Перш за все, звертає на себе увагу істотна відмінність між тривалістю строків позовної давності, встановлених чинним ЦК УРСР (статті 71 та 72) і новим ЦК України (статті 257 та 258). Щоправда, загальна давність у три роки не змінилася. Але щодо спеціальної давності нововведень у новому Кодексі чимало.
По-перше, запільний підхід до обмеження більшості скорочених строків шістьма місяцями змінився встановленням для переважної їх більшості давності у один рік. Зокрема, йдеться про такі поширені у діяльності суб'єктів господарювання категорії позовів, як стягнення неустойки, недоліки проданого товару, в зв'язку з перевезеннями вантажу, пошти. З трьох місяців (ч. 3 ст. 114 ЦК УРСР) до року збільшується строк позовної давності щодо вимог про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності.
Деякі спеціальні строки обумовлені вміщенням до ЦК України нових для вітчизняного законодавства положень, що врегульовують окремі види договірних зобов'язань. Наприклад, у ст. 727 зазначеного Кодексу закріплене право дарувальника (його спадкоємців) на розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна у разі вчинення обдаровуваним злочину проти самого дарувальника чи його близьких родичів. Дарувальник матиме відповідне право також у тому разі, коли обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немай-нову цінність або недбало ставиться до речі, що становить історичну, наукову, культурну цінність, внаслідок чого ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена. Проте, зважаючи на особливий характер відносин сторін договору дарування, можливість примусової реалізації зазначеного права обмежена у ст. 728 ЦК України одним роком. Так само одному року дорівнює позовна давність щодо вимог спадкоємців, їх законних представників або органів опіки та піклування про визнання неправомірними дій виконавші заповіту (ст. 1293 нового ЦК).
Українські юристи звикли до існування тільки двох видів давності — загальної і скороченої. Однак відтепер ЦК України запроваджує ще й тривалішу, порівняно із загальною, спеціальну давність. Це знадобилося для забезпечення захисту осіб, права й інтереси котрих можуть бути порушені внаслідок нікчемного правочину (до вимог про застосування наслідків його недійсності застосовується позовна давність у десять років) чи правочину, вчиненого Ігід впливом насильства або обману (щодо позовів про визнання недійсним такого правочину діятиме п'ятирічна давність).
Положення нового ЦК щодо початку перебігу позовної давності відзначаються деталізацією відповідно до різновидів специфічних вимог. Серед іншого, у Кодексі вміщено правила про визначення відправних моментів для обчислення давності щодо обох вищезгаданих вимог, для котрих встановлено триваліші строки давності, за зобов'язаннями з невизначеним строком виконання і за регресними зобов'язаннями.
Однак деякі формулювання гл. 19 "Позовна давність", з огляду на їх стилістику, викликають суперечливі почуття. З одного боку, видається доречним зроблене у новому ЦК уточнення положення ст. 76 чинного ЦК УРСР щодо визначення термінів початку перебігу давності через вказівку не тільки на одержання уповноваженою особою відомостей про факт порушення її прав, а й на встановлення особи правопорушника. Зрозуміло ж, що особу заподіювана позадоговірної шкоди, не дивлячись на очевидність факту правопорушення, нерідко не вдається встановити досить таки тривалий час.
З іншого боку, невдалим за формою, принаймні з точки зору оцінки викладення відповідної норми, хоч і прогресивним за змістом, виглядає положення ч. 4 ст. 261 нового ЦК, згідно з яким у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття. Однак варто завважити, що ст. 256 цього Кодексу трактує позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Тож, якщо виходити з наведеного визначення, то у своєму буквальному прочитанні ч. 4 ст. 261 ЦК України сприйматиметься вельми дивно — адже виходить, буцімто до повноліття право особи взагалі не підлягає судовому захисту. Насправді ж, звичайно, йдеться про один із кількох передбачених у гл. 19 нового ЦК способів фактичного подовження встановлених законом строків позовної давності. Тобто у випадку, коли порушене право малолітнього або неповнолітнього не буде захищене за позовом їх законного представника, опікуна чи піклувальника, або неповнолітній в межах .власної цивільної процесуальної дієздатності (ст. 101 Цивільного процесуального кодексу України) не виступить на захист свого права самостійно, тоді у цієї особи з моменту досягнення нею повноліття гарантовано зберігатиметься право на судовий захист протягом повної тривалості загального чи відповідного спеціального строку позовної давності.
Істотним є те, що за новим Кодексом позовна давність застосовуватиметься судом не автоматично (незалежно від волі сторін у спорі), як те було передбачене ст. 75 ЦК УРСР, а виключно за заявою заінтересованої особи. Причому, як виглядає, відповідне клопотання має бути подане винятково до винесення рішення судом першої інстанції. Тож якщо відповідач "схаменеться" лише на стадії апеляційного оскарження, робити щось буде запізно, а ситуація характеризуватиметься сакраментальним "ваш потяг пішов".
Проте сприймати зазначену новелу слід виважено: коли йтиметься про те, що незасто-сування позовної давності призведе до безпідставного збагачення позивача, суд зобов'язаний (інакше він сприятиме протиправному прирощенню майна на боці суб'єкта права вимоги) застосувати правила про давність. Прикладом може слугувати стягнення неустойки, на яке згідно з п. 1 ч. 2 ст. 258 нового ЦК поширюється скорочена давність в один рік. З позицій дотримання принципів справедливості, добросовісності й розумності (п. 6 ст. З ЦК України) виглядає беззаперечним, що цю давність суд має застосовувати незалежно від заяви відповідача.
Важливо, що давність за жодних умов не передбачає індульгенцію для правопорушника. Адже сплив позовної давності не скасовує відповідного права уповноваженої особи, а лише позбавляє її судового захисту (але не права звернення до суду) — і тільки у разі заяви протилежної сторони про застосування давності й за неповажності причин пропуску встановлених строків. До речі, з наведеним узгоджується відсутність у особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, права вимагати повернення виконаного (ч. 1 ст. 267 ЦК України). Тож, як помітний позитив у порівнянні з ЦК УРСР (ч. 2 ст. 82) можна відмітити загальний характер згаданого положення нового ЦК України, поширення його дії також і на відносини за участю державних організацій (за новим ЦК — юридичних осіб публічного права).
Попутно, хоч і дещо всупереч послідовності викладу нормативного матеріалу законодавцем, слід відзначити ще два взаємопов'язані моменти, що відображають суть позовної давності як строку для примусового захисту порушеного права, але жодним чином не позначення часового проміжку існування суб'єктивного цивільного права. По-перше, новий ЦК (ч. 1 ст. 259) допускає погодження сторін щодо збільшення (але не зменшення) встановленої законом давності. По-друге, ч. І ст. 264 ЦК України значно ширше, ніж ч. 2 ст. 79 чинного ЦК УРСР, без обмеження кола відповідних відносин певним суб'єктним складом, передбачає переривання позовної давності у разі вчинення особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. По-третє, згідно з ч. 2 ст. .264 нового ЦК, позовна давність у відносинах із множинністю осіб на зобов'язаній стороні (принаймні висновок про такі відносини логічно випливає з тексту вказаної норми) переривається пред'явленням позову до одного з кількох боржників. По-четверте, тією ж частиною зазначеної статті нового Кодексу встановлюється надзвичайно ємке і, можливо, на чийсь погляд спірне правило, за яким перебіг строку давності переривається й тоді, коли предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Зазначена спірність може убачатися в тому, що навіть за мізерної суми позову кредитор, який, припустімо, не впевнений у виграші справи і не хоче ризикувати втратою значних коштів при сплаті державного мита, отримує можливість пролонгувати своє право на одержання належного судового захисту. Супротивники досліджуваного правила вгледять у ньому ймовірність "зловживання" з боку кредитора відповідними процесуальними правами. Проте, в цілому означена норма має виражено прогресивний характер, оскільки становить додаткову гарантію здійснення прав і виконання обов'язків учасниками цивільних відносин. І радше не вада, а перевага її те, що вона уможливлює зменшення тягаря судових витрат, що покладається на суб'єкта права вимоги у разі подання ним позову. До того ж, якщо позивачеві вдасться довести обгрунтованість своєї вимоги, а господарський суд, керуючись п. 2 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, з метою захисту порушеного права в його повному обсязі, вийде за межі позовних вимог і захистить право позивача в цілому, то додаткова сума державного мита буде стягнута до бюджету безпосередньо з відповідача.
Нарешті сталося — цивільне законодавство у площині застосування позовної давності беззастережно визнаватиме рівність юридичних осіб публічного і приватного права (умовно — державних і недержавних організацій). Йдеться про те, що ст. 268 "Вимоги, на які позовна давність не поширюється" нового ЦК вже не містить наявного у абзаці 3 ст. 83 ЦК УРСР одіозного положення про виведення з-під дії розглядуваного правового інституту вимог державних організацій про повернення державного майна з чужого незаконного володіння.
У нормах про позовну давність відображене й конституційне положення про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю (ст. 3 Основного Закону}! Крім того, з огляду на предмет цивільно-правового регулювання, законодавець приділив належну увагу й забезпеченню реалізації ст. 41 Конституції, норми якої говорять, що ніхто не може бути протштравно позбавлений права власності, а право приватної власності є непорушним.
Відповідно до цих положень Основного Закону новий ЦК суттєво підвищив ступінь захисту основних прав людини і громадянина та інтересів суб'єктів відносин власності. Наприклад, із набуттям цим Кодексом чинності позовна давність не поширюватиметься на вимоги про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров'я або смертю. Додатковими гарантіями непорушності права власності виступатиме непоширення правил про давність на позови суб'єктів певного речового права про визнання незаконними правових актів органів влади та місцевого самоврядування, якими відповідне право було порушене. Крім того, одночасно і в ключі захисту основних прав громадянина, і в площині гарантування права власності можна^ розглядати виключення з кола вимог, на які поширюється позовна давність, вимог страхувальника чи застрахованої особи про здійснення страхової виплати. ,
Розгляд цього блоку правових норм інституту позовної давності логічно завершити згадкою про цілком звичні для вітчизняних юристів, але дещо модифіковані положення щодо непоширення позовної давності на вимоги, що випливають із порушення особистих немайнових прав, і позови до фінансових установ про видачу вкладу.
Отже, новий ЦК значно розширив цивільно-правові гарантії захисту основних конституційних прав фізичних і юридичних осіб, насамперед — права громадянина на захист життя і здоров'я та права власності.
Навіть побіжний розгляд положень нового ЦК України, які регламентують питання позовної давності, переконує у значному поступі вітчизняного цивільного законодавства на шляху забезпечення захисту прав і законних інтересів учасників цивільних відносин. У цьому контексті й у світлі підтримання стабільності цивільного обороту неабияке значення матимуть ті норми гл. 19 нового ЦК, які, порівняно з ЦК УРСР, збільшують тривалість скорочених строків давності, встановлюють триваліші, ніж загальний, строки для окремих видів вимог, надають ширші можливості для переривання перебігу позовної давності, уможливлюють посилений захист прав неповнолітніх, захищають права людини на життя і здоров'я, гарантують непорушність права власності.