Належне виконання зобов'язань передбачає, що сторони, які беруть участь у зобов'язальних правовідносинах, виконують покладені на них обов'язки у точній відповідності із законом чи договором, тобто діють добросовісно.
До особи, яка не виконує або виконує неналежним чином юридичний обов'язок, можуть бути застосовані заходи примусу. До них, зокрема, належать засоби забезпечення зобов'язань, під якими розуміють передбачені законом або договором спеціальні заходи, що покликані додатково стимулювати боржника до виконання зобов'язання, а у разі його невиконання — задовольнити охоронювані законом інтереси кредитора.
У новому Цивільному кодексі (далі — ЦК) способи виконання зобов'язань поділяються на дві великі групи:
Предметом подальшого аналізу є застава та, зокрема, іпотека як один із видів застави, яка регулюється законом "Про іпотеку" від 5.06.2003 та § 6 гл. 49 ЦК.
Визначивши заставу як спосіб забезпечення зобов'язань, в силу якого кредитор має право в разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення з вартості заставленого майна, закон визначив її як похідну угоду від основного зобов'язання сторін. Тому заставою може бути забезпечена лише дійсна вимога, що виникає в силу договору чи закону (ст. ст. 1, 3 закону «Про заставу»). Дійсною може вважатися лише вимога, що реально існує і заснована на передбачених законом підставах.
Враховуючи похідний характер договору застави, його дія припиняється з припиненням основного зобов'язання, на забезпечення якого його укладено, незалежно від причин такого припинення.
Зазначене означає, що договором застави не може забезпечуватися недійсна угода. Недійсність основної угоди спричиняє і недійсність застави.
Закон відносить до предмету застави майно та майнові права сторін і визначає перелік майна, що не може бути предметом застави: національні чи культурні цінності; вимоги особистого характеру та інше майно, яке за законом не може бути предметом застави.
Залежно від предмета застави закон «Про заставу» виділяє її окремі види:
Ст. 31 закону "Про заставу" (ст. 5 закону "Про іпотеку") відносить до предмета іпотеки нерухоме майно, пов'язане із землею,— будинок, споруду, квартиру, підприємство, структурні підрозділи, в тому числі незавершене будівництво.
Предметом іпотеки може бути також земельна ділянка, що перебуває у власності громадянина, та багаторічні насадження.
На відміну від ст. 31 закону "Про заставу", Земельний кодекс та закон "Про іпотеку" розширили право іпотеки земельних ділянок не лише за об'єктним, а й за суб'єктним складом. Відповідно до ст. 133 ЗК у заставу можуть передаватись земельні ділянки, які належать на праві власності не тільки громадянам, а й юридичним особам.
Земельна ділянка, що перебуває у спільній власності осіб, може бути передана у заставу лише за згодою всіх співвласників.
Передавання у заставу частини земельної ділянки, як, до речі, і частини іншого нерухомого майна — будинку, споруди, квартири може мати місце лише після виділення її в натурі.
Виділення земельної ділянки в натурі означає визначення її меж на місцевості та видачу державного акта про право власності на землю з долученням до нього плану земельної ділянки.
За чинним законодавством предметом іпотеки можуть бути лише ті земельні ділянки, приватизація яких не заборонена. Земельний кодекс до них відносить земельні ділянки, що приватизуються громадянами для будівництва й обслуговування житлового будинку, ведення особистого селянського господарства, дачного, гаражного будівництва.
У власності громадян-підприємців можуть бути земельні ділянки для ведення фермерського господарства чи підприємницької діяльності, не пов'язаної з сільськогосподарським виробництвом.
. Об'єктами права власності юридичних осіб можуть бути земельні ділянки, що перебувають під об'єктами нерухомого майна, ділянки, призначені для товарного сільськогосподарського виробництва та інші.
Ст. 12 Закону "Про заставу" передбачено перелік істотних умов договору застави, за яких він вважається укладеним. Якщо буде встановлено, що сторонами не було досягнуто згоди стосовно істотних умов договору, його не можна вважати укладеним.
Згідно Закону України "Про заставу" застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, передбачених законом, а застава рухомого майна може бути зареєстрована у державному реєстрі застав рухомого майна, ведення якого покладено на держателя названого реєстру — Міністерство юстиції.
Реєстрація застави рухомого майна здійснюється на підставі заяви заставодержателя або заставодавця та Порядку ведення державного реєстру застав нерухомого майна, затвердженого постановою КМУ від 30.07.98 № 1185. Її юридичне значення полягає в тому, що заставодержатель отримує переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав чи застав, які зареєстровані пізніше.
Оскільки державна реєстрація не є елементом форми угоди про заставу майна чи його істотною умовою, то саме лише недотримання вимог нормативних актів стосовно такої реєстрації не може слугувати підставою для визначення відповідної угоди недійсною. Однак недотримання обов'язку реєстрації угоди позбавляє заставодержателя права вимагати задоволення його вимог за рахунок заставленого майна, у тому числі й переважного права звернення стягнення на це майно перед іншими заставодержателями одного й того ж рухомого майна, зареєстрованого в реєстрі.
Водночас, якщо після виконання забезпеченого заставою зобов'язання заставодержатель не виконав своїх обов'язків щодо подання заяви про виключення з реєстру запису про реєстрацію застави, він повинен відшкодовувати заставодавцеві спричинені цим збитки. Таке відшкодування здійснюється за позовом заставодавця на загальних підставах відповідно до ст. 440 ЦК.
За загальними нормами право звернення стягнення на предмет застави виникає у заставодержателя, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане, за винятком випадків, встановлених законом або договором. Право звернення стягнення належить заставодержателю і тоді, коли забезпечене заставою зобов'язання боржника не виконано третіми особами, за дії яких боржник несе відповідальність (ст. 164 ЦК).
Згідно закону звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, а також на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.
За змістом глави 14 закону "Про нотаріат" та п. 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою КМУ від 29.06.99 № 1172 (з подальшими доповненнями), витребування від боржника заставленого майна на підставі виконавчих написів нотаріусів здійснюється у разі, коли договір застави є нотаріально посвідченим.
Слід враховувати, що виконавчий напис може бути вчинено лише за умови подання документів, що підтверджують безспірність заборгованості, а також якщо з дня виникнення права вимоги минуло не більше 3 років для фізичних осіб, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями — не більше одного року (ст. 88 закону "Про нотаріат"). За наявності спірних взаємовідносин, а також у разі збігу зазначеного строку справа підлягає розглядові в суді.
Справи, пов'язані з відмовою нотаріуса від вчинення виконавчого напису або з оскарженням такого напису, підвідомчі загальним судам (ч. 1 ст. 50 закону "Про нотаріат" та глава 39 ЦПК).
При вирішенні спорів, пов'язаних зі зверненням стягнення на заставлене майно, враховуючи, що заставою забезпечується лише дійсна вимога, необхідно з'ясовувати обставини, пов'язані з існуванням зобов'язання боржника, що забезпечене заставою.
Якщо таке зобов'язання ще не виникло, слід виходити з того, що право застави в такому випадку теж не виникає, незважаючи на факт укладення договору застави і навіть на часткове чи повне його виконання — передання предмета застави заставодержателю. Так, за договором позики чи банківської позички право застави виникає лише після фактичного одержання цієї позики боржником.
Відповідно до закону задоволення вимог із заставленого майна здійснюється згідно із договором застави. Навіть у разі, коли договір застави містить умови, які визначають можливість і правовий механізм набуття заставодержателем права власності (повного господарського відання) на заставлене майно, кредитор (заставодержатель) вправі подати позов про звернення стягнення на заставлене майно.
Відповідно до ст. 20, п. 4, ст. 25 закону «Про селянське (фермерське) господарство» в разі несвоєчасного повернення одержаних кредитів установи банку без зверненння до суду, господарського суду можуть скористатися правом на реалізацію заставленого майна. Якщо ж між сторонами існує спір або установою банку не реалізовано згадане право з не залежних від неї причин, заява про звернення стягнення на заставлене майно у зв'язку з невиконанням селянським (фермерським) господарством зобов'язань за договором банківської позички підлягає розгляду на загальних підставах.
Умови договору застави щодо відчуження майна на користь заставодержателя не повинні суперечити вимогам чинного законодавства, зокрема щодо звернення стягнення на майно державного підприємства чи підприємства, не менше 50 % акцій (часток, паїв) якого є у державній власності.
Договір, який не відповідає цим вимогам, може бути визнаний судом не дійсним повністю чи у певній частині згідно зі ст. 48 ЦК.
Закон передбачає можливість подальших застав уже заставленого майна. Однак задоволення вимог заставодержателя, в якого право застави виникло пізніше, можливе лише після повного задоволення вимог попередніх заставодержателів, а також заставодержателів зареєстрованої застави майна.
Якщо заставодавець подасть докази того, що він повідомив про всі попередні застави, а також про характер і розмір забезпечених ними зобов'язань кожного із заставодержателів, усі наслідки недостатності заставленого майна для задоволення вимог наступних заставодержателів за рахунок зазначеного майна після того, як задоволено позов попереднього заставодержателя, покладаються саме на цих заставодержателів. У цьому разі наступні заставодержателі не позбавлені права одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення їхніх вимог, з іншого майна боржника у порядку черговості, передбаченої законодавством.
У разі ж невиконання заставодержавцем обов'язку щодо повідомлення про попередні застави майна заставодержателі, виходячи з вимог закону, не позбавлені права на підставі ст. 203 ЦК звернутися з позовами про відшкодування завданих їм збитків.
Згідно до закону здійснення оцінки майнового комплексу підприємства, який є предметом іпотеки у разі його переходу до заставодержателя, є обов'язковим.
Така оцінка здійснюється на момент переходу цього ком:> плексу до заставодержателя за згодою сторін. У разі недо-сягнення згоди оцінка проводиться за рішенням господарського суду, який у такому випадку повинен виходити з балансової вартості предмета іпотеки на момент вирішення відповідного спору, а за необхідності — вирішити питання про призначення експертизи.
Майновий комплекс підприємства переходить до заставодержателя, як зазначено в названій нормі закону, в разі, якщо це передбачено договором чи законом. Оскільки чинне законодавство не передбачає відповідних випадків у вирішенні питань, пов'язаних з таким переходом, слід виходити з умов договору.
Оскільки звернення стягнення на заставлене майно пов'язане з переходом права власності на це майно, що вимагає його подальшу державну перереєстрацію (стосовно об'єктів нерухомого майна, транспортних засобів тощо), то відмова відповідного державного органу в такій перереєстрації може бути оскаржена в суді.
Право застави припиняється у випадках, передбачених ст. ст. 28, 29 Закону "Про заставу".
Застава припиняється також у разі загибелі заставленого майна, незалежно від причин, з яких це сталося. Але питання відповідальності заставодержателя чи заставодавця одного перед іншим за загибель предмета застави, що сталася з вини когось із них, це не вирішує. Сторони можуть звернутися до суду з позовом про відшкодування збитків, завданих загибеллю заставленого майна. Що ж до загибелі чи пошкодження предмета іпотеки, то це тягне за собою не лише припинення застави, а й обов'язок боржника (заставодавця) надати аналогічне за вартістю нерухоме майно або ж виконати зобов'язання незалежно від настання терміну в повному обсязі чи у відповідній частині. В разі невиконання боржником названого обов'язку кредитор (заставодержатель) вправі звернутися до боржника з відповідним позовом.
Якщо в договорі застави зазначено оцінку предмета застави, вартість майна, що надається замість загиблого, має відповідати цій оцінці, крім випадків, коли сторонами погоджено інші умови.
Слід зазначити, що невжиття заставодавцем заходів, передбачених договором іпотеки або необхідних для збереження предметів іпотеки, включаючи проведення капітального та поточного ремонту, надає право заставодержателю звернутися до суду з позовом про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання (про повернення позички, стягнення коштів за договором купівлі-продажу чи оренди тощо) незалежно від терміну виконання цього зобов'язання, а в разі необхідності — про звернення, стягнення на предмет іпотеки. Відповідні вимоги можуть бути об'єднані в одній позовній заяві.
У таких випадках позивач, має подати докази невжиття заходів щодо збереження предмета іпотеки і необхідності звернення стягнення на цей предмет, які свідчили б про неспроможність боржника (заставодавця) виконати забезпечене іпотекою зобов'язання, зокрема, через брак коштів, стан здоров'я чи з інших поважних причин, або про систематичне ухилення його від виконання зобов'язань за договором.
Якщо предметом застави є будівлі чи споруди, то в разі звернення стягнення на них заставодержатель має право одержати у встановленому законом порядку і земельну ділянку, на якій ці споруди розташовані. Це право зберігається навіть у разі, якщо договір іпотеки будівлі (споруди) не містить окремої умови про перехід права на земельну ділянку.
Закон "Про іпотеку" під нерухомим майном насамперед розуміє земельну ділянку, застава якої одночасно передбачає і заставу іншого нерухомого майна, що розташоване на ній. Тобто новий закон закріпив положення, яке склалося під час застосування закону "Про заставу".
У тому разі, коли звернення стягнення на заставлене майно проведено за рішенням суду, це рішення є підставою для оформлення права власності або користування земельною ділянкою відповідно до Земельного кодексу.
Матеріали підготував ВАСИЛЬ МОРОЗ, юрист
Інформаційно-довідкова газета ЮРИСТ КОНСУЛЬТУЄ 18/2004