Відповідно до підпункту 31 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2006 N 1577 (1577-2006-п) , НАКАЗУЮ:

1. Затвердити Методичні рекомендації щодо державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна на підставі рішень судів.

2. Департаменту цивільного законодавства та підприємництва (І.І.Завальна) довести цей наказ до відома начальників Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

3. Начальникам Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі довести цей наказ до відома бюро технічної інвентаризації.

4. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра Л.В.Єфіменка.

ЗАТВЕРДЖЕНО

Наказ Міністерства

юстиції України

26.05.2009  N 914/5

Рішення судів про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна, про встановлення факту права власності на об'єкти нерухомого майна, про передачу безхазяйного нерухомого майна до комунальної власності є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна (пункт 10 додатка 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 7 лютого 2002 року N 7/5 (z0157-02) , зареєстрованим в Міністерстві юстиції 18 лютого 2002 року за N 157/6445).

В контексті розгляду цього питання, судове рішення - це вирок, рішення, постанова, ухвала, що ухвалені (постановлені) судами у кримінальних, цивільних, господарських справах, у справах адміністративної юрисдикції та у справах про адміністративні правопорушення, а також судовий наказ, виданий в порядку наказного провадження у цивільних справах (пункт 2 Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2006 року N 740 (740-2006-п) ) .

Конституцією України (254к/96-ВР) встановлено, що судові рішення, які набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 7 лютого 2002 року N 7/5 (z0157-02) , зареєстрованим в Міністерстві юстиції 18 лютого 2002 року за N 157/6445, встановлено, що забороняється тлумачення прав реєстратором відомостей про заявлені права власності (пункт 3.5). Так, державна реєстрація прав на нерухоме майно має здійснюватися у відповідності до резолютивної частини рішення суду.

1. Згідно зі статтею 208 Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) (далі - Кодекс) судові рішення викладаються у двох формах:

1) ухвали;

2) рішення.

Питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених Кодексом (1618-15) , вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду.

Таким чином, ухвали постановлені судами першої інстанції вирішують лише процесуальні питання і не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна.

У свою чергу, при вирішенні справи по суті суди ухвалюють рішення, і у випадку, якщо ухвалено рішення про визнання прав власності на нерухоме майно, то таке рішення є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності.

2. Кодексом (1618-15) передбачена можливість апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції.

Апеляційний суд ухвалює рішення та постановляє ухвалу (стаття 313 Кодексу (1618-15) ) . Згідно зі статтею 314 Кодексу (1618-15) , розглянувши справу, апеляційний суд постановляє ухвалу у випадках:

- відхилення апеляційної скарги і залишення рішення суду без змін (в такому випадку, якщо судом першої інстанції ухвалено рішення про визнання права власності на нерухоме майно, то таке рішення є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);

- скасування рішення з направленням справи на новий розгляд (в такому випадку рішення суду першої інстанції, ухвала апеляційного суду не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);

- скасування рішення суду із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду (у таких випадках рішення суду першої інстанції, ухвала апеляційного суду не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності).

Апеляційний суд може скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення або змінити рішення (у випадку скасування рішення суду першої інстанції правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є рішення апеляційного суду про визнання права власності на нерухоме майно, а у випадку зміни рішення суду першої інстанції правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є те рішення суду, яким визнано право власності).

3. Кодекс (1618-15) передбачає можливість оскарження судових рішень у цивільних справах до Верховного Суду України.

Верховний Суд України розглядає рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду.

Статтею 360 Кодексу (1618-15) встановлено, що ухвалені Верховним Судом України рішення або постановлені ним ухвали набирають законної сили з моменту їх проголошення і оскарженню не підлягають.

Статтею 344 Кодексу (1618-15) передбачено, що, розглянувши справу, суд касаційної інстанції постановляє ухвалу у разі:

- відхилення касаційної скарги і залишення судових рішень без змін (в такому випадку, якщо Верховний Суд України постановив ухвалу про залишення рішення апеляційного суду без змін, яким визнано право власності на нерухоме майно, то рішення апеляційного суду є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно; якщо Верховний Суд України постановив ухвалу про залишення рішення суду першої інстанції без змін, якою визнано право власності на нерухоме майно, то рішення суду першої інстанції є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);

- скасування судових рішень із передачею справи на новий розгляд (в такому випадку рішення суду першої інстанції, апеляційного суду, ухвала Верховного Суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);

- скасування судових рішень із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду (у таких випадках рішення суду першої інстанції, апеляційного суду, ухвала Верховного Суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);

- скасування судових рішень і залишення в силі судового рішення, що було помилково скасоване апеляційним судом (в такому випадку, правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є рішення суду першої інстанції про визнання права власності на нерухоме майно);

Суд касаційної інстанції може скасувати судове рішення і ухвалити нове або змінити рішення (у випадку скасування рішення суду правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є рішення Верховного Суду України про визнання права власності на нерухоме майно, а у випадку зміни судового рішення правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є те рішення суду, яким визнано право власності).

1. Статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) встановлено, що господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

- спорів про приватизацію державного житлового фонду;

- спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

- спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

- спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

- інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів (такі справи розглядаються господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (стаття 16).

2. Статтею 45 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) встановлено, що господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов'язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов.

Згідно зі статтею 82 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) при вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення.

Таким чином, рішення про визнання прав власності на нерухоме майно є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності.

Якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо), господарський суд виносить ухвалу (стаття 86 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) ) .

Тобто як і у цивільному судочинстві, ухвали, винесені господарськими судами, вирішують лише процесуальні питання і не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна.

3. Господарський процесуальний кодекс України (1798-12) передбачає можливість перегляду судових рішень в апеляційному порядку.

Перегляд за апеляційною скаргою або поданням рішення місцевого господарського суду здійснює апеляційний господарський суд (стаття 92).

Відповідно до статті 105 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) за наслідками розгляду апеляційної скарги (подання) апеляційний господарський суд приймає постанову. Статтею 103 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) встановлено, що апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги (подання) має право:

- залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) без задоволення (в такому випадку, рішення місцевого суду, яким визнано право власності, є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);

- скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення (в такому випадку, правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є постанова апеляційного суду про визнання права власності на нерухоме майно; якщо рішення, яким визнавалося право власності на нерухоме майно скасовано частково в частині визнання права власності, то таке рішення не є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, а якщо рішення скасовано частково і прийнято нове рішення про визнання права власності, то рішення суду апеляційної інстанції є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності);

- скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю або частково (у таких випадках рішення місцевого суду, яким визнавалося право власності, постанова апеляційного суду не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);

- змінити рішення (в такому випадку, правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є те рішення суду, яким визнається право власності на нерухоме майно).

4. Господарський процесуальний кодекс України (1798-12) передбачає можливість перегляду судових рішень у касаційному порядку.

Статтею 108 ГПК (1798-12) встановлено, що касаційною інстанцією є Вищий господарський суд України, який переглядає за касаційними скаргами (поданнями) рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанови апеляційного суду.

За наслідками розгляду касаційної скарги (подання) суд приймає постанову (стаття 111-11). Згідно зі статтею 111-9 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги (подання) має право:

- залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу (подання) без задоволення (в такому випадку, якщо Вищим господарським судом України прийнято постанову про залишення постанови апеляційного суду без змін, якою визнано право власності на нерухоме майно, то постанова апеляційного суду є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно; якщо Вищим господарським судом України прийнято постанову про залишення рішення суду першої інстанції без змін, якою визнано право власності на нерухоме майно, то рішення суду першої інстанції є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);

- скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення (в такому випадку, якщо Вищим господарським судом України прийнято постанову про визнання права власності на нерухоме майно, то така постанова є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно; якщо рішення першої інстанції, яким визнавалося право власності на нерухоме майно скасовано частково в частині визнання права власності на нерухоме майно, то рішення Вищого господарського суду України не є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, а якщо рішення першої інстанції скасовано частково і Вищим господарським судом України прийнято постанову про визнання права власності, то така постанова є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності);

- скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо суд припустився порушень, передбачених частиною другою статті 111-10 цього Кодексу (1798-12) (в такому випадку рішення суду першої інстанції, постанова апеляційної інстанції, постанова Вищого господарського суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);

- скасувати рішення першої інстанції, постанову апеляційної інстанції повністю або частково і припинити провадження у справі чи залишити позов без розгляду повністю або частково (у таких випадках рішення суду першої інстанції, постанови апеляційної інстанції, Вищого господарського суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);

- змінити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції (в такому випадку, якщо Вищим господарським судом України прийнято постанову про визнання права власності на нерухоме майно, то така постанова є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);

- залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов (в такому випадку, якщо залишено в силі рішення суду першої інстанції, якою визнано право власності, то таке рішення є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності; якщо залишено в силі постанову апеляційної інстанції, якою визнано право власності, то така постанова є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності).

5. Господарський процесуальний кодекс України (1798-12) передбачає можливість перегляду судових рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом України.

Статтею 111-20 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) передбачено, що за результатами розгляду касаційної скарги, касаційного подання Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України ухвалюється постанова Верховного Суду України.

Відповідно до статті 111-18 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) Верховний Суд України за результатами розгляду касаційної скарги, касаційного подання Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України має право:

- залишити постанову чи ухвалу без змін, а скаргу (подання) без задоволення (в такому випадку, якщо постановою Верховного Суду України постанову Вищого господарського суду України, якою визнано право власності на нерухоме майно, залишено без змін, то постанова Вищого господарського суду України є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно);

- скасувати постанову і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції або скасувати ухвалу і передати справу на розгляд до Вищого господарського суду України (в такому випадку постанова Верховного Суду України, постанова Вищого господарського суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності);

- скасувати постанову чи ухвалу і припинити провадження у справі (у такому випадку постанова Верховного Суду України, постанова Вищого господарського суду України не є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності).

1. Кодексом (1618-15) встановлено, що особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги, є судовий наказ (стаття 95).

Тобто в розумінні Кодексу (1618-15) судовий наказ є рішенням суду, оскільки вирішує заяву по суті заявлених вимог. Водночас статтею 103 Кодексу (1618-15) передбачено, що судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України "Про виконавче провадження" (606-14) .

Отже, судовий наказ, яким вирішено вимогу щодо права власності на нерухоме майно, є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності.

2. Наказ, передбачений Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) , відрізняється за своєю юридичною природою від судового наказу, передбаченого Кодексом.

Згідно зі статтею 116 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом.

Тобто відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України (1798-12) наказ видається судом з метою виконання рішення суду.

Таким чином, наказ, передбачений Господарським процесуальним кодексом України, не є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності. В такому випадку правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності, є рішення суду про визнання прав власності на нерухоме майно.

3. Кодексом (1618-15) та Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) передбачено, що одним із засобів вирішення спору є мирова угода, яка може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмета спору.

У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє (виносить) ухвалу про закриття провадження у справі (статті 175, 205 Кодексу (1618-15) та 78, 121 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) ) .

Мирова угода, затверджена ухвалою суду, є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності (пункт 14 додатка 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 7 лютого 2002 року N 7/5 (z0157-02) , зареєстрованим в Міністерстві юстиції 18 лютого 2002 року за N 157/6445).

4. Що стосується роз'яснення рішення суду, то згідно зі статтею 221 Кодексу (1618-15) , статтею 89 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) якщо рішення суду є незрозумілим для осіб, які брали участь у справі, суд за їхньою заявою постановляє (виносить) ухвалу, в якій роз'яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту.

Тобто роз'яснення рішення суду не може змінювати суть рішення суду, вирішувати нові питання та здійснюється судом виключно з метою викладення більш ясно і точно тих частин рішення, розуміння яких викликає труднощі.

Таким чином, виходячи з аналізу норм Кодексу (1618-15) та Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , роз'яснення рішення суду не є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно.

Крім того суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні, про що постановляється (виноситься) ухвала (стаття 219 Кодексу (1618-15) та 89 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) ) .

Отже, "основне" рішення суду, яким визнано право власності, та ухвала суду про виправлення описок чи арифметичних помилок у цьому рішенні є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності. Тобто при подачі документів для державної реєстрації прав власності на нерухоме майно необхідно подавати зазначене рішення суду та ухвалу суду про виправлення описок чи арифметичних помилок у цьому рішенні.

5. Кодексом (1618-15) та Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою осіб, що беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити (прийняти) додаткове рішення.

Згідно з Кодексом (1618-15) (пункт 1 частини першої статті 220) та Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) (стаття 88) суд має право прийняти додаткове рішення, якщо з якоїсь позовної вимоги, яку було розглянуто в засіданні суду, не ухвалено (не прийнято) рішення.

Крім того, Кодексом (1618-15) встановлено, що додаткове рішення може бути ухвалене у випадку, якщо суд, вирішивши питання про право, не зазначив майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати (пункт 2 частини першої статті 220).

Отже, додаткове рішення суду про визнання прав власності на нерухоме майно є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності. Таким чином, при подачі документів для державної реєстрації прав власності на нерухоме майно необхідно подавати зазначене додаткове рішення суду разом з "основним" рішенням суду.

1. Законом України "Про третейські суди" (1701-15) передбачено, що будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом, юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду.

В контексті розгляду цього питання, третейський суд - це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом (1701-15) , для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин (абзац другий частини першої статті 2 вказаного Закону (1701-15) ) .

Звертаємо увагу, що 5 березня 2009 року Верховною Радою України прийнято Закон України N 1076-VI (1076-17) "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів" (набрав чинності 31 березня 2009 року) (далі - Закон), яким внесено зміни та доповнення до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Закону України "Про виконавче провадження" (606-14) та Закону України "Про третейські суди" (1701-15) .

2. Так, Законом (1076-17) внесено зміни та доповнення, зокрема, до статті 6 Закону України "Про третейські суди" (1701-15) , яка встановлює підвідомчість справ третейським судам. Третейські суди в порядку, передбаченому Законом України "Про третейські суди" (1701-15) , можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема:

- справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство (пункт 6);

- справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки (пункт 7);

- справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 8);

- справ, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб'єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 13).

Наведені норми чітко визначають підвідомчість справ третейським судам і виокремлюють винятки (справи), що не можуть бути передані на розгляд третейського суду.

3. Відповідно до частини першої статті 50 Закону України "Про третейські суди" (1701-15) сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов'язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень.

Сторони третейського розгляду - це позивач та відповідач. Позивачами є фізичні та юридичні особи, що пред'явили позов про захист своїх порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних законом інтересів. Відповідачами є фізичні та юридичні особи, яким пред'явлено позовні вимоги (абзац сьомий частини другої статті 2 зазначеного Закону (1076-17) ) .

Згідно з пунктом 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону (1076-17) не підлягають примусовому виконанню рішення третейських судів, прийняті до набрання чинності Законом (1076-17) і не виконані на день набрання чинності Законом, у справах, які відповідно до Закону не підвідомчі третейським судам.

Відповідно до пункту 7 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 2 квітня 2009 року N 01-08/194 (v_194600-09) "Про Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів" після 31 березня 2009 року господарські суди не повинні видавати накази на виконання рішень третейських судів у розглянутих останніми справах, які зазначено в пунктах 1-13 статті 6 Закону України "Про третейські суди" (1701-15) , в тому числі в тих випадках, коли на час розгляду таких справ вони були підвідомчі третейським судам.

Отже, після 31 березня 2009 року не підлягають виконанню рішення третейських судів, прийняті до набрання чинності Законом (1076-17) і не виконані на день набрання чинності Законом, у справах, які відповідно до Закону не підвідомчі третейським судам.

Враховуючи викладене, зазначаємо, що рішення третейських судів у справах, які відповідно до Закону (1076-17) не підвідомчі третейським судам, у тому числі у спорах щодо нерухомого майна, прийняті до набрання чинності Законом і не виконані до 31 березня 2009 року (зокрема, не здійснено державної реєстрації прав власності на нерухоме майно), не є підставою для проведення державної реєстрації прав власності на нерухоме майно.