Юридический Харьков плюс - прийняття від 22.12.2009 N v034p710-09 efa853306385f7e721e8edb03cd00135-1

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року N 3018-III (3018-14) (Відомості Верховної Ради України, 2002 р., N 27-28, ст. 180).

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 41 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) стало конституційне подання 51 народного депутата України.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) є практична необхідність в офіційній інтерпретації зазначених положень Закону України "Про судоустрій України" (3018-14)

Заслухавши суддю-доповідача Домбровського І.П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

у с т а н о в и в:

Практична необхідність в офіційному тлумаченні, на думку авторів клопотання, виникла у зв'язку з неоднозначним розумінням та застосуванням положень Закону (3018-14) щодо повноваження Ради суддів України призначати на адміністративні посади голів судів, заступників голів судів та звільняти їх з цих посад.

Народні депутати України вказують, що Конституційний Суд України у Рішенні від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 (v001p710-07) визнав неконституційним положення частини п'ятої статті 20 Закону (3018-14) , відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України, і рекомендував Верховній Раді України невідкладно в законодавчому порядку врегулювати питання про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з посади. Проте, як стверджується в конституційному поданні, Верховна Рада України не прийняла відповідного закону.

Рада суддів України 31 травня 2007 року прийняла рішення N 50 (n0005414-07) щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та звільнення їх з цих посад, яким визначила, що саме вона є єдиним повноважним на це суб'єктом.

Необхідність наділення себе повноваженнями призначати суддів на адміністративні посади та звільняти їх з цих посад Рада суддів України обґрунтувала тим, що 1 червня 2007 року закінчувалися повноваження більше ніж 300 голів і заступників голів судів загальної юрисдикції, і зволікання з призначенням суддів на вакантні посади до законодавчого врегулювання цього питання могло призвести до дестабілізації судової системи, ускладнень в організаційному керівництві діяльністю судів, а отже - до погіршення стану правосуддя в державі та захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Однак автори клопотання вважають, що у Законі (3018-14) передбачено чіткий порядок заміщення суддів, які обіймали адміністративні посади. Крім того, 26 травня 2005 року Голова Верховного Суду України надіслав апеляційним судам України лист N 1-5/454 з роз'ясненням вимог частини сьомої статті 20 Закону (3018-14) , згідно з якими у разі закінчення повноважень судді, який займав адміністративну посаду, його обов'язки на підставі статей 24, 28, 29, 41, 42 Закону (3018-14) виконують відповідно перший заступник голови, заступник голови або старший за віком суддя.

У зв'язку з неоднозначним розумінням та застосуванням положень Закону (3018-14) стосовно повноваження Ради суддів України призначати суддів на адміністративні посади в судах та звільняти їх з цих посад, народні депутати України звернулися до Конституційного Суду України з проханням дати офіційне тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону (3018-14) , роз'яснивши, чи має Рада суддів України на це законні повноваження.

2. Свої позиції стосовно предмета конституційного подання висловили Голова Верховної Ради України, Голова Верховного Суду України, голова Ради суддів України.

3. Конституційний Суд України, вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, виходить з такого.

3.1. Рішенням від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 (v001p710-07) Конституційний Суд України визнав неконституційним положення частини п'ятої статті 20 Закону (3018-14) , відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України, і рекомендував Верховній Раді України невідкладно в законодавчому порядку врегулювати питання про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади (пункти 1, 3 резолютивної частини (v001p710-07) ) .

Однак це питання до цього часу законом не врегульоване.

3.2. У Конституції України (254к/96-ВР) визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6 (254к/96-ВР) ) , та визначено механізм її здійснення (частина друга статті 6, частина друга статті 19 (254к/96-ВР) ) . Основний Закон України (254к/96-ВР) встановив засади організації і діяльності судової влади та взаємодії між нею, законодавчою і виконавчою владою на підставі конституційно закріпленої системи стримувань і противаг.

Так, до повноважень Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні належить прийняття законів з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів (стаття 75, пункт 3 частини першої статті 85, пункт 14 частини першої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР) ) .

Згідно з пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР) судоустрій визначається виключно законами України. Законом (3018-14) затверджено правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги до формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлено загальний порядок забезпечення діяльності судів та врегульовано інші питання судоустрою. Статтею 104 Закону (3018-14) передбачено, що організаційними формами суддівського самоврядування є збори суддів, конференції суддів, з'їзд суддів України, ради суддів та їх виконавчі органи. За Законом (3018-14) суддівське самоврядування - це самостійне колективне вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні професійними суддями, до яких належать організаційне забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їх сімей, а також інші питання, які не пов'язані безпосередньо зі здійсненням правосуддя (частини перша, друга статті 102 (3018-14) ) .

Порядок здійснення суддівського самоврядування визначається відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) Законом (3018-14) , Законом України "Про статус суддів" (2862-12) та іншими законами, а також регламентами і положеннями, які приймаються органами суддівського самоврядування згідно з Законом (частина третя статті 102 (3018-14) ) .

У Законі (3018-14) передбачено, що з'їзд суддів України - це найвищий орган суддівського самоврядування (частина перша статті 112 (3018-14) ) , а Рада суддів України є вищим органом суддівського самоврядування у період між з'їздами суддів України (частина перша статті 116 (3018-14) ) , та визначено правові основи їх функціонування. Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 116 Закону (3018-14) до повноважень Ради суддів України віднесено вирішення питань щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених Законом (3018-14) , а тому зміст цієї норми слід аналізувати в сукупності з іншими його нормами, зокрема статтею 20 (3018-14) .

3.3. У частині п'ятій статті 20 Закону (3018-14) визначено повноваження Ради суддів України (ради суддів спеціалізованих судів) давати рекомендації стосовно призначення суддів на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення з цієї посади.

Отже, положення пункту 4 частини п'ятої статті 116 Закону (3018-14) , у якому зазначено, що Рада суддів України вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених цим Законом (3018-14) , у системному зв'язку з положенням першого речення частини п'ятої статті 20 Закону (3018-14) необхідно розуміти як таке, що дає Раді суддів України право вирішувати питання про рекомендацію кандидатури конкретного судді для призначення його на посаду голови суду, заступника голови суду.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що така рекомендація є обов'язковою складовою законодавчо визначеної процедури вирішення кадрових питань. Тому орган (посадова особа), повноважний приймати рішення про призначення на відповідні посади чи звільнення з них, не має права вирішувати такі питання на свій розсуд без відповідної рекомендації. Питання призначення судді на адміністративну посаду голови суду, заступника голови суду чи звільнення з цієї посади відповідно до чинної редакції першого речення частини п'ятої статті 20, статті 116 Закону (3018-14) може бути вирішене тільки на підставі рекомендації Ради суддів України (ради суддів спеціалізованих судів), оскільки саме в чинній редакції пункту 4 частини п'ятої статті 116 Закону (3018-14) визначено рекомендаційний характер рішення Ради суддів України для призначення повноважним органом (посадовою особою) суддів на адміністративні посади в судах.

3.4. Згідно зі статтею 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України (254к/96-ВР) та законів України є практична необхідність у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України (254к/96-ВР) та законів України.

Зі змісту статей 102, 103 Закону (3018-14) не вбачається, що ними врегульовано повноваження Ради суддів України щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах.

Суб'єкт права на конституційне подання, звернувшись з клопотанням про офіційне тлумачення зазначених норм Закону (3018-14) , не навів обґрунтування у його практичній необхідності.

На думку Конституційного Суду України, конституційне провадження у справі у цій частині відповідно до пункту 2 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) , пункту 1 параграфа 51 Регламенту Конституційного Суду України (v001z710-97) підлягає припиненню.

3.5. Оскільки рекомендація Верховній Раді України, викладена у Рішенні Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 (v001p710-07) у справі про звільнення судді з адміністративної посади, щодо необхідності в законодавчому порядку врегулювати призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади не виконана, це призвело до правової невизначеності (прогалини в Законі (3018-14) ) . Конституційний Суд України вважає за необхідне згідно з частиною другою статті 70 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) покласти на Верховну Раду України обов'язок невідкладно вирішити це питання.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України (254к/96-ВР) , статтею 2, пунктом 2 статті 45, статтями 62, 66, 67, 69, 70, 95 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) , Конституційний Суд України

в и р і ш и в:

1. В аспекті конституційного подання положення пункту 4 частини п'ятої статті 116 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року N 3018-III (3018-14) , згідно з яким Рада суддів України вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених цим Законом (3018-14) , у системному зв'язку з положенням його першого речення частини п'ятої статті 20 (3018-14) треба розуміти так, що Рада суддів України повноважна давати рекомендації стосовно такого призначення тому органу (посадовій особі), який законом наділений цими повноваженнями.

2. Припинити конституційне провадження у справі щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) на підставі пункту 2 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України (254к/96-ВР) , цим Законом.

3. Зобов'язати Верховну Раду України невідкладно виконати Рішення Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 (v001p710-07) щодо законодавчого врегулювання питання про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади.

4. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Дідківського А.О. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону України "Про судоустрій України" ( 3018-14 ) (справа про призначення суддів на адміністративні посади)

На підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) вважаю за необхідне викласти окрему думку стосовно Рішення Конституційного Суду України від 22 грудня 2009 року N 34-рп/2009 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) (справа про призначення суддів на адміністративні посади) (далі - Рішення).

У пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційний Суд України (далі - Суд) зазначив, що в аспекті конституційного подання положення пункту 4 частини п'ятої статті 116 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року N 3018-III (3018-14) (далі - Закон), згідно з яким Рада суддів України вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених Законом (3018-14) , у системному зв'язку з положенням його першого речення частини п'ятої статті 20 (3018-14) треба розуміти так, що Рада суддів України повноважна давати рекомендації стосовно такого призначення тому органу (посадовій особі), який законом наділений цими повноваженнями.

Пунктом 2 резолютивної частини Рішення припинено конституційне провадження у справі щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103 Закону (3018-14) на підставі пункту 2 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України (254к/96-ВР) , цим Законом (422/96-ВР) .

Підтримуючи позицію Суду щодо цього пункту Рішення, вважаю, що справа взагалі не підлягала розгляду в Суді, тому конституційне провадження слід було припинити і щодо офіційного тлумачення статті 116 Закону (3018-14) виходячи з такого.

1. Відповідно до Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) у конституційному поданні має міститися правове обґрунтування тверджень щодо необхідності в офіційному тлумаченні Конституції України (254к/96-ВР) та законів України (пункт 4 частини другої статті 39 (422/96-ВР) ) ; підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України (254к/96-ВР) та законів України є практична необхідність у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України (254к/96-ВР) та законів України (частина перша статті 93 (422/96-ВР) ) . Питання, порушені у конституційному поданні, повинні належати до повноважень Суду, визначених статтею 150 Конституції України (254к/96-ВР) .

Суб'єкт права на конституційне подання просить дати офіційне тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону (3018-14) та роз'яснити, чи має Рада суддів України законні повноваження призначати суддів на адміністративні посади в судах та звільняти їх з цих посад.

Проте у конституційному поданні не було наведено, які саме положення цих статей Закону (3018-14) потребують офіційного тлумачення, що свідчить про невизначеність предмета тлумачення, а отже, унеможливлювало здійснення офіційної інтерпретації.

На необхідності дотримання зазначених вимог Суд неодноразово наголошував у своїх ухвалах про відмову у відкритті конституційного провадження (від 13 лютого 2003 року N 11-у/2003 (v011u710-03) , від 6 жовтня 2009 року N 49-у/2009 (v049u710-09) , від 29 жовтня 2009 року N 55-у/2009 (v055u710-09) , від 25 листопада 2009 року N 59-у/2009 (v059u710-09) та інших).

Аналіз конституційного подання свідчить, що народні депутати України не навели обґрунтування практичної необхідності в офіційному тлумаченні вказаних норм Закону (3018-14) .

Автори клопотання як на підставу (практичну необхідність) в офіційному тлумаченні зазначених норм Закону (3018-14) посилаються на прийняте Радою суддів України 31 травня 2007 року рішення N 50 (n0005414-07) "Щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та звільнення їх з цих посад", яким визначено, що саме вона призначає суддів на посади голів, заступників голів судів загальної юрисдикції та звільняє з цих посад до врегулювання цього питання в законодавчому порядку.

Таким чином, поставлене у конституційному поданні питання стосувалося перевірки Судом на відповідність статтям 102, 103, 116 Закону (3018-14) зазначеного рішення Ради суддів України. Однак це не належить до повноважень Суду (стаття 14 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) ) .

Крім того, питання про призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції вже було предметом розгляду Суду. Так, у Рішенні Суду від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 (v001p710-07) у справі про звільнення судді з адміністративної посади Суд визнав неконституційним положення частини п'ятої статті 20 Закону (3018-14) , відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України, і рекомендував Верховній Раді України невідкладно в законодавчому порядку врегулювати питання про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади (пункти 1, 3 резолютивної частини (v001p710-07) ) . На виконання цього Рішення (v001p710-07) 22 жовтня 2009 року Верховна Рада України прийняла Постанову "Про прийняття за основу проекту Закону України про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України" щодо адміністративних посад в судах" N 1668-VI (1668-17) (реєстр. N 1122-1 законопроекту).

Суд в ухвалах неодноразово наголошував на непідвідомчості йому питань, які потребують не офіційного тлумачення, а законодавчого врегулювання (ухвали від 2 листопада 2004 року N 68-у/2004 (v068u710-04) , від 15 лютого 2007 року N 14-у/2007 (v014u710-07) , від 30 травня 2007 року N 25-у/2007 (v025u710-07) та інші).

У зв'язку із зазначеним та на підставі пунктів 2, 3 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) , параграфа 51 Регламенту Конституційного Суду України (v001z710-97) конституційне провадження у справі підлягало припиненню.

2. Підтвердженням обґрунтованості висновку щодо припинення конституційного провадження у справі є і зміст Рішення.

Так, суб'єкт права на конституційне подання просить дати офіційне тлумачення статей 102, 103, 116 Закону (3018-14) та роз'яснити, чи має Рада суддів України законні повноваження призначати суддів на адміністративні посади в судах та звільняти їх з цих посад.

Не дивлячись на те, що у конституційному поданні не було наведено, які саме положення вказаних статей Закону (3018-14) потребують офіційного тлумачення, Суд з власної ініціативи витлумачив положення пункту 4 частини п'ятої статті 116 Закону (3018-14) , згідно з яким Рада суддів України вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених Законом (3018-14) , про що і йдеться у мотивувальній частині та пункті 1 резолютивної частини Рішення.

Проте жодного тлумачення положень пункту 4 частини п'ятої статті 116 Закону (3018-14) Рішення не містить. Фактично у мотивувальній та резолютивній частинах здійснена спроба дати офіційне тлумачення окремих положень першого речення частини п'ятої статті 20 Закону (3018-14) , знову ж таки, з власної ініціативи Суду. Однак це не передбачено у Законі України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) .

У редакції першого речення частини п'ятої статті 20 Закону (3018-14) , що була чинна до прийняття Рішення Суду від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 (v001p710-07) , були визначені суб'єкт, який призначає суддів на адміністративні посади та звільняє їх з цих посад, - Президент України за поданням Голови Верховного Суду України (щодо спеціалізованих судів - голови відповідного спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів - відповідної ради суддів). Оскільки положення щодо повноважень у Президента України призначати суддів на адміністративні посади та звільняти їх з цих посад визнано неконституційним, то і передбачений у частині п'ятій статті 20 Закону (3018-14) порядок вирішення цих питань є юридично нікчемним в цілому і підлягав не тлумаченню, а законодавчому врегулюванню відповідно до Рішення Суду від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 (v001p710-07) .

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Шишкіна В.І. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону України "Про судоустрій України" ( 3018-14 ) (справа про призначення суддів на адміністративні посади)

Конституційний Суд України у резолютивній частині Рішення від 22 грудня 2009 року N 34-рп/2009 (далі - Рішення) зазначив, що в аспекті конституційного подання положення пункту 4 частини п'ятої статті 116 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року N 3018-III (3018-14) , згідно з яким Рада суддів України вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених цим Законом (3018-14) , у системному зв'язку з положенням його першого речення частини п'ятої статті 20 (3018-14) треба розуміти так, що Рада суддів України повноважна давати рекомендації стосовно такого призначення тому органу (посадовій особі), який законом наділений цими повноваженнями.

Стосовно Рішення висловлюю таку думку.

1. Суб'єкт права на конституційне подання - 51 народний депутат України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року N 3018-III (3018-14) (далі - Закон) щодо повноважень Ради суддів України призначати суддів на адміністративні посади в судах та звільняти їх з цих посад.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 39 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) автори клопотання мали б зазначити, які саме положення вказаних статей Закону (3018-14) слід витлумачити. Відсутність такої конкретизації Конституційний Суд України мав би оцінити як недотримання правових приписів і відмовити у відкритті конституційного провадження у справі на підставі пункту 2 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суду України" (422/96-ВР) .

2. У резолютивній частині Рішення Конституційний Суд України вказав, що дає офіційне тлумачення положень пункту 4 частини п'ятої статті 116 Закону (3018-14) у системному зв'язку із положеннями його першого речення частини п'ятої статті 20 (3018-14) , проте:

а) автори клопотання не ставили питання про тлумачення положень статті 20 Закону (3018-14) ;

б) положення частини п'ятої статті 20 Закону (3018-14) стосовно повноваження Ради суддів України давати рекомендації при призначенні судді на посаду голови, заступника голови суду не має самостійного характеру. Така правомочність була одним із сегментів у процедурному порядку призначення суддів на вказані посади, де призначення на посаду голови, заступника голови суду законодавець на момент прийняття Закону (3018-14) відніс до повноважень Президента України. Однак Рішенням Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 (v001p710-07) надання такого повноваження Президенту України було визнано неконституційним. У зв'язку з цим втратив своє первісне значення весь порядок заміщення суддями вказаних посад, який був встановлений цією нормою (норма про рекомендацію стала мертвою), тому вона не може оцінюватися у сукупності з іншою нормою, та ще й з "підпорядкуванням" їй положень пункту 4 частини п'ятої статті 116 Закону (3018-14) ;

в) положення пункту 4 частини п'ятої статті 116 Закону (3018-14) про те, що Рада суддів України вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених Законом (3018-14) , має імперативний, а не рекомендаційний характер. З огляду на граматичний і телеологічний аналіз словосполучення "вирішує питання щодо призначення" можна вважати, що законодавець надав Раді суддів України повноваження вирішувати вказані питання з прийняттям завершального (остаточного) рішення у тому порядку, який для неї має бути конкретизований у Законі (3018-14) .

Виходячи з викладеного, зведення такого права Ради суддів України як вирішення відповідного питання лише до рекомендування є обмеженням встановленого Законом (3018-14) одного з прав вищого органу суддівського самоврядування, який діє у період між з'їздами суддів України. Така інтерпретація цієї норми не узгоджується з приписами Конституції України (254к/96-ВР) стосовно гарантії забезпечення незалежності судів і суддів та ролі у цьому суддівського самоврядування (частини перша, друга статті 126, частина шоста статті 127, частина друга статті 130 (254к/96-ВР) ) .

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Вдовіченка С.Л. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону України "Про судоустрій України" ( 3018-14 ) (справа про призначення суддів на адміністративні посади)

На підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) вважаю за доцільне викласти окрему думку стосовно Рішення Конституційного Суду України від 22 грудня 2009 року N 34-рп/2009 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) (далі - Рішення).

Суб'єкт права на конституційне подання просить дати офіційне тлумачення статей 102, 103, 116 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) (далі - Закон) та роз'яснити, чи має Рада суддів України законні повноваження призначати суддів на адміністративні посади в судах та звільняти їх з цих посад.

У Рішенні Конституційний Суд України (далі - Суд) фактично обмежився тлумаченням окремих положень першого речення частини п'ятої статті 20 Закону (3018-14) у системному зв'язку з його положеннями пункту 4 частини п'ятої статті 116 (3018-14) , зазначивши, що Рада суддів України повноважна давати рекомендації стосовно призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених Законом (3018-14) . Суд також припинив конституційне провадження у справі щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103 Закону (3018-14) на підставі пункту 2 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України (254к/96-ВР) , Законом України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) .

На мою думку, Суд, відповідаючи на поставлене у конституційному поданні питання, не повинен був припиняти конституційне провадження у справі щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103 Закону (3018-14) через те, що в них не врегульовано повноваження Ради суддів України призначати суддів на адміністративні посади в судах. Хоча народні депутати України і не зазначили в конституційному поданні, які саме положення вказаних статей Закону (3018-14) слід витлумачити, з його змісту випливає, що Суд мав дати офіційне тлумачення окремих положень частин першої, другої статті 102 Закону (3018-14) , а саме - чи належать фінансові, матеріально-технічні, кадрові (в тому числі і призначення суддів на адміністративні посади) питання до "організаційного забезпечення судів та діяльності суддів", та чи можливе їх "самостійне колективне вирішення" органами суддівського самоврядування. Даючи відповідь, Суд повинен був оцінити словосполучення "вирішує питання" пункту 4 частини п'ятої статті 116 Закону (3018-14) та дійти висновку, що закріплення за Радою суддів України повноваження призначати суддів на адміністративні посади в судах без втручання в цей процес інших суб'єктів є можливим при відповідному законодавчому врегулюванні.

Суд мав би звернути увагу на положення частини другої статті 103 Закону (3018-14) про те, що діяльність органів суддівського самоврядування має, зокрема, утверджувати незалежність суду, забезпечувати захист суддів від втручання в судову діяльність, а також підвищувати рівень роботи з кадрами у системі судів. Проведений у Рішенні комплексний аналіз положень щодо незалежності суддів, закріплених у частинах першій, другій статті 126, частині першій статті 129, частині другій статті 130 Конституції України (254к/96-ВР) , та статей 102, 103, 116 Закону (3018-14) сприяв би виробленню Судом чіткої правової позиції щодо ролі органів суддівського самоврядування, в тому числі і Ради суддів України, у "самостійному вирішенні" кадрових питань як складової утвердження гарантій забезпечення незалежності судів та суддів.

Вважаю, що у Рішенні роль органів суддівського самоврядування щодо вирішення питань з призначення суддів на адміністративні посади дещо звужується при наданні рішенням цих органів виключно рекомендаційного характеру. При виконанні законодавцем пункту 3 резолютивної частини Рішення така правова позиція Суду не повинна призвести до неврахування загальноєвропейських тенденцій щодо визначення системи незалежних від законодавчої та виконавчої гілок влади органів суддівського самоврядування, уповноважених призначати суддів на адміністративні посади та здійснювати їх кар'єрне просування.

Отже, врахування Судом зазначених методологічних аспектів, на мою думку, дозволило б надати більш чітку відповідь на порушене в конституційному поданні питання.

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Кампа В.М. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103, 116 Закону України "Про судоустрій України" ( 3018-14 ) (справа про призначення суддів на адміністративні посади)

У Рішенні від 22 грудня 2009 року N 34-рп/2009 (далі - Рішення) Конституційний Суд України дав тлумачення положення пункту 4 частини п'ятої статті 116 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року N 3018-III (3018-14) (далі - Закон), згідно з яким Рада суддів України вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади та звільнення їх з цих посад в судах у випадках і порядку, передбачених цим Законом (3018-14) , у системному зв'язку з положення його першого речення частини п'ятої статті 20 (3018-14) . Згідно з позицією Конституційного Суду України зазначене положення слід розуміти так, що Рада суддів України повноважна давати рекомендації стосовно такого призначення тому органу (посадовій особі), який законом наділений цими повноваженнями. Суд також вирішив припинити конституційне провадження у справі щодо офіційного тлумачення положень статей 102, 103 Закону (3018-14) на підставі пункту 2 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України (254к/96-ВР) , цим Законом (422/96-ВР) .

На підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) вважаю за доцільне висловити окрему думку.

Підтримуючи викладену у Рішенні правову позицію щодо повноважності Ради суддів України давати рекомендації стосовно призначення суддів на адміністративні посади тому органу (посадовій особі), який законом наділений цими повноваженнями (пункт 1 резолютивної частини Рішення), вважаю, що Конституційний Суд України мав би також висловити своє ставлення до такого.

1. Конституційний Суд України, вирішуючи питання про тлумачення відповідного положення статті 116 Закону (3018-14) щодо права Ради суддів України на призначення суддів на адміністративні посади в судах та звільнення їх з цих посад, не обмежився тільки його тлумаченням, він намагався також розв'язати проблему, яка виникла навколо цього положення. Однак цю позицію Конституційного Суду України слід було розвинути.

Рада суддів України 31 травня 2007 року прийняла рішення N 50 щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та звільнення їх з цих посад, яким визначила, що саме вона є єдиним повноважним на це суб'єктом.

У Рішенні Конституційний Суд України встановив, що у частині п'ятій статті 20 Закону (3018-14) визначено повноваження Ради суддів України (ради суддів спеціалізованих судів) давати рекомендації стосовно призначення суддів на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення з цієї посади.

Таким чином, у законодавстві встановлюється право Ради суддів України тільки рекомендувати, не приймати остаточне рішення щодо призначення суддів на адміністративні посади. А, отже, здійснення Радою суддів України чи будь-яким іншим органом суддівського самоврядування такої діяльності є перевищенням повноважень, яке може бути оскаржено в судах зацікавленими фізичними та юридичними особами, оскільки згідно зі статтею 124 Конституції України (254к/96-ВР) , юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це питання є особливо актуальним з огляду на спроби певних органів суддівського самоврядування вдаватись до такої практики(1).

(1) Про погодження тимчасового виконання (доки не мине потреба) обов'язків колишнім головою Господарського суду Запорізької області Радою суддів господарських судів України див.: Господарські суди вкомплектовано (Голос України, 2003 р., 12 грудня).

Виходячи із зазначеного вважаю, що Конституційний Суд України мав у мотивувальній частині Рішення, що призначення суддів на адміністративні посади з боку органів суддівського самоврядування є неприпустимими, крім випадків, якщо спеціальним законом їм буде делеговано відповідне повноваження.

2. Здійснюючи тлумачення положень статті 116 Закону (3018-14) , Конституційний Суд України у Рішенні не врахував висловлені ним же в інших рішеннях правові позиції зокрема в Рішенні від 10 січня 2008 року N 1-рп/2008 (v001p710-08) , згідно з яким суддівське самоврядування належить до системи конституційного устрою держави (частина друга статті 130 Конституції України (254к/96-ВР) ) і є формою самоорганізації професійних суддів (абзац п'ятий підпункту 5.1. пункту 5 мотивувальної частини Рішення (v001p710-08) ) .

Функціонування органів суддівського самоврядування є гарантією самостійності судів і незалежності суддів (частина сьома статті 14 Закону (3018-14) , частина перша статті 11 Закону України "Про статус суддів" (2862-12) ) . Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України не допускається зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності суддів у разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя і права громадян на захист прав і свобод незалежним судом (абзаци четвертий, п'ятий пункту 8 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005 (v008p710-05) ) .

Таким чином, згідно з рішеннями Конституційного Суду України від 10 січня 2008 року N 1-рп/2008 (v001p710-08) та від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005 (v008p710-05) рівень суддівського самоврядування як елемент конституційного устрою та гарантії самостійності судів і незалежності суддів не може звужуватися, а це дуже важливо з огляду на майбутнє врегулювання законодавцем питань призначення суддів на адміністративні посади. Із зазначеного випливає, що суддівське самоврядування: є невід'ємною складовою конституційної системи судової влади, інтегрованою в механізм державного врядування її справами, реалізується у визначених Конституцією (254к/96-ВР) і законами України межах та забезпечується конституційними гарантіями захисту та охорони.

3. У Рішенні Конституційний Суд України зобов'язав Верховну Раду України невідкладно виконати Рішення Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 (v001p710-07) щодо законодавчого врегулювання питання про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади (пункт 3 резолютивної частини Рішення (v001p710-07) ) .

Вважаю, що це є швидше нагадуванням Верховній Раді України про необхідність законодавчого врегулювання цього питання, а не конкретним визначенням порядку і строків виконання Рішення. Така позиція не відображає положення статті 70 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) та не використовує законодавчих можливостей щодо забезпечення ефективного виконання Рішення. Адже, відповідно до частини другої вказаної статті "у разі необхідності Конституційний Суд України може визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку". Це також закріплено у Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року N 15-рп/2000 (v015p710-00) (пункт 3 резолютивної частини).

На мою думку, у Рішенні повинен бути встановлений розумний строк для виконання обов'язку Верховної Ради України щодо прийняття закону Без цього парламент не буде свідомий свого конституційного обов'язку виконувати рішення Конституційного Суду України (стаття 152 Конституції України (254к/96-ВР) ) . Для ефективного виконання Рішення від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 (v001p710-07) Конституційний Суд України повинен був покласти на Верховну Раду України обов'язок прийняти позачергово закон у певний розумний строк з моменту ухвалення Рішення (v001p710-07) . Очевидно, що організація його виконання згідно з Конституцією України (254к/96-ВР) покладається на керівництво парламенту.

З огляду на тривалий термін невиконання парламентом Рішення від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 (v001p710-07) та відсутність у Конституційного Суду України контролюючих повноважень, він повинен був у межах своїх повноважень визначити порядок виконання Рішення (v001p710-07) та звернутися до органів та посадових осіб, повноважних контролювати додержання Конституції України (254к/96-ВР) та виконання актів Конституційного Суду України про забезпечення виконання Рішення (v001p710-07) . Такими посадовою особою згідно з Основним Законом України (254к/96-ВР) є Президент України, який гарантує додержання Конституції України (254к/96-ВР) , та органом - суди, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, та які ухвалюють судові рішення іменем України, що є обов'язковими до виконання на всій території України (частини друга, п'ята статті 124 Конституції України (254к/96-ВР) ) .

Вважаю, що для виконання Верховною Радою України Рішення від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 (v001p710-07) Конституційний Суд України мав, окрім покладення відповідного обов'язку на парламент, визначити засоби забезпечення такого виконання.

Таким чином, ухвалене Конституційним Судом України Рішення від 22 грудня 2009 року N 34-рп/2009 необхідно було доповнити для більш чіткого вирішення проблеми, яка виникла навколо призначення суддів на адміністративні посади та звільнення їх з цих посад, та зміцнення засад конституційної моралі у правовідносинах між органами державної влади.