Одним із завдань нового Сімейного кодексу України (далі — СК або Кодекс) є утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї (абзац 3 частини 2 ст. 1 СК). З морального погляду видається абсолютно очевидним, що визнання згаданого обов'язку (зокрема, через його закріплення у правових нормах) як такого не може бути обумовлене чи обмежене жодними часовими рамками. Інша справа, що залежно від конкретних життєвих обставин (наявності передбачених у законі спеціальних умов) зміст цього обов'язку, в сенсі його розуміння як майнового сімейного обов'язку, може зазнавати певних змін.
Виходячи з цього, законодавець, серед іншого, окреслює в нормах сімейного законодавства визначене коло юридичних фактів, наявність яких зумовлює виникнення у батьків обов'язку з матеріального утримання їх повнолітніх дітей. В іншому випадку правові норми немовби "пролонгують" на встановлений строк колишній обов'язок матері, батька щодо утримання своїх неповнолітніх дочки, сина, змінюючи водночас і сам зміст відповідного обов'язку. При цьому, на відміну від. відносин з утриманаді малолітніх, неповнолітніх дітей, ідеться вже не так про утримання в повному розумінні цього слова, як про надання неї обхідної повнолітнім дочці, синові й посильної для їх батьків матеріальної допомоги. Як виглядає, ключовим чинником виникнення відповідного аліментної зобов'язання матері, батька є фактичної чи умовної непрацездатності їх дорослих дочки, сина. Наведене дещо некоректне на перший погляд формулювання вжите задля наголошення на тому, що, крім певних фізіологічних причин, які з необхідністю зумовлюють непрацездатність (інвалідність) суб'єкта права на утримання, можуть існувати інші обставини, котрі також з необхідністю (хоч у такому разі буде присутній причинний зв'язок іншого роду) спричинюють для повнолітніх дочки, сина неможливість повною мірою реалізувати їх здатність до продуктивної праці, яка за інших умов мала б дозволити їм заробляти собі на прожиття.
Передовсім ідеться про навчання дорослих дочки, сина у вищих навчальних закладах, що, як правило, починається ще до досягнення дітьми повноліття і триває кілька років після його настання. |Хож цілком логічним є те, що законодавець передбачив обов'язок батьків надавати матеріальну допомогу своїм непрацездатним повнолітнім дітям або ж дочці, синові, які продовжують навчання.
Зауважу, що змальований підхід, що знайшов відображення у нормах сімейного законодавства, цілком узгоджується з приписами ст. 1219 нового Цивільного кодексу України, за яким у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті. Конкретніше, у даному випадку має значення те, що шкода відшкодовується, зокрема: дитині — до досягнення нею вісімнадцяти років, а учню, студенту — до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років; інвалідам — на строк їх інвалідності. Отже, у наведеному прикладі ми можемо бачити зразок послідовного проведення однакового принципу правової регламентації у різних галузях тієї сфери регулювання суспільних відносин, яку звичайно іменують приватним правом.
Умовами виникнення зазначеного обов'язку батьків та відповідного йому аліментного зобов'язання є сукупність таких визначених у ст. 198 нового СК обставин:
1) непрацездатність повнолітніх дочки, сина;
2) потреба повнолітніх непрацездатних дочки, сина в отриманні матеріальної допомоги;
3) наявність у батьків реальної можливості надавати матеріальну допомогу, що її потребують повнолітні непрацездатні дочка, син.
З'ясовувати ознаки, за якими суд доходитиме висновку щодо непрацездатності повнолітніх дочки, сина, а також шукати відповідь на питання про те, чи потребують вони матеріальної допомоги, доводиться через застосування передбаченої ст. 10 Сімейного кодексу аналогії закону. У даному випадку інтерес становлять положення частин 3 і 4 ст. 75 СК, якими врегульовано відносини, подібні до відносин з утримання дитини, а саме — визначено умови виникнення права на утримання одного з подружжя. Згідно з зазначеними нормами:
а) непрацездатним вважається той із подружжя, хто досяг передбаченого законом пенсійного віку або є інвалідом І, II чи ІІІ групи;
б) один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо його заробітна плата, пенсія, доходи від використання майна чи інші доходи не забезпечують йому встановленого прожиткового мінімуму.
Отже, згідно із означеною аналогією, виключно встановлена медико-соціаль-ною експертною комісією інвалідність (незалежно від її ступеня) повнолітніх дочки, сина свідчитиме про їх непрацв*- -здатність. Рівною мірою тільки прожитковий мінімум, визначений законодавством для відповідної категорії осіб, правитиме за таке собі "мірило" при визначенні потреби дорослих непрацездатних дітей в отриманні матеріальної допомоги.
Невстановленим залишається критерій, за яким слід було б визначати можливості батьків надавати матеріальну допомогу своїм непрацездатним повнолітнім дітям. Для вирішення цього питання можна запропонувати декілька підходів.
Насамперед, за свого роду основу тут знову ж таки міг би правити встановлений законодавством прожитковий мінімум (у 2003 році, як і у році попередньому, його розмір на одну особу становить 342 гривні) або ж, принаймні, мінімальна заробітна плата (відповідно до Закону "Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2003 рік" у першій половині поточного року вона дорівнюватиме 185 гривням). Тоді матір чи батько, забезпечені на рівні, вищому за вказаний прожитковий мінімум, загалом (якщо не брати до уваги можливі істотні обставини) мають бути визнані такими, що спроможні надати своїм повнолітнім непрацездатним дітям певну матеріальну допомогу, що перевищує теперішній неоподатковуваний мінімум доходів громадян (17 гривень), котрий у деяких нормах нового Сімейного кодексу (як і раніше у Кодексі про шлюб та сім'ю України) використовується для визначення мінімального розміру аліментів.
Однак здатність матері або батька підтримати матеріально своїх дочку, сина не може визначатися виключно на підставі оцінки отримуваного ними доходу. Адже, виходячи з закріплених у частині 9 ст. 7 СК засад справедливості, добросовісності та розумності, при визначенні можливості батьків надавати матеріальну допомогу своїм повнолітнім дітям необхідно зважати, зокрема, на участь матері, батька в утриманні їх малолітніх чи неповнолітніх дітей, онуків, правнуків (ст. 265 СК), а також ураховувати власні витрати, що їх матір, батько мусять нести через хворобу, каліцтво або з інших причин, котрі можна віднести до істотних обставин.
До того ж ст. 200 СК ("Розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина") містить відсилання до ст. І 82 цього Кодексу (де зазначається невичерпний перелік обставин, що враховуються судом при визначенні розміру аліментів на неповнолітніх дітей), а ст. 201 Сімейного кодексу передбачає застосування до відносин щодо обов'язку батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, зокрема, норм ст. 192 СК.
Згідно з положеннями ст. 182 СК при визначенні розміру аліментів суд має враховувати: стан здоров'я та матеріальне становище як суб'єкта права на утримання, так і платника аліментів; наявність у зобов'язаної особи неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення. Відповідно до положень ст. 192 СК визначений у встановленому порядку розмір аліментів згодом може бути зменшений чи збільшений у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я зобов'язаної особи. Крім того, розмір аліментів може бути зменшено, якщо суб'єкт права на одержання матеріальної допомоги перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи.
При цьому слід наголосити на тому, що до питання про застосування до відносин з приводу утримання повнолітніх дочки, сина перерахованих вище норм статей 182 і 192 СК слід підходити з урахуванням того, що ці статті містяться у главі 15 Сімейного кодексу, яка має назву "Обов'язок матері, батька утримувати дитину та його виконання", а виникнення відповідного аліментного зобов'язання щодо утримання неповнолітньої дитини у зазначеній главі СК не обумовлюється здатністю матері, батька утримувати своїх неповнолітніх дочку, сина (законодавець у цьому випадку не вживає щодо обов'язку батьків відомої формули "якщо вони можуть"). Звідси випливає висновок про те, що положення обох згаданих статей мають застосовуватися до відносин щодо утримання повнолітніх дітей не тільки з метою визначення розміру аліментних платежів, а й у сенсі встановлення факту наявності чи відсутності у матері, батька можливості надавати матеріальну допомогу своїм повнолітнім дітям узагалі.
Що ж до визначення абсолютно нижчої "межі можливостей" для надання допомоги, то для цього наразі підходить так званий рівень забезпечення прожиткового мінімуму (гарантований мінімум) для призначення допомоги відповідно до законів "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" — у ст. 48 Закону "Про Державний бюджет України на 2003 рік" зазначений мінімум визначено у сумі 80 гривень з розрахунку на одну особу. Адже, мабуть, було б абсолютно нерозумним вважати, буцімто особа, яка має відповідний рівень доходу, спроможна надавати мате-. ріальну підтримку іншій особі.
При встановленні умов виникнення розглядуваного аліментного зобов'язання треба також враховувати правило, викладене у частині 2 ст. 192 СК. Тому, наприклад, постійне проживання непрацездатних дочки, сина у державних чи комунальних закладах соціального забезпечення, де вони забезпечуються всім необхідним, може бути підставою для звільнення батьків зазначених осіб від обов'язку надавати матеріальну допомогу своїм непрацездатним повнолітнім дітям.
Осібно від окреслених вище мають розглядатися обставини, що зумовлюють виникнення у батьків обов'язку з утримання повнолітніх дочки, сина, які продовжують навчання. У цьому випадку Сімейний кодекс (ст. 199) виходить з необхідності встановлення таких обставин:
а) факту навчання дочки, сина;
б) причинного зв'язку між навчанням повнолітньої дочки, сина та їхньою потребою у матеріальній допомозі;
в) недосягнення дочкою, сином, які навчаються, віку 23 років;
г) наявності у батьків реальної можливості надавати матеріальну допомогу, що її потребують повнолітні дочка, син у зв'язку з продовженням навчання.
Тож з огляду на міркування, викладені вище, певні запитання у даному випадку можуть бути пов'язані хіба що зі встановленням причинного зв'язку між навчанням повнолітніх дітей і їхньою потребою в одержанні матеріальної допомоги. У зв'язку з цим висловлю думку, що виникнення такої потреби у цілком дієздатної молодої людини може бути зумовлена виключно її навчанням на денному відділенні вищого навчального чи професійно-технічного закладу освіти.
Насамкінець зазначу процесуальний момент, який покликаний забезпечити реалізацію розглянутого аліментного зобов'язання.
Так, у пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.1998 р. № 16 "Про. застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" було роз'яснено, що "батьки є законними представниками тільки своїх неповнолітніх дітей і не можуть заявляти позови про стягнення аліментів на непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги. Позовну заяву може подати сам повнолітній, а якщо останнього в установленому законом порядку визнано недієздатним, — його опікун". Виходячи із зіставлення норм статей 198 і 199 СК, подібний до цього порядок звернення до суду за захистом права непрацездатних дочки, сина на одержання матеріальної допомоги від їх батьків зберігатиметься й за новим Сімейним кодексом. Водночас згідно з частиною 3 ст. 199 СК право пред'являти позов про стягнення аліментів на утримання повнолітніх дітей, які продовжують навчання, мають не тільки самі вказані особи, а і той з батьків, з ким дочка, син проживають.
По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 41(396) 25-31 січня 2003 р.