ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ БЕЗ ВІНИ: СПЕЦІАЛЬНІ УМОВИ ЧИ РИЗИК?

Частина 2: "Ризик" як сурогат вини

"Теорія ризику" — деякі відправні посилки

Погляд на безвинну відповідальність як відповідальність "об'єктивну", що запроваджується в окремих випадках як відступ від загального правила (теорія відповідальності за принципом вини з винятками) більшість радянських цивілістів не поділяла. Натомість поширення набула інша концепція — так звана "теорія ризику", її, зокрема, дотримувався С. Братусь, який зазначав: "Слід визнати, що суб'єктивною підставою виникнення юридичного обов'язку відшкодувати шкоду і відповідальності, що випливає із невиконання зазначеного обов'язку, є ризик як припущення "ймовірних", випадкових обставин, що спричинюють негативні наслідки для інших осіб" (С.Н. Братусь. Юридическая ответственность й законность (очерк теории). — М.: Городец-издат, 2001. — 168.).

По суті аналогічною є і позиція В. Ойгензіхта, у працях якого проблема "ризику" висвітлена найдокладніше: "... "ризик" може поряд з виною бути суб'єктивною підставою цивільно-правової відповідальності, а твердження про можливість застосування відповідальності за наявності самих лише об'єктивних підстав — необгрунтовані", — зазначає цей автор (В. Ойгензихт. Проблема риска в гражданском праве. — Душанбе: "Ирфон", 1972. - С. 213).

Таким чином, у "теорії ризику" (тут і далі мова про її радянський варіант) на передній план висувалася характеристика внутрішнього ("психічного") ставлення боржника до гіпотетичного факту випадкового правопорушення, а наріжним каменем обгрунтування підвищеної відповідальності стало усвідомлення особою у загальних рисах ("припущення" нею) можливих наслідків порушення, невиконання чи неналежного виконання зобов'язання. На формування названої концепції вплинули також і деякі інші спірні посилки. Йдеться, зокрема, про штучне розрізнення відповідальності та обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Відсутність єдності у поглядах на "ризик" як "підставу" відповідальності зберігається й донині. Про це свідчить зіставлення поглядів авторів російського підручника з цивільного права під редакцією Є. Су-ханова. Так, В. Ем у розділі, присвяченому зобов'язанням із заподіяння шкоди, зазначає, що у випадку покладання відповідальності на володільця джерела підвищеної небезпеки незалежно від його вини суб'єктивною підставою відповідальності є ризик, який полягає у детермінованому виборі суб'єктом відповідальності діяльності, що не виключає досягнення небажаного результату і здійснюється при свідомому допущенні випадкового результату та пов'язаних з цим виникненням негативних наслідків. Щоправда, тут же у виносці автор зазначає: "Заради справедливості необхідно відзначити, що питання про суб'єктивну підставу відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, вельми спірне" (Гражданское право: В 2 т. Том II. Полутом 2. — М.: Издательство БЕК, 2002. — С. 420.). Водночас у першому томі того ж підручника Є. Суханов висловлює зовсім іншу позицію (Гражданское право: В 2 т. Том І. — М.: Издательство БЕК, 2000. — С. 453.), засвідчуючи свою прихильність до теорії відповідальності на "засадах вини з винятками". Автор виказує солідарність з тими юристами, які розглядають випадки об'єктивної! (незалежно від вини) відповідальності саме як відповідальність, спеціально встановлену цивільним законодавством, а не так званий обов'язок з відшкодування шкоди.

"Ризик" і "найлегша вина"

Хисткість доводів, що покладені в основу "теорії ризику", проявляється іноді доволі несподівано. Скажімо, цитований вище С. Братусь зауважує: "Цивільному праву відомі й інші випадки безвинної відповідальності, спричинені потребами економічного обороту на сучасному рівні його розвитку, необхідністю забезпечення його сталості, завданнями, що випливають з компенсаційної, відновної функції цивільного права" (С.Н. Братусь. Юридическая ответственность и законность, (очерк теории). М.: Городец-издат, 2001. — С. 172.).

З наведеного ж, усупереч переконанням цитованого автора, випливає очевидна штучність спроб обгрунтувати наявність суб'єктивної підстави суворої відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки (підприємців та інших суб'єктів, які підлягають відповідальності незалежно від вини), тому що за будь-яких теоретичних висновків зазначений тип відповідальності запроваджується у певних сферах діяльності виключно з огляду на необхідність забезпечення двох пріоритетних завдань охоронної складової цивільного права — сталості майнового обороту та захисту інтересів кредиторів (потерпілих).

Прихильники "ризику" не мислять цивільну відповідальність у відриві від вини і саме томудокладають усіх зусиль для підшукання її сурогату там, де закон взагалі виключає вину зі складу умов, необхідних для виникнення цивільного правоохоронного зобов'язання. За цих обставин та критика, якій вони піддають поборників іншої концепції — так званої "найлегшої вини", — насправді нічого не змінює, оскільки тими й іншими керує прагнення віднайти нову, замість "звичайної" вини, суб'єктивну "підставу" безвинної відповідальності, або, принаймні, пояснити відповідальність без вини виключно з позицій "особистого ставлення" суб'єкта відповідальності до заподіяної ним шкоди.

І якщо визнання "найлегшої вини" веде до недопустимо широкого застосування поняття вини, то трактування "ризику" як "підстави" відповідальності спричинює його поширення на всі випадки цивільної відповідальності без жодного виключення. Некритичність такого підходу особливо виразно проявляється на прикладі ризику (справжнього, без лапок) того, що невинуватий боржник може виявитися неспроможним спростувати презумпцію своєї винуватості (коли йдеться про загальні умови цивільної відповідальності). Тож невже ця особа також відповідатиме на засадах "ризику"?

Навіть встановлення законом відповідальності за наслідки впливу непереборної сили може тлумачитися як відповідальність "за ризик". Приміром, кожен знає, що на планету Земля вряди-годи падають метеорити, а тому й має усвідомлювати принципову ймовірність несподіваного впливу такого роду випадку на свою здатність до виконання зобов'язання... Однак за наведених умов і принцип вини стає нікому непотрібним рудиментом, і сам "ризик" виявляється очевидно зайвим, тому що "утверджуючи себе", він себе ж і заперечує, стверджуючи натомість об'єктивне поставлення у провину (останнє, до речі, не можна плутати з об'єктивною відповідальністю).

Видається, що у "суб'єктивному зв'язку" суб'єкта відповідальності з гаданим фактом раптового виходу джерел підвищеної небезпеки з-під контролю завжди присутні елементи усвідомлення відповідальною особою певної надзвичайності та невідворотності зазначеного факту, — проте не у загальному плані (як при об'єктивному випадку — при непереборній силі), але щодо цього конкретного боржника, — усвідомлення, яке поєднується з абстрактним передбаченням можливості заподіяння шкоди. У свою чергу, ті ж елементи надзвичайності та невідворотності, а також можливість абстрактного передбачення (однак вже у їх об'єктивному вимірі — не тільки щодо даного боржника, але й щодо всіх інших осіб на його місці) виявляються і при розкритті сутності непереборної сили.

Таким чином, і за одних, і за інших умов йдеться про випадок як обставину, яка не тільки не враховує елемент вини чи "ризику", але й передбачає незначущість суб'єктивної складової правопорушення для визначення його юридичних наслідків, — звичайно, при тому, що сказане стосується вихідного моменту цієї самої "суб'єктивної сторони" — міг чи не міг, повинен був чи ні боржник запобігти настанню шкоди (порушенню зобов'язання). Викладене не тільки нівелює "ризик" як "підставу" цивільної відповідальності (елемент складу правопорушення чи умову відповідальності), але й дає можливість зрозуміти витоки як "ризику", так і "найлегшої вини" у їх зв'язку з деліктною відповідальністю володільців джерел підвищеної небезпеки.

Тому кожного разу при безвинному заподіянні шкоди чи випадковому порушенні юбов'язання йдеться про суб'єктивний випадок "чистої води".Відповідно "ризик" тут виступає штучною "домішкою", згадка про яку пояснюється не Ті правовим значенням, але самим фактом використання певного джерела чи здійсненням певного роду діяльності. Натомість закон вирізняє власне випадок (казус), за який відповідальність або взагалі не настає, або, як виняток, застосовується відповідальність без урахування елемента вини.

Питання презумпції

Дослідники — навіть з числа тих, які розглядають вину як мінімальний ступінь вини — чомусь випускають з виду існування певного співвідношення між концепціями ризику та "найменшої вини" і таким притаманним інституту цивільної відповідальності юридичним засобом, яким є презумпція винуватості.

Річ у тому, що коли "ризик" є "підставою" цивільної відповідальності підприємців та власників джерел підвищеної небезпеки (взагалі, коли ризик розглядається в якості чинника, що спричинює відповідальність, а не звільняє від неї), тоді під нього можна успішно "маскувати" поведінку, яка заслуговує на суспільний докір, тобто є винною. Однак ставлення до умислу і випадку як до рівнозначних явищ (до чого і веде "ризик", визнаний у якості "підстави" відповідальності) не має нічого спільного з правом. У цьому разі абсолютно недоречно апелювати до того факту, що юридичні наслідки винного і невинного заподіяння шкоди при безвинній відповідальності виявляються, як правило, однаковими. Адже це не змінює суть проблеми, яка полягає у тому, що у відповідальності на засадах вини знаходить вияв, крім іншого, також і негативна суспільна оцінка неналежної поведінки боржника, тоді як у безвинній відповідальності втілюється прагнення законодавця до абсолютного захисту прав кредитора і безперешкодної реалізації відновної функції цивільної відповідальності.

Взагалі прийняття "теорії ризику" викликає труднощі у розмежуванні ризику, необережності й евентуального умислу. Щодо підприємця таке розрізнення можливо буде провести лише за ознакою ступеня належного передбачення: а) якщо дії особи пов'язуються з загальним, абстрактним передбаченням ймовірності заподіяння шкоди і коли боржник не мав можливості визначити й ужити ті заходи, що були необхідні для запобігання перетворенню цієї абстрактної загрози у конкретну можливість її реалізації — тоді начебто йтиметься про невинуватість боржника і його відповідальність наставатиме на засадах "ризику"; 6) якщо підприємець усвідомлює наявність високого ступеня ймовірності заподіяним шкоди, проте не вживає ніяких заходів лія виправлення небезпечного становища тс відвернення небезпеки, що загрожує чужому праву чи благу — констатуємо непрямий умисел; в) нарешті, недбалець не передбачає можливості заподіяння шкоди і не вживає заходів для виконання зобов'язання (хоч має такі можливості), внаслідок чого потерпає право чи інший захищений законом інтерес кредитора, або ж ужиті боржником заходи, виходячи із суті відносин сторін та характеру господарського обороту, виявляються вочевидь недостатніми — так визначатиметься необережна вина.

Усі вищезазначені випадки охоплюються поняттям ризику (без лапок). Однак тільки у першому з них ідеться про ризик, який може допускатися законом, з чого випливає висновок про його правомірність. Натомість охоплення "ризиком" двох інших прикладів означатиме відмову від будь-якого превентивного впливу цивільної відповідальності, забуття її попереджувальної, виховної, стимулюючої функції. Зрозуміло, що піти на це не можна навіть за всієї поваги до переважно компенсаційного, відновного характеру цивільної відповідальності. І не тільки через те, що це суперечитиме засадам моральності, але також і тому, що заразом нам доведеться відмовитися від застосування у відповідних правовідносинах загальноправових принципів розумності, справедливості й добросовісності. Адже дотримується їх учасник цивільних правовідносин чи ні, право однак передбачатиме однакову оцінку його поведінки — як "ризикової", а тому, можливо, і винної. Проте спростувати це завуальоване припущення винності підприємець чи володілець джерела підвищеної небезпеки не зможе зі зрозумілих причин "технічного" порядку — щодо цього випадку спростовна презумпція вини не діє, водночас "теорія ризику" не передбачає можливостей для вирізнення виправданого, правомірного ризику.

Отже, дії особи, в яких може простежуватися як умисел, так і необережність, не допустимо змішувати з випадковим порушенням зобов'язання. Неприпустимо давати їм однакову оцінку тільки тому, що наперед вирішено — підприємець відповідає "за ризик". Невинуватість, необережність і умисел не повинні охоплюватися одним оціночним поняттям, що недиференційовано характеризує абсолютно різнопланові дії особи.

Зазначене вимагає чіткого розмежування двох самостійних аспектів "об'єктивної відповідальності": І) з одного боку, відповідальність без вини передбачає однакові юридичні наслідки винного та випадкового порушення зобов'язання, що відкидає практичну необхідність (!) у використанні категорії "ризику" для означення суб'єктивної сторони поведінки боржника; 2) з іншого боку, однакові юридичні наслідки, що полягають у виникненні у боржника нового чи додаткового зобов'язання — відшкодувати заподіяну шкоду або відшкодувати збитки, сплатити неустойку чи проценти за користування чужими коштами — не означають однакової правової оцінки винного і невинного діяння, що вказує на недопустимість (!) змішування цих типів поведінки та зрівняння їх оцінки за допомогою "ризику".

Володимир ПРИМАК

По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 27 від 6-12 червня 2002 року;