Господарські суди України 

У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів, судові рішення у яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.

1. Рішення компетентного органу про надання землі в оренду та відповідний договір оренди земельної ділянки є пов'язаними юридичними фактами.

Сільська рада звернулась до місцевого господарського суду з позовом (з урахуванням доповнення та уточнення) до Товариства з обмеженою відповідальністю (надалі - Товариство) про визнання недійсним укладеного між сторонами договору оренди земельної ділянки. Позовні вимоги мотивовані тим, що при укладенні зазначеного договору сторонами не досягнуто згоди з усіх істотних умов, які передбачені статтею 15 Закону України "Про оренду землі" (161-14) . Поряд з цим, позивач посилався на те, що рішенням районного суду від 17.11.2005 рішення сільради від 12.03.2004 N 145-III про передачу земельної ділянки Товариству визнане недійсним з дня його прийняття.

Товариство в свою чергу подало зустрічний позов до Сільської ради про визнання названого договору дійсним. Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що названий договір відповідає вимогам Закону України "Про оренду землі" (161-14) та Типовій формі договору, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 N 197 (197-93-п) , що була чинною на момент укладення спірного договору; проте дана категорія договору відповідно до частини другої статті 290 Господарського кодексу України (436-15) потребує нотаріального посвідчення, однак Сільська рада ухиляється від вчинення нотаріальних дій, а в такому випадку статтею 220 Цивільного кодексу України (435-15) передбачена можливість визнання такого договору дійсним в судовому порядку.

Рішенням місцевого господарського суду від 14.12.2005, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду від 03.02.2006, в задоволенні первісного позову відмовлено, а зустрічні позовні вимоги задоволені, договір оренди земельної ділянки від 15.03.2004 за реєстраційним N 26, укладений між Сільською радою та Товариством, визнаний дійсним.

Не погоджуючись з прийнятими у справі рішенням та постановою, Сільська рада звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Вимоги касаційної скарги мотивовані посиланням на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме: статті 35 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) щодо преюдиціального значення для господарського суду фактів, встановлених в рішенні суду з цивільної справи; статей 116, 124 Земельного кодексу України (2768-14) , згідно з якими передача в оренду земельної ділянки шляхом укладення договору оренди здійснюється на підставі рішення власника - відповідного органу виконавчої влади; статей 203, 215 Цивільного кодексу України (435-15) ; норм Закону України "Про оренду землі" (161-14) . Крім того скаржник зауважує, що судами залишено поза увагою ту обставину, що відповідне рішення Сільської ради було прийняте 12.03.2004, а спірний договір зареєстрований вже 15.03.2004, тоді як на підготовку документів, необхідних для реєстрації, потрібно не менше 30 днів.

Заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, судова колегія Вищого господарського суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 12.03.2004 на десятій сесії Сільською радою прийнято рішення за N 145-III про передачу земельної ділянки площею 2,1 га в оренду Товариству, на підставі якого між останнім та Сільською радою укладений договір (без зазначення дати і місця складення) оренди земельної ділянки, що зареєстрований в книзі реєстрації договорів оренди Сільської ради 15.03.2004 за N 26. Відповідно до умов договору його термін дії становить два роки, починаючи з дня реєстрації. Господарськими судами також встановлено, що рішення Сільської ради від 12.03.2004 за N 145-III, на підставі якого укладений спірний договір оренди земельної ділянки, рішенням районного суду від 17.11.2005 визнано недійсним.

Відмовляючи в задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічні позовні вимоги, господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відповідність договору оренди земельної ділянки від 15.03.2004 за N 26 нормам Закону України "Про оренду землі" (161-14) , зазначивши при цьому, що рішення Сільської ради та підписання останньою договору оренди є самостійними актами волевиявлення орендодавця при укладенні цього договору.

Відповідно до статті 84 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , роз'яснень, що містяться в пунктах 1, 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 N 11 (v0011700-76) "Про судове рішення", з відповідними змінами, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних відносин.

Обґрунтованим визнається рішення, прийняте на підставі повного з'ясування та дослідження всіх обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються доказами, що подані сторонами та при необхідності витребувані від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі.

Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів, посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права, на підставі яких визначено права й обов'язки сторін у спірних правовідносинах.

Прийняті у справі судові рішення даним вимогам не відповідають, виходячи з такого.

Предметом спору у даній справі є дійсність (чи недійсність) укладеного між сторонами у справі договору оренди земельної ділянки.

Як вбачається із змісту статті 203 Цивільного кодексу України (435-15) , правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним умовам дійсності правочину, зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі (частина третя цієї статті).

Частиною першою статті 215 Цивільного кодексу (435-15) встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу.

Отже, наявність вільного волевиявлення учасників правочину та його відповідність внутрішній волі при укладенні цього правочину є однією з необхідних умов визнання останнього дійсним, а відсутність вільного волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання такого недійсним.

Змістом статті 124 Земельного кодексу України (2768-14) , якою регулюється порядок передачі земельних ділянок в оренду, передбачено, що особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду із земель державної чи комунальної власності, подає у відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування заяву (клопотання) у порядку, визначеному статтями 118, 123 цього Кодексу. Тобто волевиявлення майбутнього орендаря щодо укладення договору оренди реалізується шляхом подання відповідної заяви.

При цьому частиною першою вказаної норми встановлено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Таким чином, волевиявлення відповідного органу як орендодавця, в даному випадку, здійснюється у формі рішення такого органу і лише реалізується шляхом укладення договору оренди, а відтак висновок судів попередніх інстанцій про те, що рішення Сільської ради та підписання останньою договору оренди є самостійними актами волевиявлення орендодавця при укладенні цього договору, суперечить змісту наведеної норми Земельного кодексу України (2768-14) та приписам статті 35 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) як зроблений без надання належної оцінки фактам, встановленим рішенням районного суду від 17.11.2005.

Крім названого рішення районного суду, в матеріалах справи (т.2 а.с.95) є копія рішення п'ятнадцятої сесії Сільської ради від 22.09.2004, яким скасовано рішення тієї ж Сільської ради від 12.03.2004 "Про передачу в оренду земельної ділянки площею 2,1 га на території сільської ради для розміщення інфраструктури відпочинку та для рибальства Товариства". Факт прийняття такого рішення Сільською радою у судових рішеннях попередніх інстанцій не знайшов належної оцінки.

З тексту спірного договору (пункт 1.2) вбачається, що на спірній земельній ділянці розташовані 63 будиночки для відпочинку. Незважаючи на те, що питання права власності на ці будиночки, їх подальша доля у зв'язку з укладенням спірного договору оренди та право користування земельною ділянкою власником (чи власниками) будиночків мають суттєве значення для правильного вирішення спору, місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції ці обставини не досліджувалися і не оцінювалися.

Оскільки в силу вимог статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, а лише на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

2. Використання земельної ділянки за цільовим призначенням - це використання земельної ділянки з дотриманням вимог, що ставляться відповідно до категорій земель, визначених главою 4 розділу II Земельного кодексу України (2768-14) .

Товариство звернулось до місцевого господарського суду з позовом до Приватного підприємця про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою площею 468 кв. м шляхом її звільнення.

Позов мотивовано тим, що згідно з рішенням міської ради, яка надала спірну земельну ділянку позивачу в оренду, надано дозвіл на передання цієї земельної ділянки в суборенду відповідачу, проте відповідний договір суборенди укладено не було. Разом з тим, відповідач за відсутності правових підстав здійснює підготовчі роботи по організації певних об'єктів на спірній земельній ділянці.

Рішенням від 07.04.2006 місцевий господарський суд позов задовольнив, зобов'язавши відповідача усунути перешкоди в користуванні спірною земельною ділянкою шляхом її звільнення.

Рішення мотивовано доведеністю викладених в позовній заяві доводів позивача та відхиленням посилання відповідача на укладений між сторонами договір суборенди від 30.04.2004 через відсутність даних про його державну реєстрацію.

Постановою від 05.06.2006 апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції скасував, а в задоволенні позову відмовив. Постановою також скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою суду першої інстанції.

Постанова мотивована тим, що згідно з пунктом 2.1 договору оренди, мета використання спірної земельної ділянки: для використання в комерційних цілях - під організацію літньої площадки до кафе. Оскільки позивач не має права власності на вказане кафе, то він не може самостійно використовувати спірну земельну ділянку без порушення її цільового використання, а цільове використання можливе лише власниками або орендарями вказаного кафе.

Ухвалою від 19.09.2006 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційною скаргою позивача, в якій заявлено вимоги про скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення без змін рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, між міською радою (орендодавець) та позивачем (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки від 30.05.2003, згідно з яким позивачу надано в оренду земельну ділянку площею 631 кв. м. У пункті 2.2.1 строк дії договору визначений - 4 (чотири) роки, починаючи з моменту його державної реєстрації у міському відділі земельних ресурсів. Державну реєстрацію договору оренди здійснено 20.06.2003.

Рішенням міської ради від 09.02.2006 N 35/5 продовжено позивачу договір оренди земельної ділянки від 20.06.2003 на 25 років. Пунктом 3.1 цього рішення зобов'язано позивача укласти з міською радою додаткову угоду до договору від 20.06.2006. Проте доказів укладення відповідної додаткової угоди позивачем не надано.

Позивач звернувся до господарського суду з позовом до відповідача про усунення перешкод в користуванні частиною орендованої земельної ділянки площею 468 кв. м, яку відповідач використовує самовільно без будь-якого дозволу та правових підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що згідно з пунктом 2.1 договору оренди мета використання спірної земельної ділянки: для використання в комерційних цілях - під організацію літньої площадки до кафе. Оскільки позивач не має права власності на вказане кафе, то він не може самостійно використовувати спірну земельну ділянку без порушення її цільового використання, а цільове використання можливе лише власниками або орендарями вказаного кафе. Співвласником кафе є відповідач.

Рішенням від 29.04.2004 міська рада надала згоду позивачу здати в суборенду відповідачу спірну земельну ділянку в межах строку основного договору. Відповідно до цього рішення між позивачем та відповідачем 30.04.2004 укладено договір суборенди спірної земельної ділянки для використання в комерційних цілях - під організацію літньої площадки до кафе.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідачем не порушуються права позивача як орендаря спірної земельної ділянки, тому позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Склад та цільове призначення земель України визначено главою 4 розділу II Земельного кодексу України (2768-14) , згідно з вимогами якого землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії (сільськогосподарського призначення, громадської та житлової забудови тощо), встановлення та зміна яких здійснюється у визначеному законом порядку, і недотримання цього порядку тягне відповідні наслідки.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про землеустрій" (858-15) цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Зважаючи на вказані положення земельного законодавства, вбачається, що передбачене договором використання спірної земельної ділянки в комерційних цілях - під організацію літньої площадки до кафе, не є її цільовим призначенням, а лише умовами її використання відповідно до договору оренди.

Отже, висновок суду апеляційної інстанції про неможливість використання позивачем спірної земельної ділянки за цільовим призначенням через відсутність у нього відповідних прав на кафе є хибним та не ґрунтується на нормах земельного законодавства.

Стаття 15 Закону України "Про оренду землі" (161-14) визначає умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду, істотними умовами договору оренди землі. Проте посилання суду апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові на вказану норму є безпідставними, оскільки наявність або відсутність порушення позивачем умов договору оренди не є предметом даного спору. До того ж порушення орендарем умов договору оренди, в разі їх наявності, можуть бути оскаржені в судовому порядку орендодавцем або бути підставою для розірвання відповідного договору, але такі порушення не породжують прав інших осіб на орендовану земельну ділянку.

В силу частини другої статті 116 Земельного кодексу України (2768-14) набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Зокрема, згідно з частиною першою статті 93 Земельного кодексу України (2768-14) та статті 1 Закону України "Про оренду землі" (161-14) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Договір оренди землі згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" (161-14) - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. В силу статей 18, 20 цього закону укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації і набирає чинності після такої реєстрації.

Відповідно до частини четвертої статті 93 Земельного кодексу України (2768-14) орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

Порядок укладання договорів суборенди врегульований статтею 8 Закону України "Про оренду землі" (161-14) , яка у частині п'ятій передбачає, що договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації.

Стаття 210 Цивільного кодексу України (435-15) передбачає, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Суд першої інстанції встановив, що передбачена законом державна реєстрація укладеного між сторонами у справі договору суборенди спірної земельної ділянки від 30.04.2004 здійснена не була. Відповідачем такі обставини жодними доказами не спростовані, тому слід погодитись з висновком суду про відсутність у відповідача правових підстав для користування спірною земельною ділянкою.

Відповідно до статті 152 Земельного кодексу України (2768-14) власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно зі статтею 27 Закону України "Про оренду землі" (161-14) орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Орендар в установленому законом порядку має право витребувати орендовану земельну ділянку з будь-якого незаконного володіння та користування, має право на усунення перешкод у користуванні нею, відшкодування шкоди, заподіяної земельній ділянці громадянами і юридичними особами України, іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридичними особами, у тому числі міжнародними об'єднаннями та організаціями.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили обставини наявності у позивача права оренди спірної земельної ділянки згідно з укладеним на підставі відповідного рішення міської ради договору оренди від 30.05.2003, зареєстрованого 20.06.2003, строк дії якого на момент розгляду справи не закінчився. Отже, право позивача підлягає захисту відповідно до вимог статті 152 Земельного кодексу України (2768-14) .

Обставини щодо порушення відповідачем прав позивача щодо спірної земельної ділянки внаслідок використання її за відсутності правових підстав встановлені судом першої інстанції, а висновки суду апеляційної інстанції з цього приводу є безпідставними та не відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Зважаючи на викладене, судова колегія дійшла висновку про задоволення касаційної скарги, скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення без змін рішення суду першої інстанції.

3. Якщо орендар не почав використовувати земельну ділянку відповідно до умов укладеного договору, або будує архітектурну форму іншу, ніж зазначено в договорі оренди, це може бути причиною розірвання договору з підстав істотного порушення договору, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення мети договору.

Міська рада звернулась до місцевого господарського суду з позовом до Товариства про розірвання договору оренди земельної ділянки.

Рішенням місцевого господарського суду в позові відмовлено з посиланням на необґрунтованість позовних вимог.

Постановою колегії суддів апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

Міська рада звернулась до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою на постанову апеляційного господарського суду, вважаючи, що дана постанова прийнята внаслідок неправильного застосування норм матеріального і процесуального права, а тому просить її та рішення господарського суду скасувати, позов задовольнити.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, розглянувши касаційну скаргу міської ради на постанову апеляційного господарського суду та перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності їх оцінки судом, а також правильність застосування норм матеріального і процесуального права, відзначає таке.

Господарськими судами при розгляді справи було встановлено, що 27.02.2004 міською радою було прийнято рішення N 5-455 про надання Товариству в оренду строком на 49 років земельної ділянки площею 2700 кв. м під розміщення АЗС з комплексом обслуговування автотранспорту.

На виконання вказаного рішення між сторонами було укладено договір оренди землі від 26.03.2004, який було зареєстровано у Державному земельному кадастрі, та підписано акт приймання-передачі земельної ділянки.

Позивач звернувся з позовом про розірвання договору, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що відповідачем земельна ділянка не використовується за призначенням, оскільки АЗС до 27.10.2004 не побудована.

Статтею 291 Господарського кодексу України (436-15) передбачено, що договір оренди може бути розірвано на вимогу однієї із сторін достроково з підстав, передбачених Цивільним кодексом України (435-15) для розірвання договору найму, в порядку встановленому статтею 188 Господарського кодексу України.

Пунктом 2 статті 651 Цивільного кодексу України (435-15) встановлено, що договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною. Істотним слід вважати таке порушення договору, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення мети договору.

Відповідно до статті 188 Господарського кодексу України (436-15) розірвання господарських договорів допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Сторона договору, яка вважає за необхідне розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо розірвання договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Таким чином, підставою для розірвання договору оренди землі від 26.03.2004 в судовому порядку може бути істотне порушення умов договору однією із сторін. У даному випадку, як стверджує позивач, таким істотним порушенням є невиконання відповідачем обов'язку, визначеного пунктом 9.1 спірного договору.

Як вбачається зі змісту договору оренди землі від 26.03.2004, відповідач приймає земельну ділянку під розміщення АЗС з комплексом обслуговування автотранспорту (пункт 1.1 договору).

Відповідно до пункту 9.4 договору оренди землі від 26.03.2004 відповідач зобов'язаний:

а) приступити до використання земельної ділянки після державної реєстрації договору оренди та підписання акту прийому-передачі земельної ділянки;

б) своєчасно і в повному обсязі вносити орендну плату;

в) у разі відчуження будівель та споруд (або їх часток), розташованих на земельній ділянці, наданій в оренду, орендар зобов'язаний повідомити про це орендодавця в 10-денний термін з дня відчуження, а також повідомити нового власника про необхідність оформлення правових документів на землю. До державної реєстрації прав третіх осіб на користування земельною ділянкою орендна плата вноситься орендарем у повному обсязі з урахуванням фактичного цільового використання земельної ділянки новим власником майна;

г) не менше ніж за 90 днів до закінчення терміну дії договору звернутись до орендодавця з клопотанням про продовження строку оренди земельної ділянки без зміни цільового призначення (в разі зацікавленості в поновленні договору оренди). Ненадходження такого клопотання у вказаний термін є рівноцінним відмові орендаря від продовження договору оренди. В цьому разі орендар зобов'язаний у місячний термін з дня закінчення дії договору привести земельну ділянку у придатний для використання стан (демонтувати будівлі, спланувати територію та інше). При цьому орендна плата за земельну ділянку вноситься за весь час фактичного використання земельної ділянки до моменту передачі її по акту прийому-передачі орендодавцю в належному стані;

д) не утримувати земельну ділянку для забезпечення своїх вимог до орендодавця (стаття 34 Закону України "Про оренду землі" (161-14) );

є) забезпечити освітлення, озеленення та прибирання прилеглої території згідно з правилами утримання території міста, затвердженими рішенням міської ради від 20.03.2003.

При цьому господарськими судами встановлено, що ні пунктом 1.1, ні пунктом 9.1 договору не визначено обов'язку відповідача завершити будівництво АЗС у певний строк, а в підпункті "а" пункту 9.1 договору зазначено обов'язок відповідача приступити до використання земельної ділянки після державної реєстрації договору оренди та підписання акту прийому-передачі земельної ділянки.

На підтвердження факту виконання своїх зобов'язань за вищевказаним договором щодо цільового використання земельної ділянки відповідачем було долучено до матеріалів справи:

позитивний висновок інституту гігієни та медичної екології ім. О.М. Марзеєва АМП України;

дозвіл від 14.06.2004 Управління містобудування та архітектури міськвиконкому на виконання будівельних робіт із строком дії до закінчення IV кварталу 2004 року.

Крім того, господарськими судами встановлено, що 21.06.2004 Державним управлінням екології та природних ресурсів області було прийнято рішення про тимчасову заборону (зупинення) будівництва АЗС з підстав відсутності позитивного висновку державної екологічної експертизи.

При цьому в абзаці першому вказаного рішення зазначено про те, що будівництво АЗС почалося відповідачем у червні 2004 року.

22.07.2005 позивачем було отримано дозвіл Інспекції містобудування та архітектури Управління містобудування та архітектури міськвиконкому на виконання будівельних робіт відповідно до проектної документації, узгодженої та зареєстрованої 22.07.2005, терміном дії до II кварталу 2006 року.

Господарськими судами було встановлено, що відповідачем було надано докази використання земельної ділянки за її цільовим призначенням, а позивачем не надано будь-яких доказів, якими б підтверджувався факт порушення відповідачем умов договору оренди землі від 26.03.2004, у тому числі нецільового використання земельної ділянки, що могло б бути підставою для дострокового розірвання цього договору.

В касаційній скарзі, як і в позовній заяві, позивач зазначає, що земельну ділянку його рішенням було віднесено до земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, та вказує, що на момент звернення з позовом відсутні підстави для віднесення земельної ділянки до земель даної категорії, оскільки АЗС не побудована, а отже земельна ділянка використовується відповідачем не за цільовим призначенням.

Таким чином, саме факт незавершення будівництва АЗС в строк до 27.10.2004, за висновком позивача, свідчить про використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Отже, позовні вимоги ґрунтуються саме на невиконанні відповідачем обов'язків за договором щодо строків будівництва АЗС, з чим касаційна інстанція не може погодитися, оскільки розділ 4 договору оренди від 26.03.2004, який має назву "Орендна плата", визначає саме зобов'язання відповідача щодо внесення орендної плати в певному розмірі, який встановлено окремо на період будівництва АЗС та на період комерційного використання. Однак, даним розділом та договором взагалі не визначено обов'язку відповідача завершити будівництво АЗС в певний строк. У зв'язку із відсутністю такого обов'язку не може вважатися порушенням умов договору незавершення будівництва станом на момент пред'явлення позову.

Таким чином, господарськими судами було встановлено, що факт нецільового використання земельної ділянки позивачем не доведено відповідно до вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) .

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що постанова апеляційної інстанції відповідає нормам чинного законодавства і має бути залишена без змін.

4. Лише рішення уповноваженого державного виконавчого органу чи органу місцевого самоврядування є підставою набуття фізичними і юридичними особами права користування земельними ділянками, що знаходяться у державній або у комунальній власності. Укладення між позивачем та міською радою договору резервування земельної ділянки та його умови в будь-якому разі не повинні суперечити та не змінюють вимог законодавства щодо порядку надання земельних ділянок в оренду, зокрема, щодо обов'язковості прийняття радою відповідного рішення.

Товариство звернулося до місцевого господарського суду з позовом до міської ради та третьої особи Головного управління земельних ресурсів міської ради про спонукання міської ради укласти та зареєструвати договір оренди земельної ділянки.

Рішенням від 22.12.2003 місцевого господарського суду позов задоволено, Головне управління земельних ресурсів міської ради зобов'язано укласти з позивачем договір оренди земельної ділянки площею 0,7343 га строком на 25 років.

Постановою від 30.06.2004 Вищий господарський суд України рішення у справі скасував, а справу направив на новий розгляд до господарського суду першої інстанції для встановлення обставин наявності рішення компетентного органу про надання земельної ділянки, повноваження Головного управління земельних ресурсів Київської міської ради укладати договори оренди земельних ділянок згідно Земельного кодексу України (2768-14) , підстав укладання договорів резервування згідно земельного законодавства та обставин виникнення спору між сторонами у справі.

При новому розгляді справи позивач змінив та доповнив свої позовні вимоги.

Рішенням від 21.01.2004 місцевий господарський суд позов задовольнив частково, зобов'язавши міську раду затвердити проект відведення Товариству земельної ділянки розміром 0,7343 га та надати вказану земельну ділянку в користування на підставі договору оренди для будівництва, експлуатації та обслуговування торгівельно-побутового комплексу.

Рішення в цій частині мотивовано тим, що залишення міською радою без належного розгляду в установлені строки клопотання Товариства про надання в оренду земельної ділянки є безпідставним, необґрунтованим та суперечить вимогам чинного законодавства, рішенням міської ради і договору про резервування земельної ділянки.

В частині вимог про визнання недійсним рішення міської ради від 23.12.2003 про відмову Товариству у наданні земельної ділянки провадження у справі припинено за відсутністю предмету спору, оскільки існує лише проект такого рішення.

Постановою від 28.02.2005 апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, що підтримали викладені у справі доводи, перевіривши матеріали справи, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з такого.

Предметом даного спору з урахуванням зміни позовних вимог є спонукання міської ради укласти та зареєструвати договір оренди земельної ділянки з Товариством.

Крім того, позивачем заявлялись вимоги про визнання недійсним рішення міської ради від 23.12.2003, проте в цій частині провадження правомірно припинено судом через встановлення фактичної відсутності такого рішення та наявності лише його проекту.

Як встановлено господарськими судами першої та апеляційної інстанцій, розпорядженням від 22.10.1999 райдержадміністрації позивачу було надано дозвіл на реконструкцію торгівельної зони, благоустрій прилеглої території. Цим розпорядженням позивача було призначено генеральним замовником вказаної реконструкції торгівельної зони, зобов'язано виконати проект реконструкції та благоустрою території, погодити його з Головархітектурою та відповідними службами району. Дозвіл на проведення будівельних робіт позивач повинен був отримати в Головному управлінні архітектурно-будівельного контролю.

Своїм листом від 03.11.1999 райдержадміністрація надала згоду на відведення позивачу спірної земельної ділянки для будівництва торговельно-побутового комплексу.

Згідно з пунктом 29 рішення міської ради від 30.11.2000 "Про погодження місць розташування об'єктів" позивачу було погоджено місце розташування торговельно-побутового комплексу на землях міської забудови орієнтовною площею 0,75 га.

26.04.2001 між міською радою в особі міського управління земельних ресурсів та позивачем було укладено договір N 103 про резервування спірної земельної ділянки, до якого додано план та довідка про грошову оцінку цієї ділянки.

Згідно з цим договором за умови дотримання вимог пункту 29 рішення міської ради від 30.11.2000 та договору резервування земельної ділянки позивач має переважне право на одержання документів, що посвідчують право користування зарезервованою земельною ділянкою.

З матеріалів кадастрової справи Товариства вбачається, що на підставі доручення міської ради був розроблений проект відведення земельних ділянок позивачу для будівництва торговельно-побутового комплексу. Вказаний проект було узгоджено з Головним управлінням містобудування та архітектури (позитивний висновок від 01.11.2002), Державним управлінням екології та природних ресурсів (позитивний висновок від 16.01.2003), Головним державним санітарним лікарем (позитивний висновок від 17.10.2002), управлінням охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища (позитивний висновок від 07.11.2002). Проект мав позитивний висновок комплексної державної експертизи від 23.12.2002, а його архітектурно-планувальна частина погоджена архітектурно-містобудівною радою (протокол від 20.06.2001).

Головним управлінням земельних ресурсів надано позитивний висновок від 26.06.2003 щодо проекту відведення земельної ділянки позивачу.

На підставі наданих доказів господарські суди встановили, що позивач свої зобов'язання, передбачені вказаним рішенням міської ради та договором резервування земельної ділянки, виконав у повному обсязі у встановлений договором строк та звернувся до міської ради з клопотанням про надання земельної ділянки в оренду та надав для цього всі необхідні документи. Однак у визначені законом строки міська рада не розглянула вказане клопотання і відповідні документи про надання земельної ділянки у користування Товариству та відповідне рішення з цього приводу не прийняла.

Тобто, задовольняючи позов, господарські суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що проект відведення позивачу спірної земельної ділянки та оформлені в зв'язку з цим документи відповідають вимогам чинного законодавства, положенням рішень міської ради і умовам договору резервування земельної ділянки, тому законні підстави для відмови у наданні вказаної земельної ділянки в оренду позивачу відсутні; а залишення міською радою без належного розгляду в установлені строки відповідного клопотання позивача є безпідставним та суперечить вимогам чинного законодавства.

При цьому господарськими судами не було враховано таке.

Приписи статей 13 і 41 Конституції України (254к/96-ВР) визначають, що від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією, і усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Відповідно до статей 142-145 Конституції України (254к/96-ВР) до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень. Права органів самоврядування захищаються у судовому порядку.

Статтею 116 Земельного кодексу України (2768-14) визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

В силу статті 124 Земельного кодексу України (2768-14) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Згідно зі статтею 16 Закону України "Про оренду землі" (161-14) особа, яка бажає отримати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки. Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду проводяться у порядку, встановленому Земельним кодексом України (2768-14) . У разі згоди орендодавця передати земельну ділянку в оренду сторони укладають договір оренди землі відповідно до вимог цього Закону.

Стаття 12 Земельного кодексу України (2768-14) визначає повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин, до яких, зокрема, належить розпорядження землями територіальних громад; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до пункту тридцять четвертого статті 26, пункту другого статті 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) питання надання земельної ділянки в оренду вирішується на пленарному засіданні ради - сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.

Судами при розгляді даної справи встановлено, що міською радою не приймалося рішення про надання або відмову в наданні спірної земельної ділянки позивачу.

Зважаючи на те, що необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки, зобов'язання цього органу надати в користування земельну ділянку на підставі договору оренди за відсутності відповідного рішення є порушенням його виключного, передбаченого Конституцією України (254к/96-ВР) , права на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яке підлягає захисту.

Укладення між позивачем та міською радою договору резервування земельної ділянки та його умови в будь-якому разі не повинні суперечити та не змінюють вимог законодавства щодо порядку надання земельних ділянок в оренду, зокрема, щодо обов'язковості прийняття радою відповідного рішення.

Недотримання ж радою вимог земельного законодавства та неприйняття нею рішення не може бути підставою для порушення судами земельного законодавства. А порушені права позивача підлягають захисту способами, передбаченими статтею 152 Земельного кодексу України (2768-14) , з обов'язковим дотриманням норм чинного законодавства. Згідно вказаної статті захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку, що передбачено пунктом другим статті 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) .

Тобто задовольняючи позов, суди не врахували право ради самостійно визначити висновки по розгляду питання щодо надання в користування земельної ділянки, а також компетенцію суду відповідно до чинного законодавства лише щодо спонукання ради розглянути подане клопотання без визначення судом певного змісту висновку рішення сесії.

Зважаючи на викладене, судова колегія дійшла висновку про неправомірність часткового задоволення позову, тому рішення і постанова підлягають частковому скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні вказаної вище частини позовних вимог.

5. Поновлення договірних відносин стосовно оренди земельної ділянки комунальної або державної власності можливе лише шляхом прийняття відповідного рішення органу місцевого самоврядування або виконавчої влади, який за законодавством має такі повноваження.

Підприємство звернулось до місцевого господарського суду з позовом до міської ради та міського управління земельних ресурсів про визнання укладеного між позивачем та міською радою договору від 18.08.2000 оренди земельної ділянки площею 388 кв. м поновленим на тих самих умовах з 14.09.2004 (з урахуванням уточнення).

Міська рада звернулась до місцевого господарського суду з зустрічним позовом до Підприємства про зобов'язання звільнити вказану земельну ділянку та не перешкоджати міській раді володіти, користуватися, розпоряджатися цією земельною ділянкою шляхом знесення нежитлової будівлі за власні кошти.

Рішенням від 23.05.2006 місцевий господарський суд первісний позов задовольнив, визнавши спірний договір оренди земельної ділянки поновленим на той самий строк і на тих самих умовах з 14.09.2004, а в задоволенні зустрічного позову відмовив.

Постановою від 27.06.2006 апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, судова колегія Вищого господарського суду України вважає, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково з таких підстав.

Предметом позовних вимог за первісним позовом у даній справі є визнання укладеного між позивачем та міською радою договору від 18.08.2000 оренди земельної ділянки площею 388 кв. м поновленим на тих самих умовах з 14.09.2004.

Приписи статті 13 Конституції України (254к/96-ВР) визначають, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Відповідно до статей 142-145 Конституції України (254к/96-ВР) до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень. Права органів самоврядування захищаються у судовому порядку.

Статтею 116 Земельного кодексу України (2768-14) визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

В силу статті 124 Земельного кодексу України (2768-14) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, на підставі рішення міської ради N 202-XXIII "Про передачу юридичним особам земельних ділянок у власність та надання у користування" між позивачем та міською радою було укладено договір від 18.08.2000 на право тимчасового користування на умовах оренди земельною ділянкою із земель міста площею 0,0388 га, у тому числі земельними ділянками площею 199 кв. м та площею 189 кв. м.

Пунктом 1.2 договору сторони обумовили, що земельна ділянка надана у тимчасове довгострокове користування строком на 5 років з моменту прийняття міською радою рішення від 14.09.1999 N 202-XXIII, але не пізніше початку реконструкції дороги і проспекту. Виходячи з умов даного пункту, як встановлено господарськими судами, строк дії даного договору необхідно обчислювати з 14.09.1999 і він закінчився 14.09.2004.

Відносини найму (оренди) врегульовані главою 58 Цивільного кодексу України (435-15) , зокрема, статтею 764 цього Кодексу визначено якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Відповідно до частини другої статті 759 та частини другої статті 792 Цивільного кодексу України (435-15) законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди), а відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Частиною шостою статті 93 Земельного кодексу України (2768-14) також передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.

Згідно з частиною першою статті 19 Закону України "Про оренду землі" (161-14) строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. В силу частини першої статті 31 цього закону договір оренди землі припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Щодо поновлення договору оренди земельної ділянки Закон України "Про оренду землі" (161-14) містить положення, які не є тотожними відповідним нормам Цивільного кодексу України (435-15) та Господарського кодексу України (436-15) .

Стаття 33 вказаного закону (161-14) передбачає, що після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У разі поновлення договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору, він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Письмове заперечення здійснюється листом-повідомленням.

Тобто цією нормою не передбачений порядок автоматичного поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності заперечень з боку сторін, а лише визначено, що в цьому разі договір підлягає поновленню.

Разом з тим, відповідно до пункту тридцять четвертого статті 26, пункту другого статті 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) питання регулювання земельних відносин (у тому числі надання земельної ділянки в оренду та поновлення договору оренди земельної ділянки) вирішується на пленарному засіданні ради - сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.

Таким чином, законодавством передбачено, що способом волевиявлення ради, яка здійснює право власності від імені відповідної територіальної громади, щодо регулювання земельних відносин є прийняття рішення сесії.

Як вбачається з рішення та постанови у справі, суди не встановили обставин прийняття міською радою рішення про поновлення договору оренди спірної земельної ділянки.

Навпаки, суд першої інстанції встановив, що листом від 24.11.2005 Управління архітектури та містобудування у відповідь на запит заступника міського голови повідомило про недоцільність продовження терміну дії договору оренди для експлуатації квіткового ринку та квіткового магазину Підприємства у зв'язку із запланованим розширенням дороги. З посиланням на даний висновок міське управління земельних ресурсів повідомило позивача про недоцільність продовження терміну дії договору оренди та запропонувало звільнити земельну ділянку до початку робіт з реконструкції дороги. Неприйняття радою відповідного рішення щодо поновлення або відмову в поновленні спірного договору протягом встановленого строку позивачем не оскаржено.

Зважаючи на те, що необхідною умовою укладення та поновлення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність відповідного рішення органу місцевого самоврядування, зобов'язання цього органу укласти або поновити договір оренди земельної ділянки за відсутності такого рішення є порушенням його виключного, передбаченого Конституцією України (254к/96-ВР) , права на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яке підлягає захисту.

Порушені права землекористувачів підлягають захисту способами, передбаченими статтею 152 Земельного кодексу України (2768-14) , з обов'язковим дотриманням норм чинного законодавства. Згідно вказаної статті захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку, що передбачено пунктом другим статті 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) .

Господарські суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позов Підприємства, дійшли висновку про те, що спірний договір оренди земельної ділянки вважається продовженим. З таким висновком судів не можна погодитись, оскільки він ґрунтується на довільному трактуванні частини третьої статті 33 Закону України "Про оренду землі" (161-14) , яка не передбачає автоматичного поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності заперечень з боку сторін, а також не передбачає зміну відповідного рішення ради, яке є підставою для надання в оренду земельної ділянки, щодо встановлених в ньому строків оренди.

Разом з тим, встановивши, що згідно з вказаним договором строк оренди визначено - 5 років з моменту прийняття міською радою рішення від 14.09.1999 N 202-XXIII, але не пізніше початку реконструкції дороги і проспекту, господарські суди першої та апеляційної інстанцій належним чином на підставі відповідних доказів не дослідили обставини щодо початку вказаної реконструкції.

Крім того, міською радою заявлено у даній справі зустрічний позов про зобов'язання позивача звільнити спірну земельну ділянку та не перешкоджати міській раді володіти, користуватися, розпоряджатися цією земельною ділянкою шляхом знесення нежитлової будівлі за власні кошти.

Як встановлено господарським судом першої інстанції, на спірній земельній ділянці розташована нежитлова будівля позивача, право власності на яку зареєстровано у встановленому порядку Комунальним підприємством міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості 20.03.2003, а Виконавчим комітетом міської ради видано позивачу Свідоцтво про право власності на об'єкт нерухомого майна від 20.01.2003.

Тобто суд першої інстанції встановив обставини, які свідчать про розташування на спірній земельній ділянці належного позивачу об'єкту нерухомого майна, тобто об'єкту, переміщення якого є неможливим без його знецінення та зміни його цільового призначення (стаття 181 Цивільного кодексу України (435-15) ). Міська рада заявила вимоги про знесення цього об'єкту.

В силу вимог частини четвертої статті 13 Конституції України (254к/96-ВР) держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Відповідно до статті 41 Конституції України (254к/96-ВР) кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Стаття 321 Цивільного кодексу України (435-15) також передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу. Аналогічні положення містяться у статтях 2, 48, 55 Закону України "Про власність" (697-12) .

З аналізу вказаних норм вбачається, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, окрім випадків примусового відчуження об'єктів власності з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості.

Як вбачається з матеріалів справи, вимоги міської ради про знесення спірної нежитлової будівлі мотивовані лише закінченням дії договору оренди земельної ділянки, на якій ця будівля розташована. Обставини наявності передбачених законом підстав для примусового відчуження цього об'єкту з мотивів суспільної необхідності та дотримання порядку такого відчуження з попереднім та повним відшкодуванням його вартості міською радою не доводились.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги про знесення належної позивачу будівлі не відповідають приписам Конституції України (254к/96-ВР) , Цивільного кодексу України (435-15) та Закону України "Про власність" (697-12) . У резолютивній частині рішення з приводу вимог міської ради зазначено таке: "У задоволенні зустрічного позову про зобов'язання звільнити земельну ділянку міській раді відмовити повністю". Проте з мотивувальної частини рішення вбачається, що вимоги зустрічного позову не були належним чином розглянуті в повному обсязі з огляду на таке.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, згідно з рішенням міської ради від 14.09.1999 N 202-XXIII та укладеним на його підставі договором від 18.08.2000 позивачу надавалась в оренду земельна ділянка площею 0,0388 га, у тому числі: земельні ділянки площею 199 кв. м та 189 кв. м.

Зважаючи на встановлені статтею 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) межі перегляду справи в касаційній інстанції, судова колегія не може дати правову оцінку вказаним обставинам щодо того, чи співпадає розмір земельної ділянки, що надавалась позивачу в оренду, з розміром земельної ділянки, на якій розташована належна позивачу будівля та яка необхідна для її обслуговування, оскільки такі обставини не отримали правової оцінки судами першої та апеляційної інстанцій.

Проте вказані обставини мають суттєве значення для вирішення зустрічного позову стосовно можливості застосування вимог статті 34 Закону України "Про оренду землі" (161-14) . Тобто судами всупереч вимогам статей 4-3, 4-7 43 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) не було встановлено усі суттєві обставини у справі.

Крім того, в судовому засіданні касаційної інстанції представник міської ради послався на відсутність у позивача права власності на майно, розташоване на спірній земельній ділянці, зокрема, скасування реєстрації права власності та відповідного свідоцтва про право власності. Зважаючи на положення статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , касаційна інстанція не може дати правову оцінку цим обставинам.

Також слід зазначити, що суди, розглядаючи справу, не надали правової оцінки вимогам первісного та зустрічного позову, зважаючи на ті обставини, що спірна земельна ділянка надавалась позивачу в оренду для експлуатації ринку. Тобто суди не встановили, чи відповідає розташований на спірній земельній ділянці об'єкт поняттю "ринок", яке має особливе правове регулювання.

Зважаючи на викладене, судова колегія дійшла висновку про скасування рішення та постанови у справі як таких, що не відповідають нормам процесуального та матеріального права; відмову в задоволенні первісного позову та направлення справи до суду першої інстанції для здійснення нового розгляду в частині вимог зустрічного позову з встановленням на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин та застосуванням норм законодавства, що регулюють спірні правовідносини.