Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб.
Відповідно до положень ст. 440-1, якою Цивільний кодекс УРСР було доповнено 6 травня 1993 року, моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації діяннями іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо юна не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини.
Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди.
Поняття моральної шкоди в цивільному законодавстві не визначено. Проте існує судове тлумачення цього терміна, що його дав Пленум Верховного Суду України у постанові № 4 від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (далі — Постанова). Відповідно до положень вказаної Постанови "під моральною шкодою слід розуміти втрати немайно-вого характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб".
Складність інституту моральної шкоди, на яку вказували як вітчизняні, так і зарубіжні науковці, з появою цього інституту у вітчизняному правовому полі почала проявлятися і в судовій практиці. Як наслідок, до теоретичних дискусій щодо з'ясування правової природи "моральної шкоди" додалися практичні проблеми визначення співвідношення понять "моральна" та "немайнова" шкоди, які законодавець використовував як синоніми; плутанина у термінології чинного ЦК з приводу "компенсації" або ж "відшкодування" моральної шкоди тощо.
Проте, однією з найбільш актуальних проблем, з якими стикалися суди, що почали розглядати справи про компенсацію моральної шкоди, і на сьогодні залишається проблема визначення розміру компенсації моральної шкоди. Однією із складових такої проблеми є визначення максимального та мінімального розмірів компенсації моральної шкоди.
Взагалі, питання про доцільність встановлення таких меж — верхньої та нижньої, активно дискутувалося у вітчизняній науці цивільного права впродовж багатьох років. Результатом таких дискусій стала вже згадувана норма ст. 440-1 ЦК, яка встановила, що розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати. Тобто на сьогодні в Україні встановлено лише мінімальний розмір компенсації моральної шкоди.
Можна погоджуватися або не погоджуватися з таким підходом законодавця до вирішення вказаної проблеми, проте беззаперечним залишається одне — наведена норма права підлягає виконанню.
Пленум Верховного Суду України у п. 9 Постанови визначив, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.
У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
Такі межі встановлюються, наприклад, Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 року, стаття 13 якого визначає, що "розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом".
Здавалося, що законодавча чіткість хоча б у частині мінімального розміру відшкодування моральної шкоди може бути порушена хіба що коливаннями офіційно встановленого мінімального розміру заробітної плати, але...
Позивачка, громадянка К., звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним нарахований їй відповідачем борг із квартплати в розмірі 238 грн. 68 коп. та стягнути на її користь компенсацію за завдану моральну шкоду в розмірі 1900 грн. Свої вимоги вона обґрунтувала тим, що з часу заселення в квартиру вона як добросовісний наймач своєчасно і справно сплачувала за комунальні послуги і жодного разу не допускала затримки.
Проте сума боргу постійно вказувалася в усіх квитанціях, що призводило до постійного нервування її матері, яка є інвалідом II групи. Крім того, її мати неодноразово зверталась як до ЖЕУ-3, що безпосередньо обслуговує її будинок, так і до адміністрації ДП "Б..." з заявами про роз'яснення причини утворення боргу, у той час як юна добросовісно сплачувала всі нарахування, але ніхто до теперішнього часу не зміг дати їй необхідних пояснень.
Районний суд рішенням від 26 грудня 2001 року у справі за позовом громадянки К... до ДП "Б..." про визнання боргу недійним та стягнення моральної шкоди вирішив:
Незважаючи на вимогу п. 9 Постанови, яка вказує, що, визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви, жодних мотивів щодо встановлення розміру компенсації за заподіяну моральну шкоду районний суд не навів.
У касаційній скарзі від 22.08.2002 року громадянка К вказала, що вважає рішення районного суду незаконним у частині компенсації моральної шкоди в розмірі 100 грн. і таким, що не відповідає вимогам ч. 2 ст.440-1 ЦК УРСР.
Колегія суддів судоюї палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні 20 грудня 2002 року касаційну скаргу громадянки К., в якій міститься прохання скасувати ухвалене у справі рішення з підстав порушення норм матеріального права, встановила, що "судове рішення законне та обгрунтоване. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про порушення або неправильне застосування судом норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила відмовити в задоволенні касаційної скарги громадянки К. Ухвала оскарженню не підлягає".
Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви. Проте в кожному з ви-щеперерахованих рішень судами вказана вимога Пленуму Верховного Суду ігнорувалася і жодних мотивів не наводилося. Варта поваги одностайність судів усіх рівнів змусила автора цих рядків спробувати самотужки відшукати мотиви, якими могли б керуватися суди при постановленні таких рішень..
Найбільш вірогідним видається застосування судами норми ст. 454 ЦК УРСР (хоча й без відповідного посилання на неї у рішенні), відповідно до якої "суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, залежно від його майнового стану.
Проте у наведеній справі заподіювачем шкоди були не громадяни, а про врахування майнового стану юридичних осіб, що завдали моральної шкоди, у законодавстві не йдеться. На цю обставину вказує й Пленум Верховного Суду України у п. 10 Постанови, визначивши, що відповідно до ст. 454 ЦК розмір відшкодування моральної шкоди може бути зменшений судом з урахуванням ступеня вини заподіювача і потерпілого та майнового стану відповідача (громадянина).
Наведена справа не є поодинокою в судовій практиці України. Так, у жовтні 1994 р. громадянин Н. пред'явив позов до Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України про стягнення вартості автомобіля та відшкодування моральної шкоди. У позові він зазначав, що на куплену ним облігацію Державної внутрішньої виграшної позики СРСР 1982 р. випав виграш у сумі 25 тис. крб. У зв'язку з цим відповідач був зобов'язаний не пізніше січня 1992 р. продати йому автомобіль ГАЗ-2410 "Волга" за існуючими на той час цінами, проте ухилився від виконання такого зобов'язання.
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Керченського міського суду від 17 січня 1997 р. позов задоволено, на користь позивача з відповідача стягнуто на відшкодування збитків 17915 грн. 08 коп. і на відшкодування моральної шкоди — 100 грн.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування судового рішення і направлення справи на новий розгляд. Судова колегія в цивільних справах зазначеного суду в ухвалі від 10.12.97 визнала, що протест підлягає задоволенню, оскільки Керченський міський суд на порушення статей 15, ЗО, 62 ЩІК не з'ясував усіх обставин справи і не дав їм належної оцінки.
Щодо моральної шкоди в розмірі 100 грн., то про неї в ухвалі судоюї колегії в цивільних справах Верховного Суду України взагалі не йдеться, тобто невірного застосування норм матеріального права щодо компенсації моральної шкоди вказана судова колегія не вбачала.
Перспективне українське законодавство, зокрема Цивільний кодекс України, який повинен набрати чинності з 1 січня 2004 року, не встановлює нижньої або верхньої межі відшкодування моральної шкоди.
4.3 ст. 23 ЦК України визначає, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Можна припустити, що такими вимогами "розумності і справедливості" суди і керувалися при вирішенні вказаних справ ще до набрання чинності новим ЦК, проте, на нашу думку, вимоги чинного законодавства повинні враховуватися судами при розгляді будь-яких справ у першу чергу.