Багато хто вбачав у виокремленні інституту державних виконавців з системи судів загальної юрисдикції наочне втілення принципу розподілу влади на три гілки. Натомість підпорядкування Державної виконавчої служби Міністерству юстиції є вагомим важелем опосередкованого підпорядкування судової влади виконавчій гілці влади.

Параліч без закону

Слід звернути увагу на наступну вкрай негативну та нічим не обгрунтовану позицію, з якою часто-густо доводиться стикатися і яка на практиці завдає чи не найбільшої шкоди як боржнику, так і стягувачу.

Відповідно до 4.4 ст.24 закону «Про виконавче провадження» за заявою стягувача з метою забезпечення виконання рішення щодо майнових стягненнь державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження описує майно боржника і накладає на нього арешт, про що зазначається в цій постанові.

Практично це призводить до ситуації, коли в усіх випадках відкриття виконавчого провадження державний виконавець безпідставно (нижче таку оцінку буде обгрунтовано) накладає на всі рахунки боржника арешт у межах суми стягнення одночасно з відкриттям виконавчого провадження. Це відбувається незалежно від ситуації, майнового стану підприємства, а на практиці — паралізує діяльність підприємства, яке не має змоги навіть сплатити зарплату, придбати канцтовари, оплатити послуги, навіть державне мито за можливість оскарження рішення суду та дій державного виконавця, не кажучи вже про сплату податків і зборів до бюджету. Внаслідок паралізації діяльності підприємства поглиблюється його кризовий стан, нараховуються величезні суми пені та штрафів за невиконання поточних зобов'язань перед бюджетом та контрагентами, завдається шкода діловій репутації підприємства та інші збитки.

Ще більш незрозуміле, як може підприємство з усіма заарештованими рахунками добровільно виконати рішення в термін, що відводиться на це державним виконавцем (згідно зі ст.24 закону — до 7 днів).

Конституція, що «шкодить» бюджету

Існуюча практика є неконституційною та протизаконною зважаючи на таке.

Відповідно до ст.19 Конституції правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Це так само стосується й органів Державної виконавчої служби та їхніх посадових осіб.

На превеликий жаль, незважаючи на п'ятирічну історію Конституції України, можна зустріти суддів (не кажучи вже про інших посадовців, у тім числі державних виконавців), які навіть не здогадуються про необхідність її застосування як норм прямої дії. Тому й зустрічаєш скептичне: «Все, що Ви можете завважити — це тільки порушення Конституції? Що з того, якщо сторона (державний орган) діяла не в межах компетенції? Те, що вона зробила (хоче зробити), не заборонено. Якщо ця проблема не врегульована, то що ж робити відповідачу (позивачу)? Невже мовчки дивитись, як Ви безсоромно отримуєте великі кошти, а стягнути їх до бюджету немає можливості та підстав? Ви отримали гроші — платіть, адже вони у Вас є, а в бюджеті нема... Те, що Ви кажете, — юридичне крутійство, за допомогою якого ви намагаєтесь ухилитися від сплати... Як же в такому випадку бути з пенсіями та соціальними виплатами, а також із зарплатою суддів? І Вам не соромно не платити до бюджету?».

Що понад — занадто

Повернімося до ст.24 закону «Про виконавче провадження». Так, тут дозволено під час відкриття виконавчого провадження (тільки за наявності заяви стягувача) лише описати майно та накласти на нього арешт. Що робиться понад це — робиться з порушенням закону, а відтак такі дії державного виконавця слід визнавати незаконними. З огляду на ст.19 Конституції при відкритті виконавчого провадження державний виконавець не має права накладати арешт на грошові кошти боржника (на такі дії йому прямо не дано права законом).

Згідно зі ст.5 закону «Про виконавче провадження» право накладати арешт на грошові кошти боржника, що знаходяться в установах банків, виникає у державного виконавця лише під час здійснення виконавчого провадження. Момент здійснення виконавчого провадження (початку виконання рішення суду) визначено як ст.ЗО, так і іншими нормами та положеннями закону «Про виконавче провадження», тобто після того, як:

• строк, наданий державним виконавцем боржнику для добровільного виконання рішення суду, минув;

• рішення не виконано і

• державний виконавець переконався, що боржник отримав копію постанови про відкриття виконавчого провадження.

Вручення—після виконання?

До речі, комплексний аналіз змісту положень чинного законодавства дає вагомі підстави вважати, що строк добровільного виконання рішення суду починає перебіг не з моменту прийняття постанови, а з моменту її вручення. В іншому випадку існують нездоланні суперечності: так, державний виконавець виніс постанову про відкриття виконавчого провадження сьогоднішньою датою, дав строк для добровільного виконання до завтра, постанову надіслав поштою, і вона була отримана боржником на третій день після того, як строк для добровільного виконання рішення вже минув.

Як бути в цьому випадку — невідомо. Зрозуміло лише, що державний виконавець не має права (і ніколи не матиме) розпочинати примусове виконання рішення суду, оскільки боржнику фактично не було надано терміну для добровільного виконання рішення суду, порушено його права та інтереси. Поряд з тим строк для добровільного виконання рішення суду зазначається в постанові про відкриття виконавчого провадження.

Якщож виявляється, що боржник отримав постанову про відкриття виконавчого провадження з вказівкою строку, який вже минув, то проблема взагалі не підлягає розв'язанню. Адже двічі виносити постанову про відкриття виконавчого провадження (з тим, аби в ній, і лише в ній, як того вимагає закон, вказати (надати) боржнику новий строк для добровільного виконання рішення суду) законом не передбачено. Тому, враховуючи положення ст. 19 Конституції, такі дії є неприпустимими та незаконними.

Із ситуації, звісно, виходять. Зазвичай ніхто не перевіряє отримання або неотримання постанови про відкриття виконавчого провадження, строків, указаних у ній, інших моментів, тут наведених, а просто «тупо» списують усі кошти, нарахувавши на них виконавчий збір. Разом з тим не можна проблему замовчувати і обов'язково слід оскаржувати дії державного виконавця до суду.

Оскарження — поштовх до вдосконалення

Пам'ятаймо, що кожен судовий позов, незалежно від результатів, порушує проблемні питання, спонукаючи до зміни та вдосконалення законодавства, а також змушує державних виконавців належним чином виконувати свої обов'язки і діяти в межах Конституції, законів України, а отже, на благо всього суспільства.

До речі, є велике поле для зловживань, коли законодавець дав право виконавцю самостійно визначати термін добровільного виконання рішень за майновими спорами (до семи діб). Адже невідомо, за якими критеріями державний виконавець визначає конкретний термін. Якщо сторона довідається, що за будь-яким іншим стягненням (навіть між іншими сторонами) було дано інший строк, це є вагомою підставою як для боржника, так і для стягувача для ініціювання судового процесу щодо державного виконавця з мотивів дискримінації сторін та нерівноправного ставлення до них.

Ураховуючи вищевикладене, зазначимо ще раз, що арешт на грошові кошти в установах банків державний виконавець не має права накладати до закінчення строку, наданого для добровільного виконання рішення суду. Одночасне посилання в постанові державного виконавця про накладення арешту на грошові кошти боржника на ст.24 (яка дає право в разі відкриття виконавчого провадження і надання строку для добровільного виконання рішення суду накладати арешт лише на майно боржника) і на ст.5 закону (що надає право на арешт грошових коштів та регламентує права державного виконавця) є незаконним та взаємо-виключним. Тому банки не повинні приймати до виконання зазначені постанови як такі, що не відповідають компетенції державного виконавця.

Поряд з оскарженням дій державного виконавця до суду рекомендується вчиняти позов щодо банку обслуговування та вимагати від нього відшкодування збитків, завданих виконанням незаконних постанов.

Останнім часом пред'являються позовні заяви і щодо державних виконавців (відділів ДВС) з вимогою про відшкодування збитків, завданих незаконними діями.

До речі, практика (хоча й мізерна) виходить з того, що для відшкодування збитків, завданих незаконними діями посадових осіб ДВС, не обов'язково мати рішення загального суду про визнання незаконними дій державного виконавця. Звернення до суду загальної юрисдикції є правом сторони, а не її обов'язком. Арбітражний (господарський) суд, в силу ст.1212 ГПК, достатньо компетентний, аби встановити наявність у діях державного виконавця порушень законодавства та стягнути завдані збитки.

Арешт—тільки на один рахунок

Якщо ж усі формальності дотримані і державним виконавцем розпочато заходи для примусового виконання рішення суду та провадяться виконавчі дії, то неправомірними є його дії, спрямовані на накладення арешту на грошові кошти боржника шляхом винесення постанов про накладення арешту в розмірі суми стягнення в кількості наявних рахунків боржника та одночасного направлення для виконання в усі устансєм банк'в на всі рахунки.

По-перше, законом прямо не надань і.рава державному виконавцю накладати арешт одночасно більше, ніж на один рахунок боржника, і цього обгрунтування більш ніж достатньо. Крім того, самим лише винесенням більше ніж однієї постанови про накладення арешту на грошові кошти (незалежно від того, чи надіслана вона до банківської установи), державний виконавець свідомо блокує активи боржника в розмірі, що перевищує розмір стягнення. За необхідності і правомірності стягнути лише одну суму грошових коштів та на виконання лише одного рішення суду арешт (його ризик або хоча б найменша можливість) активів боржника в розмірі, що перевищує суму стягнення, є відвертим порушенням прав та законних інтересів боржника. Факт одночасного прийняття постанов про арешт грошових коштів та їх направлення до установ банків е підставою для оскарження дій державного виконавця до суду, як таких, що вчинені з перевищенням меж наданої законом компетенції.

Боротися із беззаконням слід, і є достатня правова база для цього та певна судова практика. Достатньо й підстав для подання позову щодо банку обслуговування, але лише в разі, коли ним прийнято на виконання одночасно кілька постанов про накладення арешту на грошові кошти боржника в розмірі суми стягнення більше, ніж на одному рахунку. Зазвичай у таких випадках банки посилаються на необхідність виконання постанов державного виконавця і арештовують на кожному рахунку по сумі, зазначеній у кожній постанові.

Алгоритм дій боржника задля захисту порушених інтересів має бути такий: слід направити банку копію рішення суду, з якого чітко випливає, що стягнути слід лише певну суму і лише один раз. У мотивувальній частині постанов державного виконавця зазначається номер, дата та інші реквізити рішення, за яким провадиться стягнення та для забезпечення чого і видано постанови. Таким чином, при порівнянні зазначених процесуальних документів банку стає відомо, що постанови державного виконавця дублюють одна одну і стягнення забезпечується з явним перевищенням належної суми, а відтак банк стає співучасником незаконних дій державного виконавця.

Найбільш некомфортно почуваються у таких випадках боржники, які мають більш ніж один рахунок в установах банку. І дійсно, чому боржник змушений потерпати від таких дій? Це все одно, що людина повинна нести більшу відповідальність лише на тій підставі, що в неї більше кишень на одязі...

Олексій СВЯТОГОР, юрист юридичної фірми «ЮрЕнергоКонсалтинг»

По материалам газеты "ЗАКОН & БІЗНЕС"