Коли впродовж 1998 — 1999 рр. відбувалося становлення Державної виконавчої служби України і водночас реформувалася (а по суті наново створювалася) нормативна база для здійснення виконавчого провадження, багато хто зітхнув з полегшенням: мовляв, нарешті в царині виконавчого провадження започатковано порядок та створено чітку систему суміжних правових інститутів, які, з дотриманням прав усіх сторін та учасників виконавчого провадження, створять передумови для швидкого, якісного та належного виконання рішень судів. І судочинство виконуватиме свої основні завдання — відновлення порушених прав та Інтересів, дієвість, а не декларативність.

Наміри й наслідки

Наші законодавці використали певною мірою підходи до формування, принципи нормативного регулювання та забезпечення діяльності органів виконавчої служби, що були апробовані впродовж кількох років у Російській Федерації, поклавши в основу схожі засади: виведення системи виконавчих органів із системи судів загальної юрисдикції та створення їх як самостійних органів, запровадження нормативного статусу та чітке закріплення соціальних пільг і гарантій, меж повноважень та компетенції державних виконавців. Поряд з цим було розроблено та законодавче закріплено схеми процесуальних дій державних виконавців, постановлюваних ними процесуальних документів, строки та порядок розгляду скарг на дії (бездіяльність) державних виконавців, інші положення.

На жаль, ейфорія минула, і ситуація багато в чому стала значно гіршою, ніж була до цього, а практика діяльності ДВС отримала значно більше негативного забарвлення, ніж позитивні та суспільне корисні здобутки.

Як свідчить практика, під час здійснення виконавчого провадження є широке поле для різного роду зловживань. Ці факти загальновідомі. Зокрема, саме під час здійснення виконавчого провадження було реалізовано майно ряду стратегічно важливих підприємств — ВАТ «Луганськобл-енерго», ВАТ «Донецькобленерго», ВАТ «Донбасенерго». Тим самим було викликано негативне загальносуспільне ставлення до таких процедур, лавину порушених кримінальних справ щодо державних виконавців та зокрема, прийняття постанови Кабінету Міністрів від 8.05.2001 №487 (з цього приводу варто провести окремі дослідження, що буде зроблено в наступних числах «ЗіБ». — Авт.).

Якщо проаналізувати нюанси виконавчого провадження, то на поверхні можна віднайти прогалини та недоробки, проблемні питання, що зумовлюють неправильне (умисне або необережне) розуміння та тлумачення законодавства, а відтак — порушення прав та охоронюваних законом інтересів сторін виконавчого провадження.

Нюансів'достатньо за кожною категорією справ, але найбільше суперечностей, неврегульовано-стей та двозначностей існує в площині виконання наказів арбітражних судів про стягнення грошових коштів, і саме окремі проблемні питання з цього приводу спробуємо дослідити з урахуванням усталеної судової практики та системного аналізу норм чинного законодавства.

«Самовільний» стягувач

Так, за наявності рішення арбітражного суду про стягнення певної суми заборгованості з юридичної особи — боржника — органи Державної виконавчої служби на підставі заяви стягувача (кредитора) та виконавчого документа — наказу арбітражного суду — відкривають виконавче провадження щодо примусового виконання рішення суду.

Водночас, згідно зі ст.116 АПК (або ГПК — у новій редакції назви цього кодексу. — Прим. ред.), накази про стягнення грошових сум видаються стягувачеві або надсилаються йому рекомендованим чи цінним листом, а про стягнення сум у дохід бюджету — місцевим органам податкової служби і виконуються у встановленому порядку через установи банку. Решта наказів виконується державними виконавцями.

Комплексний аналіз цих норм дає чітке уявлення, що порядок виконання наказів арбітражних судів про стягнення грошових сум — єдиний: шляхом пред'явлення їх до установ банків для примусового списання коштів самими ж стя-гувачами. Звернення з наказами про безпосереднє стягнення грошових сум до органів ДВС є неправильним, а відкриття виконавчого провадження — неправомірним, оскільки органами ДВС виконуються лише накази, не пов'язані з безпосереднім списанням грошових коштів, хоча таке сприйняття та тлумачення закону не всіма поділяється, і це є проблемою, набагато важливішою, на наш погляд, ніж гучні та занадто публічні справи останніх років.

Зазначимо, що практика виконання наказів арбітражних судів про стягнення грошових сум органами ДВС раніше була законодавче виправдана. Адже під час прийняття закону «Про виконавче провадження» до ст.116 АПК не було внесено змін і вважалося, що ця норма фактично втратила чинність (припис про виконання «всіх інших наказів» стосувався судових виконавців — правового інституту, який на той час було ліквідовано). Але законом від 19.10.2000 №2056-XIV слова «судових виконавців» у ст.116 АПК було замінено на слова «державних виконавців», і тим самим законодавець прямо виявив свою волю на застосування інституту виконання наказів арбітражних судів самими стягувачами, без участі ДВС.

Але практично, всупереч прямій вказівці АПК про заборону приймати до виконання накази про списання грошових сум, органи ДВС приймають такі накази та відкривають виконавче провадження (в разі ж виконання наказів самими стягувачами шляхом надіслання ними платіжних вимог (інкасових розпоряджень) до банків, стягнення відбувається лише за рахунок наявних грошових коштів боржника, без реалізації майна та інших шкідливих та економічно не виправданих заходів із виконання).

«Законотворчість» Нацбанку

Більше того, самим стягувачам технічно неможливо стало реалізувати право на виконання наказу арбітражного суду, оскільки постановою правління НБУ від 29.03.2001 №135 (зареєстрована в Мін'юсті 25.04.2001 за №368/ 5559) було затверджено нову Інструкцію про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті.

У п.4 зазначеної Інструкції наведено перелік та роз'яснення змісту вживаних термінів, зокрема, визначено (роз'яснено) термін стягувач: «Стягувач — державні виконавці, податкові органи та підприємства (що здійснюють примусове списання (стягнення) коштів на підставі визнаних претензій), які на підставі документів та у випадках, визначених чинним законодавством України, мають право оформляти й подавати в банк розрахункові документи на примусове списання коштів з рахунків платників».

Таким чином, з контексту цього положення випливає, що лише підприємства (поміж усіх юридичних осіб) можуть (мають право) бути стягувачами і здійснювати списання (стягнення) коштів з рахунків платників лише на підставі визнаних останніми претензій.

Таке положення Інструкції неправомірне та незаконне, оскільки, як вже зазначалося, стягувач має законне право сам подавати накази арбітражних судів про стягнення грошових сум безпосередньо до установ банків і виконувати (отримувати кошти) через установи банків. Проте Інструкцією його позбавлено права на встановлений законом порядок виконання наказів арбітражних судів.

Стягувачем (у розумінні законодавства) є особа,на користь якої винесено рішення (ухвалу, постанову) і видано наказ як документ на примусове виконання рішення суду (виконавчий документ). Це положення узгоджується з приписами ч.2 ст.11 закону «Про виконавче провадження», відповідно до якої стягувачем може бути фізична або юридична особа (не обов'язково лише підприємство), на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ.

Обмеження прав

Відповідно до ст.1 АПК підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тім числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленному порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі — підприємства та організації), мають право звертатися до арбітражного суду згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

За результатами розгляду справи постановляється відповідне рішення, на підставі якого, згідно зі ст.116 АПК видається виконавчий документ (наказ).

Тобто стягувачами за наказами арбітражних судів можуть бути не тільки підприємства (юридичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність, з ознаками, притаманними підприємствам і визначеним законом «Про підприємства в Україні»), а й установи, організації, інші юридичні особи (в тім числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (ст.1 АПК).

Таким чином, Інструкція також безпідставно обмежила право на виконання наказів арбітражних судів шляхом безпосереднього пред'явлення їх до установ банків стягувачами, які не є підприємства-ми (благодійні та громадські організації, бюджетні та лікувальні установи, заклади освіти, фізичні особи — підприємці тощо).

Слід зазначити, що відповідно до закону «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 17.05.2001 №2413-111 значно зменшено обсяг вимог, відповідно до яких обов'язкове дотримання сторонами доарбітражного (претензійного) врегулювання спорів, не кажучи вже про те, що претензійний (до-арбітражний) порядок врегулювання спорів був лише формальним і неефективним (що є загальновідомою обставиною), і визнаних претензій як таких по суті не існувало.

Отже, Інструкція, всупереч вимогам чинного законодавства, обмежила права стягувачів за наказами арбітражних судів, а саме:

• право на можливість пред'явлення наказів на виконання безпосередньо до установ банків для примусового списання (стягнення) коштів;

• право установ, організацій, інших юридичних осіб (у тім числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, пред'являти накази до виконання безпосередньо до установ банків.

Шкоду - з банку

В порядку інформації зазначаємо, що ДП «Енергоринок» подало заяву до Вищого арбітражного суду про визнання Інструкції частково недійсною, з посиланням на ст.15 закону «Про підприємництво», ст.27 закону «Про підприємства в Україні». В заяві наголошується, що під час затвердження Інструкції Нацбанк грубо порушив вимоги чинного законодавства, перевищив надану йому законом компетенцію. Крім того, у зв'язку з прийняттям Інструкції виникли спірні питання, а сама Інструкція, з наведених вище підстав, порушує права та інтереси всіх суб'єктів господарювання України. Відповідно — має бути визнана частково не дійсною з моменту її прийняття.

Це ж підприємство подало позовну заяву до арбітражного суду з вимогою до обслуговуючого банку про відшкодування шкоди. Оскільки за відмови банку приймати до виконання наказ арбітражного суду (через специфічне тлумачення терміну «стягувач» в Інструкції) було втрачено можливість стягнути значну суму коштів з рахунку одного з боржників. Банк, який вочевидь діяв усупереч закону (ст.116 АПК), не повинен був виконувати явно незаконні приписи НБУ, а тому має відшкодувати шкоду в розмірі нестягненої суми. Як вирішиться справа, — покаже час. Але сподіватимемося, що остаточне вирішення цього питання не за горами, і ВАСУ повинен поставити остаточну крапку.

Виконавець — особа фізична

На жаль, наведене — не єдиний приклад колізій, створених прийняттям зазначеної Інструкції. Зокрема, звернімося до положення, що роз'яснює термін «стягувач».

Так, Інструкцією зазначається, що стягувачами є «державні виконавці, податкові органи та підприємства (що здійснюють примусове списання (стягнення) коштів на підставі визнаних претензій), які на підставі документів та у випадках, визначених чинним законодавством України, мають право оформляти й подавати в банк розрахункові документи на примусове списання коштів з рахунків платників». Тобто чітко визначено, що стягувачами є саме державні виконавці (крім усіх інших стягувачів).

Зазначаємо, що відповідно до ст.4 закону «Про державну виконавчу службу» від 24.03.98 № 202/98-ВР державними виконавцями є начальник, заступник начальника, старший державний виконавець, державний виконавець районного, міського (міста обласного значення), районного у місті відділу Державної виконавчої служби. Державний виконавець здійснює примусове виконання рішень у порядку, передбаченому законом.

Тобто державні виконавці є фізичними особами та повинні відповідати вимогам, викладеним у законі «Про державну виконавчу службу» (зокрема, в статтях 4,6,8).

Отже, відповідно до вимог Інструкції стягувачем не може бути районний відділ Державної виконавчої служби в цілому (законодавство розрізняє поняття «державний виконавець» та «районний відділ Державної виконавчої служби» як за правовою формою — фізичні та юридичні особи, так і за іншими ознаками).

Будь-який розрахунковий документ про списання коштів повинен оформлюватися відповідно до вимог Інструкції із зазначенням у ньому реквізитів, що належать стягувачу (державному виконавцю— фізичній особі), з вказівкою прізвища, імені, по батькові стягувача—державного виконавця (засвідченням підпису особистою печаткою такого стягувача —державного виконавця) тощо.

За таких вимог Інструкції жодне рішення суду про стягнення грошових коштів не може бути виконане через банк у примусовому порядку, оскільки в Україні в жодного з державних виконавців немає особистого (індивідуального) депозитного рахунку для цілей примусового стягнення, не кажучи вже про іменну печатку.

Два місяці поспіхом

Слід також завважити, що строк здійснення виконавчих дій, не пов'язаних з реалізацією майна, відповідно до ст.25 закону «Про виконавче провадження» становить лише 2 місяці з моменту надходження виконавчого документа, що спонукає державного виконавця здійснювати виконавче провадження за принципом швидкості, без виваженого підходу та пошуку всього майна боржника. За таких умов державний виконавець іноді не має змоги віднайти таке майно боржника, що може реалізуватися без шкоди для його майнової цілісності та виробничої безпеки (цінні папери. готова продукція на складах, транспорт тощо), і змушений, задля дотримання визначеного терміну, описувати та передавати на реалізацію основні засоби, які безпосередньо зайняті у виробництві (нерухомість, комунікації, виробничі приміщення, цехи, обладнання та устаткування тощо), що суперечить вимогам законодавства про черговість стягнення.

Вважаємо, що обмеження щодо строку здійснення виконавчих дій слід скасувати повністю, оскільки жодне реальне виконавче провадження неможливо закінчити у двомісячний термін.

Олексій СВЯТОГОР, юрист юридичної фірми чЮрЕнергоКонсалгинг»

По материалам газеты "ЗАКОН & БІЗНЕС"