Однією з обов'язкових умов дійсності угоди е вільне формування волі особи, що її укладає: вона не повинна знаходитися під стороннім впливом (тобто не має бути насильства, погрози чи обману), а також під впливом інших чинників, що негативно діють на процес формування волі особи (наприклад, помилки, хвороби, сп'яніння, збігу тяжких обставин). Невиконання даної умови тягне за собою відносну недійсність угоди: хоч у момент укладення вона й породжує притаманні дійсній угоді правові наслідки, але вони мають нестійкий характер, бо на вимогу чітко визначеного у законі кола осіб така угода може бути визнана судом недійсною. Через це її правові результати можуть бути повністю анульовані, оскільки, згідно з ч. 1 ст. 59 чинного Цивільного кодексу УРСР (далі — ЦК), угода, визнана недійсною, вважається такою з моменту її укладення, і рішення суду з цього питання буде мати зворотну силу, якщо тільки із змісту угоди не випливає, що її дія може бути припинена лише на майбутнє (ч. 2 ст. 59 ЦК). Ці угоди мають назву заперечних, і до даної категорії чинне законодавство відносить досить багато їх видів, що визнаються такими з різних підстав, але у обраній темі нас цікавлять лише ті, що укладені внаслідок помилки або обману, а також їх правові результати.
Укладення угоди внаслідок помилки означає, що ця угода відтворює невірно сформовану волю особи через її хибне уявлення про факти й обставини реальної дійсності, а це, у свою чергу, призводить до настання інших наслідків, аніж ті, що особа справді мала на увазі. Згідно з ч. 1 ст. 56 ЦК, така угода може бути визнана недійсною за позовом сторони (громадянина чи організації), яка діяла під впливом помилки, що має істотне значення. Під помилкою у даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб'єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена (ч. 2 п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" — далі Постанова Пленуму). Тут слід зауважити, що, відповідно до п. 13 Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із визнанням угод недійсними", помилка у тлумаченні норми права, а також у меті та мотивах угоди не має істотного значення (адже мотив і мета знаходяться за межами угоди) і тому не може бути підставою для визнання угоди недійсною. Припустимо, якщо ви придбали килим, маючи надію, що він пасуватиме до шпалер у вашій кімнаті, а насправді його колір до них не підійшов, то на сам факт придбання права власності на килим ця помилка не може вплинути. Справа в тому, що продавцеві зовсім байдуже, купуєте ви речі для власного використання, для подарунка або заради іншої мети: подальша доля речі, якщо вона не має недоліків, для угоди юридичне байдужа. Втім, необхідно мати на увазі, що учасники угоди можуть домовитися про врахування мотиву й мети, однак у цьому випадку угода не буде визнана недійсною, а її буде розірвано за згодою сторін (наприклад, споживач має право відмовитися від речі належної якості, що не влаштовує його через форму, габарити, фасон, колір чи розмір: така угода може бути змінена шляхом обміну речі або ж розірвана — ст. 20 Закону "Про захист прав споживачів").
Помилка повинна мати місце в момент укладення угоди і має зачіпати її основні складові частини: помилка або не може бути усунена зовсім, або ж її усунення пов'язане для однієї з сторін із великими витратами. Взагалі питання, чи є помилка істотною, має вирішуватися судом з урахуванням обставин кожної справи, виходячи з того, наскільки помилка є вагомою для даного учасника угоди.
Причини помилки особливого значення не мають і можуть бути найрізноманітнішими: від недомовленості, відсутності належної обачності, самвпевненості учасників угоди до поведінки третіх осіб або й обставин випадкового характеру.
Таким чином, підставою для визнання судом угоди недійсною внаслідок помилки є сукупність даних щодо наявності під час укладення угоди цієї помилки, що має істотне значення, та пред'явлення особою, яка помилилася, до суду чи господарського суду позову про визнання угоди недійсною. Також слід підкреслити, що вищезгаданий позов повинен бути пред'явлений в межах позовної давності (її загальний термін у цивільному праві становить три роки), бо якщо термін минув і підстави для його поновлення відсутні, угода не може бути визнана недійсною, хоч і буде доведено факт її укладення внаслідок помилки, що має істотне значення.
Основним наслідком визнання даної угоди недійсною, згідно з ч. 2 ст. 56 ЦК, є повернення сторонами усього отриманого за цією угодою, а у разі неможливості повернення одержаного в натурі — відшкодування його вартості (двостороння реституція). Крім того, сторона, за позовом якої угода визнана недійсною, вправі вимагати від другої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини другої сторони. Якщо цього доведено не буде, особа, за позовом якої угода визнана недійсною, зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату чи пошкодження її майна (ч. 3 ст. 56 ЦК).
Помилку необхідно обов'язково відрізняти від обману, оскільки він тягне за собою інші правові наслідки. При помилці вина другої сторони може мати лише форму необережності, тоді як угоді, укладеній внаслідок обману, притаманні умисні, цілеспрямовані дії винного учасника. Така угода може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або державної чи громадської організації (ч. 1 ст. 57 ЦК). Під обманом у даному випадку, згідно з ч. 2 п. 12 постанови Пленуму, слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди. Таким чином, обман може здійснюватись як у активній формі — повідомлення завідомо
неправдивих відомостей, надання підробленого сертифікату якості, акту експертизи, будь-якої іншої довідки (наприклад, про вартість, походження чи належність майна), так і шляхом бездіяльності — умисне замовчування фактів, знання яких може перешкодити укладенню угоди (скажімо, неповідомлення продавцем чи підрядником про брак у речах або виробах), ненадання повної документації тощо. Обман має місце й у тому разі, коли він здійснюється третьою особою з відома чи за дорученням сторони в угоді, але якщо третя особа діяла з власної ініціативи, підстав ддо визнання такої угоди недійсною внаслідок обману немає — вона може буп-визнана недійсною як укладена пії впливом помилки, що має істотне значення.
Обман може бути спрямовано не лише на створення оманливого уявлення про саму угоду та її елементи (кількість чи якість предмета угоди, спосіб надання послуг), а й на обставини, що супроводжують укладення угоди, навіть якщо вони знаходяться за її межами, включаючи норми права, які діють відносно даної угоди, а також мотиви її укладення. Звісно, обман повинен зачіпати істотні аспекти формування внутрішньої волі: наприклад, особа, яка збуває викрадене майно, запевняє покупця, що низька вартість його обумовлена терміновою потребою у грошах, скажімо, на лікування, а якби покупець знав про справжні мотиви продавця, якими у даному випадку є збут викраденого майна, угода, скоріше за все, не відбулася б.
Обман є підставою для визнання угоди недійсною, якщо позивач доведе у суді наявність факту обману та причинного зв'язку між ним і волевиявленням ошуканої сторони укласти угоду. Необхідно ще раз підкреслити, що обманні дії з суб'єктивної сторони характеризуються лише умислом: ошукати з необережності неможливо, такими діями особа може лише сприяти певною мірою виникненню помилки, оманливого уявлення в іншої особи. Обов'язок доведення умисності дій сторони угоди, спрямованих на обман нею інілої сторони, несе особа, що діяла під впливом обману.
Наслідком угоди, укладеної в результаті обману, є одностороння реституція: повернення потерпілому другою стороною усього одержаного нею за угодою, а при неможливості повернення отриманого в натурі — відшкодування його вартості. Майно, одержане за угодою потерпілим від другої сторони, а також те майно, яке ще не було передано, але вже було належним йому, звертається в доход держави, а при неможливості передачі майна в натурі — стягується його вартість (ч. 2 ст. 57 ЦК). Крім того, відповідно до ч. З ст. 57 ЦК, потерпілому відшкодовуються другою стороною понесені ним витрати, втрата чи пошкодження його майна.
У цьому випадку також треба наголосити, що, оскільки угоди, укладені внаслідок обману, належать до категорії заперечних, то вимоги про визнання їх недійсними підлягають задоволенню, якщо лише не минув строк позовної давності. Якщо ж він вже сплинув і відсутні підстави для його поновлення, то задоволення позову про визнання угоди недійсною є неможливим, навіть при доведенні факту обману.
Підбиваючи підсумок, бачимо, що угоди, укладені внаслідок помилки, та угоди, укладені внаслідок обману, у своєму складі мають велику кількість спільних рис, а визначає межу між ними один з елементів складу правопорушення — суб'єктивна сторона, яка при помилці має форму необережності, а при обмані — умислу. Ця "дрібниця" має істотне значення, а досить часто (як у даному випадку) є й кваліфікуючою ознакою правопорушення: помилка й обман, хоч і відрізняються лише психологічним ставленням винної сторони до вчиненого нею, спричинюють кардинально різні правові наслідки — відповідно, двосторонню та односторонню реституцію. Неможливість повернення у первісний стан сторони, що уклала угоду з особою, яка діяла під впливом обману, свідчить про те, що закон визнає цю сторону винною, встановлює й застосовує до неї певні санкції, чого не сталося б, якби дана сторона не вчинила дії, що кваліфікуються як обман. Отже, якщо помилок іноді уникнути неможливо, то обман, як умисна дія, повністю контролюється волею: адже поводитися з людьми слід так, як бажаєте, щоб вони ставилися до вас, — хоч з юридичних, хоч з етичних питань чи з їх сукупності.
По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 10 (402) 8-15 березня 2003 р.