ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ
N 01-8/824 від 24.07.2001
Господарські суди України
Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних
з визнанням недійсними актів державних та інших органів
Вищий господарський суд України в порядку інформації надсилає
огляд практики вирішення судовою колегією Вищого арбітражного суду
України по перегляду рішень, ухвал, постанов спорів, пов'язаних з
визнанням недійсними актів державних та інших органів.
1. Акт державного органу може бути визнано недійсним лише у
разі його невідповідності вимогам чинного законодавства та/або
визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.
Рішенням судової колегії Вищого арбітражного суду України по
розгляду спорів відмовлено у задоволенні позовних вимог відкритого
акціонерного товариства (далі - товариство) до Кабінету Міністрів
України про визнання частково недійсною його постанови, якою
затверджено порядок застосування санкцій за порушення
законодавства про електроенергетику.
Рішення мотивовано тим, що згадану постанову прийнято у
відповідності з чинним законодавством та у межах компетенції
Кабінету Міністрів України.
У заяві до Вищого арбітражного суду України товариство
просило скасувати рішення зі справи з огляду на невідповідність
викладених у ньому висновків обставинам справи та задовольнити
позов.
Розглянувши матеріали справи та доводи заявника, судова
колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень,
ухвал, постанов встановила таке.
Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 19.07.2000
N 1139 ( 1139-2000-п ) "Про затвердження Порядку застосування
санкцій за порушення законодавства про електроенергетику", яким
встановлено механізм застосування санкцій за порушення
енергопостачальником законодавства про електроенергетику.
Пунктами 7-25, 27 згаданого Порядку ( 1139-2000-п ), які
оспорюються товариством, урегульовано підстави та порядок
призначення керуючого (тимчасової адміністрації) для управління
енергопостачальником.
Відповідно до частини сьомої статті 27 Закону України "Про
електроенергетику" ( 575/97-ВР ) (у редакції Закону України від
22.06.2000 ( 1821-14 ) санкції, передбачені частиною восьмою
статті 24, частинами третьою, четвертою і п'ятою статті 26 та
частиною третьою статті 27 цього Закону, застосовуються в порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України. Оспорюваний
нормативно-правовий акт прийнято на виконання пункту 2 розділу II
Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про
електроенергетику" від 22.06.2000 N 1821-III ( 1821-14 ), яким
Кабінету Міністрів України доручено затвердити порядок
застосування санкцій за порушення законодавства про
електроенергетику. Таким чином, цей акт відповідає вимогам пункту
10 статті 116 Конституції України ( 254к/96-ВР ) щодо виконання
Кабінетом Міністрів України функцій, визначених Конституцією та
законами України.
Крім того, призначення керуючого (тимчасової адміністрації)
для управління енергопостачальником передбачено частиною восьмою
статті 24 Закону України "Про електроенергетику" ( 575/97-ВР ) (у
редакції Закону України від 22.06.2000 ( 1821-14 ) як санкція за
порушення енергопостачальником, який здійснює постачання
електричної енергії на закріпленій території, умов і правил
здійснення ліцензованої діяльності з постачання електричної
енергії та інших обов'язків, передбачених названим Законом.
З огляду на викладене судова колегія Вищого арбітражного суду
України по перегляду рішень, ухвал, постанов залишила без зміни
рішення зі справи.
2. Акт державного органу, який порушує права підприємства
щодо управління належним йому (закріпленим за ним) майном,
визнається недійсним.
Рішенням судової колегії Вищого арбітражного суду України по
розгляду спорів відмовлено у задоволенні позовних вимог відкритого
акціонерного товариства (далі - товариство) до Міністерства
екології та природних ресурсів України - правонаступника
Державного комітету України по геології і використанню надр (далі
- Комітет) щодо визнання недійсним виданого Комітетом наказу про
організацію конкурсу з геологічного вивчення, у тому числі
дослідно-промислової розробки техногенного родовища.
У заяві до Вищого арбітражного суду України товариство
просило скасувати рішення судової колегії з огляду на
невідповідність викладених у ньому висновків обставинам справи і
порушення під час його прийняття норм законодавства та
задовольнити позов.
Розглянувши матеріали справи та доводи заявника, судова
колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень,
ухвал, постанов встановила таке.
Секція науково-технічної ради Комітету постановила визнати
техногенним родовищем мінеральної сировини промислові відходи,
частково розміщені на території, яка є невід'ємною складовою
металургійного виробництва товариства і відведена для промислових
відходів, що утворилися у процесі його діяльності.
Оспорюваним наказом Комітету призначено проведення конкурсу з
геологічного вивчення, у тому числі дослідно-промислової розробки
техногенного родовища.
Відповідно до статей 8 і 9 Закону України "Про відходи"
( 187/98-ВР ) останні є об'єктом права власності і належать,
зокрема, підприємствам, які є їх виробниками. Держава є власником
відходів, що утворюються на об'єктах державної власності чи
знаходяться на території України і не мають власника або власник
яких невідомий, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтею 19 названого Закону ( 187/98-ВР ) у разі
приватизації державних підприємств, на яких накопичено певні
обсяги відходів, право власності на відходи переходить до нових
власників, якщо інше не передбачено законом або умовами
приватизації цих підприємств. Товариство є правонаступником
державного підприємства відповідно до частини п'ятої статті 18
Закону України "Про приватизацію державного майна" ( 2163-12 ) та
положень статуту товариства. У матеріалах справи відсутні докази
того, що умовами приватизації державного підприємства передбачено
залишення відходів його виробництва у власності держави. До того ж
згідно з відомостями Державного інформаційного геологічного фонду
України згадані промислові відходи не перебувають на обліку у
державному балансі запасів корисних копалин.
Статутом товариства передбачено, що його майно складається з
основних засобів та обігових коштів, а також цінностей, вартість
яких відображено у балансі товариства. Висновок про право
власності товариства на відходи підтверджується наявними у справі
державними актами про право постійного користування землею,
відведеною товариству під відвали промислових відходів відповідно
до вимог статті 44 Закону України "Про охорону навколишнього
природного середовища" ( 1264-12 ), а також додатком до
передавального балансу державного підприємства, затвердженим
Фондом державного майна України на підставі акту інвентаризації.
За таких обставин прийняття Комітетом оспорюваного наказу є
фактично втручанням державного органу в господарську діяльність
товариства і порушує його права щодо управління належним йому
майном.
З огляду на викладене судовою колегією Вищого арбітражного
суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов скасовано
рішення зі справи та задоволено позовні вимоги.
3. Спір про визнання недійсним акта документальної перевірки,
який не має обов'язкового характеру, не підлягає розгляду в
арбітражному суді.
Ухвалою судової колегії Вищого арбітражного суду України по
розгляду спорів на підставі пункту 1 частини першої статті 62
Арбітражного процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі -
АПК) відмовлено у прийнятті позовної заяви закритого акціонерного
товариства (далі - товариство) до Державної комісії з цінних
паперів та фондового ринку (далі - Комісія) про визнання недійсним
акта перевірки, проведеної її територіальним управлінням. Ухвалу
мотивовано тим, що оспорюваний акт перевірки не є актом у
розумінні пункту 1 частини першої статті 12 АПК, оскільки він не
має обов'язкового характеру, а тому спір про визнання цього акта
недійсним не підвідомчий арбітражному суду.
У заяві про перевірку ухвали в порядку нагляду товариство
просило її скасувати та прийняти позовну заяву до розгляду,
посилаючись на те, що проведення перевірок фінансово-господарської
діяльності осіб, які здійснюють професійну діяльність на ринку
цінних паперів, та надіслання їм обов'язкових для виконання
розпоряджень про усунення порушень законодавства про цінні папери
віднесено до компетенції Комісії (пункти 9 і 10 статті 8 Закону
України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в
Україні" ( 448/96-ВР ). На думку заявника, оспорюваний акт
перевірки є офіційним документом, що породжує права та обов'язки
для осіб, яким він адресований. Актом спричинено негативні
наслідки для товариства, оскільки невнесення реєстратором змін до
реєстру власників іменних цінних паперів, перешкоджає товариству
брати участь в управлінні пакетом акцій, на які він набув права
власності за договорами купівлі-продажу.
Перевіривши законність і обгрунтованість ухвали та
розглянувши доводи заявника, судова колегія Вищого арбітражного
суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.
Оспорюваний акт прийнято за результатами перевірки,
проведеної територіальним управлінням Комісії у зв'язку зі скаргою
товариства щодо порушення закритим акціонерним товариством, яке
здійснює професійну діяльність на ринку цінних паперів як
реєстратор, законодавства про цінні папери. З огляду на те, що
перевіркою не було виявлено згаданих порушень, складено акт, за
яким скаргу визнано безпідставною.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 АПК
( 1798-12 ) арбітражним судам підвідомчі справи у спорах про
визнання недійсними актів державних чи інших органів, підприємств
та організацій з підстав, зазначених у законодавстві. Акт
державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих
органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні
правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших
суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих
відносин. У зв'язку з цим не можуть оспорюватися в арбітражному
суді акти ревізій, документальних перевірок, дії службових осіб,
вчинені у процесі чи за результатами перевірок тощо, оскільки ці
акти не мають обов'язкового характеру (1).
______________________
(1) Див. пункт 1 і підпункт 6.2 пункту 6 роз'яснення президії
Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 N 02-5/35
( v5_35800-00 ) "Про деякі питання практики вирішення спорів,
пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших
органів".
Водночас відповідно до підпункту 7.11 пункту 7 Положення про
порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів,
затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та
фондового ринку від 26.05.98 N 60 ( vr060312-98 ), особа, яка не
погоджується з причинами відмови у внесенні змін до системи
реєстру, визначеними реєстроутримувачем, має право оскаржити його
дії в органах Державної комісії з цінних паперів та фондового
ринку або в суді. Отже товариство не позбавлене права на звернення
до суду із заявою про спонукання реєстратора внести відповідні
зміни до реєстру власників іменних цінних паперів.
З огляду на викладене судовою колегією Вищого арбітражного
суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов ухвалу судової
колегії з розгляду спорів залишено без зміни.
4. Відмова у реєстрації представника акціонера для участі у
загальних зборах за відсутності передбачених законом підстав є
порушенням законодавства про цінні папери.
Рішенням Вищого арбітражного суду України відмовлено у
задоволенні позовних вимог акціонерного товариства (далі -
товариство) до Державної комісії з цінних паперів та фондового
ринку (далі - Комісія) про визнання недійсною її постанови, якою
товариству винесено попередження з огляду на порушення
законодавства про цінні папери.
У заяві до Вищого арбітражного суду України товариство, не
погоджуючись з рішенням зі справи, просило його скасувати з огляду
на невідповідність викладених у ньому висновків обставинам справи
та їх неповне з'ясування.
Розглянувши матеріали справи та доводи сторін, судова колегія
Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал,
постанов встановила таке.
Оспорювану постанову прийнято на підставі акта, складеного
уповноваженою особою Комісії, згідно з яким товариством
безпідставно відмовлено у реєстрації представника акціонера для
участі у загальних зборах товариства.
Відповідно до статті 41 Закону України "Про господарські
товариства" ( 1576-12 ) (у редакції Закону України від 23.12.97
N 769/97-ВР ( 769/97-ВР ) у загальних зборах мають право брати
участь усі акціонери, незалежно від кількості та класу акцій,
власниками яких вони є. Реєстрація акціонерів (їх представників),
які прибули для участі у загальних зборах, здійснюється згідно з
реєстром акціонерів у день проведення загальних зборів.
Відмову у реєстрації представника акціонера товариство
мотивувало виконанням ухвали районного суду, якою товариство
зобов'язано заблокувати особові рахунки акціонерів, які набули
права власності на акції на відповідну дату, заборонено проведення
їх реєстрації для участі у загальних зборах та відчуження їх
акцій. Згадана ухвала містить перелік таких акціонерів, у якому
зазначено прізвище та ім'я особи, яке співпадає з прізвищем та
ім'ям акціонера товариства, представнику якого було відмовлено у
реєстрації, проте їх імена по батькові різні.
В ухвалі районного суду відсутні посилання на паспортні дані
акціонерів, які мають бути усунені від участі у загальних зборах,
а лише зазначено їх прізвища, імена та по батькові. Цей факт
спростовує твердження Комісії стосовно співставлення нею
паспортних даних як підставу для відмови у реєстрації акціонера.
За наявності розбіжностей між ім'ям по батькові зазначеної в
ухвалі суду особи і особи, згаданої у реєстрі акціонерів,
товариство до проведення загальних зборів акціонерів вправі було
звернутися до суду з метою уточнення даних щодо імені по батькові
акціонера. З матеріалів справи вбачається, що товариство до суду
не зверталося.
З огляду на викладене судова колегія дійшла висновку про
безпідставність відмови товариства у реєстрації представника
акціонера, оскільки реєстратор не наділений правом на свій розсуд
тлумачити положення судових актів.
За таких обставин судовою колегією Вищого арбітражного суду
України по перегляду рішень, ухвал, постанов рішення зі справи
залишено без зміни.
5. Рішення податкового органу про донарахування прибуткового
податку визнано недійсним, оскільки суб'єкт підприємницької
діяльності - фізична особа, який придбав спеціальний торговий
патент, звільняється від сплати прибуткового податку.
Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни наглядовою
інстанцією, задоволено позовні вимоги приватного підприємця до
державної податкової інспекції щодо визнання недійсним прийнятого
нею рішення про донарахування прибуткового податку та застосування
фінансових санкцій.
Прийняте рішення мотивовано тим, що доходи від
підприємницької діяльності, для здійснення якої суб'єкт
підприємницької діяльності - фізична особа придбав спеціальний
торговий патент, не включаються до складу інших оподатковуваних
доходів (частина п'ята статті 7-1 Закону України "Про патентування
деяких видів підприємницької діяльності" ( 98/96-ВР ), далі -
Закон).
У заяві до Вищого арбітражного суду України державна
податкова інспекція просила скасувати рішення зі справи та
відмовити у позові.
Розглянувши матеріали справи, судова колегія Вищого
арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов
встановила таке.
Оспорюване рішення прийнято на підставі акта перевірки
діяльності приватного підприємця, яким встановлено порушення
податкового законодавства щодо сплати прибуткового податку. У
прийнятті рішення державна податкова інспекція керувалася статтею
13 Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.92 N 13-92
( 13-92 ) "Про прибутковий податок з громадян" (з подальшими
змінами і доповненнями), згідно з якою доходи громадян, одержані
протягом календарного року від здійснення підприємницької
діяльності без створення юридичної особи, підлягають оподаткуванню
прибутковим податком, а оподатковуваним доходом вважається
сукупний чистий доход, тобто різниця між валовим доходом (виручки
у грошовій та натуральній формі) і документально підтвердженими
витратами, безпосередньо пов'язаними з одержанням доходу.
Як вбачається з матеріалів справи, приватним підприємцем було
отримано спеціальний торговий патент на здійснення підприємницької
діяльності.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону ( 98/96-ВР )
спеціальний торговий патент є державним свідоцтвом, яке засвідчує
право суб'єкта підприємницької діяльності на особливий порядок
оподаткування відповідно до цього Закону.
Частиною першою статті 7-1 Закону ( 98/96-ВР ) визначено
перелік податків і зборів, які не підлягають сплаті суб'єктом
підприємницької діяльності у разі придбання ним спеціального
торгового патенту. Податок на доходи фізичних осіб входить до
згаданого переліку.
Відповідно до частини п'ятої статті 7-1 Закону ( 98/96-ВР )
суб'єкти підприємницької діяльності - фізичні особи, які придбали
спеціальний торговий патент, звільняються від обов'язку ведення
обліку доходів і витрат щодо підприємницької діяльності, для
здійснення якої придбано спеціальний торговий патент, а доходи від
підприємницької діяльності, для здійснення якої суб'єкт
підприємницької діяльності - фізична особа придбав спеціальний
торговий патент, не включаються до складу інших оподатковуваних
доходів, у тому числі до сукупного оподатковуваного доходу за
підсумками звітного року.
З огляду на викладене судовою колегією Вищого арбітражного
суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов залишено без
зміни рішення та постанову арбітражного суду як такі, що
відповідають чинному законодавству.
6. Дія Закону України "Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності" ( 98/96-ВР ) не поширюється на
торговельну діяльність підприємств і організацій споживчої
кооперації, тому рішення податкового органу про застосування до
підприємства фінансових санкцій за здійснення торговельної
діяльності без патенту визнано недійсним.
Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни наглядовою
інстанцією, задоволено позовні вимоги кооперативного підприємства
(далі - підприємство) до державної податкової інспекції щодо
визнання недійсним прийнятого нею рішення про застосування до
підприємства фінансових санкцій за здійснення торговельної
діяльності без торгового патенту.
Прийняте рішення мотивовано тим, що згідно з пунктом 1
частини третьої статті 1 Закону України "Про патентування деяких
видів підприємницької діяльності" ( 98/96-ВР ) (далі - Закон) дія
цього Закону не поширюється на торговельну діяльність та
діяльність з надання побутових послуг підприємств і організацій
Укоопспілки, військової торгівлі, аптек, які перебувають у
державній власності, та торгово-виробничих державних підприємств
робітничого постачання у селах, селищах та містах районного
підпорядкування.
Ухвалою судової колегії Вищого арбітражного суду України по
перегляду рішень, ухвал, постанов провадження у справі було
зупинено до одержання висновку Конституційного Суду України щодо
офіційного тлумачення пункту 1 частини третьої Закону ( 98/96-ВР )
у зв'язку з неоднозначним розумінням і застосуванням зазначеного
положення Закону стосовно того, чи стосується територіальна ознака
діяльності - у селах, селищах та містах районного підпорядкування
- лише торгово-виробничих державних підприємств робітничого
постачання, чи також і підприємств, організацій Укоопспілки,
військової торгівлі й аптек, які перебувають у державній
власності.
Конституційний суд України, розглянувши справу N 1-20/2000 за
конституційними зверненнями Центральної спілки споживчих товариств
України (Укоопспілка) та державного підприємства Міністерства
оборони України "Управління військової торгівлі Прикарпатського
військового округу" щодо офіційного тлумачення згаданого положення
Закону, дійшов висновку, що дія цього Закону ( 98/96-ВР ) не
поширюється на торговельну діяльність та діяльність з надання
побутових послуг підприємств і організацій Укоопспілки, військової
торгівлі, аптек, які перебувають у державній власності, незалежно
від сфери їх діяльності та місця розташування (рішення
Конституційного Суду України від 21.12.2000 N 16-рп/2000
( v016p710-00 ) (1).
_______________________
(1) З цього приводу див. Інформаційний лист Вищого арбітражного
суду України від 18.01.2001 N 01-8/44 ( v8_44800-01 ) "Про
рішення Конституційного Суду України від 21.12.2000
N 16-рп/2000".
Оскільки кооперативне підприємство належить до мережі
підприємств споживчої кооперації, на торговельну діяльність яких
не поширюється дія Закону ( 98/96-ВР ), арбітражним судом
обгрунтовано задоволено позовні вимоги щодо визнання недійсним
рішення державної податкової служби.
З огляду на викладене судовою колегією Вищого арбітражного
суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов рішення та
постанову арбітражного суду залишено без зміни.
7. Платник податку не припустився порушень податкового
законодавства, оскільки отримані ним за договором позики кошти не
включаються до валового доходу і не підлягають оподаткуванню
податком на прибуток.
Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни наглядовою
інстанцією, задоволено позовні вимоги повного товариства (далі -
товариство) до державної податкової інспекції щодо визнання
недійсним її рішення про застосування та стягнення фінансових
санкцій за порушення податкового законодавства.
Судові акти мотивовано безпідставністю віднесення позичкових
коштів до валового доходу з посиланням на те, що до цього доходу
включаються лише ті надходження від позареалізаційних операцій,
які передані у власність платника податку і не підлягають
поверненню. Водночас відповідно до підпункту 7.9.1 пункту 7.9
статті 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"
( 334/94-ВР ) (далі - Закон) не включаються до валового доходу і
не підлягають оподаткуванню кошти або майно, залучені платником
податку у зв'язку з цивільно-правовими договорами, що не
передбачають передачі права власності на таке майно. Позичкові
кошти не можуть розглядатися як доход у розумінні пункту 4.1
статті 4 Закону, оскільки отримання позики передбачає наступне
повернення грошових коштів.
У заяві до Вищого арбітражного суду України державна
податкова інспекція просила скасувати рішення і постанову
арбітражного суду та відмовити у позові з тих мотивів, що з
моменту перерахування коштів на рахунок позичальника, позикодавець
втрачає право власності на ці кошти і вони стають частиною майна
позичальника. Оскільки згадані кошти переходять у власність, вони,
на думку заявника, повинні включатися до складу валового доходу та
оподатковуватися податком на прибуток.
Розглянувши матеріали справи та доводи заявника, судова
колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень,
ухвал, постанов встановила таке.
Рішення державної податкової інспекції, яким товариству
донараховано податок на прибуток та застосовано до нього фінансові
санкції, прийнято на підставі акта перевірки дотримання
товариством податкового законодавства, відповідно до якого
товариством на порушення вимог підпункту 4.1.6 пункту 4.1 статті 4
Закону ( 334/94-ВР ) не включено до складу валового доходу кошти,
отримані від фізичної особи за договором позики, у зв'язку з чим
занижено розмір податку на прибуток.
Відповідно до пункту 3.1. статті 3 Закону ( 334/94-ВР )
об'єктом оподаткування є прибуток, який визначається шляхом
зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на
суму валових витрат платника податку та суму амортизаційних
відрахувань.
Згідно з пунктом 4.1 статті 4 Закону ( 334/94-ВР ) валовий
доход - це загальна сума доходу платника податку від усіх видів
діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду.
До складу валового доходу не включаються суми коштів, визначені
підпунктами 4.2.1 - 4.2.15 пункту 4.2 статті 4 Закону, а також
інші надходження, прямо визначені нормами Закону (підпункт 4.2.16
пункту 4.2 статті 4). Тобто до складу валового доходу включаються
всі доходи, крім тих надходжень, які прямо визначені названим
Законом. Пункт 4.2 статті 4 Закону не передбачає у своєму переліку
коштів, отриманих за договорами позики.
Відповідно до статті 374 Цивільного кодексу України
( 1540-06 ) за договором позики одна сторона (позикодавець)
передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне
управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а
позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму
грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Отже за
таким договором виникають боргові зобов'язання, операції за якими
з метою оподаткування відносяться до операцій особливого виду,
оподаткування яких регулюється виключно пунктом 7.9 статті 7
Закону ( 334/94-ВР ).
Не відповідає приписам Закону ( 334/94-ВР ) твердження
заявника про те, що до валового доходу не включаються і не
підлягають оподаткуванню кошти, отримані за борговими
зобов'язаннями, перелік яких міститься в абзацах другому і
третьому підпункту 7.9.1 пункту 7.9 статті 7 Закону, а також про
те, що залучення коштів за договорами позики не передбачено
зазначеною нормою.
Відповідно до підпункту 7.9.1 пункту 7.9 статті 7 Закону
( 334/94-ВР ) "не включаються до валового доходу і не підлягають
оподаткуванню кошти або майно" у випадках, які наведені в абзацах
другому, третьому і четвертому цього підпункту. Абзацом четвертим
підпункту 7.9.1 цієї статті передбачено випадки залучення
платником податку на підставі договорів лише майна, проте, з
урахуванням приписів абзацу першого, який є загальним для
випадків, зазначених у абзацах другому - четвертому цього
підпункту, відповідний абзац охоплює випадки залучення платником
податку також коштів за вказаними у ньому цивільно-правовими
договорами.
Договір позики є цивільно-правовим договором і, враховуючи,
що предметом такого договору є гроші або речі, на нього
поширюється дія абзацу четвертого підпункту 7.9.1 пункту 7.9
статті 7 Закону ( 334/94-ВР ).
Підтвердженням того, що кошти, отримані за договором позики,
не включаються до валового доходу, є також Положення (стандарт)
бухгалтерського обліку 3 "Звіт про фінансові результати"
( z0397-99 ), затверджене наказом Міністерства фінансів України
від 31.03.99 р. N 87 ( z0391-99 ), у пункті 4 якого термін
"доходи" визначено як збільшення економічних вигод у вигляді
надходження активів або зменшення зобов'язань, які призводять до
зростання власного капіталу (за винятком зростання капіталу за
рахунок внесків власників). Враховуючи, що позичкові кошти
підлягають поверненню, їх отримання не призводить до зростання
власного капіталу платника податку, а, отже, такі кошти не
підлягають оподаткуванню.
З огляду на викладене судова колегія Вищого арбітражного суду
України по перегляду рішень, ухвал, постанов залишила без зміни
рішення та постанову арбітражного суду зі справи з огляду на їх
відповідність приписам чинного законодавства.
8. Недотримання акціонерним товариством вимог законодавства
про господарські товариства щодо порядку проведення загальних
зборів акціонерів тягне за собою визнання недійсними актів,
прийнятих цими зборами.
Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни наглядовою
інстанцією, задоволено позовні вимоги спільного підприємства (далі
- підприємство) до відкритого акціонерного товариства (далі -
товариство) про визнання недійсним рішення загальних зборів
акціонерів товариства.
У заяві до Вищого арбітражного суду України товариство, не
погоджуючись із згаданими судовими актами, просило їх скасувати з
посиланням на невідповідність викладених у них висновків
обставинам справи та неправильну оцінку судом документів, які є у
справі і мають значення для правильного вирішення спору.
Розглянувши матеріали справи та доводи заявника, судова
колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень,
ухвал, постанов встановила таке.
Товариством проведено загальні збори акціонерів з попереднім
опублікуванням у місцевому друкованому засобі масової інформації
повідомлення про час і місце проведення зборів та їх порядок
денний.
Частиною першою статті 43 Закону України "Про господарські
товариства" ( 1576-12 ) (далі - Закон) встановлено, що про
проведення загальних зборів акціонерів держателі іменних акцій
повідомляються персонально передбаченим статутом способом. Крім
того, загальне повідомлення друкується в місцевій пресі за
місцезнаходженням акціонерного товариства і в одному із офіційних
друкованих видань Верховної Ради України, Кабінету Міністрів
України чи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку
із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного.
У даному разі підприємство не було повідомлено про проведення
загальних зборів акціонерів товариства.
Відповідно до частини четвертої статті 43 Закону ( 1576-12 )
загальні збори не вправі приймати рішення з питань, не включених
до порядку денного. З матеріалів справи вбачається, що зазначений
у протоколі загальних зборів порядок денний за змістом не
відповідає тому, який було опубліковано у друкованому засобі
масової інформації.
Рішення загальних зборів з включеного до порядку денного
питання про зміну Статуту товариства повинно було прийматися
більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах
(стаття 42 Закону ( 1576-12 ). Матеріали справи не містять доказів
про наявність кворуму під час проведення загальних зборів,
оскільки у протоколі не зазначено кількість акцій - голосів, яку
мав кожний учасник. До того ж виявлено розбіжності між реєстром і
протоколами лічильної комісії та протоколом загальних зборів.
З огляду на викладене судовою колегією Вищого арбітражного
суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов попередні судові
акти залишено без зміни як такі, що відповідають законодавству та
обставинам справи.
Голова Вищого господарського
суду України Д.Притика