| |
Найважливіша функція управління виробництвом — створення умов для успішної
діяльності підприємства. Тому до основних принципів i цілей менеджменту
належить вдале подолання ризикових ситуацій, яке забезпечує в перспективі
максимальну фінансову стійкість. Саме на це спрямовано страхування підприємницьких
ризиків, зокрема страхування майна. Слід зазначити, що в усіх розвинутих
країнах для підприємців нормою є страхування найбільш небезпечних ризиків,
пов’язаних з виробничою діяльністю, з метою запобігання шкоді від настання
різних негативних подій. Це, в свою чергу, сприяє відновленню виробничого
процесу шляхом відшкодування спричинених збитків.
Майнове страхування — це галузь страхування, в якій об’єктом страхових
відносин є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані
з володінням, користуванням i розпорядженням майном юридичних або фізичних
осіб, які здійснюються на підставі добровільно укладеного договору між
страховиком i страхувальником.
Згідно зі ст. 10 Закону України від 27.03.91 р. № 887-ХІІ «Про підприємства
в Україні» майном підприємства є основні фонди та оборотні кошти, а також
інші цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі підприємства.
Тобто під терміном «майно» слід розуміти будівлі, споруди, обладнання,
транспортні засоби, інвентар, сировину, матеріали, товари та інші матеріальні
цінності.
Відповідно до Закону України від 04.10.2001 р. № 2745-III «Про внесення
змін до Закону України «Про страхування» (далі — Закон № 2745-III) та
Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, затверджених наказом
Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва
i Мінфіну України від 16.07.2001 р. № 98/343 та зареєстрованих у Мін’юсті
України 03.08.2001 р. за № 663/5854, страхування майна є добровільним
видом страхування.
Прогресивний характер розвитку страхового ринку створює об’єктивні умови
для активного удосконалення цього перспективного виду страхування.
Існує багато видів страхування майна підприємств, традиційними з яких
є:
страхування майна юридичних осіб (на випадок вогню, стихійного лиха та
крадіжки);
страхування майна застави (особливо в банківських операціях);
страхування предмета іпотеки;
страхування електронних пристроїв;
страхування будівельно-монтажних ризиків;
страхування товарів на складах;
страхування експонатів виставок тощо.
Серед основних проблем, що виникають при страхуванні майна підприємств
від вогню та інших небезпек, особливе значення має проблема оцінки майна.
Це відбувається через постійне зростання цін на рухоме та нерухоме майно.
Статтею 9 Закону № 2745-III визначено, що при страхуванні майна страхова
сума встановлюється в межах вартості майна за цінами i тарифами, що діють
на момент укладання договору, якщо інше не передбачено договором страхування.
Повністю нейтралізувати вплив зростання цін на страхову оцінку майна неможливо,
але є можливість зменшити його наслідки. Ефективним, але складним шляхом
вирішення цієї проблеми є страхування з умовою відшкодування витрат, віднесених
до реальної (ринкової) вартості майна на день його пошкодження (загибелі).
У цьому разі можливе використання умов укладання договору на річний термін
з періодичним коригуванням страхових платежів. Застосування таких договорів
означає, що i страховик, i страхувальник беруть на себе ризик переплати
або недоплати залежно від кількості страхових випадків.
Якщо ж майно застраховане у кількох страховиків i загальна страхова сума
перевищує дійсну вартість майна, то страхове відшкодування, що виплачується
всіма страховиками, не може перевищувати дійсної вартості майна. При цьому
кожний страховик здійснює виплату пропорційно розміру страхової суми за
укладеним ним договором страхування (ст. 9 Закону № 2745-III).
Слід підкреслити, що для оцінювання основних фондів застосовується їх
повна балансова вартість за вирахуванням величини зносу.
Товарно-матеріальні цінності як власного виробництва, так i придбані підприємством
оцінюються за розміром фактичної собівартості або за цінами, що діяли
на день укладання договору з вирахуванням зносу;
об’єкти в стадії незавершеного будівництва — за розміром матеріальних
i трудових витрат, фактично здійснених на час страхового випадку;
продукція в процесі виробництва або обробки — за вартістю витрачених на
момент страхового випадку сировини, матеріалів i вкладеної праці;
експонати виставок, музейні коштовності, колекції, авторські роботи, антикваріат
— за вартістю, визначеною за пред’явленими страхувальником документами,
або згідно з експертною оцінкою.
Значний вплив на величину зібраних страхових премій при страхуванні майна
підприємств має тарифна політика конкретної страхової компанії. Найвищі
тарифи застосовуються для обладнання, ступінь ризику ушкодження якого
є найвищим: електронне обладнання та побутова техніка. Найнижчі тарифи
використовуються при страхуванні будівель та приміщень, оскільки ймовірність
ушкодження їх вогнем є найнижчою.
Страхові тарифи за добровільними видами страхування майна розраховуються
актуарно (математично) на основі відповідної статистики настання страхових
випадків. Конкретний розмір страхового тарифу визначається за договором
страхування за згодою сторін.
Однією з проблем, що виникає при встановленні страхових тарифів, є відсутність
можливості розміщення крупних майнових ризиків на території України. Виходячи
з цього, українським страховикам доводиться виконувати умови перестраховиків-нерезидентів,
у тому числі й ті, що стосуються встановлення тарифів, оскільки вітчизняні
страхові компанії в цій ситуації виступають практично як агенти-перестраховики.
Водночас згідно зі ст. 40 Закону № 2745-III не дозволено, за винятком
обов’язкових видів страхування, страхування життя, майна громадян, перестрахування,
страхування експортно-імпортних поставок під гарантію держави та діяльності
страхових посередників, будь-яке централізоване регулювання (уніфікація,
обмеження, обов’язковість тощо) розмірів страхових платежів (тарифів)
i страхових сум (страхового відшкодування), умов укладання страхових договорів,
взаємовідносин страховика i страхувальника, якщо вони не суперечать законодавству
України.
Відображення в податковому обліку страхових внесків зі страхування майна
підприємств має свої особливості.
Відповідно до пп. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5 Закону України від 28.12.94 р. №
334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (у редакції Закону
України від 22.05.97 р. № 283/97-ВР) зі змінами та доповненнями (далі
— Закон № 334/94-ВР) до складу валових витрат підприємства включаються
будь-які витрати зі страхування ризиків загибелі врожаю, транспортування
продукції платника податку; цивільної відповідальності, пов’язаної з експлуатацією
транспортних засобів, що перебувають у складі основних фондів платника
податку; екологічної та ядерної шкоди, що може бути завдана платником
податку іншим особам; майна платника податку; кредитних та інших комерційних
ризиків платника податку, за винятком страхування життя, здоров’я або
інших ризиків, пов’язаних з діяльністю фізичних осіб, що перебувають у
трудових відносинах з платником податку, обов’язковість якого не передбачена
законодавством, або будь-які витрати зі страхування сторонніх фізичних
чи юридичних осіб.
Слід констатувати, що пп. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5 Закону № 334/94-ВР не передбачено
включення витрат зі страхування орендованого майна до валових витрат платника
податку, що підтверджується роз’ясненнями ДПА України. Крім того, до валових
витрат страхувальника включаються суми у вигляді страхових внесків зі
страхування власного майна платника податку, що безпосередньо пов’язане
з його господарською діяльністю.
Водночас багато підприємств орендують майно, що знаходиться у державній
або комунальній власності. Як у цьому разі відображати в податковому обліку
страхові внески за це майно?
Законом України від 10.04.92 р. № 2269-ХІІ «Про оренду державного та комунального
майна» (зі змінами та доповненнями) (далі — Закон № 2269-ХІІ) передбачено,
що до істотних умов договору оренди належить, зокрема, умова стосовно
страхування орендарем взятого ним в оренду майна. При цьому згідно зі
ст. 12 цього Закону договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення
домовленості з усіх істотних умов i підписання сторонами тексту договору.
Статтею 24 Закону № 2269-ХІІ визначено, що ризик випадкової загибелі чи
пошкодження об’єкта оренди несе орендодавець, якщо інше не встановлено
договором оренди. Орендоване майно страхується орендарем на користь того
учасника договору оренди, який бере на себе ризик випадкової загибелі
чи пошкодження об’єкта оренди.
Отже, чинним законодавством установлено, що державне або комунальне майно
може надаватися в оренду тільки за умови обов’язкового укладання орендарем
договору страхування від ризику випадкової загибелі або пошкодження такого
майна.
Тому можна стверджувати, що витрати платника податку — орендаря, понесені
ним у вигляді страхових внесків за договором страхування державного або
комунального майна, наданого йому в оренду в установленому порядку для
використання у власній господарській діяльності, включаються до складу
його валових витрат.
Слід звернути увагу на питання щодо дати збільшення підприємством-страхувальником
валових витрат на суму страхових платежів.
Згідно з пп. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5 Закону № 334/94-ВР до валових витрат підприємства-страхувальника
включаються будь-які витрати зі страхування ризиків, зазначених у цьому
підпункті. Тобто датою збільшення валових витрат підприємства-страхувальника
на суму страхових платежів (будь-то майнове або інший вид страхування)
вважається податковий період, в якому витрати у вигляді сум страхових
платежів були здійснені підприємством.
На практиці постає запитання: чи можна, посилаючись на вищезазначену норму
Закону № 334/94-ВР, відносити до валових витрат підприємства суми витрат
зі страхування будівель профілакторію, медсанчастини, спорткомплексу,
дитячого садка, бази відпочинку тощо?
Зауважимо, що вищезазначені основні фонди підпадають під визначення капітальних
активів групи 1 основних фондів, що не використовуються в господарській
діяльності, тобто згідно з пп. 8.1.4 п. 8.1 ст. 8 Закону № 334/94-ВР є
невиробничими фондами. Як наслідок, віднесення таких витрат зі страхування
будівель інфраструктури до складу валових витрат підприємства-страхувальника
вважається неправомірним.
Поряд зі страхуванням майна, переданого в оперативний лізинг, підприємствами
страхується майно, передане у фінансовий лізинг.
У контрактах зі страхування міжнародних лізингових i орендних проектів
передбачено як страхування комерційних ризиків (ризик несплати лізингоотримувачем
чергового лізингового платежу за відповідним контрактом), так i страхування
об’єкта лізингу. У випадках коли об’єктом є транспортні засоби, що використовуються
в міжнародних перевезеннях, обов’язково страхується КАСКО, тобто забезпечується
збереження транспортного засобу, власником якого є лізингодавець. Якщо
йдеться про якесь обладнання, то воно також страхується за правилами майнового
страхування. В обох випадках, як i в схемі страхування комерційного ризику,
обов’язково здійснюється перестрахування, як правило, за кордоном, іноді
— в країні лізингодавця.
Операція зі страхування майна, переданого у фінансовий лізинг, у податковому
обліку має свої відмінності.
Так, відповідно до ст. 15 Закону України від 16.12.97 р. № 723/97-ВР «Про
лізинг» (зі змінами та доповненнями; далі — Закон № 723/97-ВР) витрати,
пов’язані зі страхуванням об’єкта фінансового лізингу, несе лізингоотримувач,
якщо інше не передбачено договором лізингу.
При цьому платник податку — лізингоотримувач може за погодженням з лізингодавцем
згідно із Законом № 723/97-ВР включати витрати на страхування об’єкта
лізингу до складу лізингових платежів або компенсувати вартість страхових
послуг безпосередньо страховим компаніям, що здійснюють продаж цих послуг.
Відповідно до пп. 1.18.2 п. 1.18 ст. 1 Закону № 334/94-ВР фінансовий лізинг
(оренда) — це господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає
придбання орендодавцем за замовленням орендаря основних фондів з подальшим
їх переданням у користування орендарю на термін, що не перевищує терміну
повної амортизації таких основних фондів з обов’язковою подальшою передачею
права власності на такі основні фонди орендарю.
При цьому основні фонди, передані у фінансовий лізинг, включаються до
складу основних фондів орендаря.
Крім того, згідно з пп. 8.5.2 п. 8.5 ст. 8 Закону № 334/94-ВР балансова
вартість відповідної групи основних фондів зменшується на вартість основних
фондів, які надаються платником податку у фінансовий лізинг (оренду) в
порядку, передбаченому для продажу основних фондів. При цьому лізингоотримувач
(орендар) збільшує балансову вартість відповідної групи основних фондів
у порядку, передбаченому для придбання основних фондів.
Зауважимо, що відповідно до пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону № 334/94-ВР
до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених
(нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією,
веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) i охороною праці.
У наведених випадках витрати лізингоотримувача відповідно до вищезазначеної
норми Закону № 334/94-ВР відносяться до валових витрат з урахуванням обмежень,
встановлених пп. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5 цього Закону.
Виходячи з вищезазначених аргументів, оскільки пп. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5
Закону № 334/94-ВР передбачено включення до валових витрат витрат зі страхування
майна платника податку, а згідно з пп. 1.18.2 п. 1.18 ст. 1 цього Закону
основні фонди, передані у фінансовий лізинг, включаються до складу основних
фондів лізингоотримувача, то страхові внески зі страхування майна підприємства,
переданого у фінансовий лізинг, відносяться до складу валових витрат лізингоотримувача.
Однією з найскладніших i найвідповідальніших операцій страхових компаній
є визначення розміру збитку та розміру виплати страхового відшкодування
при настанні страхових випадків з майном підприємства.
Коли подію, що настала, не було передбачено договором, вона не є страховим
випадком, i страховик звільняється від відшкодування завданого збитку.
Статтею 25 Закону № 2745-III встановлено, що здійснення страхових виплат
i виплата страхового відшкодування провадиться страховиком згідно з договором
страхування або законодавством на підставі заяви страхувальника (його
правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) i страхового
акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою
ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.
Страхова компанія, визнавши, що подія, яка призвела до загибелі або пошкодження
майна, є страховим випадком, протягом п’яти — десяти днів з моменту отримання
заяви від страхувальника повинна скласти страховий акт, зазначивши в ньому
факт, причини та наслідки страхового випадку, а також розмір матеріального
збитку.
Розмір збитку у разі загибелі (руйнування) будівель, споруд та іншого
майна, що належить до основних засобів, визначається на основі його дійсної
вартості за вирахуванням вартості залишків, а у разі пошкодження згаданих
будівель, споруд тощо — на основі вартості відновлення (ремонту), але
в межах страхової суми.
До суми збитку входять також втрати внаслідок вжитих заходів, необхідних
для рятування майна, зберігання та впорядкування застрахованого майна
після настання страхового випадку.
У разі виникнення суперечок між сторонами щодо причин та розміру збитків
кожна зі сторін має право вимагати проведення експертизи. Експертиза проводиться
за рахунок сторони, що вимагала її проведення.
Так, наприклад, для з’ясування обставин дорожньо-транспортної пригоди,
внаслідок якої пошкоджено транспортний засіб, незалежним експертом (аварійним
комісаром) складається акт автотоварознавчої експертизи, що проводиться
відповідно до вимог Положення про порядок проведення судової автотоварознавчої
експертизи транспортних засобів, затвердженого наказом Мін’юсту України
від 01.10.99 p. № 60/5 та зареєстрованого в Мін’юсті України 08.10.99
p. за № 689/3982.
У кінці такого акта проставляється загальна сума матеріального збитку,
завданого власникові транспортного засобу.
Після всіх розрахунків матеріального збитку страховик складає розрахунок
розміру страхового відшкодування, який є додатком до страхового акта.
Зауважимо, що відповідно до ст. 9 Закону № 2745-III страхове відшкодування
не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник.
Ця ж стаття містить визначення терміна «франшиза» — це частина збитків,
що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування.
Абзацом другим пп. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5 Закону № 334/94-ВР встановлено,
що при виплаті страхового відшкодування на користь платника податку —
страхувальника застраховані збитки, понесені таким платником податку,
відносяться до його валових витрат у податковий період їх понесення, а
суми страхового відшкодування таких збитків включаються до валових доходів
такого платника податку у податковий період їх отримання.
Щодо суми застрахованих збитків, то чинним законодавством такий термін
не визначено.
Проте з урахуванням вищевикладеного вважаємо, що сума застрахованих збитків
дорівнює сумі страхового відшкодування, наведеній у розрахунку до страхового
акта, що визначається як різниця між сумою матеріального збитку i франшизою.
Слід також зазначити, що договір страхування, за яким виплачено страхове
відшкодування в розмірі різниці між страховою сумою, обумовленою договором,
i сумою виплаченого страхового відшкодування, зберігає чинність до кінця
зазначеного в ньому терміну. Якщо страхове відшкодування виплачено в розмірі
повної страхової суми, то чинність договору зупиняється.
Крім того, страхувальник зобов’язаний інформувати страховика про всі договори
страхування з іншими страховими компаніями, укладені стосовно майна, що
страхується у страховика. Якщо в момент настання страхового випадку щодо
застрахованого у страховика майна діяли також інші договори страхування,
в яких майно застраховане кожним страховиком, відшкодування збитку розподіляється
пропорційно співвідношенню страхових сум, а страховик виплачує відшкодування
тільки в частині, що припадає на його частку.
Зазначена норма пп. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5 Закону № 334/94-ВР ніяким чином
не стосується випадків, коли страховик отримує від перестраховика страхове
відшкодування своїх ризиків. Ці частки страхових сум та страхових відшкодувань
від перестраховиків не включаються до валових доходів страховика у податковий
період їх отримання, тим більше, що й збитки зі страхових виплат не включаються
до складу валових витрат у податковий період їх понесення.
У контексті вищезазначених питань слід також звернути увагу на зв’язок
норм підпунктів 8.4.8, 8.4.9 та 5.4.6 Закону № 334/94-ВР.
Підпунктом 8.4.8 п. 8.4 ст. 8 Закону № 334/94-ВР передбачено, що у разі
вимушеної заміни основних фондів, якщо з не залежних від платника податку
обставин вони (чи їх частина) зруйновані, вкрадені чи підлягають знесенню
або платник податку змушений відмовлятись від використання таких основних
фондів з обставин загрози чи неминучої заміни, зруйнування або знесення
(за умови підтвердження наявності такої загрози або неминучості у порядку,
визначеному законодавством), платник податку у звітному періоді, на який
припадає така заміна, збільшує валові витрати на суму балансової вартості
окремого об’єкта основних фондів групи 1, який підлягає вимушеній заміні,
а вартість такого об’єкта прирівнюється до нуля.
У разі коли страхова організація компенсує платнику втрати, платник податку
в податковий період, на який припадає така компенсація, збільшує валовий
дохід на суму компенсації за основні фонди групи 1 згідно з абзацом «а»
пп. 8.4.9 п. 8.4 ст. 8 цього Закону.
У наведеній ситуації норми підпунктів 8.4.8 i 8.4.9 збігаються з нормою
підпункту 5.4.6, i проблем в податковому обліку не виникає.
Щодо відображення в податковому обліку вимушеної заміни основних фондів
груп 2 i 3, то у разі, якщо з незалежних від платника обставин вони (чи
їх частина) зруйновані, вкрадені чи підлягають знесенню, платник податку
в звітному періоді, на який припадає така заміна, не змінює балансової
вартості груп 2 i 3 для таких обставин стосовно основних фондів цих груп,
i амортизація в податковому обліку нараховується й у подальшому.
Водночас, коли страхова організація або інша юридична чи фізична особа,
що визнана винною в заподіяній шкоді, компенсує платнику податку втрати,
пов’язані з вимушеною заміною основних фондів, платник податку в податковий
період, на який припадає така компенсація, зменшує баланс відповідної
групи основних фондів на суму компенсації за основні фонди груп 2 i 3
(абзац «б» пп. 8.4.9 п. 8.4 ст. 8 Закону № 334/94-ВР ).
Виходячи з наведеного, постає запитання: яку норму Закону № 334/94-ВР
повинен застосовувати платник податку (страхувальник), який одержав страхове
відшкодування за зруйновані чи вкрадені основні фонди груп 2 i 3, — норму
пп. 5.4.6 або абзацу «б» пп. 8.4.9?
Пунктом 7.5 ст. 7 Закону № 334/94-ВР передбачено, що до валового доходу
платника податку включається прибуток від продажу (обміну, інших видів
відчуження) основних фондів або нематеріальних активів, що підлягають
амортизації, визначений згідно зі ст. 8 цього Закону.
Таким чином, пріоритетною статтею Закону № 334/94-ВР стосовно визначення
прибутку, одержаного платником від будь-яких видів відчуження майна, порівняно
з іншими нормами цього Закону є саме ст. 8 (абзац «б» пп. 8.4.9).
З метою оподаткування протягом бюджетного 2002 р. діють правила, встановлені
абзацом третім ст. 7 Закону України від 20.12.2001 р. № 2905-III «Про
Державний бюджет на 2002 рік» (далі — Закон № 2905-III), згідно з якими
амортизація на основні фонди груп 2 i 3, виведені з експлуатації, не нараховується.
Для правильного застосування вищезазначеної норми ДПА України затверджено
податкове роз’яснення від 13.02.2002 p. № 68 щодо застосування абзацу
третього ст. 7 Закону № 2905-III платниками податку на прибуток підприємств.
Згідно з п. 2 цього роз’яснення платники податку на прибуток здійснюють
облік балансової вартості основних фондів, які підпадають під визначення
груп 2 i 3, за кожною окремою матеріальною цінністю та загалом за групами,
як суми балансових вартостей окремих об’єктів таких груп. У разі виведення
з експлуатації окремого об’єкта основних фондів групи 2 або 3 балансова
вартість такого об’єкта для цілей амортизації прирівнюється до нуля, а
балансова вартість відповідної групи зменшується на балансову вартість
такого об’єкта. При цьому амортизаційні відрахування на балансову вартість
виведеного з експлуатації об’єкта не нараховуються.
Під виведенням з експлуатації окремого об’єкта основних фондів слід розуміти
його ліквідацію, капітальний ремонт, реконструкцію, модернізацію та консервацію
за рішенням платника податку або Кабінету Міністрів України.
Таким чином, оскільки в 2002 р. облік балансової вартості основних фондів
груп 2 i 3 ведеться пооб’єктно, тобто за правилами, встановленими для
об’єктів, що входять до складу основних фондів групи 1 (крім застосування
норми амортизації, встановленої для групи 1), то i норму абзацу «б» пп.
8.4.9 Закону № 334/94-ВР у поточному році слід застосовувати за правилами,
передбаченими абзацом «а» пп. 8.4.9 цього Закону для основних фондів групи
1.
Розглянемо питання віднесення до валових витрат страховика страхових платежів
зі страхування будь-якого майна у разі, коли страхова компанія сама є
страхувальником, тобто укладає договір майнового страхування будь-якого
об’єкта з іншою страховою компанією. При настанні страхового випадку друга
страхова компанія виплачує страхове відшкодування, сума якого в податковому
обліку першого страховика включається до його валового доходу. Що в такому
випадку слід вважати в податковому обліку страхової компанії — страхувальника
джерелом збитків, понесених нею у разі пошкодження цього майна?
Нагадаємо, що відповідно до пп. 7.2.3 п. 7.2 ст. 7 Закону № 334/94-ВР
та Порядку складання декларації про доходи страховика, затвердженого наказом
ДПА України від 16.02.98 р. № 22 та зареєстрованого в Мін’юсті України
10.02.98 р. за № 92/2532, не включаються витрати, понесені страховиком
при здійсненні операцій зі страхування (перестрахування).
Однак згідно з абзацом другим пп. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5 Закону № 334/94-ВР
у разі, коли страхова компанія — страхувальник не здійснювала операції
зі страхування (перестрахування) клієнтів, а виконувала господарську діяльність,
не пов’язану зі своєю основною діяльністю, понесені нею збитки з метою
оподаткування включаються до валових витрат у податковий період їх понесення
(але з урахуванням розподілу цих витрат, передбаченого п. 5.2 вищезазначеного
Порядку).
Слід зауважити, що термін підготовки розпорядження щодо сплати або відмови
від сплати страхового відшкодування становить місяць з дня надання страхувальником
страховику усіх необхідних документів.
Водночас страховик має право відстрочити виплату страхового відшкодування
у разі:
якщо у нього є сумніви щодо правомочності страхувальника на отримання
страхового відшкодування — доти, поки не буде надано необхідних доказів;
якщо відповідними органами внутрішніх справ порушено кримінальну справу
проти страхувальника або його уповноважених осіб та ведеться розслідування
обставин, які призвели до настання збитку, — до закінчення розслідування.
Страхувальник або вигодонабувач зобов’язаний повернути страховику отримане
страхове відшкодування (або його відповідну частину), якщо протягом передбачених
законодавством України термінів позовної давності виявлено таку обставину,
яка за законом повністю або частково позбавляє страхувальника або вигодонабувача
права на страхове відшкодування.
Після сплати страхового відшкодування до страховика переходять у межах
сплаченої суми права, які страхувальник або вигодонабувач має стосовно
осіб, на яких покладено відповідальність за заподіяння шкоди. Страхувальник
зобов’язаний передати страховику всі документи та вжити всіх заходів,
необхідних для здійснення права вимоги до винних осіб. Якщо страхувальник
або вигодонабувач відмовляється від таких прав або здійснення цих прав
стане неможливим з їх вини, страховик звільняється від обов’язку виплачувати
страхове відшкодування у розмірі, відповідному шкоді, спричиненій йому
вищезазначеними діями.
Якщо страхувальник або вигодонабувач одержав частину суми збитку від третьої
особи, відповідальної за заподіяний збиток, до пред’явлення страховиком
права регресної вимоги до винуватця настання страхової події, страховик
виплачує тільки різницю між сумою, яка підлягає виплаті на умовах страхування,
та сумою, отриманою від третьої особи, або страхувальник повертає частину
раніше виплаченого страхового відшкодування страховій компанії.
Тут потрібно визначитися, чи можна вважати частину повернутого страхувальником
страхового відшкодування до пред’явлення страховиком права регресної вимоги
до винуватця регресними виплатами? Висновок грунтується на таких законодавчих
нормах.
Статтею 27 Закону № 2745-III встановлено, що до страховика, який виплатив
страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних
затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала
страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Право вимоги (регресу) визначено також ст. 452 Цивільного кодексу України
(далі — ЦК), згідно з якою особа, яка відшкодувала шкоду, заподіяну з
вини іншого, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі
виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлено законом.
Крім того, відповідно до ст. 199 ЦК, якщо боржник не був повідомлений
про уступку вимоги, що відбулася, то виконання зобов’язання первісному
кредиторові визнається виконанням належному кредиторові.
Виходячи з наведеного, частина повернутої суми страхового відшкодування
страхувальником страховику є саме реалізацією права регресу.
Щодо податкового обліку регресних виплат у страховика, то відповідно до
пп. 7.2.3 п. 7.2 ст. 7 Закону № 334/94-ВР у разі, якщо страхова компанія
одержує доходи з джерел інших, ніж страхові платежі, такі доходи оподатковуються
в загальному порядку, тобто за ставкою 30 відсотків.
Пунктом 4.8 вищезазначеного Порядку встановлено, що доходи, одержані (нараховані)
від реалізації прав регресної вимоги страховика до страхувальника або
іншої особи, відповідальної за завданий збиток, оподатковуються на загальних
підставах за ставкою 30 відсотків.
|
|