РЕЦЕНЗУВАННЯ ЗВІТІВ ПРО ОЦІНКУ МАЙНА

Обов'язкове чі необов'язкове?

За великим рахунком, рецензування в основній своїй частині не є обов'язковим і здійснюється за бажанням визначених у ч. 1 ст. 13 Закону осіб. Однак чинним законодавством передбачено і випадок обов'язкового здійснення рецензування (ч. З ст. 13 Закону). Сформульовано цей випадок дуже розпливчаста і неконкретне: це коли оцінка "погоджується, затверджується або приймається органом державної влади або органом місцевого самоврядування".

Враховуючи чинне законодавство, можна назвати окремі випадки, коли подання одного лише звіту (акта) про оцінку майна буде замало. Наприклад, оцінка потребує погодження, затвердження або прийняття органом державної влади чи органом місцевого самоврядування:

=> при укладенні договорів оренди "державного чи комунального майна, орендодавцем в яких виступають Фонд держмайна України, його регіональні відділення та представництва, органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном комунальної власності (статті 10, 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна");

=> під час приватизації державного майна (ст. 20 Закону України "Про приватизацію державного майна");

=> під час визначення розміру статутних фондів господарських товариств, до яких вноситься державне майно, у разі відчуження майна господарських товариств, у яких держава володіє часткою не менше 25 відсотків статутного фонду способами, визначеними законодавством (зокрема, шляхом викупу або продажу одному покупцю), передачі його в заставу, ліквідації (п. 1 Методики оцінки майна під час приватизації, затвердженої постановою КМУ від 12.10.2000р. № 1554);

=> під час застосування заходів фінансової реструктуризації з метою запобігання банкрутству підприємств, погашення простроченої заборгованості перед Державним бюджетом України, Пенсійним фондом України, із заробітної плати (п. 26 Державної програми приватизації на 2000—2002 роки, затвердженої Законом України "Про Державну програму приватизаціГ від 18.05.2000 р. № 1723-ІІІ.

Правові насеідки рецензування

Чи ненайцікавішим в інституті рецензування є правові наслідки його здійснення.

При цьому слід розрізняти наслідки для суб'єкта оціночної діяльності та для замовника оцінки.

Якщо за результатами рецензування будуть виявлені порушення вимог Закону, інших нормативно-правових актів з оцінки майна, які призвели до визнання неякісною оцінки майна, це може стати підставою для анулювання сертифіката суб'єкта оціночної діяльності (абз. 2 ч. 1 ст. 20 Закону). Таке анулювання здійснюється Фондом державного майна України лише на основі висновку Наглядової ради з питань оціночної діяльності, який дається за результатами розгляду скарг на оціночну діяльність суб'єктів оціночної діяльності (абз. 4 ч. З ст. 21 Закону).

Аналогічний результат (анулювання сертифікату) може настати і внаслідок набрання законної сили двома чи більше судовими рішеннями, якими було задоволене позови до оцінювачів, пов'язані з проведеннням ними неякісної оцінки. У цьому випадку анулювання проводиться також Фондом держмайна, але вже без будь-якого висновку Наглядової ради. Підставою буде лише передбачена Законом кількість (два чи більше) судових рішень, що набрали законної сили.

З тексту Закону, на жаль, не зрозуміло, до повноважень якої особи (органу) віднесено встановлення якості оцінки майна. Якщо виходити з того, що оцінювач, який проводив оцінку, не настільки самокритичний, щоб у добровільному порядку визнати її неякісною, а замовник наполягає на визнанні її саме такою, то слід звертатися до суду, оскільки згідно зі ст. 33 Закону спори, пов'язані з оцінкою майна, вирішуються у судовому порядку. І лише за наявності рішення суду про визнання оцінки майна неякісною, Фондом держмайна України може бути вирішено питання про анулювання сертифіката оцінювача.

Крім такої "адміністративної" відповідальності, суб'єкти оціночної діяльності несуть цивільну (матеріальну) відповідальність за невиконання чи неналежне виконання умов договору, зокрема, за недостовірність чи необ'єк-тивність оцінки майна. У разі виявлення неякісної оцінки замовники оцінки можуть звернутися з позовом до таких оцінювачів з вимогою відшкодування заподіяних збитків.

Саме на такий випадок статею 29 Закону передбачено право оцінювачів страхувати свою цивільну відповідальність, пов'язану з професійною оціночною діяльністю. У деяких країнах страхування цивільної відповідальності оцінювачів — це не право, а їхній обов'язок, без виконання якого укладення договору на здійснення оціночної діяльності заборонено (ст. 17 Закону Російської Федерації "Про оціночну діяльність в Російській Федерації""). Такий підхід є більш правильним, адже забезпечує захист прав споживачів і послуг оцінювачів. Вважаю, що і українська практика невдовзі доведе необхідність запровадження саме обов'язкового страхування відповідальності оцінювачів.

Певні правові наслідки визнання оцінки майна неякісною (недостовірною, необ'єктивною) настають і для замовників цієї оцінки, а також інших осіб. Хоча Законом не передбачено, що визнання оцінки неякісною обов'язково тягне за собою визнання недійсними угод, при укладенні яких використовувалися дані такої оцінки, імовірність настання саме такого наслідку дуже велика. Значною мірою це залежатиме від "віртуозності" адвокатів та правосвідомості суддів. Для наочності такого висновку пропонуємо розібрати одну гіпотетичну ситуацію, яка є не такою вже й рідкісною.

Директор господарського товариства, статут якого передбачає обмеження повноважень цієї посадової особи по розпорядженню майном, вартість якого перевищує певну суму, замовляє оцінку майна, результат якої виявляється на якусь суму менший тієї, що закріплена у статуті. Угода по відчуженню належного товариству майна за ціною, визначеною звітом про оцінку, укладається.

Однак невдовзі учасники товариства ставлять під сумнів об'єктивність результатів оцінки, ініціюють проведення рецензування, яке підтверджує їх найгірші сподівання: оцінка виявляється недостовірною і визнається у судовому порядку неякісною. Наступним етапом їх боротьби по захисту своїх інтересів стає позов до суду про визнання укладеної угоди недійсною за мотивом перевищення директором товариства наданих йому статутом повноважень, оскільки дійсна (ринкова) вартість відчуд-женого майна перевищує встановлену статутом межу. Рішень суду за таким позовом може бути два, до того ж прямо протилежних. З одного боку, суд може зайняти позицію позивачів і визнати угоду недійсною на підставі 63 ЦК України, а з іншого — він може відмовити у позові, посилаючись на правомірність дій директора товариства, який сумлінно виконував свої обов'язки і при укладенні угоди встановив ціну відчудження майна, виходячи не з власних міркувань, а зі звіту про оцінку майна, яка презюмується як "найнезалежніша оцінка в світі". Тому ніякого перевищення повноважень в його діях на момент укладення угоди не було.

У такому випадку учасникам товариства залишиться або нескінченна тяганина по судових інстанціях у пошуках правди, або пред'явлення суб'єкту оціночної діяльності позову про відшкодування збитків, заподіяних товариству внаслідок відчуження майна по визначеній оцінкою ціні. З метою обгрунтування суми спричинених збитків учасники можуть замовити оцінку їх розміру іншому оцінювачу. З точки зору реальності і оперативності захисту своїх прав прийнятною, на погляд автора, є саме другий шлях.

На закінчення, слід попередити читачів, що автор цієї статті усвідомлює можливість певної частки суб'єктивності у вищевикладеному розумінні ним Закону, а тому і не претендує на володіння абсолютною істиною з цього питання, а лише сподівається, що вже найближчим часом органи, на які покладено розробку нормативно-правових актів з оцінки майна (Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна України), внесуть ясність і однозначність у цю сферу правових відносин.

Тетяна КАРНАУХ
(Український фонд підтримки підприємництва)