КОМІТЕТ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ФІНАНСІВ
І БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Л И С Т
N 06-10/191 від 23.03.2000
м.Київ
vd20000323 vn06-10/191
Конституційному Суду України
Про Конституційне подання Президента України до
Конституційного суду України
Президент України звернувся 5 липня 1999 року до
Конституційного суду України з Конституційним поданням для
вирішення питання про відповідність Конституції України
( 254к/96-ВР ) Закону України від 23 березня 1999 року N 539-XIV
( 539-14 ) "Про внесення змін до деяких законодавчих актів
України", опублікованого в газеті "Урядовий кур'єр" від 2 червня
1999 року.
I. Закон, що розглядається, вніс зміни до підпункту "з"
пункту 1 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня
1992 року N 13-92 "Про прибутковий податок з громадян", згідно з
яким не оподатковуються прибутковим податком доходи, одержані від
відчуження громадянами акцій та інших корпоративних прав, набутих
такими громадянами в процесі приватизації в обмін на їх
приватизаційні або компенсаційні сертифікати, а також у межах їх
пільгового придбання за власні кошти працівниками підприємств, що
приватизуються, та особами, визначеними статтею 25 Закону України
"Про приватизацію майна державних підприємств" ( 2163-12 ). При
цьому пунктом 2 розділу II "Прикінцеві положення" визначено, що ця
норма Закону поширюється на правовідносини, які виникли з дня
набрання чинності зазначеним Декретом.
Президент України не оскаржує змістовну (економічну) частину
зазначеної норми, однак звертає увагу на порушення, за його
думкою, частини першої статті 58 Конституції України
( 254к/96-ВР ), за якою закони не мають зворотної дії у часі, крім
випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність
особи.
З висновками Президента України не можна погодитись за такими
причинами.
Згідно із пунктом 2 статті 2 Закону України "Про приватизацію
державного майна" ( 2163-12 ), приватизація здійснюється на
принципі безоплатної передачі частки державного майна кожному
громадянинові України за приватизаційні папери. Згідно з пунктом 5
статті 2 Закону України "Про приватизаційні папери" ( 2173-12 ),
кожен громадянин України має рівне право на одержання
приватизаційних паперів однакової номінальної вартості для
приватизації частки майна державних підприємств, державного
житлового фонду, земельного фонду. Згідно із пунктом 1 статті 1
Закону України "Про приватизаційні папери" приватизаційні папери -
це особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право
власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки
майна державних підприємств, державного житлового фонду,
земельного фонду.
З цього випливає, що громадянин, який скористався правом
приватизації з використанням приватизаційних цінних паперів, є
належним набувачем прав власності на приватизоване майно або на
корпоративні права (акції, частки, паї), емітовані суб'єктом
підприємницької діяльності у процесі приватизації.
Згідно з підпунктом "е" пункту 1 статті 5 Декрету Кабінету
Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" ( 13-92 ),
від оподаткування звільняються суми, одержувані в результаті
відчуження майна, що належить громадянам за правом власності, за
нотаріальне посвідчення якого сплачується державне мито.
Згідно з підпунктом "п" пункту 3 статті 3 Декрету Кабінету
Міністрів України "Про державне мито" ( 7-93 ) (у редакції, діючій
на час прийняття Закону, що розглядається), встановлювалося
державне мито у розмірі 0,2 відсотка суми, зазначеної в угоді про
відчуження цінних паперів.
Виходячи із зазначених норм Закону, продавці корпоративних
прав, набутих в обмін на безоплатно отримані приватизаційні
папери, не мали включати доходи, отримані від такого продажу, до
сукупного оподатковуваного доходу, у разі сплати державного мита
або плати за вчинення нотаріальних дій (у разі посвідчення
договорів приватними нотаріусами).
З правової точки зору, законодавець вважав ці питання
повністю врегульованими ще з грудня 1992 року.
Однак, органи державної податкової служби України, починаючи
з четвертого кварталу 1998 року, безпідставно почали надавати
роз'яснення про необхідність включення таких доходів до складу
сукупного оподатковуваного доходу громадянина, а також у
безспірному порядку стягувати з покупців таких корпоративних прав
податок у розмірі 20% від суми виплат, прирівнюючи його до
прибуткового податку з громадян, отриманого громадянином-продавцем
за неосновним місцем одержання доходів. У першому кварталі 1999
року податкові органи розпочали розсилати громадянам повідомлення
про необхідність до нарахування та внесення податку з таких
доходів, з нарахуванням штрафних санкцій, починаючи з 1993 року,
Такий самий підхід застосовувався також для відчуження майна,
приватизованого в обмін на компенсаційні сертифікати. Нагадаємо,
що компенсаційні сертифікати отримувалися громадянами України в
якості компенсації втрат від знецінення грошових заощаджень в
установах Ощадного банку та колишнього Укрдержстраху. Саме тому
відчуження майна, приватизованого за компенсаційні сертифікати,
стало для громадян єдиним способом повернути знецінені
заощадження, а спроби стягнути з цієї операції податок викликали
масове соціальне невдоволення. У цьому випадку кошти, які
отримувалися громадянами внаслідок здійснення таких операцій,
взагалі не можуть вважатися доходом, позаяк вони є компенсацією
збитків, понесених від знецінення заощаджень.
Треба зазначити, що під "зворотне" оподаткування попали біля
27 млн. громадян, які скористалися правом сертифікатної
приватизації. З іншого боку, на межу банкрутства були поставлені
інвестиційні посередники, створені згідно з Указом Президента
України N 55 ( 55/94 ) від 19 лютого 1994 р. "Про інвестиційні
фонди і інвестиційні компанії" та уповноважені торгівці цінними
паперами, з яких вимагалося до нарахування податку при виплаті
неосновного доходу громадянам-продавцям за 5 останніх років (та
сплата відповідних фінансових санкцій). Такий підхід міг призвести
до створення у секторі небанківських фінансових установ ситуації,
подібної до довірчих товариств.
Виходячи з вищевикладеного, Закон, що розглядається, скасовує
відповідальність фізичних осіб за несплату прибуткового податку з
громадян, нарахованого податковими органами на дохід, отриманий
від відчуження майна, набутого у процесі приватизації за
приватизаційні або компенсаційні сертифікати, а також у межах
пільгової приватизації до моменту набрання чинності цим Законом,
тобто повністю відповідає положенням частини першої статті 58
Конституції України ( 254к/96-ВР ) та Рішенню Конституційного Суду
України від 9 лютого 1999 року ( v001p710-99 ).
II. Закон, що розглядається, вніс зміни до Декрету Кабінету
Міністрів України від 21 січня 1993 року N 7-93 "Про державне
мито".
Президент України у Конституційному поданні відзначає, що
Закон значно звузив коло операцій, з яких сплачується державне
мито. Так, згідно із новою редакцією підпунктів "а" і "б" пункту 3
статті 3 Декрету державне мито справляється лише за посвідчення
нотаріусами договорів відчуження нерухомого майна і земельних
ділянок, які перебувають у власності громадянина-продавця. Отже,
під терміном "відчуження" мається на увазі лише договір
купівлі-продажу. Що ж до договорів дарування, міни зазначеного
майна, що належить громадянам, а також договорів відчуження
нерухомого майна, що належить юридичним особам, то справляння
державного мита за їх посвідчення не визначено.
З висновками Президента України не можна погодитися за таких
причин.
Згідно з підпунктом "д" пункту 3 статті 3 Декрету державне
мито стягується за посвідчення інших договорів, що підлягають
оцінці, у розмірі 5 відсотків суми договору, але не менше 0,05
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Тобто на час
підписання Конституційного подання діяла норма Декрету ( 7-93 ),
яка однозначно визначала розмір ставки державного мита за
посвідчення договорів дарування та міни. Законом, прийнятим
Верховною Радою України 20 квітня 2000 року ( 1657-14 ), внесені
зміни до статті, яка оскаржується. Після набрання цим Законом
чинності ставка державного мита для договорів дарування чи міни
встановлюється на рівні, передбаченому Законом, який
розглядається, у розмірі 1 відсотка.
Відповідно до економічного змісту державного мита як
обов'язкового платежу державне мито виконує дві функції - як
компенсація вартості державних послуг, що надаються їх отримувачу,
або як презумптивний податковий платіж для платників, які не
підпадають під дію загальних податкових законів. З цієї точки
зору, справляння державного мита з юридичних осіб, які є
платниками податку на прибуток підприємств та податку на додану
вартість, є фіскально беззмістовним, бо такі суб'єкти, на відміну
від фізичних осіб, зобов'язані вести облік доходів і витрат, а
також справляти податки споживчого типу. Крім того, подвійне
оподаткування операцій з відчуження права власності на нерухомість
порушує, на нашу думку, положення статті 47 Конституції України
( 254к/96-ВР ), згідно з якою кожен має право на житло, а держава
створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати
житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Диспозиція
статті заперечує існування майнового цензу як передумови набуття
прав власності на житло - натомість, згідно із пропозиціями
Президента України, що обгрунтовували непідписання Закону, кожна
особа, яка бажає набути прав власності на житло, має сплатити
(отже, мати у власності) суму мита у розмірі 5% від оціночної (а
не реальної) його вартості.
Президент України у Конституційному поданні відзначає, що
нова редакція підпунктів "п" і "с" пункту 6 статті 3 Декрету
( 7-93 ) не передбачає справляння державного мита за операції з
цінними паперами та проведення прилюдних торгів з продажу майна;
редакція підпункту "р" пункту 6 статті 3 передбачає справляння
державного мита лише за операції з продажу нерухомого майна.
Президент України робить висновок, що значне звуження бази
оподаткування призведе до втрат місцевих бюджетів.
З висновками Президента України не можна погодитися за таких
причин.
Будь-яке оподаткування операцій з коштами та іншими валютними
цінностями (включаючи цінні папери) призводить до переміщення
таких операцій у неоподатковуваний (або тіньовий) сектор. В умовах
інтенсивної приватизації, визначеної законодавством, оподаткування
операцій, пов'язаних з капітальними операціями, створює привілеї
для офшорних чи неоподатковуваних компаній.
У 1999 році доходи від сплати державного мита зросли на
14,6%, завдяки легалізації ринку нерухомості та фондових
цінностей.
З іншого боку, Конституційне подання було надане у липні 1999
року, тобто протягом дії норм Закону України "Про Державний бюджет
України на 1999 рік" ( 378-14 ), який втратив чинність у зв'язку
із набранням чинності Законом України "Про Державний бюджет
України на 2000 рік" ( 1458-14 ).
Закон "Про Державний бюджет на 2000 рік" при розрахунку
бюджетних доходів спирався на норми Закону, що розглядається. На
цій базі були розраховані доходи, а також обсяги міжбюджетних
трансферів або відрахувань.
Стаття 95 Конституції України ( 254к/96-ВР ) встановлює
правило, за яким держава прагне до збалансованості бюджету. Закон
України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" встановлює
нульовий бюджетний дефіцит. У разі прийняття пропозиції Президента
України, виникне бюджетний профіцит (суфіцит), що суперечить
диспозиції зазначеної статті Конституції України.
Висновок: Закон ( 539-14 ), що розглядається, не суперечить
статті 95 Конституції України ( 254к/96-ВР ), а також Закону
України "Про бюджетну систему України" ( 512-12 ). Більш за те,
використовуючи аргументи Президента України, неконституційними
мають бути визнані будь-які закони з питань зниження рівня
оподаткування, у тому числі всі укази Президента України, видані
із посиланням на частину IV Перехідних Положень Конституції
України, що стосуються податкових питань.
Комітет з питань фінансів і банківської діяльності Верховної
Ради України просить Конституційний Суд України взяти до уваги
аргументи, висловлені першоджерелом законодавчих актів, що
оскаржуються.
"Економіка, фінанси, право", N 42000