Згідно зі ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Проте, аналізуючи практику звернення громадян за отриманням юридичної допомоги протягом кількох років, досвід роботи Консультативного бюро в різних державних установах, у тому числі в судах, неминуче доходиш висновку про відсутність дієвих механізмів реалізації проголошених Конституцією прав та свобод, які стали декларативними й не підкріплені чіткими та однозначними юридичними і фінансовими способами захисту. Держава не лише не забезпечила повною мірою права громадян (цього не може гарантувати жодна держава у світі), але й передбачила умови, за яких порушене право неможливо поновити або ж поновлення є досить складним. Тобто держава фактично сприяє правопорушникам і злочинцям
Найперше — важливо розуміти: факт завдання шкоди має місце, в результаті чого у особи неминуче виникають негативні, психологічні, емоційні та моральні переживання, людина перебуває у стані стресу, потребує не лише матеріальної, але й відповідної професійної психологічної допомоги. Проте, навіть у великих містах, людина залишається наодинці зі своїми проблемами.
Залежно від конкретних обставин особа, яка вважає себе потерпілою, звертається до міліції, прокуратури та суду. Звертаючись до державних органів, громадянин повинен переконати їх у тому, що сума завданих збитків є значною. В Україні невиправдано мало прикладів притягнення до адміністративної відповідальності за крадіжку приватного майна у незначних розмірах. Разом з цим при порушенні кримінальної справи потерпілий повинен десятки разів відвідати райвідділ міліції для участі у слідчих діях, "пройти" одну чи кілька експертиз. Процедура розслідування та тривалий розгляд справи у суді не вважається порушенням прав потерпілого й навіть не розглядається питання про відшкодування завданих у цей час незручностей. Крім того, потерпілий несе додаткові матеріальні витрати навіть у випадку, коли проживає поблизу місця розслідування, адже слідчі дії, як правило, відбуваються у робочий час і відшкодування втраченої оплати праці не передбачено.
У гіршому становищі перебувають дівчатка й жінки, які зазнали фізичної наруги. Розслідування справ, всупереч вимогам ст.120 КПК( протягом 2-х місяців), може тривати роками. І протягом усього часу розслідування потерпілі переживають негативні психологічні емоції. Незважаючи на численні публікації адвокатів про необхідність негайного надання потерпілим психологічної допомоги — питання на державному рівні навіть не розглядається. Поряд із цим психологічна допомога надається відповідними спеціалістами потерпілим від надзвичайних ситуацій, природних катаклізмів — повеней, руйнувань будинків, вибухів на артскладах тощо. Чому не мати спеціалістів відповідної спеціалізації у складі правоохоронних органів чи закладів охорони здоров'я? У більшості випадків така допомога повинна передувати отриманню пояснень чи допиту.
Виходить, що державі замало зазначених поневірянь потерпілого, тож вона передбачила додаткові — у вигляді Закону " Про амністію", яким передбачено численну категорію осіб, які звільняються від відповідальності. Не варто зосереджуватися на тому, наскільки цей Закон має виховний вплив на підсудного. Це тема окремих публікацій. Наголосимо, що вказаний Закон не передбачає одночасного розгляду цивільного позову потерпілого, а тому той змушений звертатися до суду з цивільним позовом. Упродовж десяти років адвокатами пропонується передбачити застосування вищевказаного Закону лише за умови значного (не менше 60—70 %) відшкодування завданої матеріальної та моральної шкоди і реальних гарантій відшкодування іншої частини. Лише таким чином держава виконає свою правозахисну функцію щодо потерпілого, й постанова суду матиме виховне значення. Поряд із цим необхідно передбачити санкції, які застосовуються до підсудного за невчасне та неповне відшкодування шкоди.
Сьогодні стрімко поширюється практика, за якої розгляд позову потерпілого триває роками, що додатково завдає йому моральної шкоди. Саме тому, особливо при відносно незначних сумах збитків, громадяни відмовляються подавати позови чи з'являтися до суду . Держава, в останньому випадку, знову захищає інтереси злочинця чи правопорушника, адже судом буде застосовано ст. 207 ЦПК — заяву залишать без розгляду.
Наголосимо, що як кримінальне, так і адміністративне переслідування на підставі ст. 3 Конституції, перш за все, повинні забезпечувати конкретні права потерпілого — відшкодування завданої йому шкоди. До цього зобов'язує також Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. З огляду на ст. 6 цієї Конвенції слід пам'ятати про важливість принципу, згідно з яким правосуддя не просто має здійснюватися, а здійснюватися реально. Всупереч цьому провадження реалізує іншу мету — притягти винну особу до відповідальності за порушення встановлених державою обмежень/заборон. Доказом останнього є той факт, що виконавча служба не має змоги стягнути на користь потерпілих мільйони гривень і закриває провадження. Це тим більше ганебно у справах, де відповідачами є державні органи влади.
Однак громадяни, щодо яких скоєно адмінправопорушення чи завдано шкоду іншими діями, перебувають у складнішому становищі. Так, у разі ДТП потерпіла особа (досить часто це людина, яка отримала тілесні ушкодження й перебуває на лікуванні) повинна дізнатися: хто є власником іншого авто, де він мешкає, на яких підставах керує авто; чи застрахований автомобіль та якою організацією; слідкувати — чи подано документи для притягнення водія до відповідальності, отримати в суді копію постанови, замовити й оплатити вартість експертизи, яка визначить розмір завданої шкоди. Лише маючи вказану інформацію (на яку витрачається близько 2-х місяців та значні кошти), потерпілий може готувати позов до суду.
Адвокат йому роз'яснить: позов згідно зі ст. 109 ЦПК повинен пред'являтися за місцем проживання відповідача — саме для цього необхідно достовірно знати його адресу. Таким чином, якщо подія мала місце у м. Полтава з вини особи, яка мешкає у Львові, Севастополі чи іншому місті — потерпілий повинен дізнатися, до якого місцевого, районного суду подати позов і бути готовим кілька разів (точніше — десятки разів ) їздити для участі у розгляді справи. Потерпілий має також дізнатися банківські реквізити даного суду для сплати мита та витрат не інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
Під час розгляду справи у суді відповідач, як правило, кілька разів не з'являється чи направляє клопотання про перенесення розгляду справи. При цьому відшкодування витрат на дорогу, проживання, харчування, втрата заробітної плати, моральні переживання не враховуються й не відшкодовуються.
Саме тому необхідно констатувати: Україна, не забезпечивши право особи на безпеку, володіння й користування власністю та інші права, змушує її оплачувати свою роботу про поновленню цих прав. Чи можна таке становище визнати європейським захистом?
Величезну проблему має потерпілий при визначенні розміру завданої моральної шкоди, адже в країні все ще відсутні критерії, чіткі принципи, а також методика її розрахунку. Аналіз практики є настільки суперечливим, що жоден досвідчений і професійний адвокат не передбачить клієнту кінцевий результат.
Не можна також погодитися з тим, що в результаті смерті потерпілого визначений йому розмір моральної шкоди не успадковується. Тим самим, правопорушник чи злочинець зацікавлений у тривалому розгляді справи й тривалому, поступовому відшкодуванні, яке може припинитися у зв'язку зі смертю потерпілого. Є очевидним, що рідні й близькі потерпілого допомагали йому переносити моральні, психологічні навантаження, розраджували у складний час і саме за рахунок цих дій потерпілий не був доведений до відчаю. То ж саме ці особи повинні успадкувати право на отримання решти суми, яка не сплачена.
Звернемо увагу Президента й депутатів Верховної Ради на відсутність реалізації ст. 1177 ЦК, яка не застосовується протягом кількох років. Стаття передбачала відшкодування потерпілому майнової шкоди за рахунок держави, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин , або якщо вона є неплатоспроможною. Проте спеціальний закон для цього не прийнято. Поряд з цим дана стаття є недосконала й знову таки не захищає всебічно інтереси потерпілих , оскільки у ній не передбачено відшкодування, якщо не встановлено особу правопорушника (злочинця) й взагалі не передбачено відшкодування моральної шкоди, яка у багатьох випадках є значно більшою, ніж матеріальна.
Вимагає доповнення й ст. 1176 ЦК, яка передбачає відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. Вказана стаття, крім іншого, передбачає відшкодування "внаслідок незаконного накладення адмінстягнення у вигляді арешту чи виправних робіт". Поряд з цим адмінстягнення, відповідно до ст. 24 КУпАП, має й інші види: попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, конфіскація, позбавлення спеціального права. То ж чому за винесення цих видів стягнення, у випадку визнання їх незаконними, не передбачено відшкодування? Відповідальність повинна обов'язково передбачатися, адже особа неминуче зазнає психологічних, моральних переживань, несе матеріальні витрати. У той же час відповідальність стимулюватиме працівників міліції, прокуратури, СБУ до чіткого виконання законів.
Автор: Вікторія МОТОРНА, Юрій МОТОРНИЙ