У преамбулі Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.1991 року встановлено, що цей Закон гарантує інвалідам рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями та інтересами. Юристам добре відомо, що якщо хтось наділений правом, то, безперечно, є хтось, хто має і кореспондуючий обов'язок. Це як дві сторони однієї медалі. Поглянемо ж на задекларовані права інвалідів зі сторони роботодавців — носіїв обов'язку забезпечити такі права.
Загальним, так би мовити, виковавцем вищезазначеного обов'язку є держава, адже саме вона створює правові, економічні, політичні, соціально-побутові та соціально-психологічні умови для задоволення потреб інвалідів у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності (див. ст. 4 Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"). На сьогодні існує такий спеціальний орган, як Фонд соціального захисту інвалідів, який і покликаний реалізувати у межах своєї компетенції державну політику у цій сфері.
Першочерговим завданням соціальної держави щодо піклування про інвалідів є саме забезпечення рівності їх з усіма іншими громадянами. Наразі мова буде йти про право на працю інвалідів. Але на практиці виявляється досить нелегким завданням усунути нерівність можливостей працевлаштування здорової людини і людини, яка не може за станом здоров'я виконати певні види робіт. Більше того, чи інвалід взагалі зможе знайти собі робоче місце в умовах конкуренції на ринку праці, коли і не на всіх здорових вистачає роботи? І вже напевне зрозуміло, що сам роботодавець у пошуку висококваліфікованих працівників навряд чи розглядає кандидатури інваліда і здорової людини як такі, що мають однакові шанси на отримання робочого місця.
У такій ситуації логічним є те, що держава певним чином регулює ринок праці в секторі трудової діяльності інвалідів. Наприклад, у Франції, Польщі, Німеччині, Австрії, Італії, Іспанії, Росії, як і в Україні, діє система квотування робочих місць для працевлаштування інвалідів. Її суть полягає в тому, що на підприємствах будь-якої форми власності встановлюється певний відсоток від загальної кількості робочих місць, на які роботодавець зобов'язаний працевлаштувати інваліда.
А в таких країнах, як Нідерланди, США, Великобританія здійснюється так звана антидискримінаційна політика. Такий метод регулювання не передбачає обов'язкового примусового працевлаштування певної кількості інвалідів на підприємство, але натомість широко використовує різновиди інформаційної, консультативної та матеріальної підтримки роботодавців.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі — Закон) "для підприємств установ, організацій, у тому числі підприємств, громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб — у кількості одного робочого місця". Тобто ці 4% законодавець встановив імперативно. До речі, в інших країнах з системою квотування такий розмір відсотків є найвищою межею. Наша сусідка Росія на сьогодні використовує "гнучкий" метод вибору розміру квоти (від 2 до 4 %), а крім того, зобов'язує підприємство працевлаштовувати інвалідів тільки якщо кількість працівників у ньому більша за 100. Можна зробити висновок, що умови обов'язкового працевлаштування інвалідів в Україні чомусь є більш жорсткими та менш лояльними до самих підприємців.
Але все ж таки більш важливими для долі інвалідів та актуальними для підприємців стали зовсім не ці зміни в Законі. Справа в тому, що на практиці виникла плутанина з тлумаченням та використанням термінів, що використовуються в Законі, — "працевлаштування" та "створення робочих місць", внаслідок якої стало незрозуміло, на кого ж все ж таки покладається обов'язок забезпечувати працевлаштування інваліда — на органи виконавчої влади в особі Фонду соціального захисту інвалідів та Державної служби зайнятості чи на самого підприємця?
Аналіз судових рішень Вищого адміністративного суду України за 2005—2008 роки свідчить про те, що суди займали позицію, відповідно до якої обов'язок працевлаштування лежить на органах державної влади. Таку позицію можна чітко прослідкувати в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 14 червня 2006 року у справі № К-1229/06 за касаційною скаргою приватного підприємства фірми "Хімекс" на рішення господарського суду Харківської області від 4 серпня 2005 року та ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 8 листопада 2005 року у справі за позовом Харківського обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів до приватного підприємства фірма "Хімекс" про стягнення штрафу.
Суд задовольнив скаргу фірми і ухвалив нове рішення, згідно з яким фірма не зобов'язана виплачувати штрафні санкції Фонду соціального захисту інвалідів. Суд мотивував рішення таким чином: "Частиною першою статті 18 названого Закону передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів (далі — органи працевлаштування інвалідів).
Робоче місце для інваліда, згідно із п. 1 Положення про робоче місце інваліда і про порядок влаштування інвалідів, вважається створеним, якщо воно відповідає певним вимогам, атестовано спеціальною комісією за участю представників правомочних органів і громадських організацій та введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда …
Закон зобов'язує відповідача створити робочі місця для праці інвалідів, зазначити їх у колективному договорі та інформувати центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів, а органи працевлаштування повинні підібрати робоче місце і працевлаштувати інваліда.
Відповідач вимоги закону виконав, про що свідчать обставини, встановлені судами."
Уявляється, що таке рішення цілком відповідає вимогам справедливості. Але на сьогодні ситуація дещо змінилася. До Закону 06.10.2005 року були прийняті зміни, притому змінилися саме ті положення, якими вище- зазначений суд мотивував своє рішення на користь роботодаців. Так, ст. 18 Закону більше не містить положення про державні органи, які несуть обов'язок працевлаштувати інваліда, натомість у ст. 19 вжито формулювання наступного змісту: " Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць, виходячи з вимог статті 18 цього Закону". А щодо Положення про робоче місце інваліда і про порядок влаштування інвалідів, то воно втратило чинність відповідно до постанови Кабміну від 31 січня 2007 року.
І які рішення тепер буде приймати суд? Можемо знайти відповідь на це питання, проаналізувавши рішення суду, яке було винесено вже враховуючи ці зміни до Закону з жовтня 2005 року. Таким рішенням, наприклад, є постанова Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2008 року у справі № К-942/07 за касаційною скаргою комунального підприємства "Київпастранс" на постанову Господарського суду міста Києва від 31 серпня 2006 року та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 13 грудня 2006 року у справі за позовом заступника прокурора Подільського району міста Києва в інтересах держави в особі Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до комунального підприємства "Київпастранс" про стягнення штрафу. Незважаючи на те, що на час судового розгляду даної справи зміни до Закону щодо обов'язку самостійного працевлаштування вже набули чинності, суд, тим не менше, задовольнив позов "Київпастранс": "Отже, нормами чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні на підприємства покладено обов'язок із забезпечення певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, а не обов'язок їх працевлаштування. При дослідженні матеріалів справи встановлено, що визначеними органами інваліди для працевлаштування на підприємство відповідача не направлялись, так само як і не було безпосереднього звернення інвалідів на підприємство для працевлаштування.(...)
Касаційну скаргу комунального підприємства "Київпастранс" задовольнити."
Так вирішив суд, але питання до законодавця залишається — чи слід тлумачити закон так, що він переклав тягар працевлаштування інвалідів на підприємців чи просто дещо змінив суть термінів "працевлаштування" та "робоче місце"? Яким чином внесені до Закону зміни мають реалізовуватися, якщо суд все ж продовжує застосовувати стару позицію (яка, до речі, є справедливою)? Чи алгоритм щодо нормативних актів "мета — прийняття — реалізація" у нас не діє і на момент здійснення останнього етапу перший забувається?
Виходить, що згідно з чинним законодавством сам роботодавець повинен не тільки забезпечувати робоче місце, а ще й самотужки здійснювати пошук і підбір інвалідів на це місце. Така ситуація є більш ніж несправедливою, адже саме Фонд соціального захисту інвалідів та Державна служба зайнятості є спеціальними органами, які володіють належною інформацією щодо кількості бажаючих працювати інвалідів та мають необхідні функції для здійснення процедури їх працевлаштування. Підприємців рятує тільки те, що суд все ще зберігає дійсно розсудливу та адекватну позицію щодо спорів такого роду. Але чому вони мають кожен раз сподіватися на справедливість суддів, витрачаючи час, кошти та сили на судову тяганину замість того, щоб спокійно реалізувати своє право на підприємницьку діяльність?
Яким чином вийти із ситуації тим, кому Закон диктує невигідні умови? Ідеться про підприємців-роботодавців. По-перше, активно співпрацювати з Фондом соціального захисту інвалідів та Державною службою зайнятості. Ці органи зобов'язані здійснювати сприяння працевлаштуванню інвалідів, повинні надавати інформацію про шукаючих роботу інвалідів. По-друге, якщо вже роботодавець опинився у суді за позовом до нього про виплату штафних санкцій, і при цьому створив робоче місце і регулярно подавав до вищезазначених органів запити про надання інформації про бажаючих працювати, то цілком логічно було б звернути увагу суду на протиріччя, що мають місце в ст. 18 і ст. 19 Закону. Дійсно, в ст. 19 зазначено, що підприємство повинно "самостійно працевлаштовувати" інваліда, виходячи з вимог ст. 18 цього ж Закону, в якій, в свою чергу, передбачений обов'язок роботодавців створювати робочі місця для інвалідів, а про зобов'язання працевлаштування не йдеться.
Варто поставити таке запитання: чи дійсно ефективно в Україні здійснюється захист інвалідів? "Завдячуючи" зазначеній на початку цієї статті жорсткості Закону щодо підприємців, одним з найвищих у світі відсотків обов'язкових "інвалідних" робочих місць, великим сумам штрафних санкцій за невиконання Закону, відсутності диференційованого регулювання даної проблеми залежно від виду підприємства, регіону, умов, у країні у підприємців виникла стійка "інвалідофобія". Роботодавці змушені ігнорувати Закон, аби тільки уникнути збитків. А якщо подивитись з боку самого інваліда? Адже більшість підприємців виплачують їм "для галочки" якусь зарплатню, яка, до речі, іноді менша за мінімальну і не допускають їх до роботи. Для інвалідів це принизливо. На жаль, можемо констатувати, що проголошені в преамбулі Закону цілі є не тільки декларативними, їх невдала законодавча реалізація в нашій державі викликає зовсім протилежний ефект. Вихід зі створеної "кризи працевлаштування інвалідів" вбачається у вдосконаленні відповідного законодавства з використанням досвіду зарубіжних країн, які замість командно-адміністративних методів застосовують цивілізовані методи на засадах добровільності та матеріальної зацікавленості, усуваючи конфлікт інтересів інвалідів і роботодавців.
Автор: Олена КОСТЕНКО