Відповідно до ст. 151 Цивільного кодексу (далі — ЦК) "в силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку".
Зобов'язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у ст. 4 ЦК.
Згідно зі ст. 153 цього ж Кодексу договір вважається укладеним, коли між сторонами у потрібній, у належних випадках, формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами.
Істотними є ті 'умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів цього виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди.
Виходячи із норм ст. 153 ЦК, можна логічно припустити, і це є правильним, що у випадку недосягнення згоди за всіма істотними умовами, договір вважається неукладеним.
Але ані у матеріальних, ані у процесуальних нормах законодавства не прописані випадки визнання договорів неукладеними (за винятком ст. 153 ЦК) та наслідки визнання договорів неукладеними, на відміну від визнання угоди недійсною.
Відмінністю між неукладеною та недійсною угодами є те, що недійсною може визнаватися лише укладена угода, тобто та, в якій досягнуто згоди між сторонами за всіма істотними умовами.
Наслідком визнання договору неукладеним є двостороння реституція за аналогією з визнанням угоди, яка не відповідає вимогам закону, недійсною за ст. 48 ЦК.
Але у зв'язку з тим, що недійсною може визнаватися лише укладена угода, а також те, що ст. 48 застосовується лише за умови визнання недійсності угоди, то у вирішенні питання наслідків визнання її неукладеною, на мою думку, слід керуватися нормами ст. 440 ЦК (відшкодування шкоди, а саме позадоговірної шкоди).
Окрім усього вищенаведеного великою проблемою є визнання договорів неукладеними в порядку господарського судочинства.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства (далі — ГПК) установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених прав і охоронюваних законом інтересів.
Частина перша ст. 2 ГПК встановлює, що господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, що звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Відповідно до ч. 6 ст. 4 ГПК забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Згідно з ч. 1 ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав.
Частиною першою цієї ж ст. 12 ГПК встановлено вичерпний перелік спорів, які є непідвідомчі господарським судам, у якому спір про визнання договору неукладеним не зазначений, а тому є підвідомчий господарському суду.
Відповідно до ст. 13 ГПК місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 83 ГПК встановлює вичерпний перелік прав господарського суду щодо прийняття рішень, в якій не зазначено право суду визнавати договір неукладеним. У суду є лише право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.
Не містить висновку щодо можливості визнати договір неукладеним і ст. 84 ГПК, відповідно до якої у спорі, що виник при укладанні або зміні договору, у резулятивній частині рішення вказується рішення з кожної спірної умови договору. У резулятивній частині рішення вказується про визнання договору недійсним у випадках, передбачених у п. 1 ст. 83 цього Кодексу.
Тобто право господарського суду визнати договір неукладеним прямо не передбачене законом.
На цій підставі деякі судді господарського суду Херсонської області або ж повертають такі позови без розгляду, або ж відмовляють у задоволенні позовів про визнання договорів неукладеними. Як компромісний варіант судці пропонують також позивачу змінити предмет позову на визнання договору недійсним, який суд на підставі висновку, зробленого у мотивувальній частині рішення, про те що цей договір є, по суті, неукладеним, а недійсними можуть визнаватися лише укладені договори, залишає позов без розгляду. А позивач у подальшому використовує факт визнання договору неукладеним для відшкодування завданих збитків. Але такий обхідний спосіб є скоріше пристосуванням до недосконалого законодавства, ніж вирішенням питання по суті.
З іншого боку, позови про визнання угод неукладеними набувають поширення у практиці вирішення спорів господарськими судами, про що свідчить п. 7 оглядового листа Вищого арбітражного суду України від 12.04.2001 р. № 01-8/442 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)", який підсумовує, що відсутність у договорі оренди усіх істотних умов є підставою для визнання такого договору неукладеним згідно зі ст. 153 Цивільного кодексу УРСР, а провадження у справах про визнання договорів недійсними підлягає припиненню за відсутності предмета спору.
Тобто, на сьогодні виникла ситуація, правова колізія, при якій норми статті 153 ЦК не узгоджуються з нормами Господарського процесуального кодексу, у результаті чого порушується право суб'єкта підприємницької діяльності належним чином захистити свої інтереси шляхом визнання договорів неукладеними.
юрист ВАТ "Бериславський елеватор", Херсонська область
По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 52 грудень 2002 р.; 1-2 січень 2003 р.