися без втручання у правовідносини сторін щодо такого правочину держави. Однак, як ми бачимо, може так статися, що нікчемний правочин не тільки не припинить свого існування, але й стане підставою для більш широкого кола цивільних правовідносин, ніж якщо б він був лише оспорюваним.
І у наслідку, сторони все одно будуть вимушені звертатися до суду за захистом своїх порушених прав. При цьому наявність у законодавчому матеріалі юридичної презумпції нікчемності певного правочину при одночасній наявності можливості визнання його дійсним нічого не дає для спрощення процесу доказування для зацікавленої сторони, оскільки згідно з вимогами ЦПК України відповідна обставина не звільняє зацікавлену сторону в даному випадку від обов'язку доказування.
Отже, видається правомірним висновок, що фактично законодавцеві не вдалося чітко розмежувати правові межі нікчемних та оспорюваних правочинів, тому, вважаємо, інститут нікчемності правочинів доцільно було б виключити із ЦК України, оскільки наявність у ньому інституту оспорюваних правочинів є достатньою правовою гарантією для забезпечення стійкого та ефективного цивільного обороту (в межах можливого).
Роман МОСКАЛЬ, заступник президента з питань основної діяльності ЗАТ "Інюрполіс", адвокат (м. Харків)
Юридичний вісник України № 43 (27 жовтня-2 листопада 2007 року)