ОХОРОНА КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

З прийняттям 8 червня 2000 року Закону України "Про охорону культурної спадщини" традиційне для нашого законодавства поняття "•пам'ятки історії і культури" було замінено новим терміном "культурна спадщина".

У Законі УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" від 13 липня 1978 року, який діяв раніше, під пам'ятками історії та культури розумілися споруди, пам'ятні місця і предмети, зв'язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної і духовної творчості, які становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність.

Законом України "Про охорону культурної спадщини" у число її об'єктів включені місця, споруди (витвори), комплекси (ансамблі), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Охорона культурної спадщини у цьому нормативно-правовому акті визначається як комплекс заходів з обліку (виявлення, наукового вивчення, класифікації, державної реєстрації), захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілітації та музеєфікації її об'єктів.

Але на сьогодні нам надзвичайно важливо перебороти так званий лише "внутрішньодержавний" підхід до охорони і збереження матеріальної культурної спадщини, який існував раніше. На думку автора, у сучасному взаємозалежному світі без тісної взаємодії між різними країнами не можна забезпечити збереження національних культурних цінностей.

Варто відзначити, що в сьогоднішній Європі багато держав розглядають їх, насамперед, як складову частину загальної європейської культурної спадщини. Подібний підхід, зокрема, проголошується в Європейській культурній конвенції, прийнятій 19 грудня 1954 року.

Так, у її преамбулі вказується на необхідність проведення політики спільних дій, спрямованих на збереження досягнень європейської культури та заохочення її розвитку.

Конвенцією про охорону архітектурної спадщини Європи від 3 жовтня 1985 року відзначається, що європейські пам'ятки, архітектурні ансамблі та визначні місця найяскравіше віддзеркалюють багатство і розмаїття її культурної спадщини, є безцінними свідками минулого і спільним надбанням усіх європейців. У конвенції також

вказується на необхідність важливість згоди у відношенні головних напрямів спільної політики збереження і освоєння апхітектуоної спадщини.

У Європейській конвенції про охорону археологічної спадщини, прийнятої 16 січня 1992 року, використовуеться такий термін, як "європейська археологічна спадщина". Відповідно до положень статті 1 археологічна спадщина розглядається як джерело європейської колективної пам'яті і засіб історичних і наукових досліджень. Складовими частинами археологічної спадщини вважаються всі матеріальні залишки й об'єкти, а також які-небудь інші сліди існування людства в минулих епохах.

Згідно зі статтею 12 Конвенції договірні сторони зобов'язуються надавати одна одній технічну і наукову допомогу, здійснювати обмін фахівцями з питань збереження археологічної спадщини.

Усе вищесказане підтверджує банальну істину — культурну спадщину можна зберегти тільки загальними зусиллями.

Значення вищезгаданого Закону України "Про охорону культурної спадщини" (далі — Закон) багато в чому полягає в тім, що його норми створюють правову базу для захисту і збереження вітчизняних культурних цінностей у нових умовах розвитку суспільства.

У частині 1 статті 17 цього нормативно-правового акта вказується, що пам'ятка (об'єкт культурної спадщини національного чи місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України), крім пам'ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності.

Особлива увага при цьому приділяється питанням охорони археологічних об'єктів культурної спадщини.

Так, усі пам'ятки археологи, в тому числі ті, що знаходяться під водою, та пов'язані з ними рухомі предмети, незалежно від форм власності території чи водного об'єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю (частина 2 статті 17 Закону).

Усі власники пам'яток чи їхніх частин або уповноважені ними органи, незалежно від форм власності на ці пам'ятки, зобов'язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір (стаття 23 Закону).

Порядок його укладення встановлено постановою Кабінете Міністрів України № 1768 від 28 грудня 2001 р. "Про затвердження Порядку укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини".

Відповідно до нього власник пам'ятки чи її частини або уповноважений ним орган (особа) зобов'язаний укласти такий договір з відповідним органом охорони культурної спадщини не пізніше, ніж через один місяць з моменту отримання пам'ятки чи її частини,у власність або у користування.

У цьому документі зазначаються особливості режиму використання пам'ятки, види і терміни виконання реставраційних, консерваційних, ремонтних робіт, робіт з упорядження її території, інших пам'яткоохоронних заходів, необхідність яких визначається відповідним органом охорони культурної спадщини.

Якщо пам'ятка належить до категорії національного значення, охоронний договір підписується органом охорони культурної спадщини, на території якого знаходиться пам'ятка, І- після погодження його з відповідним ценральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Власник або уповноважений ним орган чи користувач зобов'язані утримувати і пам'ятку у І належному стані, своєчасно провадити ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення (частина 1 статті 24 вищезазначеного Закону).

Відповідно до частин 1—2 статті 22 Закону, пам'ятки, їхні частини, пов'язані з ними рухоме та нерухоме майно забороняється зносити, змінювати, переміщувати (переносити) на інші місця. Як виняток, подібні дії (крім реставрації та реабілітації) можливі лише з дозволу Кабінету Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади в сфері охорони культурної спадщини (наприклад, у випадку, коли неможливо зберегти чіам'ятку на місці).

Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоро-нюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць і інші подібні дослідження здійснюються за дозволом центрального органу виконавчої влади в сфері охорони культурної спадщини (частина 1 статті 35 Закону).

Однак особливий інтерес у сучасних умовах господарювання представляють положення статті 36 Закону, згідно з якими при виявленні під час проведення земляних робіт знахідки археологічного або історичного характеру подальше їх ведення повинно бути зупинено виконавцем робіт. Протягом однієї доби він також зобов'язаний повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини й орган місцевого самоврядування, на території якого вони проводяться.

Поновлення даних робіт можливо тільки після завершення археологічного дослідження відповідної території за письмовим дозволом відповідного органу охорони культурної спадщини.

Прикладом подібної ситуації може служити недавнє виявлення частини міського оборонного вала XI століття при проведенні будівельних робіт на Майдані Незалежності в м. Києві та наступне його дослідження археологами.

Будівельні, меліоративні, шляхові та інші роботи, що можуть призвести до руйнування, знищення чи пошкодження об'єктів культурної спадщини, проводяться тільки після повного їх вивчення за рахунок коштів замовників зазначених робіт (частина 1 статті 37 Закону). Ця норма досить важлива, оскільки в сучасних умовах інтенсивне будівництво, у тому числі і на археологічних територіях, може призвести до безповоротної втрати культурних цінностей, що виявляються.

Але чи дотримується це правило на практиці і яку відповідальність встановлено законодавцем за його порушення?

Відповідно до положень статті 43 Закону вчинені фізичною особою незаконні дії, що призвели до істотних змін пам'яток, їхніх територій, охоронюваних археологічних територій, а також їхніх частин, самовільне відновлення земляних робіт чи їхнє продовження після виявлення знахідок археологічного характеру тягнуть кримінальну відповідальність.

Здавалося б, усе розставлено на свої місця, і подібні дії переслідуються кримінальним законом. Але парадокс полягає в тому, що в нині чинному Кримінальному кодексі України (далі — КК України) не передбачено кримінальну відповідальність за самовільне відновлення земляних робіт чи їхнє продовження після виявлення знахідок археологічного характеру, незаконне проведення археологічних розкопок, розвідок та інші подібні діяння.

Згідно із чинним кримінальним законодавством злочином у сфері порушень правил охорони культурного надбання вважається лише умисне нищення, руйнування чи псування пам'яток історії або культури (стаття 298 КК України).

Варто зазначити, що термін "пам'ятки історії та культури" застосовувався згідно із Законом УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" від 13 липня 1978 року (стаття 1 цього нормативно-правового акта), що нині втратив чинність. Відповідно ж до частини 2 статті 2 Закону України "Про охорону культурної спадщини" об'єкти культурної спадщини за видами поділяються на археологічні, історичні, монументального мистецтва, архітектури і містобудування, садово-паркового мистецтва і ландшафтні. Це викликає неоднозначне трактування деяких понять, що неприпустимо при застосуванні кримінально-правових норм.

Тому, на думку автора, необхідно привести категоріальний апарат кримінального закону в розглянутій сфері у відповідність з нині чинним законодавством про охорону культурної спадщини, а також відповідно до статті 43 Закону "Про охорону культурної спадщини" встановити кримінальну відповідальність за всі зазначені там правопорушення. Інакше деякі важливі його положення будуть носити лише декларативний, а не дійсно правовстановлюючий характер.

Не слід забувати, що припинення існування будь-якого з об'єктів вітчизняної культурної спадщини є воістину непоправною втратою для нас та прийдешніх поколінь. Тому варто більше уваги звернути на визначення її правового статусу та забезпечення надійного захисту з боку держави.

Михайло СТАРЧИКОВ

По материалам газеты "Юридичний вісник України"