|
НОРМАТИВНІ ДОКУМЕНТИ
Земельний кодекс України (за текстом — Кодекс)
Закони України
№ 161-XIV — від 06.10.98 р. «Про оренду землі»
(зі змінами та доповненнями);
№ 380-IV — від 26.12.2002 р. «Про Державний бюджет України на 2003 рік»;
№ 394-ХIV — від 14.01.99 р. «Про лізинг» (зі змінами
та доповненнями);
№ 698-ХII — від 07.02.91 р. «Про підприємництво»
(зі змінами та доповненнями);
№ 1521-ХІІ — від 25.06.91 р. «Про систему оподаткування»
(у редакції Закону України від 18.02.97 р. № 77/97-ВР,
зі змінами та доповненнями);
№ 2063-III — від 19.10.2000 р. «Про підтримку
малого підприємництва»;
№ 2181-III — від 21.12.2000 р. «Про порядок погашення
зобов’язань платників податків перед бюджетами
та державними цільовими фондами» (зі змінами та
доповненнями);
№ 2460-ХII — від 16.06.92 р. «Про об’єднання громадян»
(зі змінами та доповненнями);
№ 2535-ХII — від 03.07.92 р. «Про плату за землю»
(у редакції Закону України від 19.09.96 р. № 378/96-ВР,
зі змінами та доповненнями)
Укази Президента України
№ 168/2000 — від 04.02.2000 р. «Про заходи щодо
розвитку та регулювання ринку земель населених
пунктів,
інших земель несільськогосподарського призначення»;
№ 727/98 — від 03.07.98 р. «Про спрощену систему
оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого
підприємництва» (зі змінами та доповненнями)
Постанови Кабінету МіністріІв України
№ 213 — від 23.03.95 р. «Про Методику грошової
оцінки земель сільськогосподарського призначення
та населених пунктів»;
№ 507 — від 16.03.2000 р. «Про роз’яснення Указу
Президента України від 3 липня 1998 року № 727»;
№ 783 — від 12.05.2000 р. «Про проведення індексації
грошової оцінки земель»;
Постанова Верховної Ради Української РСР
№ 563-XII — від 18.12.90 р. «Про земельну реформу»
(зі змінами та доповненнями)
Накази
№ 288 — Держстандарту України від 22.11.94 р.
«Класифікація організаційно-правових форм господарювання»
(за текстом — КОПФГ);
№ 377 — Держкомстату України від 05.11.98 р. «Про
затвердження форм державної статистичної звітності
з земельних ресурсів та Інструкції з заповнення
державної статистичної звітності з кількісного
обліку земель (форми № № 6-зем, 6а-зем, 6б-зем,
2-зем)» (зареєстровано в Мін’юсті України 14.12.98
р. за № 788/3228);
№ 434 — ДПА України від 26.10.2001 р. «Про затвердження
форм Зведеного розрахунку суми земельного податку,
Довідки до уточненого Розрахунку та Порядку їх
подання до органу державної податкової служби»
(зареєстровано в Мін’юсті України 19.11.2001 р.
за № 963/6154, за текстом — Порядок № 434)
Листи Держкомзему України
№ 14-1-7/1205 — від 24.04.98 р. «Український класифікатор
цільового використання землі» (за текстом — УКЦВЗ);
№ 14-22-6/167 — від 14.01.2003 р.
|
Згідно з Конституцією України земля — національне багатство i повинна
перебувати під особливою охороною держави. Вирішення
проблем справляння плати за землю за умов становлення
ринкової економіки стає особливо актуальним.
Плата (податок) за землю належить до загальнодержавних
податків та інших обов’язкових платежів, які запроваджуються
з метою формування джерела коштів для фінансування заходів
щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення
родючості грунтів, відшкодування витрат власників землі
i землекористувачів, пов’язаних з поліпшенням якості
землі, ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою
та моніторингу земель, проведення земельної реформи
та розвитку інфраструктури населених пунктів. Плата
за землю у повному обсязі надходить до місцевих бюджетів.
Питання справляння цієї плати тісно пов’язано з обліком
земельних ділянок, повнота та правильність ведення якого
залежить від органів місцевого самоврядування, органів
виконавчої влади та землевпорядних органів.
Сучасний стан ринку землі
Значення та цілі формування ринку землі
Відповідно до стратегії ринкової трансформації економіки
України основними цілями формування ринку землі є:
формування багатоукладної системи господарювання на
засадах рівності всіх форм власності на землю та сприяння
утвердженню приватної власності;
забезпечення ефективного руху землі, своєчасного переходу
земельних ділянок до ефективніших власників, підприємців-орендарів;
підвищення інвестиційної привабливості та кредитної
спроможності підприємств через право продажу i застави
земельних ділянок;
включення земельних ділянок i прав на них в економічний
обіг та поступове перетворення земельних активів у фондові
інструменти;
збільшення доходів бюджетів усіх рівнів за рахунок надходження
коштів від продажу земельних ділянок, податкових i митних
платежів з операцій купівлі-продажу;
формування ринкових механізмів землезабезпечення розвитку
населених пунктів, їхньої виробничої та соціальної інфраструктури;
збереження, захист та охорона земель, екологічна безпека
їх використання.
Сприятливі передумови для реалізації цих та інших завдань
створено з прийняттям нової редакції Земельного кодексу
України.
Передумови залучення землі до економічного обігу
Запровадження ринкових засад у системі земельних відносин розпочалося
ще на початку 90-х років ХХ ст., коли Постановою № 563-XII усі землі
України було оголошено об’єктом земельної реформи. Однак реальне формування
ринку землі відбувалося дуже повільно. Перед державою стояло складне
й відповідальне завдання — закріплення прав на землю для 18 млн. фізичних
та юридичних осіб i проведення великого комплексу організаційно-економічних
та землевпорядних робіт. Цей процес супроводжувався гострим політичним
протистоянням, ускладнювався браком технічних i фінансових можливостей.
Надто повільно створювались такі передумови формування ринку землі,
як визначення меж населених пунктів, інвентаризація та приватизація
земельних ділянок, запровадження оренди та грошової оцінки землі.
Встановлення меж населених пунктів триває понад 11 років. Це зроблено
лише в 71,8% населених пунктів від їх загальної кількості, в тому числі
в містах обласного значення — 24,2%, районного — 46,3%, у селищах —
54,8% i селах — 72,9%. Внаслідок цього не повністю визначено повноваження
органів влади в прийнятті рішень про включення земельних ділянок в економічний
експеримент. Основні причини — недостатнє забезпечення коштами та планово-картографічними
матеріалами.
Інвентаризація земель населених пунктів проводиться протягом більш як
11 років, але проведено її лише на 47,84% від загальної площі земель
населених пунктів (станом на 01.01.2003 р.).
Грошову оцінку земель населених пунктів характеризують такі дані: оцінено
лише 47% від загальної кількості, або 52,8% від загальної площі населених
пунктів (станом на 01.01.2003 р.).
Приватизація земельних ділянок у населених пунктах триває понад 11 років.
З 13,6 млн. громадян, які мають на це право, відповідні дозволи отримали
лише 87,4%, а державні акти видано лише 23,8% громадян.
Оренда земель населених пунктів. У 2001 р. в оренді перебувало лише
2,2% площ населених пунктів. Основним гальмом при цьому було поширення
старої консервативної форми постійного землекористування.
Шляхи становлення ринку землі
Становлення ринку земель населених пунктів відбувалося двома основними
шляхами — шляхом купівлі-продажу ділянок громадянами для особистого
використання i шляхом продажу їх органами влади фізичним та юридичним
особам для підприємницької діяльності.
Ринок земельних ділянок для особистого використання громадянами неформально
існував ще з радянських часів. Тоді люди мали право продавати свої садиби
разом з присадибними ділянками з урахуванням не лише вартості будівель
та споруд, а й площі, якості i місцезнаходження земельної ділянки.
Такий ринок особливо активізувався на початку 90-х років, коли різко
збільшилося виділення землі громадянам з правом наступної приватизації
ділянок для ведення особистого підсобного господарства, під забудову,
городи, сади, дачі, гаражі.
Характерними рисами операцій громадян з купівлі-продажу земельних ділянок
для особистого користування є:
одержання цих ділянок у користування чи власність з метою безоплатної
приватизації та наступного продажу;
укладання цивільно-правових угод на продаж тільки будівель i споруд
без оформлення продажу земельних ділянок:
відсутність об’єктивної ринкової оцінки земельних ділянок та достовірних
даних про неї:
продаж ділянок на підставі прямих цивільно-правових угод між продавцями
й покупцями:
відсутність диференційованого підходу в організації ринків землі — первинного
(після безоплатної приватизації) та вторинного (після купівлі чи приватизації
за гроші);
відсутність механізмів, форм та способів організованого й прозорого
продажу земельних ділянок на зразок біржових торгів, відкритих та закритих
аукціонів i конкурсів;
заниження вартості цивільно-правових угод з продажу земельних ділянок
i, відповідно, сум державного мита та інших фіксованих платежів;
відсутність ефективних механізмів оподаткування операцій з продажу земельних
ділянок на первинному i вторинному ринках та забезпечення оптимальних
надходжень до бюджетів усіх рівнів.
Таким чином, ринок земельних ділянок для особистого використання громадянами
був i залишається одним з найбільш неврегульованих, від чого багато
втрачає держава. Значною мірою це зумовлено відсутністю належного нормативно-правового
та інституційного забезпечення продажу земельних ділянок після їх безоплатної
приватизації.
Формування ринку землі для підприємницької діяльності розпочалось ще
в 1993 р. з виходом спеціальних указів Президента України, які передбачали
продаж на конкурентних засадах земельних ділянок i права їх оренди.
Розвиток ринку землі значно прискорився після видання Указу № 168/2000,
яким передбачалася приватизація майнових комплексів підприємств разом
із земельними ділянками та включення надходжень від продажу земельних
ділянок до доходів бюджетів. Завдяки цьому у 2001 — 2002 рр. продано
майже половину всіх земельних ділянок від усіх реалізованих з початку
функціонування ринку землі.
Основними причинами, що стримують продаж земельних ділянок для підприємницької
діяльності, є:
блокування продажу земельних ділянок та права їх оренди місцевими радами,
які зволікають з прийняттям рішень або встановлюють завищені ціни;
незацікавленість місцевих рад у продажу земельних ділянок;
висока вартість нотаріальних послуг та ставки державного мита при укладенні
цивільно-правових угод про купівлю-продаж земельних ділянок;
можливість отримання земельних ділянок безоплатно у формі постійного
користування;
низька платоспроможність підприємців;
незацікавленість інвесторів у придбанні земельних ділянок, оскільки
власники й користувачі землі сплачують однаковий податок за неї;
недосконалість нормативно-правового регулювання орендної плати i плати
за землю, відсутність їх оптимального співвідношення та плати за невикористання
земель.
Через сукупність зазначених чинників площа проданих за минулий рік земельних
ділянок становить менше 0,05% від загальної площі населених пунктів,
що значно менше оптимальної середньорічної норми переходу власності
на землю для країн з ринковою економікою.
Забезпечення функціонування ринку
земель населених пунктів
Інституційне забезпечення ринку землі
Функціонування ринку землі має здійснюватися на засадах соціальної справедливості,
дотримання державних та приватних інтересів, законності й прозорості,
потреб збалансованого розвитку населених пунктів.
Успішне функціонування ринку землі потребує належного інституційного
забезпечення, для чого необхідні такі основні передумови.
1. Формування інфраструктури ринку землі, що передбачає створення:
мережі бірж, аукціонів, земельних банків, інших фінансово-кредитних
установ, оцінних, консалтингових та ріелтерських, моніторингових структур,
банків даних про попит i пропозиції на земельні ділянки;
державного реєстру земель i реєстраційної системи;
маркетингових структур з обслуговування ринку землі;
спеціалізованих навчальних закладів i установ з підготовки кадрів для
організації ринку землі та її експертного оцінювання.
2. Розроблення нормативної бази i техніко-економічної документації з
правового забезпечення та обслуговування ринку землі, які б регулювали:
проведення аукціонів, конкурсів з продажу земельних ділянок та права
їх оренди;
надання земельних ділянок у концесію для будівництва та експлуатації
транспортної i міської інженерної інфраструктур;
випуск земельних цінних паперів, еквівалентних вартості земельних ділянок
та прав на них;
діяльність фізичних та юридичних осіб з інвентаризації, реєстрації та
експертної оцінки земельних ділянок, а також ліцензування, сертифікації
та атестації цих видів діяльності.
3. Здійснення організаційних заходів щодо повнішої реалізації інвестиційної
та бюджетної привабливості ринку землі. Вони мають охоплювати:
щорічне складання для кожного населеного пункту переліків земельних
ділянок для можливого їх продажу та обчислення надходжень до бюджетів
коштів від приватизації;
розроблення та розповсюдження інформаційних матеріалів для інвесторів
про придатні до продажу земельні ділянки, їх розташування, характеристику,
напрями можливого використання й початкову ціну;
періодичну публікацію відомостей про попит i пропозиції на земельному
ринку, створення для цього в разі потреби спеціального друкованого органу;
запровадження незалежної системи оцінювання земельних ділянок та прав
на них, у тому числі разом з вартістю об’єктів нерухомості;
організацію підготовки спеціалістів з експортного оцінювання земельних
ділянок та обслуговування ринку землі;
випуск державних та муніципальних земельних цінних паперів, забезпечених
земельними ділянками або правом їх оренди чи застави;
залучення інвестицій та кредитів під гарантії земельних цінних паперів;
прискорення розвитку іпотечного ринку з використанням земельних цінних
паперів;
поступове переведення земельних активів населених пунктів з натуральних
форм у фондові інструменти.
З прийняттям нової редакції Земельного кодексу України з’явилися широкі
можливості для включення землі в економічний обіг. Ринкові засади в
земельних відносинах, започатковані або проголошені указами Президента
України, набули законодавчого закріплення. Основними з них є:
конкретизація форм i способів реалізації права власності громадян та
юридичних осіб на землю для господарської та підприємницької діяльності;
розширення прав органів місцевого самоврядування щодо власності на землі
територіальних громад та залучення їх до економічного обігу;
запровадження порядку продажу земельних ділянок на конкурентній основі
згідно з експертною оцінкою, що значно підвищує прозорість операцій
з землею, обмежує адміністративне втручання, захищає права суб’єктів
ринку i збільшує надходження до бюджетів усіх рівнів;
уніфікація права користування землями на засадах оренди, що дасть змогу
включати землі державної та комунальної власності в частковий економічний
обіг i збільшити бюджетні надходження від орендної плати.
Виходячи з вищевикладеного, зробимо такі висновки.
1. Правові засади формування ринку землі в Україні закладено понад 11
років тому, коли було введено приватну власність на землю. Однак реальне
формування ринку землі відбувається дуже складно, стримується надто
повільним створенням необхідних ринкових передумов. Зволікаються процеси
встановлення меж земель населених пунктів, інвентаризації земель, приватизації
земельних ділянок громадянами, грошової оцінки та передання в оренду.
Без завершення цього комплексу робіт неможливе включення землі в повноцінний
обіг.
2. У земель населених пунктів України потужний ринковий потенціал i
висока доступність для приватизації. Велика кількість суб’єктів земельних
відносин та високий рівень їх персоніфікації, значне інфраструктурне
забезпечення та низький рівень зайнятості, висока оцінка їх дохідності
створюють сприятливі умови для першочергового включення таких земель
населених пунктів в економічний обіг.
3. Реальне формування ринку землі передбачає здійснення комплексу поточних
та перспективних завдань. Це, насамперед, створення необхідних ринкових
передумов, реалізація інвестиційного та бюджетного потенціалів ринку
землі, забезпечення його прозорості, нормативно-правове забезпечення
легального функціонування й цивілізованого регулювання.
4. Функціонування ринку землі має здійснюватися на засадах соціальної
справедливості, дотримання державних та приватних інтересів i законності,
прогнозованості та збалансованого розвитку населених пунктів. Потрібне
належне інституційне забезпечення цих та інших процесів, що передбачає
формування необхідної документації, запровадження нового стилю організаційної
роботи органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, зорієнтованого
на підтримку, розвиток i моніторинг ринку землі.
5. З прийняттям нової редакції Земельного кодексу України створено більш
системні правові засади ринку землі, значно розширено можливості її
купівлі-продажу та оренди. Водночас для забезпечення організації прозорого
ринку землі та ефективного його регулювання потрібно внести зміни i
доповнення до чинних кодексів i законів та прийняти спеціальний закон
про ринок землі. Гостро стоїть проблема опрацювання й прийняття низки
інших законодавчих актів, зокрема, з питань реєстрації прав власності
на землю, землеустрою, охорони земель, земельного банку, які мають забезпечити
необхідні правові умови для обслуговування ринку землі.
Враховуючи те, що справляння плати за землю за умов становлення ринкової
економіки є особливо актуальним, та у зв’язку з прийняттям Земельного
кодексу в новій редакції, який набрав чинності з 1 січня 2002 р. i дещо
змінив земельні відносини в Україні в частині категорій земель, виникнення
й припинення права постійного користування земельною ділянкою тощо,
розглянемо деякі аспекти таких норм, як межі міст, селищ міського типу
та сільських населених пунктів, право власності на землю та право користування
нею, справляння плати за землю населених пунктів, застосування при цьому
відповідних коефіцієнтів, відповідальність платників та контроль за
правильністю обчислення i справляння земельного податку.
Основним документом, що регулює земельні відносини в Україні, є Земельний
кодекс, а справляння плати за землю здійснюється відповідно до Закону
№ 2535-ХІІ, яким встановлено ставки земельного податку окремо для кожної
категорії земель, порядок його обчислення i сплати (залежно від того,
встановлено чи ні їх грошову оцінку), пільги щодо оподаткування землі,
відповідальність платників та контроль за правильністю обчислення i
справляння земельного податку.
Статтею 2 Кодексу в редакції від 13.03.92 р. № 2196-ХІІ було визначено,
що віднесення земель до категорій провадиться відповідно до їх цільового
призначення. Відповідно до цього призначення землі поділяються на такі
групи:
землі сільськогосподарського призначення;
землі населених пунктів (міст, селищ міського типу i сільських населених
пунктів) тощо.
Проте Кодексом у новій редакції встановлено, що віднесення земель до
тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної
влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на землі
сільськогосподарського призначення i тощо, а такої категорії земель,
як землі населених пунктів, не визначено.
З приводу цього слід мати на увазі, що це не означає, що новою редакцією
Кодексу відмінено таку норму, як межі міст, селищ міського типу та сільських
населених пунктів, а також категорію земель — землі населених пунктів,
оскільки відповідно до п. 3 розділу ІХ Прикінцевих положень Кодексу
закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності
цим Кодексом, діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу.
Згідно з УКЦВЗ землі населених пунктів поділяються на:
1. Землі населених пунктів
1.1. Для ведення товарного сільськогосподарського виробництва
1.2. Для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва,
сінокосіння i випасання худоби
1.3. Для ведення дослідних i навчальних цілей, пропаганди передового
досвіду, для ведення сільського господарства
1.4. Для ведення підсобного сільського господарства
1.5. Для ведення селянського (фермерського) господарства
1.6. Для традиційних народних промислів i підприємницької діяльності
1.7. Для іншого сільськогосподарського призначення
1.8. Для індивідуального житлового, гаражного i дачного будівництва
1.9. Житлових, житлово-будівельних, гаражно- i дачно-будівельних кооперативів
1.10. Промисловості
1.10.1. Добувної
1.10.2. Металургії та оброблення металу
1.10.3. По виробництву та розподіленню електроенергії
1.10.4. По виробництву будівельних матеріалів
(за винятком будівельних майданчиків)
1.10.5. Підприємств іншої промисловості
1.11. Комерційного використання
1.11.1. Автотехобслуговування
1.11.2. Оптової торгівлі та складського господарства
1.11.3. Роздрібної торгівлі та комерційних послуг
1.11.4. Ринкової інфраструктури
1.11.5. Досліджень i розробок
1.11.6. Іншої комерційної діяльності
1.12. Громадського призначення
1.12.1. Державного управління та місцевого самоврядування
1.12.2. Оборони
1.12.3. Освіти
1.12.4. Культури
1.12.5. Охорони здоров’я i соціальних послуг
1.12.6. Громадських та релігійних організацій
1.12.7. Фізичної культури та спорту
1.12.8. Екстериторіальних організацій i органів
1.12.9. Іншого громадського призначення
1.13. Змішаного використання
1.13.1. Житлової забудови i промисловості
1.13.2. Житлової забудови i комерційного використання
1.13.3. Житлової забудови i громадського призначення
1.13.4. Промисловості, комерційного використання i громадського призначення
1.14. Транспорту, зв’язку
1.14.1. Залізничного транспорту
1.14.2. Автомобільного транспорту
1.14.3. Трубопровідного транспорту
1.14.4. Морського транспорту
1.14.5. Внутрішнього водного транспорту
1.14.6. Повітряного транспорту
1.14.7. Трамвайного i тролейбусного транспорту
1.14.8. Метрополітену
1.14.9. Зв’язку i телекомунікацій
1.14.10. Інші землі транспорту та зв’язку
1.15. Природоохоронного призначення
1.16. Оздоровчого призначення (для організації профілактики та лікування)
1.17. Рекреаційного призначення
1.18. Історико-культурного призначення
1.19. Для ведення лісового господарства
1.20. Водогосподарських підприємств
1.21. Іншого призначення
1.21.1. Резервного фонду
До розмежування земель державної i комунальної власності повноваження
щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих
у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські
ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади.
Межа району, села, селища, міста, району в місті — це умовна замкнена
лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища,
міста, району в місті від інших територій. До земель міста належать
усі землі в межах міста. До земель селища міського типу належать усі
землі в межах селища. До земель сільського населеного пункту належать
усі землі, що знаходяться в межах, установлених для цього пункту в порядку
землеустрою.
Межі району, села, селища, міста, району в місті встановлюються i змінюються
за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до техніко-економічного
обгрунтування їх розвитку, генеральних планів населених пунктів.
Включення земельних ділянок у межі району, села, селища, міста, району
у місті не тягне за собою припинення права власності i права користування
цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення (викуп) відповідно
до Кодексу.
Рішення про встановлення i зміну меж районів i міст приймається Верховною
Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
обласних, Київської та Севастопольської міських рад.
Рішення про встановлення i зміну меж сіл, селищ приймаються Верховною
Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською
міськими радами за поданням районних та відповідних сільських, селищних
рад.
Рішення про встановлення i зміну меж районів у містах приймається міською
радою за поданням відповідних районних у містах рад.
Право власності на землю — це право володіти, користуватися й розпоряджатися
земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується
на підставі Конституції України, Земельного кодексу України, а також
інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може
перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Земельна ділянка як об’єкт права власності — це частина земної поверхні
з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо
неї правами.
Суб’єктами права власності на землю є:
громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;
територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через
органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності;
держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади,
— на землі державної власності.
З прийняттям нового Земельного кодексу України хотілося б звернути увагу
на визначення ст. 92 Кодексу про право користування землею, а саме.
1. Право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння
i користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній
власності, без встановлення строку.
2. Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної
та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації,
що належать до державної або комунальної власності.
Громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні
ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні
до 1 січня 2005 р. переоформити в установленому порядку право власності
або право оренди на них.
Щодо сплати земельного податку у межах населеного пункту, то слід виходити
з того, що об’єктом плати за землю є земельна ділянка, а також земельна
частка (пай), яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі
на умовах оренди.
Суб’єктом плати за землю (платником) є власник земельної ділянки, земельної
частки (паю) i землекористувач, у тому числі орендар.
Плата за землю справляється у двох формах:
земельний податок;
орендна плата.
Земельний податок сплачують власники земельних ділянок, земельних часток
(паїв) та землекористувачі, крім орендарів та інвесторів — учасників
угоди про розподіл продукції. За земельні ділянки, надані в оренду,
справляється орендна плата за землю.
Власники земельних ділянок i землекористувачі зобов’язані забезпечувати
використання їх за цільовим призначенням (статті 91, 96 Кодексу).
Ставки земельного податку встановлено окремо для сільськогосподарських
угідь, земель у межах населених пунктів i земель, які розташовані за
межами населених пунктів, для відповідної категорії земель, залежно
від того, проведено грошову оцінку земель чи ні.
Згідно зі ст. 23 Закону № 2535-ХІІ грошова оцінка земельних ділянок
проводиться органами Державного комітету України по земельних ресурсах
за методикою, затвердженою постановою № 213, а сам порядок її проведення
— наказами Держкомзему України.
При визначенні грошової оцінки земель населених пунктів важливу роль
відіграють коефіцієнти, які характеризують адміністративний статус населених
пунктів та їх місце в системі розселення України. Ці коефіцієнти застосуються
до середніх ставок земельного податку при платі за землі населених пунктів,
грошову оцінку земельних ділянок яких не встановлено.
|
Коефіцієнти,
які характеризують адміністративний статус населених пунктів та
їх місце
в системі розселення України
|
| Типи міст за адміністративним статусом і народногосподарськими
функціями |
Місце в системі розселення |
Чисельність населення (тис. чол.) |
Величина коефіцієнта |
| Міста обласного підпорядкування, які виконують переважно курортно-оздоровчі
функції. Переважно — центри адміністративних районів |
Центри районних, в окремих випадках — міжрайонних, низових систем
розселення |
20 — 50
|
1,2
|
| Міста обласного підпорядкування — промислові, промислово-транспортні,
оздоровчо-курортні центри. Переважно — центри адміністративних районів |
Центри районних, в окремих випадках — міжрайонних систем розселення |
50 — 100
|
1,4
|
| Міста обласного підпорядкування — багато-галузеві промислові або
великі курортні центри, переважно — центри областей |
Центри обласних, в окремих випадках — міжрайонних і районних систем
розселення |
100 — 250
|
1,6
|
| м. Севастополь і міста обласного підпоряд-кування, багатогалузеві
промислові, а також адміністративні і культурні центри областей |
Центри обласних, в окремих випадках — міжрайонних систем розселення |
250 — 500
|
2,0
|
| Багатофункціональні міста обласного підпоряд-кування, великі адміністративні,
наукові, економічні, організаційні і культурні центри, центри областей |
Центри обласних систем розселення |
500 — 1000
|
2,5
|
| Центри областей — багатофункціональні міста обласного підпорядкування
— найкрупніші адміністративні, наукові, економічні, організаційні
і культурні центри |
Центри міжобласних систем розселення |
вище 1000
|
3,0
|
Дані нормативної грошової оцінки земель населених пунктів та сільськогосподарських
угідь використовуються безпосередньо для справляння плати за землю, оскільки
згідно з частиною першою статей 6 — 7 Закону №
2535-ХІІ передбачено справляння
земельного податку за ставками у відсотках від грошової оцінки земель
(крім частини другої ст. 7 цього Закону).
Грошова оцінка конкретної земельної ділянки визначається органами земельних
ресурсів (надається довідка) виходячи з вартості одного квадратного метра
земель певного функціонального використання для економіко-планувальної
зони, добутку локальних коефіцієнтів, її площі та встановленої індексації
грошової оцінки земель за відповідний рік.
Щодо населених пунктів, грошову оцінку яких не встановлено, середні ставки
земельного податку встановлюються відповідно до шкали, наведеної в п.
2 ст. 7 Закону №
2535-ХІІ, з урахуванням відповідних коефіцієнтів.
Водночас слід зазначити, що згідно з частиною четвертою ст. 7 Закону №
2535-ХІІ щодо земельних ділянок населених пунктів (за винятком сільськогосподарських
угідь), де не встановлено грошової оцінки земель, ставки земельного податку
диференціюють та затверджують відповідні сільські, селищні, міські ради
виходячи із середніх ставок податку, функціонального використання та місцезнаходження
земельної ділянки, але не вище ніж у два рази від середніх ставок податку
з урахуванням коефіцієнтів, встановлених у частинах другій та третій цієї
статті.
Щодо правильності застосування при розрахунку суми земельного податку
коефіцієнта, який характеризує адміністративний статус населених пунктів,
слід зазначити, що якщо грошову оцінку земельних ділянок населених пунктів
не встановлено, то середні ставки земельного податку встановлюються в
копійках за 1 м2 для кожної групи населених пунктів залежно від чисельності
населення (згідно з частиною другою ст. 7 Закону №
2535-ХІІ). Середні
ставки земельного податку застосовуються з урахуванням коефіцієнтів індексації,
визначених Законом України про Державний бюджет України на відповідний
рік.
При цьому, починаючи з групи населених пунктів від 20 тис. чол., до зазначених
середніх ставок земельного податку застосовуються підвищуючі коефіцієнти.
Оскільки законами України про державний бюджет на відповідний рік щорічно
уточнюються ставки земельного податку щодо населених пунктів, грошову
оцінку яких проведено, а також щодо населених пунктів, грошову оцінку
яких не проведено, то при визначенні розміру земельного податку на відповідний
рік слід враховувати окремі норми оподаткування землі, встановлені чинним
законодавством України i, зокрема, законами України про Державний бюджет
України на відповідний рік.
Так, згідно зі ст. 55 Закону №
380-IV у 2003 р. щодо населених пунктів,
грошову оцінку земель яких не проведено, застосовуються ставки земельного
податку, встановлені частиною другою ст. 7 Закону №
2535-ХІІ, збільшені
в 3,03 раза. Тобто щодо цих земель підвищуючий коефіцієнт у 2003 р. залишається
на рівні 2002 р.
Крім того, щодо сільськогосподарських угідь та земель населених пунктів,
грошову оцінку яких проведено й уточнено станом на 1 січня 2003 р., застосовуються
ставки земельного податку, встановлені ст. 6 та частиною першою ст. 7
Закону №
2535-ХІІ.
Разом з тим Державний комітет України по земельних ресурсах листом №
14-22-6/167
зазначає, що оскільки коефіцієнт індексації, розрахований виходячи із
середньорічного індексу інфляції за 2002 р. — 100,8%, не перевищує одиниці,
грошова оцінка земель станом на 01.01.2003 р. не індексується за 2002
р. Земельний податок (у тому числі й орендна плата за землю) у 2003 р.,
як встановлено ст. 55 Закону №
380-IV, сплачується платниками (крім громадян
та виробників сільськогосподарської i рибної продукції) за базовий податковий
(звітний) період, який дорівнює календарному місяцю, щомісяця рівними
частинами протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним
днем звітного (податкового) місяця.
За несвоєчасну сплату земельного податку справляється пеня, тобто пеня
нараховується згідно зі ст. 16 Закону №
2181-III після закінчення встановлених
строків погашення узгодженого податкового зобов’язання на суму податкового
боргу.
Нарахування пені розпочинається:
при самостійному нарахуванні суми податкового зобов’язання платником податків
— від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку
сплати податкового зобов’язання, визначеного Законом №
2181-III;
при нарахуванні суми податкового зобов’язання контролюючими органами —
від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку
сплати податкового зобов’язання, визначеного у податковому повідомленні
згідно з нормами Закону №
2181-III.
У разі коли платник податків до початку його перевірки контролюючим органом
самостійно виявляє факт заниження податкового зобов’язання та погашає
його, пеня не нараховується.
Пеня нараховується на суму податкового боргу (включаючи суму штрафних
санкцій за їх наявності) із розрахунку 120 відсотків річних облікової
ставки Нацбанку України, діючої на день виникнення такого податкового
боргу або на день його (його частини) погашення, залежно від того, яка
з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день прострочення
у його сплаті.
Розмір пені за несвоєчасне внесення орендної плати передбачається у договорі
оренди, проте він не може перевищувати ставки пені за несвоєчасну сплату
земельного податку.
За порушення Закону №
2535-ХІІ платники несуть відповідальність, передбачену
Земельним кодексом України та законами України.
За порушення земельного законодавства громадяни та юридичні особи несуть
цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно
до законодавства за такі порушення згідно зі ст. 211 Кодексу.
Відповідно до ст. 27 Закону №
2535-ХІІ контроль за правильністю обчислення
i справляння земельного податку здійснюється органами державної податкової
служби.
Отже, для забезпечення справляння земельного податку та орендної плати
за землю слід керуватися вимогами законів України про Державний бюджет
України на відповідний рік, «Про плату за землю», «
Про оренду землі»,
«Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами
та державними цільовими фондами», постановою № 783 та іншими нормативними
та законодавчими актами, реалізація положень яких, безперечно, сприятиме
наведенню державного порядку в земельних відносинах, забезпечить своєчасне
надходження до місцевих бюджетів коштів від плати за землю та виплату
заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат.