Нині, незважаючи на дорожнечу й зубожіння, міста (особливо столиця) переповнені власними авто. Їх кількість невпинно зростає. Але машини ніде припаркувати, ними буквально захаращені майданчики біля будинків та установ, тротуари й вулиці. Автомобілі заповнюють не тільки вулиці, а й подвір'я, заважають часом вийти із під'їзду. У зв'язку з цим все більш актуальним стає питання кооперативного будівництва сучасних колективних гаражних стоянок, що займають порівняно мало місця і разом з тим вміщують значну кількість автомобілів.
Проблема із суто індивідуальної (власників автомобілів) перетворилась на державну. Визріло й питання про прийняття нормативно-правового акта, який вирішував би проблему як в інтересах власників авто, так і в інтересах усіх громадян, держави. Але, схоже, комусь вигідніше, щоб водії діяли на власний розсуд, а після таких незаконних акцій їх карали за самоуправство. І свідомі водії, добре розуміючи роль гаража не тільки як місце схову авто, а й у безпеці руху, незважаючи на заборони, зводять гаражі скрізь, де це можливо і навіть неможливо. Спочатку з'явились поодинокі схованки для машин, потім — цілі блоки їх.
А що ж зробила влада? Майже нічого. Обмежується тим, що накладає штрафи, пускає гаражі "під бульдозер", загрожує водіям судами, покаранням.
У даній ситуації навіть важко визначити, хто більше винен — власники машин чи сама влада? В усякому разі ясно, що заборонами й погрозами цю проблему не розв'язати, а, отже, дії представників влади, мабуть, є хибнішими, ніж "самоуправство" водіїв. Адже в містах держава майже не будує в достатній кількості ані гаражів, ані автостоянок.
За словами колишнього головного архітектора Києва — людини виваженої і розумної, у спорудженні гаражів ми відстали від Європи на сто років. Від себе додамо, що й у розв'язанні проблем такого роду правовим шляхом — майже на стільки ж. І дуже розумно вчинять місцеві чиновники, коли з бульдозерами на збудовані вже гаражі не підуть.
До речі, чимало власників нелегально встановлених гаражів (це переважно споруди на непривабливих земельних ділянках десь на смітниках і задвірках) бажають сплачувати податок за землю та інші платежі до місцевих бюджетів і хотіли б створити гаражні кооперативи. У підсумку — це немалі нарахування до місцевих бюджетів, які б пішли на благоустрій територій міста та на інші цілі. Користь була б не тільки для власників автомобілів, які набували б статус легального користування земельними ділянками, але й для міста. Сприяло б це і зменшенню крадіжок автівок, яких нині вже занадто багато.
Зокрема, статтею 119 Земельного кодексу України надається можливість набуття права на земельну ділянку за давністю користування (набувальна давність). Згідно з цією нормою громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.
Здавалося б, є непогана можливість цивілізованого вирішення питання, пов'язаного з нелегальними забудовниками. Та місцеві бюрократи мислять тільки бульдозерними шаблонами, оскільки на більше, мабуть, і не здатні.
Зазначене є підставою для аналізу деяких питань, пов'язаних з правовим регулюванням діяльності гаражно-будівельних кооперативів. Передусім слід з'ясувати саме поняття гаражно-будівельного кооперативу (далі — ГБК). ГБК — це організація, створена громадянами на добровільних засадах з метою забезпечення необхідних умов для зберігання автомобілів, а також для наступної експлуатації та управління гаражами.
Діяльність ГБК регулюється чинним законодавством та статутом кооперативу. Кооператив вважається створеним з моменту реєстрації його статуту. Останній приймається загальними зборами громадян — засновників ГБК. Гаражі, споруджені ГБК, належать кооперативу за правом колективної власності.
Член ГБК, який повністю вніс свій пай, набуває права власності на гараж і може розпоряджатися ним на свій розсуд — продавати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, вчиняти стосовно нього угоди, не заборонені законом. Оформлення права власності на гараж проводиться з видачею відповідного свідоцтва місцевими органами виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування. Свідоцтво про право власності на гараж реєструється у бюро технічної інвентаризації. Діяльність ГБК контролюється місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Кооператив, з моменту реєстрації статуту, набуває права юридичної особи та користується печаткою і штампом з зазначенням свого найменування.
Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ, пов'язаних з діяльністю гаражно-будівельних кооперативів" від 28 червня 1991 року № 5 (із змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 року № 15) гаражно-будівельні кооперативи мають своїм завданням спорудження і наступну експлуатацію призначених для задоволення потреб своїх членів гаражів і стоянок для автомобілів та мотоциклів.
Слід зазначити, що правовим питанням кооперативів взагалі як юридичним особам, що існують майже двісті років, присвячено чимало публікацій. Правовому регулюванню кооперативного руху були присвячені роботи таких цивілістів, господарників та аграрників, як О.М. Вінник, А.С. Довгерт, Н.С. Кузнєцова, П.Ф. Кулініч, І.М. Кучеренко, М.А. Мацько, В.В. Носік, А.І. Римарук, В.І. Семчик, Н.І. Титова, В.Ю. Уркевич, В.І. Федорович, Я.З. Гаєцька-Колотило, В.З. Янчук та ін.
Що ж до питань, пов'язаних з майновими правами та обов'язками членів ГБК, правового статусу цього виду кооперативів, то вони фактично не досліджувались, незважаючи на їх практичну значимість і зростаючу актуалізацію проблеми.
Правові, організаційні, економічні та соціальні основи об'єднання громадян у кооперативні організації (кооперативи чи кооперативні об'єднання), а також функціонування кооперативного руху в Україні визначаються Законом України "Про кооперацію" від 10 липня 2003 року № 1087-ІV (далі — Закон).
Відповідно до статті 21 Закону у разі виходу або виключення з кооперативу фізична чи юридична особа має право на одержання своєї загальної частки натурою, грішми або (за бажанням) цінними паперами відповідно до їх вартості на момент виходу, а земельної ділянки — у натурі. Право власності членів кооперативу — фізичних осіб на свою загальну частку успадковується. Отже, член кооперативу є власником "загальної частки у майні кооперативу", а пайові внески є поворотними.
З прийняттям Цивільного та Господарського кодексів України виникла проблема узгодженості правових норм Закону щодо порядку регулювання управлінських відносин як у кооперативах взагалі, так і в ГБК — зокрема.
Слід зазначити, що на сьогодні законодавча база для створення і функціонування ГБК є недосконалою: вона застаріла, неповна та й у наявній частині надто далека від зразкової. Зокрема, потребують перегляду деякі положення "Примірного статуту кооперативу по будівництву та експлуатації гаражів (стоянок) для зберігання транспортних засобів, що знаходяться в особистій власності громадян". Такий статут, наприклад, був затверджений рішенням Київської міської ради народних депутатів ще 11 березня 1990 року за № 233.
На нашу думку, щодо членів ГБК загальний принцип "три роки позовної давності" не може поширюватися, оскільки зі змісту наведених вище нормативних актів випливає, що член кооперативу має право звернутись до суду у будь-який час з вимогою про повернення паю як приватної власності.
Відповідно до чинного законодавства контроль за діяльністю ГБК здійснюють органи місцевого самоврядування. На жаль, практика будівництва гаражних кооперативів і використання земельних ділянок для цієї мети свідчить або про відсутність такого контролю, або про вкрай його незадовільний стан.
Наприклад, вже більше п'ятнадцяти років триває будівництво одного з ГБК у м. Києві (Соломенський район). Створено цей ГБК ще за часів Радянського Союзу, коли кооперативу було передано у постійне користування земельну ділянку відповідно до рішення Київської міської ради народних депутатів від 6 жовтня 1992 року та розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17 травня 1996 року № 747. Акт зареєстровано в книзі державних актів на право постійного користування землею за № 69-4-00003. Тоді кооператив нараховував близько 1300 членів, які здали пайовими внесками на рахунок ГБК значні суми грошей для будівництва гаражів, але не отримали за це нічого, крім обіцянок. Друга хвиля грошових поборів з членів кооперативу на будівництво гаражів припала на 1993—1995 роки і знову — нічого. Наприкінці 1996 — початку 1998 років ГБК — ще раз.
Близько 100 недобудованих боксів, які за цей час прийшли до аварійного стану — це все, що лишилось від 740 тис. доларів США (за нинішнім курсом — 5 180 000 доларів США), які нібито були освоєні на цьому будівництві. Як ці гроші було витрачено, як використовується земельна ділянка і чому будівництво залишилось незавершеним? На ці питання Соломенська райдержадміністрація не дала чіткої відповіді на численні запити членів ГБК. Натомість з'явилось керівництво ГБК, яке нібито за схваленням райадміністрації почало вирішувати питання будівництва на власний розсуд, пропонуючи деяким членам ГБК сплачувати за новим договором підряду чималу суму (до 8 000 доларів США) без урахування вже внесених раніше коштів. Невідомо, яким чином відбувся поділ членів ГБК на людей потрібних і непотрібних. Останніх схиляють фактично до нового членства.
Спрямування діяльності на задоволення потреб членів кооперативу і захист їх майнових прав становить важливу специфічну функцію органів місцевого самоврядування. Та, виходячи з наведеного прикладу, про виконання даної функції годі й говорити.
Підсумовуючи, можна дійти наступного висновку. Правові відносини діяльності ГБК на сьогодні+ регулюються нормами земельного, цивільного, господарського, адміністративного, податкового та інших галузей законодавства, що в цілому не сприяє забезпеченню законності в цій сфері і є однією з причин незадовільного вирішення даної проблеми. У зв'язку з цим виявляється конче необхідним прийняття уніфікованого акта законодавства, що вирішував би порушені у статті питання.
Автор: Валентин ГОЛОВЧЕНКО, Ольга ГОЛОВЧЕНКО