У більшості країн світу антимонопольне законодавство побудоване таким чином, що монополістом бути невигідно. До монополіста застосовується принцип: у більшості спірних правовідносин, що виникають, він спочатку вважається винним, і саме монополіст повинен доводити свою невинуватість. Жорсткий підхід до монополістів забезпечує захист прав та Інтересів Інших суб'єктів правовідносин. Натомість в Україні досі застосовується принцип, за яким сам монополіст встановлює на рівні нормативних актів уряду вимоги до споживачів своїх послуг.

Відповідно до ст.8 Основного Закону «Конституція України має вищу юридичну силу. Закони й інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності й господарювання, соціальну спрямованість економіки. Всі суб'єкти права власності рівні перед законом (ст. 13 Конституції). Згідно зі ст.42 Конституції не допускається зловживання монопольним становищем.

Статут залізниць України, затверджений постановою КМУ від 6.04.98 №457 у низці своїх положень і вимог суперечить чинному законодавству України, що призводить до обмеження діяльності підприємств — споживачів послуг залізничного транспорту і встановлення нерівних відносин між ними і Укрзалізницею, до порушення законодавства, зловживання монопольним становищем підприємств залізниць (лист Антимонопольного комітету від 27.03.2001 №36-29/ 04-1341).

Зокрема, Статутом передбачені непропорційні штрафні санкції: коли відповідальність має нести залізниця — вона максимально обмежена, а в разі настання відповідальності вантажовідправників або вантажоодержувачів штрафні санкції невиправдано великі. Наприклад, ст. 122 Статуту передбачено: *3а неправильно вказані у накладній масу, кількість місць вантажу, його назву, код та адресу одержувача з відправника, порту стягується штрафу розмірі згідно зі статтею 118 цього Статуту. При цьому відправник несе перед залізницею відповідальність за наслідки, які виникли».

Стаття 118 Статуту передбачає відповідальність вантажовідправника—за пред'явлення вантажу, який заборонений до перевезень або потребує під час перевезення особливих заходів безпеки, та за неправильне зазначення його найменування або властивостей стягується штраф у розмірі п'ятикратної провізної плати за всю відстань перевезення.

В цьому разі відповідальність за неправомірні дії вантажовідправника за обставин, зазначених у ст. 118 Статуту, можливо, і пропорційна, але за обставин, перелічених у ст. 122 Статуту, вочевидь несумірна.

Натомість у всіх випадках залізниця несе відповідальність не більше фактичних розмірів заподіяного збитку, а вантажовідправники і вантажоодержувачі чомусь повинні нести відповідальність у багаторазових розмірах.

Статтями 118 і 122 Статуту відповідальність за винні дії покладається на вантажовідправника, оскільки саме вантажовідправник здійснює ці дії. Однак ст.125 Статуту перекреслює основоположні принципи відповідальності й покладає відповідальність на невинний суб'єкт. Так, у ній вказано, що після прибуття на станцію призначення вантажу всю відповідальність перед залізницею за це перевезення несе вантажоодержувач.

Цивільний кодекс передбачає провину як обов'язкову умову відповідальності, тобто майнова відповідальність можлива тільки за наявності провини (намір або необережність).

Стаття 25 закону «Про залізничний транспорт» так само передбачає відповідальність тільки за умисні незаконні дії винних юридичних і фізичних осіб у порядку, передбаченому чинним законодавством України,

Пун кт 2.2 розділу 3 «Тарифного керівництва № 1», затвердженого наказом Мінтрансу від 15.11.99 №551, встановлює, що за неправильно вказані в накладній масу, кількість місць вантажу, його назву, код і адресу одержувача з відправника стягується штраф, але відповідальність вантажоодержувача не передбачається.

Статут залізниць у частині деталізування низки правовідносин, які виникли під час перевезення вантажів, посилається на Правила перевезення вантажів, що регулюють ці відносини. Проте згідно зі ст.5 Статуту ці Правила затверджуються Мінтрансом, до складу якого входить Укрзалізниця. Тобто сам власник затверджує для себе Правила і, природно, складає їх на свою користь. Статут також розроблявся фахівцями Міністерства транспорту й Укрзалізниці, які під час його опрацювання відштовхувалися від позиції максимально полегшити умови роботи залізниці, але не враховували інтересів користувачів послуг залізниці. Таким чином і з'явилися вимоги ст. 125 Статуту, ідо покладають відповідальність на вантажоодержувача за провину вантажовідправника. Бо залізниці (чи конкретніше — станції призначення) простіше стягнути штраф з одержувача вантажу, адже в цьому випадку можна вчинити «деякий» тиск, скориставшись своїм монопольним становищем.

Арбітражний порядок розгляду господарських спорів і, зокрема, стаття 6 АПК передбачає: претензії пред'являються до порушника прав та інтересів заявника.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що ст. 125 Статуту залізниць України не відповідає вимогам чинного законодавства і не повинна застосовуватися. Певного перегляду вимагають також й інші положення Статуту.

Н.НЕВАЛЕНИЙ, адвокат-консультант

По материалам газеты "ЗАКОН & БІЗНЕС"